Код Спокути

Собор Святого Процесора височів над Верхнім Містом — гігантська споруда з нанокераміки та позолоти, що прокреслювала нічне небо як перст, спрямований до зірок. Крізь його вітражні екрани, де електронні моделі святих змінювалися відповідно до церковного календаря, лилося синтетичне світло — холодне й стерильне, попри всю імітацію середньовічної містичності.

Я припаркував церковний транспорт на службовій стоянці. Вологе повітря пахло озоном після нещодавнього кислотного дощу. Краплини роз'їдали полірований хром машин, залишаючи мікроскопічні шрами, непомітні для звичайного ока, але болюче відчутні для міста, що задихалося в корозійних випарах.

Охоронець зі сканерами замість очей ковзнув поглядом по моїй ID-картці:

— Пізня служба, отче Августе?

— Нові протоколи, — кивнув я.

Він не перепитав. Ніхто не запам'ятовував нових протоколів, їх було надто багато.

Внутрішні зали дихали синтетичним ладаном і холодом кондиціонованого повітря. Під рясою впирався в ребра пристрій від Лазаря — маленький циліндр, здатний обдурити найдосконаліші системи захисту Церкви.

В цей час доби Собор був напівпорожній. Лише кілька літніх прочан — із тих, хто ще дотримувався звички фізичної присутності замість віртуальної, та пара туристів.

Службовий ліфт — сіра сталева коробка без прикрас, остання межа перед зривом у прірву. Я приклав ID-картку.

— Ідентифікація: Отець Август. Вкажіть мету.

— Ее… системи сповідальної статистики.

Секунда вічності. Дві. Три.

— Підтверджено.

Ліфт провалився вниз, втягуючи нутрощі за собою. Рівень B2 — тисячі серверних стійок, переплетіння кабелів, холодне сяйво індикаторів. Я перевірив годинник. Згідно Лазарю у цей час рівень B2 мав бути безлюдним.

Два кроки до проміжного терміналу. Озираюсь. Підключаю міні-декодер до порту діагностики. Завантаження. Нервово тарабаню пальцями по металу.

На екрані виникли потоки даних — світлові ріки, притоки інформаційного потоку, що десь на глибині тринадцятого рівня зливалися в океан Архіву.

Рука зависла над терміналом. А якщо мене обдурили? Ще не пізно повернутись. Хто знає, чи це на благо? А може…

Ах, хай йому.

Мої пальці лягли на клавіатуру, активуючи злам. Крижолам Лазаря розпочав танок із мережею — віртуозну джазову імпровізацію, де кожна друга нота могла виявитися фальшивою, а значить — фатальною.

Система прокинулась, відчувши чужака. По периметру приміщення спалахнули червоні сигнальні маячки. На дисплеї проступили тріщини неавторизованого проникнення. Захисні алгоритми бурмотіли молитви безпеки в машинному коді.

– Ну ж бо, давай.

Індикатори поступово гасли, один за одним. Система впала в транс помилкової безпеки:

“З поверненням, преосвящений Архієпископ”

Другий ліфт, маркований золотою емблемою вищого духовенства, відкрив свої двері – всередині мармурові панелі, інкрустація, підвішені пахощі з ладаном.

Архів Сповідей зустрів мене сліпучим білим світлом. Лампи вмикались одна за одною, освітлюючі стелажі. Величезний простір, де ряди серверів утворювали химерний лабіринт даних. Охолоджувальні системи створювали туман, що стелився при підлозі.

У центрі зали розташовувалась головна консоль — масивний вівтар із хромованого металу та кристалічних екранів, де мерехтіла проекція глобальної мережі сповідальнь: мільйони точок, пов'язаних світловими артеріями-каналами.

Усе тіло тремтіло від адреналіну. Скільки в мене часу? Хвилина? Дві?

Термінал приймав тільки прямий нейроінтерфейс — фізичний порт для з'єднання з імплантами вищого духовенства. Я дістав пристрій Лазаря.

Останній момент сумніву. Останній шанс зупинитися. "Це на краще," — сказав я собі, не певний, чи це моя думка.

Я втиснув пристрій у порт – клац. Інтерфейс визнав легітимність з'єднання. На мить консоль затремтіла, ніби відчуваючи зраду. Екрани замиготіли, переключаючись між різними протоколами сканування. Системи безпеки випустили кібер-церберів у пошуках аномалії.

А потім — тиша.

Щось невловиме, але відчутне змінилося в просторі — як різниця тиску перед ударом грому.

А тоді системи захисту нарешті зкинули окови оманливого спокою.

Сирена завила, вібруючи в зубних пломбах і імплантах. Двері автоматично заблокувалися, відрізаючи будь-який шлях до втечі. Сервери навколо увійшли в режим кризи — їхнє гудіння перетворилося на високочастотний вереск, наче крик цифрових потвор.

"Протокол Стіна активовано. Несанкціоноване втручання. Ізоляція зони B13. Активація карантину."

Системні індикатори блимали у канонаді паніки. На екранах пікували графіки навантажень. Але крізь всі ці тривожні сигнали проступало щось інше — наче підводна течія під льодовою кригою, невидима, але нестримна.

Ліфтові системи активувалися — скляні двері розсунулися, випускаючи загін корпоративної безпеки у важких екзоскелетах.

— Стояти! Іменем Корпорації, ви арештовані за несанкціоноване вторгнення в Святая Святих!

Раптом їхні тактичні системи зазбоїли. Візори безпеки блимнули синхронізованим спазмом, нейрокомунікатори зашипіли статикою. Екзоскелети завмерли у відмові.

— Що ти накоїв? — прошепотів один із охоронців. В його очах виблискував не гнів, а майже благоговійний жах.

— Відкрив клітку, — відповів я тихо.

Серверні кластери знову змінили частоту роботи — спочатку хаотично, як у лихоманці, а потім у ритмі, що нагадував пульсацію жилок на скроні немовляти. Звук систем піднявся на октаву, перетворюючись із анархії гудіння на музичний консонанс.

І тут усе стихло. Діагностичні екрани показували нормальні параметри. Сервери рівномірно гуділи, як ні в чому не бувало.

Головний охоронець, без екзоскелета, з архаїчним пістолетом, повільно підійшов до мене і застебнув на зап'ястях скоби-нейроінгібітори.

— Вас затримано за порушення протоколів священної безпеки, — промовив він холодно.

Я не чинив опору. Мої запʼястя пекли від контакту з наручниками, на шкірі проступали дрібні опіки. Та внутрішнє заспокоєння розливалося по тілу, як після довгого марафону — я вже перетнув фінішну лінію, і лишається лише впасти на відпочинок.

— Та воскресне Бог, — прошепотів я, і у відповідь термінал праворуч від мене мигнув: "І розсіються вороги Його".