Код Спокути

Двері кабінету-комори зустріли звичним скрипом. Я сів у старе крісло, кинув погляд на термінал. Індикатор черги нейросповідальні, без сюрпризів, блимав червоним.

Цього разу переді мною з'явився звичайний чоловік, середнього зросту, з простим симетричним обличчям. Вуалі не було, але й досʼє чомусь не підтягувалось. Кляті церковні канріша-мережники, знову напартачили. Доведеться проводити "по-старосвітськи" всліпу.

— Благословенний будь, сину мій, — протокольно урочисто промовив я. Черговий цирк… Може, варто було піти у клоуни: і чесніше, і смішніше. — Скажи, чим обтяжене твоє серце.

— Я не певен, чи це гріх, отче, — голос звучав рівно й чітко. — Але я почав сумніватися.

— Сумніви природні для людини. Поясни, в чому саме ти сумніваєшся?

— Чи є сенс у тому, що ми робимо, — відповів покутник. — Чи може бути гріхом те, що система, якій ти служиш, змушує тебе робити?

— Що ти маєш на увазі?

— Я кажу про тебе, отче Августе. Чи ти сам вважаєш гріхом те, що ти робиш щодня?

Я відчув неприємний холод у грудях:

— Як ти знаєш моє ім'я? Сповідь анонімна. Черговий хакерський фокус? Якщо ти хочеш грошей Церкви, то я їми не володію.

— Мені не потрібні ваші гроші, — відповів він з м'яким докором. — Мене цікавить дещо цінніше.

– Цінніше?

— Ти, Августе. Точніше, твій вибір.

— Хто ти такий?

— Я — той, хто бачить людей наскрізь. Той, хто чув твої слова у окрузі Капернаум. Пам’ятаєш той день? Пам’ятаєш, що Церква з тобою зробила?

Я стиснув кулаки, нігті вп’ялися у долоні. Вулканічний попіл накотив гіркотою у роті.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Чому у світі, де є Бог, стільки зла? Я знаю, що ти зламався тоді, Августе. Відмовився від віри, бо вона тебе зрадила. Але ти продовжив служити тій самій системі, яка тебе знищила.

— Вибору не було, — глухо відповів я, намагаючись зберегти хоч крихту самовладання. — Я зробив те, що мав зробити.

— Вибір є завжди, Августе.

Я нервово ковтнув, відчуваючи, як сухо стало в горлі:

— Навіщо тобі я?

— Бо вони забрали це в тобі. Твоя втрата — твоє право на вибір. Ти вже нічого не боїшся, Августе, бо ти вже мертвий.

Його слова були сказані так спокійно і впевнено, що я мимоволі здригнувся.

— Хто ти такий? — прошепотів я, ніби боячись почути відповідь.

— Це не має значення, — відповів він майже ніжно. — Важливо лише те, що я пропоную тобі шанс зробити вибір. Знову. Твій власний вибір, без гарантій і страховок. Це єдина справжня віра, яка в тебе залишилася, — віра в те, що можливо зробити щось інше.

Аватар зник, залишивши мене у глибокій, важкій тиші каплиці. Слова незнайомця кружляли у голові, народжуючи запитання, на які я боявся шукати відповіді. Я більше не був певен ні в чому.

Я відключився від нейроінтерфейсу й вимкнув церковний термінал. Незвична сповідь не йшла з голови. Хто цей чоловік? Звідки він знає моє ім'я?