Код Спокути

Моя кімната зустріла знайомою порожнечею. Я стояв перед вікном, за яким опади перетворювали смог у химерні патьоки на склі. Нічне світло неонових реклам просочувалося крізь щілини в жалюзі, розкреслюючи підлогу тривожними смугами.

"Допомогти чи ні?" — питання відлунювало в свідомості, немов у порожньому соборі. Я несвідомо підійшов до тумбочки, дістав пляшку. Але замість звичного ковтка раптом сіпнувся, наче від удару. Краплі розлетілись рясним фейерверком.

— То що, отче? Знову втечеш? — запитав я своє відображення у вікні, і воно відповіло мені посмішкою, якої не було на моєму власному обличчі. — Втечеш, як тоді, коли дозволив "їм" перемогти?

Паперова Біблія лежала розкритою на столі, сторінки шелестіли від протягу, що проникав крізь нещільно закриті вікна.

— Ти ж розумієш, що це маніпуляція, — продовжував я розмову з собою, але тепер говорив голосом іншого "я" — обережного, виваженого, цинічного. — Цей... "Лазар"... хоче використати тебе. Ти лише інструмент. Як завжди.

Я поставив пляшку і підійшов до столу. Розкрита сторінка Біблії ніби самовільно перегорнулася, і текст впав у вічі:

"Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, розумів, як дитина, міркував, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче."

— А чим краща ця нинішня церква? Або це життя? — запитав я, повертаючись до вікна, де моє відображення вивчало мене з невиразною насмішкою. — Усі використовують нас не менше, ніж використає і він.

— Ти забув, що сталося в Капернаумі, — відповіло відображення. — Те, що вони зробили: з тобою, з ними.

Кімната похитнулась, немов хтось смикнув за невидимі нитки реальності. Я ухопився за край столу. Спогади, зазвичай придушені усією волею, накотили хвилею полумʼяного попелу.

— Ти не боїшся наслідків, ти боїшся, що він має рацію – і в тобі, і в людстві.

Слова вдарили, як батіг. Я озирнувся на свій мобільний термінал, що тихо лежав на столі. Вистачило би одного кроку, щоб надіслати сигнал тривоги корпоративній службі безпеки.

— Тепер я знаю, чому тебе так вразило його ім'я, — продовжило відображення. — "Лазар". Ти ж бачиш у ньому своє спасіння. Можливість воскреснути. Не він потребує тебе — ти потребуєш його. Шанс зробити щось справжнє. Один-єдиний раз.

— Що як це пастка? — прошепотів я. — Що як він просто хоче... знищити все?

— Велике питання, — посміхнулося відображення, і я впізнав усмішку, якої не бачив на своєму обличчі відтоді, як покинув Капернаум. — Допомогти, знаючи, що можеш помилятися, чи відмовитися, знаючи, що можеш упустити єдиний шанс?

— Колись ти вірив, — тихо сказало відображення. — Чи ніколи не вірив? Чи не тому тебе так мучить біль зради? Не святотатство тебе гнітить, а власна непослідовність. Ти відвернувся від віри не тоді, коли тебе зламали. А тоді, коли перестав вірити сам у себе.

Мій погляд упав на термінал, що раптово засвітився. Повідомлення без адреси і підпису:

“Страх вибору - це розуміння наслідків.”

Щелепи стиснулися. Я відчув, як щось прокидається всередині. Не радість, ні. І не квола надія. Щось інше – як спалах блискавки в темряві. Гнів. І… так, рішучість. Давно забуте відчуття.

— Що ж, — сказав я, вимикаючи термінал. — Побачимо, хто з нас воскресне.

Я дістав парадну рясу, яку не надягав вже багато років. Розклав її акуратно, майже ніжно. Кілька років тому я перевдягався як у в'язницю, сьогодні — востаннє, як у бойове спорядження. Ця ніч буде без алкоголю. Я маю бути цілком притомним, щоб відчути, як закінчується моє тривале небуття.