Код Спокути

– Да простить ти Господь і розрішить вся согрішення твоя, нині і повсякчас, і навіки-віків... – я зробив протокольну паузу, спостерігаючи як мій цифровий аватар пульсує золотавим світлом. – Амінь. Ціна — двадцять шість кредитів.

Система верифікації блимнула смарагдовим. Готово. Благодать продано, стандартний пакет відпущення. Ще один грішник врятований “Христом Inc.”. Квота виконана на жалюгідні вісім відсотків.

Я відключився від нейроінтерфейсу. Чиєсь сумління очищене, моє – на краплю брудніше. Біль у спині нагадала про годинну нерухомість. Підвівшись до вікна, я задивився на те, як кислотний дощ роз’їдає позолоту рекламних голограм між сталевими зіккуратами мегаполіса.

Пляма від вина на рясі докірливо відбивалася у склі. Я провів по ній пальцем, лише розмазавши. Вишите білим “Отець Август” безсоромно багряніло. Окурок синто-сигарети з шипінням відправився до друзів у хромовану могилу попільнички.

Індикатор сповідальні заблимав червоним у нагадуванні. Я повернувся до крісла, пробурмотівши молитву про терпіння. Блукаючі душі тиснулися в віртуальному чистилищі, міняючи кредити на душевний спокій. Дурні. Та без них на моєму рахунку не було б декількох приємних нулів наприкінці.

Я присмоктався до пляшки, витягуючи усе до останньої краплі. Пʼянка рідина майже змила смак попелу. Звичним рухом – до нейроінтерфейсу, до своєї віртуальної каплички. Спершу йодзін-преміум клієнти - стовпи нашої церкви, готові проплачувати любов Господню кожен місяць:

– Возвісти ж усе, чим обтяжене серце твоє, і не страхайся, – промовив я на автопілоті. – Бо Господь милосердний, і Він очікує твого щирого каяття.

А я — твоїх грошенят, додав я подумки.

Сповідь перенеслась у ексклюзивний сакральний простір – золотий хрест прорізав симульовані хмари. Темна вуаль анонімності на голові покутника заколихалась від відблиску мережевого вітру. Анонімність – ще одна розкіш, доступна за додаткову плату.

– Згрішив я, отче. Скопіював і продав конфіденційну інформацію однієї корпорації іншій. Але хіба інформація не повинна бути вільною? Та й ті, у кого я її взяв, не дуже добрі люди. А я знайду цим кредитам краще застосування.

– Гмм, воістину відчуваю щире покаяння, – мовив я, майже бездумно. – Але ж відплата за гріхи неминуча. Лише через аскезу і смиренне служіння можна здолати жадобу. Тож принеси ці гроші на вівтар Господній, аби серце твоє очистилося у справжньому каятті.

– Усі? Це якось… не чесно.

– Гріх твій великий. Але жертва щира та праведна завжди знайде милість Господню.

Я вислав анонімне повідомлення з номером приватного рахунка. Після короткої паузи аватар під вуаллю підняв руки долонями до хреста, а на церковний рахунок дзинькнула вхідна транзакція. Інша, менша сума, відправилася на мій особистий рахунок.

Я активував протокол благословення: аватар клієнта піднявся у повітря, охоплений сонячним сяйвом – максимальні спецеффекти, як і повинно бути у йодзін-преміум пакеті.

– Бог наш, Отець милосердя... – стандартні рядки формули відпущення попливли в повітрі, кожне слово підсвічене золотом, з відблисками та візерунками. Система автоматично синхронізувала візуальні ефекти з інтонацією. – Нехай через служіння Церкви Він дарує тобі прощення і мир.

Онлайн-персона екс-грішника засяяла зсередини святим світлом. Усі в мережі тепер бачитимуть його чистоту. Непорочна, чесна людина. Це цінується у бізнесі. А успіх наших клієнтів – це запорука успіху Церкви.

Мить відпочинку – і далі в роботу. Видай тридцять душ за зміну, хоч лусни.

На цей раз була звичайна користувачка — блідий аватар із порожнім, безнадійним поглядом і тремтячими руками. Навіть не витратилась на анонімність. Грошей тут не заробиш.

– Святись облик його. Скажи, чим обтяжене серце твоє.

– Падре, я згрішила.

– Покайся, дитя, і Господь усе пробачить.

Простір каплиці був помпезним – закладаю свій хрест, що жебрачка ніколи не бачила такої вишуканості. Бісер перед свинями? Можливо. Але працює.

– Ці чоловіки… пропонували дози… безкоштовно. Я не могла відмовитись. Вони просили лише моє тіло поки я… у забутті. Це гріх! Але я каюсь, падре! Господь мені простить?

Мій програмний образ стояв непохитно. Сміття, яке не заслуговує на мій час. Та робота є робота.

– Щиросердечно розкайся, і Господня милість огорне тебе, як мати дитя своє. Відкрий перед Святою Церквою душу свою, щоб благодать Божа просвітлила твій шлях.

– Так, так! – вона впала на коліна.

Спогади завантажені. Це було... цікаво. Гріховно. Брудно. І стабільно вартувало немалих грошей на тіньовому ринку розваг. Я зробив копію.

– Гріх твій великий, дитя. Але пам'ятай про милість Його і молися щоночі. Долучись до пастви Господньої!

У просторі зʼявився золотий піднос з хлібом та вином. Я підкрутив інтенсивність. Нехай відчує солодощі блаженства - моя невеличка відплата за її цінні спогади.

– Йди з миром та милістю в серці. Хай слово Його тримає тебе у скупінні та відганяє від земного гріха.

Я відключився від інтерфейсу та встав з продавленого роками крісла терміналу. Закину свіжак на аукціон, доки діряві мізки кіберморфіністки не допетрали, що її сором можна виміняти на дозу.

Але це все потім – зараз нарешті час обідати. Термінал загудів, вимикаючись, перш ніж теж вийти на перерву. Я накинув пальто та зачинив двері кабінета-комори.

Вузький коридор, обшарпані двері онлайн-кабінетів священиків з потьмянілими табличками. Сумний ліфт скрипів стертою панеллю. Я притиснув перепустку до сканеру і після короткого очікування вийшов у провулок крізь непримітні двері.