Стати Королевою

Дженіфер

Ковані ворота зі скреготом прочинилися і я побачила вже знайомого з манхви дворецького. Сиве волосся, пильний погляд темних очей і ідеальний чорний костюм. Здається, такий образ я зустрічала і в багатьох інших історіях. 

Єдине, що не могла згадати це його ім'я. Вона крутилося десі у памяті, та ніяк не хотіло формулюватися у щось конкретне. Щось надзвичайно просте. 

Щось надзвичайно просте. Ах так  – Сільвестр Сімоне! Згадала.

– Що привело вас сюди, молода леді? – запитав він з нотками хвилювання і невдоволення. 

І тут я зрозуміла, що не обдумала це. Яка ж може бути причина? Але, якщо на те пішло, хто він такий, щоб я перед ним виправдовувалася. 

– Я маю особисте прохання до ерцгерцога, – тихо, наче нас міг підслухати хтось сторонній відповіла. 

– Дозвольте поцікавитися яке? – запитав він спохмурнівши і я з розчаруванням помітила, що рівень на шкалі опустився. 

І чому моя найкраща здібність це псування відносин через неправильні вибори? Але на моє щастя я могла так само швидко усе виправити. 

– Я хочу дещо попросити в обмін на важливу інформацію, – я запнулась, хвилюючись, що знову напартачу, – допомогти у важливий момент, – нарешті знайшлася з відповіддю. 

– Навіть так, – протягнув він, – я не можу пустити аби кого. 

Я спохмурніла. Це була правда у канонному сюжеті до колишнього першого принца, а нині ерцгерцога Шеферта було  потрапити навіть важче, ніж до лідера гільдії. І все завдяки дворецькому, який досконало виконував одну місію — не пускати непроханих гостей. Чи дивних незнайомців. На кшталт мене. 

Але принаймні я повинна зробити усе що можу. Здатися, ще навіть не розпочавши, було не у моєму стилі. 

– Тоді, –  протягнула я благально і вкрай засмучено, –  чи не могли б ви дізнатися, коли Його Високість може офіційно прийняти мене. 

Він глянув на мене стривожено, але кивнув. 

І у цей момент сильний порив вітру ледь не зірвав мій капелюшок і цього виявилося достатньо, аби мене впізнали. 

– Леді Офелія Ельдер! – вражено вигукнув він, одразу змінюючи своє ставлення, – чому ж ви одразу не сказали…– заметушився він, і жестом вказав йти за ним. 

Я відчувала ніяковість від цієї ситуації, адже до кінця не хотіла відкривати свою справжню особистість. Та на жаль, було вже пізно. 

Всередині територія різнилася від того похмурого фасаду, який я бачила раніше. Від воріт йшла рівна доріжка всипана гравієм, з одного боку росли дерева ,а з іншого виднілася альтанка і сад. 

Сам будинок як і інші на цій вуличці був великим, але не надто таким, які характерні для аристократів. 

Відчинивши переді мною двері, дворецький завів мене у вітальню маєтку. 

– Зачекайте тут леді Офеліє, я запитаю, коли вас зможуть прийняти, – він швидко покинув приміщення. 

“Дурепа ти, Джен, точно дурепа” – подумала я. 

Або перегляд дорам погано вплинув на мій світогляд, якщо я так необдумано вирішила діяти. Чи все ж добре, що я так швидко вирішила з цим завершити? 

І все одно…

Мої важкі роздуми перервав звук дверей, які відкриваються і я швидко піднялася, щойно до кімнати зайшов ерцгерцог 

– Вітаю вас, Ваша Високосте, – я присіла в реверансі і продовжила, – вибачте за такий несподіваний візит. 

– І справді несподіваний, – протягнув він, – то чим можу бути корисній, леді Ельдер. 

Я задумалася над відповіддю і саме в цей час зайшла Менледіка. 

– Вітаю вас, леді Менледіко, – усміхнулася я, але цього разу з легким поклоном голови. 

Вона привіталася у відповідь і поставила чашки на стіл. Цікаво, чому насправді вона сама їх готувала. У них же повинні бути слуги, не в заслання усе ж виїхали. 

– Насправді я хотіла поговорити й з вами також, – швидко поки вона не пішла звернулася до неї. 

– Зі мною? – здивована перепитала вона, коли ми сіли у вітальні. 

Я кивнула. Цікаво, куди мене мій язик далі заведе. Хоч би не у Тартар якийсь. 

Серйозно і чому я узагалі це роблю? Потрібно було відмовитися від цієї ідеї ще на початку і відразу їхати додому. 

– Ви ж не звідси? – почала я здалеку, очікуючи на її реакцію. 

– Що ви маєте на увазі? – перепитала вона, але я встигнула вловити коротку зміну емоцій на її обличчі. 

– Ви ж не з Уранії чи Ерайзедену( назва світу Офелії) чи не так? – запитала я, її рідною корейською мовою. 

– Як ви? – перепитала вона злякано і прошепотіла зовсім тихо, – дізналися. 

– Тому що я така сама як і ви, – відповіла я чесно. 

– Ох! – спробувавши ковтнути повітря мовила вона, – тоді леді Офелія більше не з нами…

– Ні, що ви! – гаряче заперечила я, – вона прокинулася у моєму світі і хоч розгублена, але почуває себе добре, – запевнила її, – але мені…не вистачає знань, які маєте ви, – що ж це була істина. 

На відміну від Менледіки, Вів'єн і можливо якихось ще людей про яких мені невідомо, які мали змогу прочитати справжній роман я читала лиш манхву, яка була чимось типу похідної історії. 

Тому моєю надією було знайти когось, кому відомо більше. 

 – Он як, – дещо холодно подивилася на мене, відпиваючи ковток чаю і повернувшись до свого чоловіка тихо запитала у нього щось. 

“Ну й наламала ти дров, кашу заварила і взагалі, що ти твориш” – невдоволено запитала Ліза. 

“Як бачиш” – відповіла дещо байдуже. 

“Не уявляю, як ти раніше взагалі з завданнями справлялася. Отже, слухай…” 

Інструкції отримано. Головне тепер їм слідувати і не напартачити ще раз. У івент входило підвищення шкали ставлення, отримання інформації і підвищення їхньої довіри до мене. І діятиме він увесь час поки я тут. 

Але була одна умова. Якщо за сьогодні я не зможу, хоч трохи підвищити шкалу ставлення, все буде анульовано. А шлях сюди й зовсім закритий. 

– Чому ви хочете дізнатися більше? – звернувся до мене ерцгерцог, – у вас є прихований мотив? 

– Жодного, – заперечила я, згадавши як тоді хотіла розповісти про договір Офелії і ледь не задихнулась. 

Ризикувати ще раз зовсім не хотілося. 

– Я просто хочу зробити усе, щоб стати королевою, – сказала частину правди я, – а для цього мені потрібно вийти заміж за вашого молодшого брата, – усміхнулася.

Вони переглянулися і зміряли мене якимось дивними поглядами. І що вони там вже собі надумали. 

– Якою б ідеальною кандидаткою не була Офелія, але вона на рівні Вів'єн, через що, це надто ускладнює мені завдання, – продовжила у своє виправдання.

– Як вас звати насправді? – натомість поставила питання Менледіка. 

– Дженіфер Ллойд, – тихо прошепотіла я. 

– Тоді Дженіфер, будь ласка, не лізь у це все, – попросили вони. 

Я заперечно похитала головою. Від цього залежало моє життя і я не могла відступити, навіть знаючи, що це може опустити ту дурну шкалу нижче підлоги. Що ж пора, згадати героїнь дорам і ввімкнути режим криголаму. 

– А якщо я відступлю, як мені дивитися в очі Офелії, яка скільки всього зробила, щоб досягнути своєї мети, – твердо і рішуче промовила я, – чи мені втекти так само як це зробили ви? – запитала зовсім тихо, сподіваючись, що вони не почують мої останні слова. 

Але сталося те чого я не очікувала. 

“Ви викликаєте легку цікавість”

“Ви викликаєте повагу” 

О це так. Недарма усе ж таки дивилася. Я полегшено видихнула і випила трохи чаю. 

– Ми почули вас, леді Офелія, – відповів Шефрен, –  та гадаю на сьогодні зустріч варто завершити, –  сказав він беззаперечним тоном. 

– Так і справді я тут засиділася, – погодилася з ним. 

– Тоді було б чудово обмінятися кодом в комунікаторі, щоб ми могли призначити наступну зустріч, – додала Менледіка. 

– Так, авжеж, – кивнула я, – ви просто прочитали мої думки й сама хотіла таке запропонувати, – яскраво всміхнулася. 

І назвала номер з пам'яті Офелії, а потім в блокноті з інвентарю записала й Менледіки. 

Ми попрощалися, дворецький провів мене до виходу і знайшовши свою карету я поїхала додому, де на мене вже чекали налякані батьки Офелії. 

Ще одна дивина. Я так звикла до розбірок моїх батьків, що й забула як це, коли про тебе хвилюються. Як це коли ти не можеш піти куди тобі заманеться і на скільки часу забажаєш, бо все одно усім буде байдуже де ти і з ким.

Тому зараз я тільки схилила голову і вислуховувала матінку. 

– Офеліє! Ти взагалі мене слухала? – крикнула вона. 

– Слухала, – кивнула, – наступного разу я обов'язково не буду так надовго затримуватися або ж попереджу про це. І не поїду без лицаря Аскольда і Ешлі, – відповіла я чітко, – дозвольте мені пройти у свою кімнату, матінко.  

– Вибач люба, – зупинила вона мене, – просто сьогодні нас відвідають твої бабуся і дідусь, а вони б могли розсердитися через твоє запізнення. Ви ж так рідко бачитеся! – заметушилася вона. 

Далі я вже справді не слухала. Мене пройняв холод і я ледве стримала сльози роздратування. Відчувала як втома накочується на мене і єдине, що хотілося це переодягнутися і зачинитися у своїй кімнаті, читаючи книгу.

Але у долі на мене були інші плани і мій комфорт точно у них не входив. Важко видихнувши я поспішила наверх. 

Краще одразу підготуватися, щоб потім був деякий час для відпочинку.