Стати Королевою

Я кивнула. Ще через деякий час я була готова до виходу. Ешлі підібрала мені легку літню сукню світло зеленого відтінку і вклала волосся. 

Накинувши на плечі шаль ми спустилися в одну з альтанок, де на мене вже чекали. 

По черзі назвавши імена усіх присутніх, я схилилася в легкому поклоні і як зазвичай сіла поруч з братом. 

Мені обід в альтанці подобався значно більше, ніж сидіти у замкненому приміщенні. Я приготувалася їсти, слухаючи розмови інших. Та цього разу усе було інакше. 

–  Доню, як твої успіхи? –  запитала мама з усмішкою. 

Я, яка у цей час спокійно розрізала свій стейк, так і застигла. Узагалі, завдяки пам'яті Офелії і своїм знанням отриманим під час завдань мала змогу не плутатися серед усіх цих ножів і не видати себе через це. 

–  Прекрасно, –  легко відповіла я, почавши їсти. 

–  У тебе все добре виходить? –  продовжила розпитування вона.

–  Авжеж, –  запевнила її і додала, –  але матінко чи не могли б ви допомогти мені з логарифмами? –  запитала я. 

Леді Ебігейл здивовано глянула на мене. Це правда. Офелія не просила допомоги і старалася зі всім впоратися сама. Але я добре знала, що аби щось знати, потрібно, щоб хтось надав вичерпне пояснення. 

–  Із задоволенням, –  тепло всміхнулась вона.

Чудово, половина роботи виконана, тому я повернулася до батька.  

–  Тату, якщо вам буде не складно, чи не могли б ви пояснити мені геометрію? –  не втрачаючи можливість швидко запитала я. 

–  Ти ж знаєш, Фелі, що для тебе з Ліамом у нас з мамою завжди є час, –  з такою ж усмішкою як і в мами сказав він. 

Я відчула як мій настрій стрімко летить уверх. І  з сумом зауважила, що спочатку подумала про своїх батьків. У нас же не завжди все було так жахливо і спочатку у нас була така сама щаслива сім'я.

Мені не було відомо чи справді Фрідріх і Ебігейл знають ці предмети. Але запитала швидше, ніж встигнула усвідомити. 

Я ж не помилилася? 

– Фелі, усе добре? Ти була радісна, а потім різко засмутилася? –  тихо зашепотів брат, щоб ніхто не почув. 

–  Просто дещо згадала. Не хвилюйся мене ніхто не образив, –  швидко додала. 

Далі розмова знову почала крутитися навколо мене. Чому усім саме сьогодні так захотілося дізнатися про це? 

Я вже давно відвикла від такого. Коли я узагалі останній раз говорила з кимось з родини, окрім сестри. Мабуть, перед тим як їхала в університет. 

–  Як щодо магічних винаходів, ти вже добре засвоїла цю тему? –  запитав Велезар. 

Офелія б воліла стати магічною інженеркою і присвятити своє життя тому, що й вся її сім'я. Але чомусь прикидалася, що це її не цікавить і робила вигляд, що не знає її.

Я задумалася над тим, що відповідати. Побачила як погляд мами спохмурнів і ледь чутно відповіла. 

–  Я буду старатися краще, лорде Велезаре, –  саме так зверталися до нього Офелія і Ліам, –  але я чудово вивчила теорію, –  додала щось окрім того, що завжди говорила Фелі. 

Мама окинула мене незадоволеним поглядом. Натомість Велезар, мабуть, уперше в житті глянув на Офелію схвально і я побачила, що рівень шкали піднявся. Сорок пять. 

“Хороші у них відносини” Нічого не скажеш. 

Лукреція посміхнулася змовницьки, і додала. 

–  Як чудово, що ти не забуваєш про те, що у першу чергу ти –  Ельдер, донька винахідників, –  вона торкнулася мого плеча у жесті підтримки. 

–  Дякую, леді Лукреціє, –  відповіла я, дещо ніяковіючи. 

–  Але ж…–  почав було брат і замовк, мабуть, вважаючи, що його слова будуть недоречні. 

Та він вже привернув увагу усіх, хто був за столом, і був змушений продовжити свою думку. 

–  Ви ж усі хочете, щоб сестра стала майбутньою королевою, то ж вона навіть права не мала на те, щоб займатися своєю улюбленою справою, –  неочікувано підтримав мене брат і я вдячно йому всміхнулася. 

Ліам і Офелія мали хороші відносини, але він завжди був на боці батьків і звик до того, що їхня думка закон. Тоді чому зараз сталася така різка зміна поведінки? 

Я підійняла на нього здивований погляд, шукаючи у його очах пояснення. 

Не може це бути через те, що я засмутилася раніше. Чи не міг він подумати…

За столом запанувала важка тиша. А мені стало некомфортно. Ні, тільки не це. Тільки не зараз. 

Я відчувала як ще трохи і мені стане важко дихати, тому швидко випила води, поки ситуація не загострилася. Ще тільки панічної атаки на фоні спогадів не вистачало. 

Дженіфер. Будь ласка не пиши флешбек. Я зараз точно не зможу його витримати. 

Тесс. Добре. Можливо він все одно був би зайвий. 

Дженіфер. Я розповім все, але коли буду готова. Коли перестану так реагувати, кожного разу, коли згадую про них. 

Тесс. Добре, мабуть, вперше не буду лізти куди не просять. 

–  Але ж хіба ти не хотіла стати королевою? – запитала мама з цікавістю. 

Прийшовши до тями я ледве стрималася, щоб не сказати щось в стилі – моя б воля, узагалі б тут не було. Але такого зробити права не мала. 

– Є цілі, яких ми прагнемо досягнути. Ми кладемо усе своє життя заради цього і робимо все, щоб це сталося, – тихо відповіла я. 

На цьому моменті  я згадала слова Лідера. “Чи змогли б ви поставити своє життя на кін?” То може це й він мав на увазі. Не у прямому сенсі зробити ставку на життя як я думала спочатку, а те, чи змогла б я присвятити усе своє життя заради чогось одного. 

І обравши бути потраплянкою чи не зробила я саме це. Потрібно буде розпитати його в наступний раз. Виринувши зі своїх роздумів я закінчила свою думку. 

– А є ще мрії. Це те чого ми б хотіли, але найчастіше не маємо можливості для їх досягнення. Щось ефермне і болюче, – тихо доповнила я. 

Чи могла б сказати такі слова Офелія. Мабуть, ні. 

– Інколи ж мрія може перетворитися на засіб для досягнення цілі, а ціль може стати мрією. Ось і все, – я сподівалася, що тепер тема вичерпана, та знала, що це викличе лише більше питань. 

– Це чудові слова, доню, – похвалив мене батько, – але звідки ти про них дізналася. 

– З книги, – легко мовила я. 

Вони ж не будуть перевіряти кожну у пошуках усіх тих фраз, які я говорила? Думаю, усі швидко про це забудуть. Але надалі потрібно бути обережнішою і старатися діяти самостійно. 

– Я зробив лише гірше? – запитав брат, шепотом звертаючись до мене. 

– Ні, що ти? – заперечила я, – хтось мав це сказати, брате Ліаме, – так само, щоб почув тільки він, відповіла. 

Далі обід повернувся до свого звичного обговорення справ, а коли ми завершили трапезу, мене перехопила Лукреція. 

– Ходімо, у нас вилазка в Магічну Вежу, – шепнула вона, – але ніхто не повинен дізнатися. 

– Безсумнівно, – всміхнулася я. 

Але де б нас хтось так легко відпустив би? 

– Мені почулося, чи ви справді згадали Магічну Вежу. Фелі необхідно вчитися! – холодно відповіла мама, затримавши мене за руку. 

Та за які ж гріхи? У школі вчилася, університет закічнила, а тепер знову….Я ледве стрималася, щоб не вдаритися об найближчу стінку. Вимагаю відочинок! 

– Чого вона там ще не вивчила? – махнула рукою Лукреція, – а алгебру..наче ти сама добре усі ті логарифми пам'ятаєш?

Я спохмурніла, то все ж помилилася…

– Чому ж…– матінка швидко усе пояснила, так наче вона перед цим повторила усе. 

Тесс. Шкода. Той діалог, який планувала спочатку писати. 

Вражає. Я аж подумала над тим, щоб справді залишитися і послухати про все детальніше. Але ні, мені потрібно дізнатися про дзеркала і інше. А ще я хотіла спробувати дещо провернути. І авжеж перевірити чи є в мене якась магія чи тільки можливість потрапляти у інші світи. 

 – Мамо, мені потрібно повторити дещо пов'язане з магією, – благально промовила я, – ну будь ласочка, хіба я колись щось у вас просила. 

Тут я трохи перебільшила. От що, а просити Офелія усе ж уміла і завжди отримувала бажане. 

– І справді, – зиркнула на мене мама проникливо, – Але це востаннє, більше жодних підозлілих вилазок. 

– Ви знаєте, – натякнула на зустріч з лідером гільдії. 

– Я все знаю, – підтвердила вона. 

– Ви могли запитати у мене особисто, – ображно відповіла і додала так, наче ледь стримувала сльози, – а не дізнаватися через третіх осіб, – мій голос затремтів. 

– Я роблю так як звикла, – кинула вона холодно і все ж здалося, що вона відчуває вину. 

– Тоді дозвольте мені піти, – попрохала я і завершила словами, – і на майбутнє, якщо ви хочете дізнатися щось про мене, матінко, просто запитайте. 

Я вже майже готова була піти за Лукрецією, коли дещо згадала. 

– А підозрілі книги передавайте особисто, а не через мою служницю, – прошепотіла самими губами я. 

Погляд мами сповнився розумінням і вона глянула на мене дещо вражено. 

– Ти все зрозуміла, – ствердно глянула вона і здавалося, що вона враз втратила усю свою аристократичну велич. 

Це розуміла навіть Офелія, тому не було дивно, що так швидко дізналася я. 

– Тільки не можу зрозуміти чому ви так повелися зі мною? – зі щирим засмученням відповіла я. 

І справді, навіщо слідкувати за любою донькою? Висока шкала, але ситуація, яка так дивно складалася. Чи мало це взагалі хоча б якийсь сенс? Нісенітниця, не більше. 

Не маючи бажання обговорювати це далі, я розвернулася на каблуках і послідувала за бабусею. Якщо я залишуся тут ще трохи, точно почну задихатися. І знову мене накриють усі ті важкі й похмурі думки. 

– Сьогодні я супроводжу сестру, – почула голос брата. 

– Добре, – і слова матінки кинуті навздогін. 

Я навіть не обернулася. Тепер і брат, який завжди зі мною ходив видавася підозрілим. Швидко наскільки дозволяло аристократичне виховання я йшла вперед. 

– Фелі, зачекай, – почула оклик брата, – що за дивну розмову ви вели з матінкою. 

Я зиркнула на нього з під лоба. Немовби кажучи йому мовчати і не лізти не у свої справи. 

– Я ні слова не чув, – запевнив він мене, – але це тебе дуже засмутило. Тому, якщо не складно поясни, – попросив він, – ти не мусиш і можеш все приховати, – зі щирим занепокоєнням сказав брат, порівнявшись зі мною. 

– Ви поговоріть діти, а я почекаю вас у кареті, – вирішила залишити нас наодинці Лукерія. 

Я могла побігти за нею вибравши порятунок. Я могла легкл залишити Ліама без відповіді, але не змогла. Чомусь хотілося поділитися з ним проблемама Офелії, щоб хтось допоміг їй також. Обійняв, сказав, що все буде добре і що це нічого поганого не значить. 

Щоб вона не почувалася такою самотньою як була насправді. Не знаю чи буде вона ображатися на мене за це, але я вже це зробила. 

– Ти зараз серйозно? – з недовірою глянув на мене, – хіба матінка могла…

– Спочатку я лише підозрювала, – різко перервала його, – а сьогодні матінка сама усе підтвердила. 

Невже він не стане на мою сторону? 

– О Світла богине, – вигукнув він, важко зітхнувши, – Фелі як ти пережила це. Тобі ж мабуть дуже важко тепер. 

– Та пусте. 

– Авжеж ні, – заперечив він і міцно стиснув у теплих обіймах. Я нарешті відчула, як спокій огортає мене. Вперше за такий довгий час. 

– Дякую, брате, – усміхнулася я, – ходімо, бабуся, мабуть зачекалася на нас. 

– А так, – кивнув він, – він стиснув мою руку і потягнув на вихід. 

Цікаво, хто з нас двох потребував більше підтримки. Ти, Офеліє чи усе ж таки я? Читаючи манхву я була впевнена, що у  тебе прекрасне життя, та чи так це, Офеліє. 

Так, пора закінучувати з цим, відмахнулася від цих навязливих думок я і поспішила в карету. Магічна Вежа чекає на мене. Час розпочати нову арку. 

Тесс. Так це вже значно краще. Чомусь з усіх персонажів про тебе найважче писати депресивні розділи. 

Дженіфер. Цікаво.