Стати Королевою

– Леді Офеліє. 

Почула голос Лізи так, наче вона стояла поруч, але спробувала не звертати на це увагу і спати далі. 

– Леді Офеліє, – відчула доторк до свого плеча і нервово сіпнулася, відкриваючи очі. 

Я здивовано озирнулася, розуміючи, що знаходжуся не у кімнаті Джен, а у зовсім невідомому місці. Мерехтливі коридори і підлога і невідома дівчина, яка стояла переді мною, вдягнута у надто незвичний одяг. 

– Рада зустрітися з вами в живу, – сказала вона. 

– Лізо? – здивовано перепитала, – Алея як? 

– Леді Амфро, бажає зустрітися з тобою, – тихо відповіла вона, але в її звертанні я не почула ні краплі поваги, – я вийшла, щоб провести тебе. 

Тесс. Будь обережна. Кесс схиблена на тому, щоб їй не було нудно. Тому зроби усе, щоб викликати у неї зацікавленість. 

Офелія. Дякую. Я візьму це до уваги. 

Щось сталося? Відчувала, що ця зустріч не дасть мені нічого хорошого. Тому мені не залишалося нічого іншого, як натягнути усмішку і з аристократичною гідністю йти вперед. 

Жодним рухом тіла, жодною думкою у своїй голові, навіть жодним порухом, я не мала показати страх. Тільки так у мене буде шанс перемогти. 

Вона вже чекала. Повернувшись на кріслі, встала з нього, наче це був якийсь трон і підійшла так близько, що відстань між нами була менше метру. 

Кесседі виглядала справді невимушено і гарно. Вона була наче якась темна богиня, яка зійшла у цей світ, щоб карати інших. А ще усе в ній було чорне. Одяг, волосся, капелюшок і очі. Жахаючі і такі, наче сама первородна темрява зачаїлася в них. 

Я не опустила погляд і декілька хвилин ми дивилися одна одній у вічі, не схиляючи голови в поклонах, і не вітаючись одна з одною. Тиха мовчазна битва, яку я повинна виграти, щоб не програти далі. 

На фоні грала меланхолічна, навіть дещо депресивна музика, яка якось ще більше впливала на атмосферу і мозок, але я вперто продовжувала мовчати і дивитися. 

І тільки тепер змогла помітити, що очі її – сірі, а не чорні. І є у них щось прекрасне. 

–  Леді Офелія Ельдер, –  нарешті протягнула вона, –  сідай, дорога моя, вибач що змусила таку гостю як ти чекати, –  її голос був медовим, але не приторним. 

Більше навіть буденним.

–  Дякую за запрошення, та я краще постою, леді Амфро, –  ввічливо відмовилася я. 

–  Як хочеш, – махнула рукою вона, –  але це глибоко образить мене, –  витерла невидиму сльозу вона. 

–  Тоді, якщо на те ваша ласка, чи не могли б ви магією якоюсь, прикликати ще одне крісло, –  перейшла на аристократичну манеру розмови я. 

Вона ледь всміхнулася, хоча більше це схоже було на те, що вона скривилася і тут справді з'явилися ще два крісла. 

А також столик з двома чашками чаю на ньому. 

–  Дякую Лізо, –  повернулася вона до моєї супроводжуючої, –  повертайся до роботи, моя дорога. 

Вона зиркнула на неї з під лоба, але повернулася до своїх моніторів.  

Я спробувала взяти чашку і відчувати себе як вдома. 

–  То про що буде вестися мова? –  запитала гріючи руки, об чашку. 

–  Справа у тому, що через помилку моєї підопічної, –  тонко натякнула на Лізу вона, –  ти прокинулася у реальності Джен. 

Я подивилася на неї ледь стримуючи обурення. 

–  Отже, ви хочете сказати, що Джен мала робити усе що їй заманеться, перебуваючи у моєму тілі, а я про це ані найменшого уявлення не мала б, так? –  мені прийшлося докласти великих зусиль, щоб голос залишався рівним, а тон нейтральним. 

Та вони зовсім здоровий глузд втратили зі своєю системою. 

– Такі правила, –  в один голос мовили Кесседі і Ліза, яка на мить відірвалася від розмови. 

–  І де ж тут справедливість? –  перепитала у них, змірявши їх поглядом. 

–  Померла, –  холодно відповіла Кесседі і продовжила, –  та й у мене не було наміру образити тебе, а ти просто не дала мені договорити, –  зміряла вона мене таким поглядом від якого я ледь стрималась, щоб не здригнутися. 

А ще відчула себе, наче це я винна. Цього разу я програла. 

–  То що ж саме ви хотіли сказати насравді, леді Амфро, –  сказала з вдаваною ввічливістю. 

–  Проблема у тому, що тепер ти теж береш участь у договорі, який був призначений лише Джен, а отже, повинна отримати квест і для себе, –  пояснила вона, вперше за увесь час тоном звичайної людини. 

Я спохмурніла, відчуваючи себе не у своїй тарілці. Чому ж проблеми так і сипляться на мене. 

–  Чому саме я? –  нарешті змогла вичавити, –  чому саме мною, мала стати Джен? 

Це питання давно цікавило, але не знала чи хтось відповість правду. 

Кесседі склала ногу на ногу і я вже була готова, що вона повернеться до попередньої поведінки, а очі її знову стануть страшними, але ні…

–  Як авторка я вирішила, що ти заслуговуєш знати той сюжет, який давно відомий твоїй конкурентці, –  чесно відповіла вона. 

І що це за аукціон небаченої щедрості? А потім я зрозуміла, що вона мала на увазі і тихо запитала. 

– Що відомо Вів'єн такого, що не знаю я? 

Вона розсміялася голосно і дзвінко, наче почула щось надзвичайно кумедне. 

–  Фелі, –  м'яко прошепотіла вона дивлячись на мене з краплею жалю, –  ти знаєш чому захотіла стати королевою? –  тон її став гіпнотичним. 

Позбувшись цієї дивної омани я з деяким обуренням відповіла. 

–  Авжеж заради народу моєї країни! Я хочу стати правителькою, яка зробить життя кращим і простолюдинам також, а ще я маю ідеї для покращення у багатьох сферах…

–  Стоп, – з нудьгуючою посмішкою зупинила вона мене, –  давай без оцих проповідей, знаєш терпіти не можу усіх тих світлих і добрих наскільки, що аж зуби зводить, –  скривилася вона.

І знову програла. Цікаво, що ж мені такого сказати, щоб вона знову перестала дивитися на мене так, наче перед нею не аристократка з відомого роду, а хтось вартий зневаги. І невже це тільки через те, що я щось не так сказала. 

Тесс. Фелі, серйозно, якщо ти ще раз скажеш про це, я прибю тебе раніше за Кесс.

Офелія. Але ж це правда. 

Тесс. Думаю усі вже напам'ять вивчили, хто ти така. Не потрібно про це постійно згадувати.  

 Офелія. Та годі тобі. Добре, я постараюся. 

Тесс. Буду вам щиро вдячна, леді Офеліє. 

Напруживши память я спробувала згадати, коли вперше задумалася над тим, щоб стати королевою і ледве змогла виловити вельми розмитий спогад. 

“ Я сиджу в оранжереї і розмовляю зі своїм другом, якого зараз зовсім не згадаю. От тільки те що я бачу вкрай дивне. 

– Отже ти йдеш? –  с сумом сказала я з минулого і складається враження що вона ось ось заплаче. 

–  Так, –  він бере її за руку, –  але якщо ти хочеш зустрітися зі мною, Фелі, – мяко говорить він і чомусь нагадує мені Кесседі. 

Його золотисте волосся зблиснуло на сонці. Ну точно, я ж колись була дуже близька з принцом Фредеріком, але потім з якоїсь причини він почав робити вигляд, що не знає мене. 

Але через його слова я не ображалася. Він мав піти далеко, але повернутися тоді…

– Що ж я повинна зробити? –  з надією дивиться вона в його рубінові очі і я з теперішнього здивовано завмираю. 

Чекайте, але ж колір очей королівської родини – бурштиновий. Тоді як? 

–  Стати королевою, –  вимовляє він на одному подиху.”

І спогад завершився, буквально виплюнувши мене в реальність. Так різко, що я навіть не зрозуміла, що сталося. 

–  Згадала? –  з іронією в голосі запитала Кесседі. 

–  Так, –  кивнула, –  мене хтось заставив це зробити. Наче…як же те слово звучало, –  спробувала згадати те що дізналася у цій реальності і найкраще підходило для опису моєї ситуації, –  а точно, наче мене за-про-гра-му-ва-ли. 

О це й слово, вигадали. 

–  Дивно, –  протягнула Кесседі і погляд її спохмурнів, –  неочікувала, що ти справді згадаєш. Отже, моя теорія була правильна, –  пробурмотіла вона. 

Її погляд знову змінився. 

–  Яка теорія? –  перепитала я, розуміючи що це щось надзвичайно важливе і зараз я матиму змогу почути більше, ніж до цього. 

–  Щодо зламу реальності, –  протягнула вона з виглядом невизнаного генія, –  мені було цікаво як буде розгортатися історія, якщо можна буде відкрити твоя справжню історію і це думаю не розчарує мене, –  задоволено усміхнулася вона. 

– Що саме ви маєте на увазі? – пильно подивилася їй в очі, з завмиранням серця, очікуючи на відповідь. 

Вона зробила довгу паузу, насолоджуючись тим, що від неї все залежить. Спокійно надпила ковток чаю, зовсім не поспішаючи говорити і я на мить подумала, що вже й не скаже нічого. Відмовить. 

– Злам реальності, – нарешті глухо відповіла вона, – коли хтось обмінюється душами, регресує, стає потраплянцем чи подібне – це створює злам в реальності, – пояснила і одразу поки я не встигла щось запитати продовжила. – А мені завжди подобалися дослідження, – мрійливо закінчила вона.

Хоч мені не подобався її характер у цьому я могла її зрозуміти. Я говорила правду і справді хотіла просунути свої реформи. Та це не відміняло того, що у глибині душі я більше хотіла проводити час в лабораторії і магічній вежі, створюючи щось зовсім нове і досліджувати те, що вже є. 

– Ти завжди можеш змінити свою долю, Офеліє, – менторським тоном проговорила Кесседі, – бачу ти зрозуміла мене. 

– Так, – не стала заперечувати я, – то як щодо того зламу реальності і що це значить? 

– Тепер потрібно поглянути з іншого боку, – поклала руки на стіл вона і продовжила так, наче читає звичайну лекцію і все ж я відчувала її захоплення цим, – потраплянці зазвичай шукають шлях додому, думаю ти читала про те як вони часто йдуть до своєї мети через треті двері, як любить говорити моя одна знайома, коли усе надзвичайно просто.

– Просто!? – вражено перепитала я, – чи не хочете ви сказати, що замість того, щоб шукати якогось мага невідомо у якій дірі світу, потрібно усього лиш…

– Пройти через дзеркало, – усміхнулася вона продовживши і було у ній щось таке таємниче і неоднозначне, – але це небезпечно, ось чому з таким не можна гратися. 

– Але саме тому ми можемо спілкуватися через дзеркала? 

– Так, – кивнула вона, – тому що це найкращий провідник, так само як будь яка інша дзеркальна поверхня. 

Я дивилася на неї не знаючи чи можу їй довіряти і чому вона так зненацька вирішила все сказати. Та сподівалася, що Кесседі не обманула мене. 

– Не розумію, навіщо ви це робите, але дякую…– відповіла згодом. 

– Я відчуваю щось схоже на вину перед тобою, – неохоче пояснила. 

Але цей її дивний меланхолійний стан тривав не так довго як хотілося. Через деякий час її погляд змінився на звичний відчужений, холодна усмішка стала холодною, а тон вдавано доброзичливий. 

–  Тому через усю твою ситуацію я дам тобі можливість, але залежити усе буде від Джен, –  після кількох хвилин роздумів відповіла Кесседі склавши руки в замок. 

–  То який квест? – запитала з підозрою. 

–  Усе просто, якщо Джен дозволить тобі налагодити відносини з її батьками, ти зможеш не виконувати цей квест. Якщо заборонить, ти будеш змушена виконати його. А і ще одне не згадуй про нього при Джен, –  з легкою усмішкою сказала вона мій вирок. 

Що ж я від самого початку знала, що нічого хорошого мене не чекатиме від цієї зустрічі. 

– А тепер дозволь мені відкланятися, – вона першою встала з місця і схилившись в легкому поклоні, наостанок кинувши, – Лізо, проведи її. 

– Так, – видавила з себе і вже з усмішкою відповіла мені, – леді Офеліє, вибачте, що змусили вас затриматися. 

– Та нічого, – також всміхнулася, – я почула багато корисного. 

– Тоді добре, – з полегшенням кивнула вона і ми покинули це приміщення. 

Як тільки я вийшла в залу, мене розбудив будильник і я розплющила очі.