Що поганого може зробити маленький пухнастий кролик?

Повсталі мерці, демонічні послідовники… Життя Байсе не було настільки насиченим з часів облоги Хмарних Глибин. Ех, як там їхня галявина, чи не понаставили навколо зайвих талісманів…

Пухнасті нащадки, норовливі і незалежні, азартно плигали із халепи в халепу разом з молодими двоногими, яких обрали в супутники. Доводилося рятувати: досвід досвідом, але деякі проблеми їм поки що не по зубам. Нічого, декілька століть — і мало хто зможе бути їм загрозою, геть навпаки!

Навіть їм з Байсе потрібно було викручуватися: до поблискуючої на сонці вежі, осередку двоногих заклиначів їх не впустили. Для виду, вони погодилися на прохання Лань Ванцзи залишитися в лісі за межами міста. Для ефективної охорони — ховалися в хмарах, вечірніх сутінках та тінях.

Результат? Довелося прикривати відхід Лань Ванцзи з мечем у одній руці та затискаючим рану на животі заклинателем — у іншій. От і повернулися до Хмарних Глибин, добре, хоч без втрат.

Залишив би свого Вей Їна тут. Бо цей невгамовний вляпується в халепу за халепою і сам же страждає. І сам залишався: у власному домі якось би відбилися. Те, що найдорожче, потрібно берегти зубами й кігтями.

Лань Ванцзи міг скільки завгодно вдавати холодну байдужість, але у неї вірили хіба що сторонні та цей телепень Вей Вусянь. А от Байсе відчував, скільки під тонкою кіркою льоду ховається голодного полум’я. Вирветься — не сховаєшся.

Відсутність у двоногих визначеного сезону парування, як показали обережні багаторічні спостереження Байсе, була скоріше недоліком, аніж досягненням цивілізації. От тягне вас один до одного — то чого не зійтися? Поганятися наввипередки — то цікаво, але ж не два десятиліття! Навіть для безсмертних створінь це допустимо, однак не обов'язково для наслідування. А збережений час можна витратити на більш приємні речі…

Байсе зітхнув і витягнув з годівнички ще одну соковиту морквину. Схрумав. А й дійсно, щодо приємних речей… Де там Хейсе?

***

Наступна подорож не забарилася. Зачувши слова “неспокійні мерці”, Байсе лиш зітхнув: ну знову. Краще б якісь монстри чи яо, вони хоча б смачні!

Вей Вусянь тримався поруч з Лань Ванцзи і вже давно припинив спроби втекти від свого супутника. Разом з “підкушуваннями вуха” та спільним запахом це однозначно свідчило, що близькість — бажання двостороннє. Дарма, що двоногі все ж тримали певну дистанцію: то справа моменту.

От і чухав би за вухом свого двоногого, нічого тягнути пальці до Байсе! Вони ще не настільки звикли один до одного. Хоча для Хейсе це не було перешкодою, але побратим був більш поблажливий до дармового джерела темної ци.

“Ех, Лань Чжань, твій білий кріль весь в хазяїна — і кінчиком пальця не доторкнися!”

Та невже? Щось у Байсе були певні сумніви щодо істинності цього твердження…

“Але нічого страшного, я вже звик бути настільки жахливим, що все живе від мене радше розбігається.”

Оце не дивно: Вей Вусяня постійно тягне в місця з неспокійними мерцями і темними духами, яке ж живе витримає? Та й сам заклинач був геть не подарунком: жвавий, непосидючий, настирливий, постійно випробовує реальність на міцність…

“Вей Їн не жахливий!”

“А? Лань Чжань! Ти хоча б попереджуй, коли збираєшся казати такі слова скромному мені!”

В той час, як нахаба випробовував нерви Лань Ванцзи на міцність репліками з відчутним підтекстом (без зовні видимого результату), зворотна щирість пробивала броню його самовпевненості без похибки. Аж зашарівся, лиш погляньте!

Але в Поховальних курганах — як пригадав Хейсе, саме тут був підібраний маленький А-Юань — двоногим вже було не до залицянь. Та й Байсе теж.

Хто посмів полонити двоногу малечу і приспати їхню?! Де цей самогубець, хай лише спробує з’явитися! Давно Байсе не відчував настільки засліплюючої люті… Він вже збирався разом з побратимом проламати бар'єр, у якому були замкнені пухнасті, але Вей Вусянь грубо відштовхнув його від лінії.

“Куди? Теж хочеш заснути? У цій формації вистачить енергії, щоб приборкати дракона. Треба обережніше.”

Майстерність заклинача у розплутуванні системи знаків не поступалася здібностям Байсе у маніпуляції потоками енергії: декілька накреслених кров’ю талісманів, розміщених у ключових точках живлення, активація — і лінії згасли. Малеча заворушилася, розплющуючи очі й позіхаючи; всі живі, це добре.

Тим часом Хейсе, тамуючи лють і нетерпіння, вже встиг поперекушувати мотузки, які зв’язували двоногих дітлахів — їх було близько півсотні, так що роботи було достатньо. Лань Ванцзи робив те саме мечем, одночасно перевіряючи стан здоров'я полонених. Приборканий живий мрець, який зустрівся їм посеред шляху до Поховальних курганів, залишився зовні відбивати атаки більш диких і кровожерливих сородичів.

“Хто це зробив?”

“Наставнику, на жаль, я не знаю… Найманці з’явилися раптово та були із закритими обличчями. Вони використали якийсь сильний присипляючий порошок.”

“Це був Старійшина Їліня! Тільки він може командувати такою кількістю піднятих мерців! А найманці, мабуть, його прибічники, демонічні єретики!”

На цих словах Вей Вусянь аж похлинувся нервовим сміхом.

“Та де б я взяв грошей, щоб набрав стільки охочих?”

Аргумент заткнув гомін нажаханого натовпу краще за Ланьське закляття мовчання.

“Пане Вей, т-там…”

Ще мерці? А, ні, гірше — натовп розлючених заклинателів.

“Дядьку!”

“Дзинь Лін, негайно сюди! Хто тебе, мерзотнику, напоумив зникати бозна-де, не залишивши й звістки!”

Незважаючи на гнівні слова, вже знайомий Байсе заклинач у пурпуровому швидко втягнув молодшого під свою опіку за шкибари. Геть так само, як вони з Хейсе тягали дитинчат. А й справді, виявом батьківської любові може стати навіть укус.

Пересвідчившись, що їхні двоногі дитинчата цілі й неушкоджені, що зазвичай роблять дорослі особини? Правильно — починають розбиратися в ситуації та шукати винних.

“Це він винен! Він — відроджений Старійшина Їліня! Проклятий некромансер хотів провести кривавий ритуал!”

Якби двоногий справді зміг все це провернути, знаходячись під постійним пильним наглядом Лань Ванцзи — його вже й до небожителів можна було б зарахувати. Хейсе скосив очі на звинувачувально виставлений палець, явно роздумуючи, а чи не відгризти нахабну кінцівку. Молодші з клану Лань скупчилися навколо Вей Вусяня, Лань Ванцзи виступив уперед.

“Не звинувачуй безпідставно.”

“Але ж шановний Ханьґван-цзюнь, кому б ще могло знадобитися викрадати наших адептів?”

Мізки у заклинателів працювали зі скрипом: невже у кланів геть немає ворогів, окрім Старійшини Їліня? Кого ж вони звинувачували у всіх гріхах всі ті роки, доки він не відродився? Подорожуючи з Лань Ванцзи, Байсе й Хейсе бачили багато несправедливості та злих діянь, які вчиняли цілком буденні заздрість та підступність — не міфічний всемогутній заклинатель.

Та й прийти до печери і врятувати всіх дітлахів разом з праведним Ханьґван-цзюнем аж ніяк не годилося потенційному організатору кривавого ритуалу. Якщо вже збираєшся вбивати — нахіба створювати собі ж проблеми? Коли Хейсе цупив овочі з кухні — він ніколи їх не повертав, навіть схоплений за вуха.

Була, щоправда, єдина можлива причина те вчинити: якби зловмисник бажав заманити в засідку побільше двоногих і особисто розправитися з ними на місці. Але щось всередині підказувало: ні, Вей Вусянь так не вчинить. Від нього пахло кров’ю, темною ци, занепокоєнням — але не зловтішанням, що його задум вдався. Що б не відбувалося в минулому — зараз заклинателі точно тикали пальцем не в того двоногого. Своєму чуттю Байсе довіряв більше, аніж чужим словам.

Вони в небезпеці — але винних шукають не в тому напрямку. Від крикуна, який першим кинув звинувачення, якраз і пахло тим самим зловтішанням. У духовному вимірі підступність відчувається, як випари отрути, їдкі й роз’їдаючи носія зсередини. Не надто корисно для духовної сутності, насправді.