Що поганого може зробити маленький пухнастий кролик?

Байсе підскочив серед ночі зі своєї лежанки, відчувши, як поруч прийшла в рух масивна хмара темної ци.

Хейсе! Це він!

Кинувшись до побратима, який останнім часом практично не покидав їхньої нори серед каміння, він ледь не розшиб носа об бар’єр енергії. Спробував пролізти — темний жгутик болісно обпік той же чутливий ніс. Гаразд, Хейсе явно не в доброму гуморі. Байсе не знав, що б то могло означати, але обережно доторкнувшись подумки до побратима, отримав запевнення, що той в порядку. І чи не пішов би він зі своїми переживаннями…кудись подалі. Бо ще тільки їх бракує!

Що ж, якщо той наполягає…у Байсе знайдеться, чим зайняти голову і лапи. Наприклад, відігнати риком двоногих, які вже скупчилися коло нового захисного бар’єру (тільки від входу сторонніх всередину, для Байсе і Хейсе обмеження були зняті).

“Що трапилося? Чому енергія рухається?”

“Я знаю не більше вашого. Ставимо формацію!”

Байсе перемінився у бойову подобу і двоногі відступили назад.

“Старійшино, він, здається, розізлився.”

“Я вже й забув, наскільки цей звір може вирости.”

“Як він витримує цей вир темної енергії? Він же світле створіння?”

“Відійшли від бар’єру, швидко! Він може проходити наскрізь.”

Що Байсе й продемонстрував, вишкіривши довгі ікла. Він і сам розбереться, дякую, їх допомога тільки зашкодить Хейсе. Ці двоногі не надто сприйнятливі до маніпуляції енергіями — Байсе багато підглядав за їхнім життям, накинувши морок. Дивні штуки, що грають мелодії, насичені ци, призначалися радше для деструкції, іноді — направлення ци по внутрішнім меридіанам. Щоб направити “драконячі лінії”, двоногим потрібні були спеціальні ритуали, які не готувалися миттєво. А от його вже встановлена система була здатна на це і навіть більше, якщо нею керуватиме сам Байсе.

“Очільнику.”

О, з’явився двоногий-дзеркало. Байсе напружився і приготувався відбивати атаку: хто його знає, можливо, саме цього моменту той планує зламати дане слово.

“Залиште їх в спокої, негайно. Мені потрібен кожний, хто хоч трохи знається на цілительстві. Церемонія в Безнічному місті… все дуже погано!”

“Слухаємося, очільнику!”

Двоногі відступали поспішно, озираючись через плече на Байсе. От і чудово.

Від переживань за побратима він не помітив, як сточив всі овочі у годівниці. Навіть ненависну редьку. Байсе було страшно, без жартів. Могутнє безсмертне створіння, він зараз почував себе беззахисним кроликом, хоч і залишався у бойовій формі. Його побратим закрився ментально, не залишивши й шпаринки, проте десь всередині Байсе знав, що тому зараз теж не весело. Хоч би все закінчилося добре. Хоч би якось. Головне — щоб Хейсе вижив у цій загадковій незрозумілій ситуації. Байсе готовий був знести гори і повернути ріки — тільки б щоб він був в порядку.

Вир темної енергії зменшувався поступово. Якщо опівночі він чіпляв верхівки хмар, то близько до світанку вже не перевищував верхівок оточуючих галявину дерев. Ще трохи, і ще. Байсе не заплющував очей, слідкуючи за воронкою.

З першими променями сонця, які освітили осінні, вимочені дощами гори, вир остаточно зник. Енергетичний простір навколо галявини відчувався незвичайно пустим, проте природня ци вже спішила заповнити прогалину, втягуючись так само жадібно,як до цього збиралася темна. Явно робота Хейсе. Байсе лише сподівався, що величезних накопичень навколо гори вистачить і двоногі не прийдуть скаржитися знову.

Його побратим нарешті зняв ментальний бар’єр, і Байсе відчув його безмежну втому. А разом з нею — виразну радість та трохи невпевненості.

Та що ж з ним таке?

Нічого особливого — окрім того, що в лігвищі стало на п’ять маленьких тремтячих безіменних створінь більше.

***

Попри маленькі розміри, створіння виявилися ненажерливими і витягували енергію як маленькі п’явки. Так як його побратим ще не остаточно відновився, Байсе взяв їх прогодування на себе — нічого складного, його енергія зараз на піку форми.

Хейсе ж шмигав околицями, заново досліджуючи простір після усамітнення в межах галявини. Але не залишав лігвище надовго і обов’язково приносив щось смачне: коренеплід, декілька листків капусти чи фрукти — що зміг ухопити в пащу. Байсе підозрював, що двоногі не надто раді крадіжкам, але поки ніхто не прибіг скаржитися — значить, жарти Хейсе знаходяться в межах допустимого. Тим паче, їх вже два дні ніхто не навідував!

Сьогоднішні дощило, і маленькі створіння практично повністю зарилися у густе димчасто-біле хутро на животі Байсе в пошуках тепла. Що ж, оговтавшись від первинного здивування, він співставив власні спостереження за звірями й птахами навколо галявини: до чого призводить запал весняного сезону було відомо й раніше, у випадку з Хейсе поява їхніх маленьких подоб зайняла набагато більше часу, проте вони ж не дикі довговухі. Якщо жити більше двох тисяч змін сезонів для його виду це нормально, то й виношувати дитинчат аж п’ять років з гаком, очевидно, теж.

Тим паче всередині пухнастих грудочок вже відчувався зародок ядра, подібного до їхнього з Хейсе. Хтось більше тяжів до світлої ци, хтось поглинав темну енергію з Хейсе (а за його відсутності — з пасм, накручених навколо лігвища попередніми роками). Байсе не зважав на дрібниці: його місія — зберегти і захистити.

Раптом він відчув, як емоції його побратима (зазвичай нейтральні або з іскрою веселощів, коли виходило надурити двоногих і стягнути овоч), пронизала щира лють. Неначе трапилося щось надзвичайно жахливе.

Напад? Монстр? Стихійне лихо?

Вдалині почувся громовий рик, і Байсе не став далі чекати. Запечатавши лігво енергією, він вибіг з галявини, перекидаючись у бойову форму на льоту.

Небезпечна ситуація виникла у самому центрі поселення двоногих. Неочікувано. Здавалося, між ними панували до цього мир і злагода. Що ж, якщо знадобиться черговий раз нагадати, що зачіпати його побратима вельми не корисно для здоров'я…

Вируливши на кам’яній доріжці (з-під кігтів задніх лап викресалися іскри), Байсе опинився перед входом у велику будівлю і не знижуючи швидкості, влетів поміж двох двоногих у білому — й кліпнути не встигли. Всередині просторої зали було ще більше двоногих, які згуртувалися навколо…

Їхнього доглядача. Із закривавленою оголеною спиною, яку прорізали декілька глибоких простягнутих ран. Він стояв на колінах, підвівши голову. Застигле бліде обличчя, помертвілі золоті очі — тінь від колишнього себе, який прагнув забрати до Хмарних глибин когось дорогого декілька днів тому. Не важко було зрозуміти — не встиг і вже не встигне ніколи.

Хейсе, у бойовій подобі, обернений у хмару темної енергії, загрозливо вишкірився на вже знайомих двоногих (з якими взагалі-то Ванцзи був у одній зграї), затуливши його грудьми. Перехоплений посередині чиїмись гострими різцями батіг звивався змією на плитах.

Так, схоже, вийшло встигнути до початку відкритих бойових дій (батіг не рахується). Байсе неголосно рикнув і Хейсе сіпнув вухом, демонструючи, що знає про його присутність, однак не розвернувся, рахуючи, що небезпека ще поруч.

“Немислимо! Що ці звірі собі дозволяють!”

“Яке вони мали право втручатися?”

“Тц, а хто їм заборонить?”

“Можливо, це було підлаштовано?”

Байсе зневажливо сіпнув вухом, почувши подібне твердження. Ага, наче більше справ немає. Скоріше за все, Хейсе випадково пробігав повз, коли почалася екзекуція: еманації болю приманили його краще за поклик. Чого вступився? А чому б і ні? Це, зрештою, їх двоногий!

“І що тепер робити? Покарання не завершене.”

“Можливо, звірів вдасться приспати чи виманити…”

Наївні. Якби тут був лише Хейсе — цей трюк мав шанс. Але ж їх тут двоє. Байсе суворо зиркнув на двоногого, який запропонував цю ідею — той аж зблід. Отож бо, тремтіть і бійтеся, йолопи.

“У мене враження, що вони розуміють про що ми говоримо.”

Схоже, до цих пір про них думали, як про безмозких кролів. Хоча Байсе нутром відчував: Ванцзи сприймав їх як розумних створінь. Можливо, його старші родичі також.

Але проблема залишалася спільною. Хоч і дивилися на неї Байсе та двоногі з різних сторін. Для нього все зводилося до простого підрахунку: скільки рук треба відкусити, щоб витягнути побратима звідси неушкодженим. Для них…якісь традиції, подобство-неподобство.

Хейсе зрештою набридло чекати. Його побратим ніколи не відрізнявся терпінням — скоріше волів утнути щось нахабне навіть у скрутних обставинах. Трохи позадкувавши, він плюхнувся на підлогу поруч з Ванцзи, підштовхнувши його руку, щоб та впала якраз поверх червоної смужки хутра вздовж хребта. Безтурботна поза “можу так провести весь день, маєте щось проти?”.

Нахаба. Байсе навіть не намагався приховати від побратима хвилю ніжності, яку відчув. А що, як цим скористатися розумно?

***

Шкода, що двоногого не можна було прихопити за шкибари: занадто тонка шия. Довелося застосувати ци.

Лань Ванцзи не опирався: ні тому, що його закинули на спину хаотичного створіння, ні тому, що вони взагалі сміли втрутитися у покарання. Можна було б подумати, що від двоногого залишилася лише оболонка. А дух замкнувся, загорнувся у горе, як равлик у мушлю.

Вийти з будівлі вийшло без перешкод. Єдиними, хто насмілився слідувати за ними, стали родичі. Нехай. Все одно всередину бар’єру їм ходу немає. І не буде, доки не знайдуться вагомі аргументи за.

Двоногий був обережно вивантажений під розлогою ялиною поруч з лігвищем: з огляду на пізню осінь, місце було найтеплішим з можливих. Байсе знав достеменно: це була його улюблена лежанка в жарку погоду. Рани на спині продовжували кровоточити, незважаючи на палаюче золоте ядро всередині: не схоже, щоб той навмисне блокував зцілення, скоріше батіг був геть не з простих волокон. Схоже більше на сліди від кігтів яо, аніж витвору двоногих, які культивували лише світлу ци. Що ж, якраз пожива для Хейсе, якщо вже побратим вирішив вплутатися в цю історію.

Залишивши того обнюхувати рани, Байсе навідався до лігвища підгодувати малечу, а далі рушив назад до бар’єру. Двоє двоногих все ще стояли там.

“Байсе…”

Послухати варто, слухатися — навряд чи.

“Будь ласка, поверніть мого брата. Ванцзи потрібна допомога”

Як і очікувалося. Байсе фуркнув, демонстративно всівшись на хвіст і почухуючи задньою лапою за вухом. Допомога? Бачив він, як вони допомагають. Не переконали.

“Поверніть його негайно! Ви! Підступні створіння! Що вам від нього потрібно?!”

Старший родич стискував кулаки, готовий проламати бар'єр голими руками. Але Січень виступив уперед.

“Присягаюся, Ванцзи буде звільнений від покарання.”

“Січень! Це проти правил Гусу Лань!”

“Дядьку. Порятунок життя адепта ордену дозволяє переглянути деякі положення.”

“Старійшини цього не дозволять! І ти, як очільник ордену, це знаєш краще, ніж будь хто!”

Тут, між кігтями, ще трохи бруду залишилося…

“Хіба воля Небес не достатній аргумент переглянути деякі методи?”

“Безсоромний! Січень, це ні за якими канонами не може трактуватися, як…”

“Перепрошую, дядьку, але схоже, що відмовившись від бою у Залі Покарань, вони дали згоду. Або на загал ордену буде представлена саме ця позиція — або це виглядатиме зрадою і боягузтвом.”

Байсе аж підняв одне вухо: ого, а цей родич Ванцзи не такий вже й слабкодух, яким здавався. Хитро задумано. Можливо, він все ж йому повірить, але тільки після того, як їхньому двоногому буде надана допомога, щоб той сам міг розібратися зі своїми.

Але ніхто не очікував, що подавати ознаки життя Лань Ванцзи почне вже після заходу сонця. Байсе залишився поруч з ним під ялиною (почав накрапати дощ, а тепло сприяло загоєнню ледве затягнутих ран), коли лежачий навзнаки двоногий підвів голову і виповз з-під навислого гілля. Блідий, з непевною ходою, напіводягнений, з ледь загоєними ранами на спині; волосся, що вибилося з пучка і обліпило обличчя темними водоростями — викапаний неспокійний мрець. І так само цілеспрямований, бо покрокував до бар’єру.

Довелося розштовхувати Хейсе (нічна пора — його сильна сторона, не Байсе), щоб прослідкував за тим і в разі потреби притягнув назад до вольєру силоміць.

Байсе очікував, що вони повернуться ще до того, як місяць підніметься над верхівками гір (хай і у хмарах не видно). Але настав ранок; ні Хейсе, ні Лань Ванцзи ще не було. Панікувати — навіщо? Він знав: якщо його допомога буде потрібна, є ментальний зв’язок. Немає поклику — хай побратим розімне лапи. Він декілька років просидів,не покидаючи гори.

Хейсе повернувся десь після полудня. Один. Байсе хотів було вчинити бучу, однак переданий потік яскравих хаотичних образів, видалених на його бідну стурбовану голову, потребував часу на осмислення.

Що керувало метаннями двоногого — він так і не зрозумів. Той був як риба, що прямує до місця нересту через водоспади: от треба і все тут. Безголово, не думаючи. І якщо етап “повернутися додому забрати одяг” (ризиково, але ці двоногі вночі сплять, не спіймали б) був ще нічого, то от “випити глечик різко пахнучої рідини, відрубитися прямо на місці, прокинутися за деякий час і випалити собі енергією клеймо у формі сонця”... От яке нормальне створіння вдасться до подібного? А Хейсе лиш вуха розвісив, спостерігаючи за його небезпечними дивацтвами. Зрештою, Байсе це не здивувало: він геть забув, що побратим набагато менше спостерігав за діяннями двоногих (звичайних, спокійних), аніж він сам.

А далі була подорож на мечі (Хейсе вдалося приєднатися у формі чорного туману, добре, що була ніч, інакше б видовище було ще тим) у якісь настільки далекі краї, що вони прибули туди лише перед світанком. Прогулянка по вигорілому мертвому лісу, порослому білявою травою (наче волосся мертвих, що проросло зі старих кістяків). Шепіт неспокійних душ замість щебету птахів. Побратим аж світився темрявою від накопиченої в тих місцях енергії, його очі задоволено палали червоним.

Як з’ясувалося, кінцевою метою абсурдної подорожі доглядача був… маленький двоногий. Зовсім крихітний, не старший за п’ять сезонів; захований у дуплі старого дерева під захистом майже виснаженого талісману. Хейсе винюхав його першим (зрештою, це було єдине живе в околицях). Але звідки про наявність малечі дізнався Лань Ванцзи — залишилося загадкою.

На дитині залишився досі сильний запах того нахаби, який приносив їхній двоногий з собою у Хмарні Глибини. Гм. А може, не така вже й загадка. Хіба не через це Ванцзи просив брата про дозвіл “привести й сховати”? Байсе б цілком зрозумів подібний розвиток подій. Залишити своє потомство далеко у безлюдних горах посеред хаосу він теж не зміг би.

Тепер дитинча оселилося в Хмарних Глибинах у будинку доглядача. Варто буде навідатися, приглянути за ними обома. І перевірити, чи дотримує слово старший родич Лань Ванцзи, бо двоногим повної довіри немає, вони непередбачувані.