Що поганого може зробити маленький пухнастий кролик?

Примітка: (китайська спрощена, гугл-перекладач) Байсе (白色的) - білий, Хейсе (黑色的) - чорний.

“Ванцзи, що це таке? Кролики, в Гусу Лань? Ти пам’ятаєш, що заборонено утримувати…”

“Наставнику. Цей негідний учень не порушив правила.”

“Гм? І як це розуміти? Це тварини! В межах Гусу Лань!”

“Не тварини. Об’єкт дослідження. Правила не забороняють зберігати об'єкти дослідження на території ордену з дотриманням мір безпеки.”

“Які ще дослідження? Які ще міри безпеки? Що за нісенітниці? Це звичайні дикі кролі!”

“Наставнику, обережно! Захисна формація…”

Створіння, безцеремонно пробуджене криками з дрімоти, відчуло небезпеку і швидко перемінилося в бойову форму. Ікла клацнули, відхопивши край темно-синього вбрання (замість нього планувалася нога, проте незваний гість виявився достатньо спритним, попри поважний вік). Далі переслідувати загрозу не вийшло: захисні стіни попереджувально спалахнули енергією, а на маківку заспокійливо опустилася тепла долоня. Що ж, почухування, приправлені часткою енергії, швидко вгамували лють.

“Що це за монстри? Ванцзи?! Звідки вони тут?”

“Це не монстри. Божественні безсмертні звірі з Озерної долини.”

“Що??? Як ти посмів притягти їх сюди?”

“Цей негідний учень не робив цього.”

“Тоді хто?”

“…”

“Тільки не кажи, що… Ні! Знову цей Вей Вусянь!”

“Пробачте, наставнику, цей негідний учень переналаштує бар'єр під високий рівень духовної енергії. Запевняю, зсередини стіни пробити неможливо.”

Створіння могло б посперечатися з цим твердженням (трохи зусиль, і будь-які стіни можна прогризти). Але навіщо? Місцевість не надто відрізнялася від його попереднього лігвища, навколо було вдосталь енергії, та й піклування з боку дивної двоногої істоти було достатньо приємним бонусом, щоб не прагнути до втечі.

Попереджувально вишкіривши ікла на грубого чужинця, створіння повернулося до маленької форми. На нього чекав свіжий оберемок хрусткої моркви, невеликий пучок коренів женьшеню, насичений ци… і пухнастий побратим по нещастю, який все ще солодко спав у тіні після ситного обіду.

З ним зрештою вдалося порозумітися. Коли той оговтався від переляку, то виявився достатньо цікавим супутником для перегонів між пагорбами. Та й взагалі відчуття, що поруч є хтось рівний йому самому, виявилося надихаючим. Хмари і ранковий туман все ж достатньо мовчазні. І передбачувані. А пухнасте створіння, зіткане з нічної темряви — геть ні. Чого варте лише вміння видихати вогонь: як не намагалося безіменне створіння повторити цей трюк за побратимом, все ж їх енергії мали різну природу. Але це й добре: якби воно бажало бачити поруч точну копію, достатньо було б туманної ілюзії.

Притулившись до теплого боку сусіда, створіння мимоволі замислилося: чи у істоти, яка вміє так лагідно чухати їх між вухами, є хтось подібний? Хоча б як їхній нахабний викрадач? Напевно, ні, інакше його чуття не уловлювало б періодично хвилі гіркого смутку і самотності. Це здавалося чомусь… прикрим.

***

“Байсе. Хейсе.”

Безіменне колись створіння отримало ім’я. Ну, як отримало? Двонога істота, яка так лагідно чухала за вухом, в певний момент почала звертатися саме цими словами до них з побратимом. А коли кожного разу видають насичений енергією корінець або фрукт з одним і тим же звертанням, мимоволі зрозумієш, що це до тебе. За таких умов створіння було не проти називатися Байсе. Хейсе — його побратим — теж розділяв його думку з цього питання.

Двонога істота теж мала ім’я. Принаймні так схоже до нього звертався отой, не надто приємний чужинець. А ще — істота, схожа як відображення у озерному дзеркалі. Якби не духовна сутність і запах, їх можна було б і переплутати. Але кора дерева й листок папороті все ж геть не однакові.

Чого Байсе й Хейсе ніяк не могли второпати — це кількість імен цих дивних істот. “Ванцзи” — від неприємного старого та істоти-дзеркала, “Майстер Лань” — від маленьких істот, які часто приходили до бар’єру і споглядали двох створінь з цікавістю, острахом та захопленням. У пам'яті чомусь застрягло також “Лань Чжань”, що вимовлялося із наполегливістю та прихованим бажанням привернути увагу отим нахабою, який тягав за вуха.

Зрештою, власне ім'я для істоти було не надто важливим — два тисячоліття без нього обходилося і далі б обійшлося. Але у їх доглядальника були й інші, не менш цікаві особливості: почнемо з того, що він їх не боявся.

При першій зустрічі — це зрозуміло, вони тоді видавалися маленькими і беззахисними. Але й після демонстрації бойової форми (від якої з гірської долини, накивавши п’ятами, колись втік тигр-яо) їхній доглядач не злякався. Захоплення — відчувалося, рішучість — теж, але не страх.

Так реагували хіба що деякі маленькі істоти, які час від часу навідувалися до оточеної захисним бар’єром галявини, не ризикуючи заходити всередину. Що ж, Хейсе обожнював демонструвати новачкам свою бойову подобу… не відразу: було, підскочить обережно до бар’єру у подобі пухнастого маленького кролика, ну а потім раз — і переміниться у темну ікласту хмару з червоними очима. Байсе лиш зітхав: його чутливому слуху знову доводилося слухати пронизливий вереск. Але зупиняти побратима? Навіщо? Йому подобається. Та й маленькі істоти після подібного прийому зазвичай навідувалися до їхнього житла ще не раз. І з кожним візитом було все менше страху — і більше смачних частувань.

А ще двоногий приносив з собою дивну дерев’яну дошку темного кольору, на яку були напнені тонкі струни. І перебирав пальцями, і в осінній тиші плили ніжні звуки. Пробій водоспаду по камінню, шум дерев під вітром, дзвін кришталиків льоду у холодні зимові ночі — Байсе й Хейсе кожного разу відчували себе немов застиглими у часі під цією невидимою владою мелодії. Звуки супроводжувалися вихором емоцій: їхній доглядач, зазвичай мовчазний, немовби вкладав свій голос в гру. Сум поглиблював тон, сумніви бриніли тонкими вібраціями високих нот і переборами між діапазонами, непевним шурхотом подушечок пальців по поверхні струн; але надія все ж вперто проривалася крізь темні глибини, насичуючи повітря золотим мерехтінням. Кому це призначалося? До кого прагнула сутність цієї істоти?

Як же у цих двоногих все складно!