Що поганого може зробити маленький пухнастий кролик?

Ніхто не очікує настання катастрофи, якщо не знає про неї. Особливо, якщо щасливий по вуха. Чуття Байсе підказувало, що їхня ідилія серед пагорбів не може продовжуватися вічно, однак він самонадіяно вірив, що зможе впоратися з усім сам.

І що тепер? Над верхівками дерев клубочився сивий дим, пашіло жаром: палаючі житла двоногих спричинили лісову пожежу, яка оточила гору. Цього літа дощі оминали пік; листяна підстилка аж хрускотіла від спеки. Байсе й Хейсе більшу частину дня проводили біля струмка, насолоджуючись прохолодою. Тепер вогонь безперешкодно пожирав світ навколо. Однак навіть для двох маленьких кроликів струмка було недостатньо, щоб врятуватися від задухи.

Байсе бракувало повітря. Хейсе почував себе вільніше, однак теж був охоплений страхом: він зараз був трохи не в тому стані, щоб приборкати лісову пожежу навіть за рахунок власних здібностей. Навіть дві тисячі років не врятують, коли навколо лише полум'я, крики болю й хижого захвату, та жодної стежки, що могла б вивести з пастки.

Зненацька з димової завіси, що стлалася між деревами, випірнула постать. Їх двоногий доглядач — закривавлений, накульгуючий на праву ногу, з виразом відчаю на блідому обличчі.

“Байсе, Хейсе!”

Кров з порізу на руці крапає на лінію бар'єру — і він зникає. Байсе, перемінившись, затиснув загривок Хейсе в зубах та перемахнувши галявину, запитально подивився на двоногого: ну зняв він бар'єр, а далі що? Явно ж не просто так навідався. Можливо…можливо, той знає, де їм сховатися від пожежі?

“Є печера. Там безпечно.”

Печера? Скоріше — невеликий підземний грот, схований за сріблястим водоспадом. Декілька двоногих у білому виступили назустріч, стискаючи в руках мечі; за ними десяток малих особин, які з наляканими очима мовчки скупчилися під дальньою стіною.

“Молодший майстер! Ви поранені? Що коїться нагорі, чи вдалося відбити атаку Венів? Ох, а це…”

“Залишайтеся тут. Напад триває. Пожежа. Це Байсе і Хейсе.”

“Кролики! Наставнику, це ж ті самі кролики! Які з іклами!”

Байсе обережно опустив Хейсе біля двоногих дитинчат (очевидно, найбезпечніше місце!) та повернувся до виходу з гроту, вслухаючись у шум водяного потоку, нервово поводячи вухами. Десь поблизу пролунав болісний крик і вибух.

Обличчя їхнього двоногого доглядача скам’яніло.

“Молодший майстер, куди ви?”

“Відведу Венів від печери.”

“Але ж…”

Не слухаючи стурбованих сородичів, той зробив кілька кроків і зник за срібною завісою.

Двоногі дитинчата не плакали і не верещали. Лиш заціпеніло сиділи під стіною, збившись докупи. Хейсе пирхнув і штовхнув одного з дитинчат носом, підбадьорюючи. Незабаром до його м’якого хутра вже доторкалися обережно маленькі долоні.

Заради цього Байсе був готовий зустріти іклами все, що намагатиметься вдертися до сховку. Як і інші двоногі поруч: здається, вони усвідомили, що прямо зараз він і Хейсе — не найбільша загроза.

Двоногий… Лань Ванцзи цього дня так і не повернувся.

***

Байсе неодноразово думав над тим, щоб піти: зрештою, йому скоріше за все вдалося б пробити собі й Хейсе шлях за кільце облоги навколо Хмарних Глибин. Але по-перше, “скоріше за все” — не синонім “гарантовано”. Він не став би ризикувати своїм найдорожчим скарбом. А по-друге… Ці декілька щасливих років зробили гірську вершину його домом. Хай навколо зараз був переважно попіл — пройдуть зимові дощі і зелена трава повернеться.

Ну й по третє: Хейсе вперся рогом. А проти цього не підеш. Його побратиму припала до душі компанія двоногих дитинчат. Дивлячись, як ті крадькома підгодовують його овочами з власних порцій (після пожежі у двоногих із запасами було негусто), Байсе був здивований, але скоріше приємно. Йому теж пропонували овочі, але він відмовлявся, перейшовши на поглинання розсіяної ци. Наскільки він розумівся на справах двоногих, їх дорослі вчинили так само.

Витіснивши нападників від центру поселення, двоногі сяк-так відновили бар’єри навколо спалених будівель та трималися насторожено і вдень і вночі. Нападники не атакували — але й з гори нікого не випускали. Оборонці зализували рани: їх було занадто мало, щоб прорвати кільце. Байсе міг би загризти декількох — однак це не вирішило б справи. Тому він зосередився на тому, щоб туманним серпанком ковзати поруч з вартовими, підстраховуючи на випадок зіткнень з поодинокими групами найманців. Що ті прагнули знайти у напівспаленому ордені — Байсе не знав. Не питав, та й як? Справа вирішувалася блискавичним клацанням ікол.

Часто він супроводжував старого знайомого: того двоногого, якому колись ледь не відкусив ногу при спробі зайти за бар'єр. Щось у ньому було схоже на Лань Ванцзи. Двоногий сердито гмикав під ніс (Байсе був упевнений, що той знає про супровід і не надто задоволений), однак поводився чемно. Жодних нарікань, жодних необережних небезпечних рухів у сторону Хейсе.

“Ці створіння живуть в Хмарних глибинах вже більше двох років. Ванцзи, звичайно, був не надто обачним, але я довіряю його судженням.”

“Але старійшино… Це ж божественні звірі! Принаймні, один, білий; щодо чорного цей наставник не впевнений…”

“Гм. Враховуючи обставини, вважатимемо, що й другий також, з божественних.”

“Зрозуміло. Старійшино, жодних новин з інших кланів?”

“Їх спадкоємців також забрали Вені. Поки подібне неподобство зберігається — у нас не буде союзників.”

Байсе нічого не розумів у справах двоногих, але гіркота у голосі не віщувала нічого доброго. Це не впливало ні на що, але змушувало настовбурчувати сріблясте хутро у роздратуванні.

Швидше б весна. Принаймні, перегризати горлянки на повний шлунок приємніше.