Що поганого може зробити маленький пухнастий кролик?

Що ж, битва з повсталими мерцями, яких спрямовувала чужа воля, була запеклою. Особливо, коли з’ясувалося, що з боєздатних істот — лише двоногі дітлахи, Лань Ванцзи та Вей Вусянь, приборканий мрець (під кінець до нього приєдналися ще з півсотні зо дна печерного озера), вони з Хейсе та п’ять пухнастих дітлахів. А зігнаних ходячих трупів, оповитих темною енергією, налічувалося ледь не півтисячі. Ех, треба було відкушувати руку тому поганцю у білому відразу: той втік, використавши талісман, ледь не одразу, як почалася навала!

Хейсе дбайливо зализував рану від кігтей на боку Байсе, витягуючи крихти темної ци. Вони всі були втомлені до краю: навіть у бездоганній поставі Лань Ванцзи відчувалося щось напружене. Вей Вусянь взагалі занурився у неспокійний сон відразу, як опинився у човні — враховуючи, що виконання ролі живої наживки для піднятих мерців вичерпало і так незначні сили його духовного осередку, він ще непогано тримався. Спав би і на сирих дошках — але звісно, що його побратим цього ніколи б не допустив. Тож, витягнувшись поруч у маленькій подобі, Байсе спостерігав, як тонкі пальці обережно торкаються спітнілого чола, відганяючи кошмари і живлячи енергією. Турбота й ніжність не приховувалися анітрохи.

Кінцевою точкою їхньої подорожі стало велетенське, поросле лататтям озеро. Й комплекс будівель на ньому, з’єднаний містками. За пурпуровими стягами з візерунком дев’ятипелюсткового лотоса було очевидно — тут також мешкають заклинателі. Знову їх з Хейсе не пустять…

На диво — пустили. І навіть гукнули адептів, щоб принесли оберемок овочів. Навіть не довелося просити. Ммм, лотосовий корінь, трохи гостро, але поживно…

Натовп двоногих направився до будівель. Пухнаста малеча непомітно гайнула слідом, супроводжуючи Лань Січжуя та інших.

“Залишайтеся тут. Я подбаю про безпеку.”

Ну гаразд. На нагрітих сонцем дошках також було непогано. Але гамірно: навколо сновигали двоногі, дітлахи згуртувалися поблизу, шушукаючись та обговорюючи “дивних кролів Ханьґван-дзюня”. Краще прошмигнути між ногами перехожих та знайти місце на березі — наприклад он там, де зеленіють густовіті верби та квітнуть дикі сливи. Якщо щось станеться — вони відчують. Місцезнаходження Лань Ванцзи для них більше не було таємницею.

Так тривало до пізнього вечора.

“О, а це моє улюблене дерево! Я забирався на нього колись.”

“Ти забирався на кожне дерево, повз які ми проходили раніше.”

“Так, але…Це найперше, як я опинився у Гавані Лотоса!

Причаївшись під кущем, Байсе й Хейсе спостерігали, як невгамовний двоногий, який, схоже, цілком оговтався від наслідків битви, лізе на дерево, як якась дика мавпа. Навіщо? Що там такого цікавого?

Лань Ванцзи стояв під деревом у плямі місячного сяйва, яке пробивалося з-під віт іі помітно нервував. Ще трохи — і поліз би слідом на дерево.

Стрибок униз. Ого, спіймав. Агов, а відпускати іншого з обіймів жоден не бажає, чи не так?

Згодом, ледь не спробувавши на зуб потріскуючу пурпурову блискавку (неспокійний мрець був швидшим), вони покинули Лотосову гавань так само, як прибули — на човні. Байсе все ніяк не міг зрозуміти: чи варто було відгризти руку Дзян Чену, чи все ж Вей Вусянь був би проти. Оце дилема.

Як же у цих двоногих все заплутано: кохати, прикидаючись байдужими — це вже десь було, а от турбуватися, прикриваючись ненавистю — оце щось новеньке. Що в них більш щире — наміри чи діяння? Шкода, що спитати не вийде; з іншого боку, буде над чим подумати наступне тисячоліття…

***

Залишитися за містом поруч з неспокійним мерцем виявилося не настільки поганою ідеєю, як спочатку подумав Байсе, вислухавши пропозицію побратима. Дощить — та й таке. Принаймні, тут було тихо, без вуличного гамору та тиканням пальцями. Мрець — Вень Нін — навіть розвів невеличке багаття під старою ялиною та наламав віття, щоб не сидіти на холодній землі. У Байсе навіть склалося враження, що йому дуже кортіло доторкнутися до їх хутра, але на відміну від живих неввічливих двоногих, той тримав себе в руках.

Зітхання Вень Ніна про зустріч з Лань Січжуєм (наскільки зрозумів Байсе з розмов між двоногими, за життя мрець приходився тому якимось дальнім родичем) та піднятими мерцями з Кривавого озера (він і там знайшов рідню) у нічній тиші заколисувало. Нещасне створіння: не живий, не потребує ні їжі, ні повітря, ні сну, але у розумі та пам’яті. Живі двоногі ставилися до нього з острахом і в цілому, з огляду на його міць, мали на це підстави; проте поза битвою Вень Нін був радше сором’язливим і тихим. Доки ні Байсе, ні Хейсе не відчували від нього ворожості — най живе. Точніше, існує.

Зі сну Байсе вирвала поява Вей Вусяня — скуйовджене волосся, абияк стягнуте стрічкою, намоклий від дощу одяг, накинутий як прийдеться; погляд, який хаотично метався, не знаючи зупину. Усмішка, наче наліплена поверх напису “я стратив і тепер в глибокій халепі”. Збурена енергія. І помітні сліди зубів збоку на шиї, не кажучи вже про почервонілі опухлі губи.

“Пане Вей? З вами все гаразд?”

“Га? А, це ти, Вень Нін! Ха-ха, та нічого, я…просто вечірня прогулянка, не спалося. Чудова погода для променаду!”

Ага, так вони й повірили. А те, що Лань Ванцзи, за відчуттями, теж знаходиться поза межами міста, причому — геть з протилежного боку, просте співпадіння, чи не так? Дійсно, чому б двом заклинателям не подихати свіжим (дуже свіжим, ввечері похолодало) повітрям після опівночі? Провівши разом вечір у готелі?

Мерці не червоніють; лише тому Вень Нін все ж наважився задати незручне запитання.

“А…Ханьґван-цзюнь хіба не з вами?”

“Що? Ні! Тобто…ми розділилися. Ненадовго. З ним все добре, присягаюся!”

Хейсе скептично фуркнув, притиснувши вуха до голови.

“Точно все добре!”

“Майстер Вей, куди ви?”

“Мені вкрай необхідно трохи розвіятись. Може, тоді… А, не зважай. Ні-ні-ні, я сам, я сам, не треба мене супроводжувати!”

Коли постать двоногого зникла між дерев, Байсе тяжко зітхнув та підвівся на лапи, перемінившись у бойову іпостась. Хейсе вже переминався з лапи на лапу, очікуючи на побратима, але Байсе змушений був його розчарувати. Хай краще нагляне за Лань Ванцзи: поруч з Вей Вусянем має бути хтось, не настільки радий можливості утнути чергову капость.

“Ви…впевнені, що майстер Вей вас не помітить?”

Байсе нахилив голову, тріпнувши довгими вухами — жест, підхоплений від двоногих, але за браком комунікації вони його принаймні розуміли. Помітить що? Туман? У таку дощову погоду?

Двоногі, особливо у стані душевного неспокою, не надто спостережливі. Коли думки рояться в голові, а почуття в хаосі — не до споглядань природи.