Що поганого може зробити маленький пухнастий кролик?

Кому першому з адептів поталанило побачити, як пухнаста малеча, розплющивши очі, почала досліджувати світ за межами лігвища — Байсе не знав, але чутки розійшлися швидко і одного дня він з подивом побачив, як за огорожею юрмиться натовп заклиначів.

Після того, як вони з побратимом викрали Лань Ванцзи з-під покарання дисциплінарним батогом, від подібного видовища не варто було очікувати нічого доброго. Але послухавши розмови, Байсе довго ворушив носом у замисленні.

“Ви впевнені, що бачили їх? Це точно не були звичайні кролики?”

“Наставнику, Хейсе навряд чи дозволив би звичайним дитинчатам диких кролів грітися під своїм боком.”

“Хто цих божественних звірів знає, від них чого завгодно можна очікувати…”

“Куди тоді зникла вся накопичена темна енергія? І навіщо вони її збирали?”

“А я все ж стверджую — для потомства! Джерела стверджують, що дракони відкладають яйця у природні джерела, насичені ци; тож ці створіння могли поводитися за схожим принципом.”

“Це аж ніяк не дракони, це якісь велетенські кролі.”

“Колего, най вам буде відомо, що звичайні кролі часто облаштовують кубло в очікуванні потомства з власного пуху. Божественним кролям — божественний пух, так би мовити.”

“Чи вистачить енергії піку, щоб у Хмарних Глибинах могли існувати і орден, і ці звірі? Якщо їх стане сотня? Хтось знає, як швидко вони розмножуються?”

“Теорія, на жаль, тут не допоможе, лише практичні спостереження.”

“Це проти правил ордену — тримати цих звірів тут, поруч з людьми!”

“Старійшино Фань, це нам варто поцікавитися, чи в правилах цих звірів, щоб люди трималися поруч. Чи ви забули вже про нещодавні події у Залі Покарань, м?”

З сердитого гмикання було очевидно, що пам'ять старійшину не підводить, хоча й не радує.

“Так що там з дитинчатами? Скільки їх?”

“Кажуть, що двоє.”

“А я чув, що десять.”

“Плітки заборонені в Гусу Лань.”

“Це припущення.”

Десять? Та вони з Хейсе не встигають п’ятьох відловлювати, щоб не розповзалися в різні боки — дарма, що ще на лапи не зіп’ялися, як слід!

“Хтось має ідею, як проникнути за огорожу?”

“Я б не став ламати закляття Ханьґван-цзюня. Це неетично і безчесно! І небезпечно”

“Варто звернутися до очільника.”

“Сумніваюся, що він буде знімати бар’єр, поставлений братом. Зрештою, це його підопічні.”

“Тц, цей Ванцзи! Його брат забагато йому потурав і до чого це призвело?”

Потурав би трохи більше — не ламав би зараз голову, як вивести їх доглядача зі скорботи! На думку Байсе — нічого фатального б не трапилося, якби Ванцзи все ж встиг привести свого нахабного побратима у Хмарні Глибини.

Інтерес двоногих до потомства бентежив Байсе й Хейсе, проте далі розмов і спостережень справа не пішла. І добре: відгризати голови занадто впертим дослідникам — не найкращий спосіб переконати оточуючих у своїх добрих намірах.

***

“А-Юань!”

Байсе невдоволено наставив вуха: чого кричати, дитинча ще з першого разу вдало, що не чує.

“А-Юань, час обідати! Завершуй гру!”

Навряд чи той зголодніє найближчим часом: малеча вже поділилася з ним салатом і редисом. Все ж Байсе вирішив не випробовувати терпіння старшого брата Ванцзи і злегка рикнув. Через мить розгарячене бігом двоноге дитинча чемно визирнуло з-за дерева. Ще зранку біле вбрання вже було добряче замурзане у свіжому трав’яному соку і бруді, поділ і краї рукавів мокрі (знову ліз до струмка). Пухнасті нащадки Байсе та Хейсе юрмилися навколо, сповнені кипучої енергії, і раді були б продовжити біганину наввипередки, однак добре знали, що ігнорування батьківського поклику карається болючим укусом.

З двоногим дитинчам, судячи з його легковажності, поводилися набагато лояльніше. Лань Січень лише зітхнув.

“А-Юань, ходімо. Розумію, тобі дуже весело проводити час з друзями, але час повертатися.”

“Ще трохи, дядьку? А-Юань не голодний, він з’їв отакий пучок салату!”

Маленькі руки розкрилися широко-широко, демонструючи, наскільки ж великим був овоч. Разом зі сліпучою усмішкою це справляло враження забороненого прийому. Дитинча явно знало, як розтопити серце найсуворішого вихователя.

“Нас буде чекати Ванцзи.”

Проти цього аргументу заперечень не було. На повернення двоногого, про якого А-Юань готовий був говорити цілодобово, з піврічного усамітнення, хлопчик чекав щодня. Як і Байсе з Хейсе. Незважаючи на те, що вони все ж іноді перевіряли, щоб з тим у холодній печері не сталося нічого фатального. Хоча старший Лань сумлінно навідувався до галявини за його відсутності і в цілому виявився не найгіршим доглядачем — хіба що обережнішим, — Байсе бракувало регулярних почухувань за вухом. Хейсе теж.

***

Півтора десятки сезонів Лань Ванцзи повертався до Хмарних Глибин ненадовго, проводив час з А-Юанем та знову відправлявся на нічні полювання.

Пухнаста малеча почала освоювати бойові форми. З одного боку Байсе був гордий за досягнення нащадків: він спромігся перемінитись у першу форму лише після півсотні років життя. З іншого — кипучу енергію п’яти пухнастих бешкетників потрібно було кудись спрямувати, інакше вони загрожували рознести Хмарні Глибини на камінчики. Їхній двоногий, здається, не був надто щасливий, отримавши супровід, проте і не заперечував. Зрештою, Байсе і Хейсе були з ними, йому потрібно було всього лише запевнити оточуючих, що вони не дикі монстри, а цілком мирні, майже домашні улюбленці. Бо кожному другому заклинателю, яким іноді щастило зустріти Ханьґван-цзюня на Нічному полюванні, чомусь кортіло помахати мечем чи талісманом прямо перед носом Хейсе. Чи Байсе. Чи їхньої невгамовної малечі. Добре, якщо меч залишався цілим!

“Ханьґван-цзюню вдалося приручити лютих монстрів!”

“Вони слухаються його гуцина, як зачаровані.”

“А на вигляд — як кролі, тільки велетенські.”

“Де ти бачив кроля, який може ударом лапи роздерти навпіл неспокійного мерця?”

“Ці звірі насправді — духи заклиначів, вбитих під час Анігіляції сонця, яких полонив зловісний Старійшина Їліня! А вельмишановний Ханьґван-цзюнь вирішив допомогти їм отримати спокій і переродитися!”

“Цікаво, чи знають старійшини Гусу Лань про це?”

Звісно, знали. Лань Ціжень точно знав. І був стиха задоволений, що його родича супроводжує хоча б хтось у його блуканні. Все ж суворий двоногий попри буркотливість, своїх двох племінників цінував і намагався берегти. Як умів.

Лань Ванцзи метався по глухим місцям краю, не пропускаючи жодного звернення про допомогу. Поглинута під час зализування ран від духовного батога кров стала для Байсе й Хейсе справжньою знахідкою: тепер вони знали його місцеположення і за потреби могли відправитися на допомогу прямісінько до нього. Могли й не відправлятися — але навіщо відмовлятися від розваги? Тим паче, пухнастих нащадків варто було навчити справлятися з різними ворогами, а поруч з Лань Ванцзи знайти небезпеку було простіше, аніж вештатися навмання, покладаючись на чуття.

Лань Ванцзи почав наставляти двоногу малечу: перш за все — А-Юаня, якого тепер частіше називали Лань Січжуєм; однак іноді він очолював цілий загін молоді, які слідували за ним слухняним хвостиком.

Можливо, в майбутньому, саме серед них знайдуться пристойні доглядачі для їх пухнастих, хто знає? У Лань Ванцзи рук було лише дві, а бажаючих отримати почуханки — занадто багато.

Засинаючи біля багаття, згорнувшись клубочком коло коліна двоногого, Байсе слухав щемливу тужну мелодію, яку той награвав ледь не кожного дня, якщо був один. Музика кликала когось — без результату. Схоже, для двоногого це стало такою ж звичкою, як вкладатися спати кожного дня в одну й ту ж годину і носити білу пов’язку на лобі. Як розмова з кимось, хто давно пішов без надії повернутися.

Це відчувалося неправильним і сумним, але це були ті складнощі, проти яких ні кігті ні гострі зуби не допоможуть.