І небо заплакало

Дзвонили дзвони —

і луна, мов стогін,

лягла на світ.

А вслід за ними,

у зойку — в вись —

зірвалися всі сирени.

Серця застигли,

перетворивши

на вічність

одну-єдину мить.

Скуті болем, душі

зірвавшись, мов птахи,

злетіли до небес,

а те —

у відповідь взмолившися —

заплакало рясним дощем,

змиваючи з живих

усе тяжке.

— От і все... —

схилившись, прошепотіла старенька мати. —

Синку, тепер ти можеш спокійно спати.

Цей світ,

що надто довго тебе тримав, —

залиш живим,

без болю й тривоги.

Більше плакати не стану, обіцяю —

лише молитимусь

і тихо зостану,

щоб в наступному житті,

у світлі й без краю,

для тебе тією стати,

кого ти —

мамою,

з посмішкою —

знову будеш називати.

Я не прощатимусь, бо знаю —

тебе я обов'язково дочекаюсь.

Тільки-но зімкнулися

сотні тисяч материнських губ —

як увесь той гул

раптово стих.

Усі живі

застигли в страху

зробити

той наступний крок —

туди,

де все застелене

крихкою димкою.

Туди,

де мав бути мир.