Кривавий місяць

Розділ 9

18 April 20XX (Субота)

9.15 Ліза, корпорація Старлайт

Двері автономного таксі відчинились і дівчина вибігла і буквально побігла до дверей. Вона запізнилась на цілу годину. Вона збрехала що у них є декілька годин. Але вона хотіла щоб та ніч була подовше і… не хотіла щоб закінчувалась. Вона навіть не встигла передягтись в сукню, котру так любить її бос. Що ж побачить її в джинсах. Пасмо впало перед очима сповіщаючи що вона не тільки вдягти сукню. Волосся було теж скуйовджене. Вона багато разів була в готелі з чоловіками. Але таке вперше. Сканер блимнув считавши її око.

— Залізняк Ліза Анатоліївна, ви запізнились на роботу на … Одну годину, Шістнадцять хвилин, Тридцять три секунд. Штраф буде знято з вашої зарплатні. Відмітка про запізнення додано у вашу справу. Якщо у вас є документ чи інофрмація про поважну причину будь-ласка сповістіть вашого керівника. Він має право зняти відмітку про порушення і штраф. Нагадуємо, що три відмітки відправляють вашу справу у Відділ дисципліни на розгляд. Відмітки будуть зняті з особової справи через рік.

Дівчина майже не чула ШІ і побігла до свого підрозділу. Вона була молодшим асистентом Управління розробки засобів безпеки, відділу що розробляв екзоскелети для ЗСУ. Тієї частини котра розвантажує спину солдата. Дівчина бігла сподіваючись що пан Соколенко її не побачить. Він був її босом і був офіцером в культі, а ця робота. Це була робота її мрії. Вона читала про ранні етапи Війни, чула розповіді мами і вирішила що має робити те, що збереже життя штурмовиків. 

Відкривши двері кабінету її відділу і лабораторії, вона побачила Степана і Ольгу, що працювали над схемами.

— Лізо, година це рекорд…

— Вибач Олю.

— Добре що Сокіл тебе не бачить, а товедеться замалювати свої гріхи перед ним… уночі. А він… ну ти знаєш, з ним нема кайфу. Хоча ти, я знаю згодна.

Потім жінка додала… — Стоп, у тебе якась дивна посмішка, відсутність сукні щоб ублажати нашого боса, невже якийсь хлопець пробудив нашу сплячу красуню? Від тебе ж пахне сексом.

— Олю, будь ласка нікому.

— Дівчата, я вас чую, але я могила, - десь біля приладів мовив Степан

— Ліза… ти що, закохалась?

Дівчина посміхнулась і в той же момент задумалась, “Закохалась… Такого не може бути… Не було ніколи… Але може…” і в той момент у неї щось “клацнуло” і вона вибігши в коридор запитала у голографона “Афіна, який номер… набери будь ласка кримінальний відділ поліції Дива”.

Так як дівчина не робила проекцію, вона тільки почула у вусі в навушнику спочатку жіночий голос ШІ - Диспетчерська, Кримінальна поліція. Вас вітає загальноукраїнська система кримінальної поліції ЕЛЛІ. Всі ваші розмови будуть записані. Ви можете запросити зв’язок з конкретним працівником поліції або залиште повідомлення.

Зв’яжіть мене, … передайте вашому… детективу кримінальної поліції Дива, лейтенанту Мирославу… що я його чекатиму в обід, в 13.00 під офісом Поліції…

— Пані Залізняк Ліза Анатоліївна, ви певно маєте на увазі пана Мирослава Дробичко… — Голос персонального ШІ у навушнику м’яко змінив тональність. Зникла офіційна прохолода загальної мережі, поступившись місцем ледь помітній, дружній іронії, ніби помічник Мирослава чудово знав усі «побочки» свого господарa. — Добре, повідомлення зафіксовано й передано. Тепер мені хоча б зрозумілі причини його аномального сердечного ритму, підвищеного тиску та хронічного зневоднення з самого ранку… Він уже випив третю чашку подвійного еспресо й намагається вдавати, що абсолютно зібраний.

Ліза мимоволі прикрила долонею рот, аби не засміятися вголос просто посеред коридору. Щоки миттєво обпекло гарячим рум’янцем. Вона уявила Славу — суворого, міцного детектива, який зараз сидить у своєму кабінеті, намагаючись змусити серце битися рівно, поки його власний ШІ «здає» його з потрохами дівчині на іншому кінці лінії.

— Дякую… Еллі, — стишено, майже пошепки відповіла Ліза, озираючись, чи не виходить хтось із сусідніх кабінетів. — І… перекажи йому, щоб випив звичайної води. Замість четвертої кави.

— Пораду сприйнято. Додаю у розклад пана Дробичко нагадування про гідратацію з позначкою «Від Лізи». До зустрічі о 13:00.

Зв'язок вимкнувся.

Ліза ще кілька секунд стояла, притулившись спиною до прохолодної скляної панелі стіни. Серце калатало десь у горлі, але це був зовсім інший страх — не той, що виникав від липких поглядів Соколенка чи перед паном Дорошенко і босами корпорації. Це був солодкий, трепетний переляк перед чимось великим і новим, що більше не вміщалося всередині.

Вона поправила пасмо темного волосся, що впало на обличчя, видихнула й рішуче повернулася до дверей лабораторії.

Коли вона прослизнула всередину, Ольга навіть не підвела очей від прозорого планшета з кресленнями розвантажувального корсета, але кутики її губ поповзли вгору.

— Ну що, «спляча красуня», повернулася з коридору? — перепитала Ольга, ритмічно постукуючи нігтиком по склу. — Чи ти там уже плануєш, як наш відділ розробки буде випускати екзоскелети з сердечками? Оля подивилась на Лізу і намалювала в повітрі серце.

— Не сердечками, а жопами. Серце має зовсім іншу форму.

— Стьопа! - одночасно гримнули на колегу обидві жінки

— Мовчу, занурившись в роботу буркнув Степан.

Ліза швидким кроком підійшла до свого робочого столу, намагаючись надати обличчю максимально ділового виразу, але блакитні очі видавали її з головою — вони просто сяяли. — Я … відправляла запит.

— Ага, запит, — подав голос Степан із-за масивного блоку з маніпуляторами, навіть не вилазячи з-під дротів. — Запит у космос з по позначкою «Терміново, я пропала». Лізо, ти за останні п’ять хвилин посміхнулася більше, ніж за весь минулий місяць під керівництвом Сокола.

Ця згадка про Соколенка на мить пробігла коротким холодом по спині, але світло всередині виявилося сильнішим. Ліза провела долонею по сенсорній панелі, викликаючи об'ємну голограму демпферного вузла для штурмових екзоскелетів. Блакитне сяйво проекції відбилося в її очах.

Вона дивилася на ці лінії, силові вектори, розподіл ваги на хребет... і раптом спіймала себе на думці, що думає про броню не як про знеособлений військовий замовний проект. Вона уявила широкі плечі Слави. Його статуру. Те, як цей металевий каркас мав би підтримувати й захищати саме його спину.

До тринадцятої години залишалося трохи більше трьох годин. Годин котрі дуже і дуже повільно рухались. 

Мирослав, офіс поліції Дива

Мирослав щоб відволіктись від спогадів про ніч вирішив заглибитись у справи. Тим більше що у нього зараз у морзі відділка два мертвих тіла. Двох молодих жінок. Котрі колись кохали і були коханими.

На екрані проекції був список імен тих кого знав Павло і хто ходив у київський БДСМ клуб. Погляд Мирослава зупинився на отці Миколаї. Він стрибнув вчора з дзвіниці.

— Вони всі пов’язані, - подумав вголос детектив.

Хлопець відкрив браузер і набив в пошук назву клубу Сільвер Статус і довго дивився на голограми дівиць в латексі.

— Еллі, зроби запит на інформацію по власнику цієї мережі закладів Сільвер Статус і Сільвер Лайон.

— Добре… Є відповідь. Там в кожному закладі цієї мережі окремий власник. На екрані ви можете побачити їх список.

Проекція зобразила список разом з фото власників. Отже мережа була оформлена через підставні особи. Чомусь. Це не могло бути спроба ухилення від податків, бо подібні заклади по замовчуванню сплачували найвищу ставку. Власник бажав анонімності.

Закладів виявилось більше десяти, там навіть були Центри Дозвілля для Дорослих (ЦДД) - аналоги німецьких FKK, клуби з басейнами і саунами.

— Занеси адреси власників котрі в Київі і Київській області мені в адресну книгу і з’єднай мене з моїми помічниками.

— Відпускайте Павла і його матір, це не його рук справа. Також, сержанте Петренко, Степченко і сержантка Твірко зайдіть до мого кабінету.

Не встиг він договорити як в навушнику прозвучало повідомлення.

— Пане Мирославе, у вас повідомлення від Залізняк Лізи Анатоліївни. Вона повідомляє, що чекатиме вас під офісом поліції о 13:00. Також просить вас випити води замість наступної чашки кави.

— Що за Лі… — Мирослав осікся на пів слові. Щоки й вуха миттєво обпекло гарячим. До нього тільки зараз дійшло, чиє ім'я щойно прочитала ЕЛЛІ.

Двері кабінету безшумно відчинилися, і на порозі з’явилася сержантка Твірко. Вона застала детектива з напіввідкритим ротом, порожнім горнятком кави в руці й підозрілим рум’янцем.

— Вибачте. Звали? — Тетяна ледь помітно підняла одну брову. — Я, здається, не вчасно…

— Та ні, Тетяно, вчасно. Сідайте, — Слава квапливо відставив чашку, намагаючись повернути обличчю максимально робочий вигляд.

Через хвилину до них приєднались і їх колеги.

— Ось адреси п’яти власників мережі закладів… дорослого дозвілля. Оберіть собі по одному, ви маєте поїхати і опитати їх, як оформлені. Хто дійсний власник, чи як з ним тримається зв’язок. Я візьму на себе два, ті що залишаться.

— Навіщо, як … заклади дозвілля пов’язані з вбивствами? Пані Довженко не була з ними пов’язана, — запитав сержант Павло Петренко.

— По перше, нам про це невідомо. По друге, можливо хтось з коледжу був постійним клієнтом Сільвер Статус, а отже міг бути знайомий як з Анжелікою, так і з Яною. Для цього нам потрібен власник цієї мережі, вони зазвичай ведуть відеозйомки або мають список постійних клієнтів з пріоритетним доступом до послуг.

Тут в кабінет постукали, двері трохи відчинились, там було обличчя пані Орисі.

Сержанти миттю піднялись і віддали честь.

— Пані майор!

— Вільно, сідайте. Мирославе, можна я побуду на вашому брифінгу.

— Звісно

— Добре, у мене є питання. А як щодо мотиву? Хтось вбиває дівчат арт-факультету колледжу? Помішаний на художницях?

— Гарна думка Орися Миколаївна, але ні. Вбивства дійсно пов’язані артистизмом, в першу чергу вбивця хоче показати нам щось. Перша жертва - Малютенко - повія, без голови, на стегні підв’язка з грошима, а в піхві квіти. Друга жертва - Довженко, мала одруженого коханця - тіло розіп’яте на деревах, над підручниками. В жодному випадку нема підтверджень згвалтування.

— Отже у нас… релігійний фанатик, — запитала Таня.

— Ну або правий фанатик, так.

— Різник з Дива, якось задумливо мовив Павло

— Еллі, занотуй це прізвизько, віднині це Справа про Різника з Дива, — потім додавши на загал, — хоча досі не факт що він чи вона з Дива. Поки що не відкидаємо вірогідність, хоч і малу, що він з області чи Київа.

Потім подумавши Мирослав додав, — Павло ти правий з аналогією на вбивства в Лондоні в 19 ст., є одна спільна риса між нашими вбивствами і тамтешніми - кривавість і шалений темп. Між вбивствами Анжеліки і Яни пройшло чотири доби, в Лондоні Елізабет Страйд і Кетрін Еддоуз було вбито в один і той самий день, а серія вбивств проходила протягом осені. Космінський - був психопат з ненавистю до жінок, як напевно і наш вбивця. Наші вбивства мають один паттерн — арт факультет жіночого коледжу і можливо навіть одна група, — останнє саме зараз прийшло Мирославу в голову.

— Мирослав ти хочеш сказати що у нас серійник? Як Джек Різник — запитала пані Орися, — можуть бути ще вбивства?

— Так, у мене погане передчуття.

— Якщо це одна група... — стишено мовила Тетяна Твірко, — треба негайно підняти списки студентка й виставити спостереження за тими, хто входить у ризик.

— Гарна ідея, передайте їх список патрульній поліції, хай почнуть спостереження за студентками

— Зробимо, — Тетяна швидко внесла задачу в робочий протокол.

— Павло, Стьопа, Тетяно — беріть свої адреси й працюйте, — Мирослав підвівся з-за столу.

— Так, командире! — сержанти підхопили планшети й швидко залишили кабінет.

Майор Орися Миколаївна затрималася на порозі. Вона уважно подивилася на Мирослава, помітивши його виснажений вигляд і гостру напругу в очах.

— Тобі треба хоч трохи перепочити, Мирославе, — тихо мовила вона. — Ти блідий, як ті дівчата в морзі.

— Все в порядку, пані майор. У мене... робоча зустріч о тринадцятій. А потім я сам виїжджаю на свої дві адреси за місто.

— Тримай мене в курсі, — вона кивнула й зачинила за собою двері.

Мирослав залишився один. Годинник показував 12:52.

Він підійшов до кулера, налив склянку холодної води й випив її майже в один ковток. Прохолода трохи повернула тверезість думкам. Накинувши куртку й перевіривши кобуру, детектив вийшов із кабінету.

Спустившись сходами, Мирослав штовхнув важкі скляні двері й вийшов на ганок офісу поліції Дива. Навколо вирувало денне місто, але він одразу помітив її. Як і вона його.

Ліза стояла трохи осторонь від потоку людей, біля низької клумби. Вона трохи нервово переступала з ноги на ногу, озираючись на двері, а її блакитні очі шукали його серед натовпу.

Коли їхні погляди перетиналися, Ліза завмерла. На її обличчі знову спалахнула та сама беззахисна, світла й трохи сором'язлива посмішка.

А потім вона незважаючи на людей кинулась до нього. Щоб притулитись. Щоб обійняти. І щоб відчути обійми.

Сержанти що пили каву неподалік, плануючи виїзд посміхнулись побачивши як їхній лейтенант-детектив і молода дівчина обійняли один-одного перед офісом.

— Я їм заздрю, — мовив Павло.

— Тут в місті так багато гарних студенток і ти досі не закадрив жодну?

— Хлопці, я тут все ще серед вас і все чую, — шикнула на колег Таня

— Привіт... Дякую за нагадування про воду. ЕЛЛІ передала все до останнього слова, — Мирослав відчув тепло дівчини що притулилась до його грудей.

— Привіт, — Ліза злегка почервоніла, але руку не висмикнула, міцніше стиснувши його і в обіймах. — Тобі справді треба випити ще води. Виглядаєш так, ніби не спав цілу вічність.

Ліза на мить замислилася. Робочий день у «Старлайті», креслення корсетів, суворий графік... Але погляд на Славу й це відчуття весни підказували, що пара годин поза корпоративними стінами — це саме те, що їй зараз потрібно.

— Поїхали, — тихо відповіла вона й усміхнулася. — Тільки за умови, що кермувати будеш обережно.

— Ти ж працюєш в Старлайт, — Еллі зроби офіційний запит, Кримінальному відділу поліції потрібна допомога в розслідуванні… Яка там у тебе посада?

— Не потрібно…

— Потрібно, а то тобі прилетить.

— Молодший асистент Управління розробки засобів безпеки.

— … Молодшого асистента Управління розробки засобів безпеки Залізняк Лізи, від мого імені.

— Зроблено.

— В роботі поліцейського є свої плюси, — додав він вже в сторону Лізи.

Ліза вдячно подивилася на нього, прослизнула на переднє сидіння й тихо видихнула, коли двері зачинилися, відсікаючи шум міста. У салоні пахло сухою шкірою, чистотою й чимось ледь помітноле-знайомим — тим самим затишним, чоловічим запахом, який вона відчула ще цієї ночі.

Мирослав обійшов авто, сів за кермо й вставив карту доступу. Двигун стишено забурчав.

— Ну що, «залучений фахівцю», — він глянув на неї через плече, викручуючи кермо в бік виїзду з міста. — Куди перше: за нормальною кавою в кафе чи одразу на трасу?

Ліза відкинулася на підголівник, дивилася, як за вікном повільно розганяються вулиці Дива, і вперше за багато місяців відчула, що тривога повністю відступила. Але наступної миті посерйознішала. Напевно ж щось важливе, якщо детектив має їхати. (бо вбивства тримали в таємниці)

— Давай спершу за кавою, — усміхнулася вона, повертаючи до нього обличчя. — І ти мені розповіси деталі: що у вас сталося й куди ми їдемо.

Хоча внутрішня інтуїція підказувала Лізі, що їхня перша зустріч із Мирославом у будинку Дмитра Дорошенка — коли вона була поруч із босом — мала до цього безпосередній стосунок.

— Тобі це не сподобається… — м'яко мовив Слава, повертаючи кермо на виїзд із міста.

— Одна голова добре, а дві краще. До того ж я інженер, можливо, зможу глянути на все з іншого боку.

— Можливо, ти й права… — Мирослав зітхнув, вирівнюючи авто на трасі. — У Диві вбито двох студенток коледжу. З одного факультету й однієї групи. Перша дівчина була повією. Ми зараз шукаємо власників борделю й БДСМ-клубу, бо її клієнт і свідок у справі намалював її портрет без голови… а потім ми знайшли тіло, відтворене точно по цій картині. Той самий свідок їздив надихатися в ліс, де ми знайшли тіло другої дівчини. Хтось підробив повідомлення від її коханця, щоб заманити її туди. Саме тому я й зустрічався з паном Соколенком у будинку Дорошенка.

— Соколенко мій бос... в обох значеннях, — тихо сказала Ліза.

— В обох?

— Так. Начальник мого управління й офіцер, — відповіла дівчина й опустила погляд. — Більше, сонце, я тобі сказати поки що не можу. У мене й так будуть проблеми... Але обов’язково розповім трохи згодом.

Розуміючи, що Мирослав після таких слів може втратити до неї довіру й замкнутися, Ліза дістала з кишені чорну пластикову карту з витонченою золотою каймою. По центру сріблом були вибиті цифри.

— Афіна, під’єднайся до динаміка авто,  код 11433911. Запит до Дорошенка Дмитра Олексійовича на особисту бесіду…

З динаміка авто миттєво пролунав спокійний, оксамитовий голос ШІ: — Прийнято. Підтверджено. Найвищий офіцер прийме вас завтра о 9:00 у своєму кабінеті.

Почувши ім’я свого бойового товариша, Мирослав відчув, як напруга в грудях трохи спадає, хоча в голові все одно вирував рій запитань: «Що до біса в Котигорошковому Старлайті твориться? Які ще служки, які офіцери?..»

— Після цієї зустрічі я тобі все розповім. Обіцяю, — м'яко додала Ліза

— Добре, Лізо, — Мирослав кивнув, міцніше стиснувши кермо. — Дмитро не раз рятував мені життя... Я йому вірю.

— Отже хтось взламав мережу базову станцію в мережі Дива? Це точно не може бути простий псих. Це людина з ресурсами.

— Так, скоріш за все впливовий клієнт бдсм клубу і борделю. Тому нам і потрібен власник.

— Кажеш, що він обирає студенток одного курсу. Коледж під’єднаний до мережі, у них точно є архів з профілями студенток. Отже ваш вбивця взламав мережу коледжів. Це високопрофесійний хакер чи той хто має високопрофесійного хакера, — додала дівчина коли машина зупинилась біля кафе.

У кафе вони мовчки пили каву. Ліза поклала голову Славку на плече, дивилася, як за вікном пульсує весняне місто, і просто вбирала це відчуття спокою й безпеки поруч із ним.

«А Ліза права», — думав Мирослав, відчуваючи її тепло й прокручуючи в голові кожен її висновок.

Першою адресою було пані Галина Тимофіївна, 90-річна пенсіонерка з Вишневого.

Вишневе зустріло їх тихими вулицями й повільним ритмом. Під'їзд старенької п'ятиповерхівки дихав спокоєм: біля входу цвіли перші квіти, а на балконах сушилася білизна.

Коли Мирослав подзвонив у двері, за ними довго чулося човгання, а потім клацання засувів. Двері прочинила сива, худенька бабуся у світлій хустці й теплому пледі.

— Пані Галина Тимофіївна? — Мирослав м'яко всміхнувся, показуючи посвідчення. — Лейтенант Дробичко, кримінальна поліція. Ми буквально на кілька хвилин.

— Ой, господи... — пані Галина приклала долоню до грудей, переводячи погляд із Мирослава на Лізу. — Поліція? За комуналку я сплатила ще першого числа...

— Ні-ні, бабусю, це взагалі не про комуналку, — приязно втрутилася Ліза, і її присутність миттєво зняла напругу. — Ми щодо однієї фірми. Зайдемо?

У невеличкій, затишній кухні, що пахла сушеною м'ятою та ліками, Мирослав розгорнув на планшеті витяг із реєстру:

— Пані Галино, згідно з документами, ви є єдиною власницею ТОВ «Статус-Еліт». Саме на це ТОВ оформлений заклад «Сільвер Статус» у Києві.

Бабуся на мить заніміла, а потім щиро й тихо засміялася:

— Чим-чим я володію? Засіданнями чи як ви сказали? Та ви що, синку! Яка з мене власниця? Я з будинку виходжу тільки в аптеку та по хліб!

— А ви пам'ятаєте, як підписували ці папери? — обережно запитала Ліза. — Можливо, хтось приходив і просив підпис в обмін на допомогу?

— А-а-а! Це про Катрусю! — згадала бабуся, сплеснувши руками. — Років зо два тому приходила така... гарненька, ввічлива дівчина. Вона ж сама студентка була, розказала, що вони з подружками з коледжу хочуть свою справу відкрити, якийсь салон чи студію, а їм через документи не дозволяють. Попросила допомогти: мовляв, станьте, Галино Тимофіївно, засновницею по паперах, а ми вам за це щомісяця будемо грошики присилати. П'ять тисяч! Та для моєї пенсії це ж які гроші, діточки!

— І ви погодилися? — обережно запитала Ліза.

— Та як же не погодитися? Катя так просила, казала: «Дівчатам треба вчитися, за оренду платити, робочі місця створювати». Я й подумала: ну що мені, старому паперу, шкода? Воно ж дітям на користь. Катруся й зараз приходить десь раз на місяць. Приносить мені солодощі, ліки іноді, пошту із скриньки забирає. Всі ті офіційні листи, що на це ТОВ приходять, забирає, каже: «Це наша бюрократія, ви не турбуйтеся, ми самі все залагодимо».

Мирослав і Ліза мовчки перезирнулися. Схема виявилася куди витонченішою, ніж банальне маніпулювання «фондом».

— Пані Галино, а номер цієї Катрусі у вас залишився? — м'яко запитав детектив.

— А як же! Вона мені записала, щоб я телефонувала, якщо якісь листи в скриньку кинуть, — старенька швидко винесла записну книжку.

Мирослав зняв номер планшетом і відправив ЕЛЛІ.

Коли вони вийшли з під'їзду й опинилися на тихому весняному подвір'ї, у навушнику Мирослава озвалася ЕЛЛІ:

— Мирославе, це попередньо оплачений номер. Ім’я власника невідоме.

Довелось повертатись.

— Пані Галино, зателефонуйте цій Катерині, скажіть що ви отримали повідомлення з податкової. Домовтесь про те щоб вона під’їхала.

— Ой, діточки, а що, справді щось серйозне з тієї податкової? — злякано сплеснула руками бабуся, коли Мирослав із Лізою знову опинилися на її порозі.

— Все під контролем, пані Галино, не хвилюйтеся, — заспокійливо мовила Ліза, м'яко беручи стареньку за руку. — Просто скажіть Катрусі, що листоноша принесла рекомендований лист під розпис. З податкової. Настільки терміновий, що ви самі злякалися й чекаєте, поки вона приїде його забрати.

Пані Галина, трохи тремтячими пальцями, набрала номер із телефонної книжки й поставила дзвінок на гучний зв'язок.

У динаміку пролунали довгі гудки, а потім приємний, молодий дівочий голос спокійно мовив: — Алло, Галино Тимофіївно? Доброго дня. Щось сталося?

— Катрусю, дитинко... тут це... листоноша тільки-но була, — бабуся старалася говорити переконливо, як і просив Мирослав. — Принесла якийсь рекомендований лист під розпис. З податкової інспекції! Я зауважила, що там щось про перевірку й якісь штрафи написати хотіли... Я ж нічого не тямлю, злякалася! Сказала, що ви скоро будете й усе заберете. Ти б не могла підскочити?

На іншому кінці дроту зависла коротка, напружена пауза.

— З податкової? — голос Катрі став значно зібранішим і сухішим. — Дивно, у нас же все закрито по звітньості... Добре, Галино Тимофіївно, не хвилюйтеся. Я буду у вас хвилин через сорок-п'ятдесят. Чекайте.

Дзвінок роз'єднався.

— Сорок хвилин... — Мирослав глянув на годинник і кивнув бабусі. — Дякуємо, пані Галино. Ви все зробили ідеально.

Вони вийшли на подвір'я, аби не сполохати дівчину раніше часу, і влаштувалися в машині неподалік під'їзду.

— Нам пощастило, — мовила Ліза, спостерігаючи за тихою вулицею Вишневого. — Дівчина почула про податкову й перевірку — і одразу кинула справи, щоб перехопити документ до того, як бабуся комусь про нього розкаже чи наробить дурниць. Бо могла б домовитись на інший день. Лист же не вимагає негайної відповіді. 

Чекати довелося близько сорока п'яти хвилин. На вулицю плавно заїхав акуратний білий хетчбек. З машини вийшла струнка молода дівчина в легкій весняній сукні і на високих підборах, із зібраним у акуратний хвіст волоссям та рюкзаком на плечі. Вона швидким, упевненим кроком попрямувала до під'їзду пані Галини.

— Це напевно вона, — тихо сказав Мирослав, відчиняючи двері свого авто. — Ходімо. Час познайомитися з юристкою наших БДСМ-клубів.

Відразу хлопець побачив що у машини був водій.

— Ліза, зможеш опитати дівчину?

— Думаю, зможу.

— Тоді обережно… Я скоро до тебе приєднаюсь… Де вони тут були, хлопці ж мали залишити.

В бардачку лежала пачка цигарок.

— Не знала що ти палиш.

— Я ні, колеги так. Машина ж не моя. Службова.

Ліза пішла слідом за дівчиною, а Мирослав до білого хетчбека, взяв у зуби цигарку і постукав у вікно, в одній з рук тримаючи електрошокер

— Привіт!

Водій виявився чоловіком такого або трохи старшого за Мирослав віку.

— Що тобі треба?

— Можеш підпалити, брат, — кутком ока детектив побачив наколку ДШВ (“побратим”, — промайнуло в думках, — може буде складновато, доведеться діяти трохи поза законом).

Водій мовчки оцінив Мирослава коротким, тренованим поглядом, затримавши увагу на плечах та поставі, після чого повільно витягнув із кишені металеву запальничку. Клацнув кресалом — над дрібним вогником на мить зависло важке мовчання.

— Тільки я тобі не «брат», хлопець, — тихо, але з виразним металом у голосі промовив він, підносячи вогонь. — Чого треба біля машини?

Мирослав пригнувся до відчиненого вікна, імітуючи, ніби прикриває долонею вогник від легкого весняного вітру. У цей момент електрошокер у його другій руці залишався поза зоною видимості за дверцятами хетчбека. Побачене тату Десантно-штурмових військ одразу змінило розклад: перед ним був не просто найманий водій чи дрібний кримінальний шестірка, а людина з реальним бойовим досвідом, рефлексами та реакцією. Таких «з наскоку» не беруть.

— ДШВ? — так само тихо, без наїзду, мовив Мирослав, не виймаючи цигарки з губ і глянувши чоловікові просто в очі. — Який батальйон?

Чоловік за кермом на мить зажмурився, а кутики його губ сіпнулися. Він не прибрав запальнички, але погляд став удвічі уважнішим.

— Сімдесят четвірка, — відрізав водій. — А ти що за інспекція з цигаркою?

— Поліція. Кримінальний розшук, — Мирослав злегка підняв другу руку, показуючи службове посвідчення, але не демонструючи шокер. — Дівчина, яку ти привіз, зараз спілкується з моїми людьми в під'їзді щодо справи про подвійне вбивство в Диві. І повір, десантнику, тобі краще бути просто водієм, який заробляє на хліб, ніж співучасником.

Згадка про подвійне вбивство подіяла негайно. Чоловік за кермом напружився, його пальці міцніше стиснули кермо, але виявляти агресію він не поспішав.

— Яке ще вбивство? Ви що, геть подуріли? — водій глухо витіснив повітря крізь зуби. — Я просто таксист у персональному наймі! Мені платять за маршрут від точки А до точки Б. Дівчина попросила підвезти у Вишневе, за чекання доплачує.

— Тоді сиди спокійно й не смикайся до машини, — сказав Мирослав, м'яко прибираючи цигарку від губ і гасячи її об асфальт. — Якщо ти справді просто таксист — до тебе питань немає. Залишайся в авто.

Тим часом Ліза піднялася сходами на другий поверх. Серце калатало десь у горлі — це був її перший справжній «допит» у житті, але корпоративне гартування в «Старлайті» та інженерний холодний розум взяли верх. Вона застала Катю біля дверей пані Галини: дівчина на високих підборах саме збиралася подзвонити в дзвінок, згладжуючи легку сукню й тримаючи в руках рюкзак.

— Катерино? — спокійно й упевнено покликала Ліза зi сходів.

Дівчина різко розвернулася. Її красиве обличчя на мить втратило професійну самовладаність. Вона оцінила Лізу — її вбрання, поставу, відсутність поліцейської форми.

— Ми знайомі? — насторожено запитала Катя, мимовільно притиснувши рюкзак до себе. — Ви хто?

— Я щодо пані Галини та листів із податкової, — Ліза зробила пару кроків уперед, зупинившись на майданчику так, щоб перекрити шлях до сходів. — І щодо ТОВ «Статус-Еліт». Ніякого рекомендованого листа немає, Катю. Але є кримінальна поліція, яка зараз розслідує вбивство двох дівчат, пов'язаних із клубом «Сільвер Статус».

Катя зблідла так швидко, що на її щоках проступили дрібні капіляри. Вона миттєво зробила крок назад, опинившись спиною до зачинених дверей бабусі.

— Я... я не розумію, про що ви говорите! Я просто приїхала відвідати стареньку! — її голос здригнувся, втрачаючи ділову впевненість. — Якщо ви зараз не відійдете, я викликану поліцію!

— Поліція вже тут — мій колега зараз унизу біля вашого авто, — суворо мовила Ліза, відчуваючи, як усередині прокидається дивна, невідома досі твердість. — Ти використала самотню 90-річну жінку як прикриття для борделю й БДСМ-клубу. Але зараз мова не про фінансові махінації, Катю. Мова про серійного вбивцю, Катя злякано ковтнула повітря, її руки на рюкзаку затремтіли, а очі пробіглися по майданчику в пошуках виходу…

Потім Ліза зробила вигляд що розслабилась.

— Але ми тут не для того щоб тебе заарештовувати. До вашого бізнесу з нашого боку питань нема. Нам потрібна співпраця. Хтось з ваших клієнтів вбиває молодих дівчат, у тому числі вашу співробітницю. Якщо ми його не зупинемо, може бути наступна жертва. У тому числі можеш бути і ти. Тому нам потрібен зв’язок з твоїм босом і доступ до ваших списків клієнтів і архіву відеозйомок. 

В цей час, водій машини побачив на руці Мирослава невеличку тату, його підрозділу.

— Ти теж?

— Тройка.

— О… — потім через паузу додав, — я так розумію ти очікував що я вийду, а ти мене заламаєш використовуючи ту штуку що ховаєш, … брате?

Мирослав положив цигарку в кишеню, попередньо затушив і посміхнувшись мовив, — І я ще не курю.

— Та це зрозуміло.

— Стій тут, а я піду… до колеги.

Тим часом, кабінет Дмитра Дорошенко. Старлайт. Диво.

— Дмитро Олексійовичу, Мойсей Володимирович на зв’язку.

— Шалом Моше, — голографон вивів на стіл Котигорошка проекцюю підстаркуватої але все ще бодрої і спортивної людини.

Котигорошко підійшов до дверей і закрив кабінет, так що секретарка котра обробляла всі документи що надходили CEO більше нічого не бачила і чула тільки обривки фраз.

— Поліція вишукує тебе? Ну так твою ж співробітницю було вбито. Це абсолютно логічно.

…

— Що, вони хочуть записи відеокамер? … З цим проблема, пам’ятаєш ми проводили зустрічі з чиновниками ЄС і Міжмор’я і навіть в одному з твоїх ЗДД були таємні перемовини зі Східною Імперією… Ни хвилюйся я відправлю до тебе Сокола і його таємну команду, вони відредагують відео так, що ШІ не побачить редагування.

…

— Так, їхній начальник моя людина, але він ще не знає про нашу Тінь, про Місячне сяйво. Коли він до тебе навідається, говори чесно але не все.

…

— Так, я його найняв спеціально на такі випадки. Вбивця може бути серед наших.

Потім через паузу було чутно що Котигорошко розмовляє з іншою людиною.

— Привіт Сокіл, бери своїх і мчіть до Сільвер Оушен, маєте відредагувати архів до приїзда поліції. Вичистіть всіх зайвих звідти. Звичайних людей можете залишити. І так щоб фільтри ШІ не змогли дізнатись що запис редаговано. Підключіть для цього Афіну і наші сервери.

…

— Ти серйозно думаєш що вбивцею можуть бути політики ЄС і Міжмор’я? Чи ми з тобою?

Тим часом у Вишневому

Катерина зв’язалалась з офісом по голографону і отримала добро на зустріч.

Якраз до них з Лізою приєднався Мирослав, показавши посвідку.

— Моше Володимирович готовий вас прийняти, до речі до нього їдуть також ваші інші колеги.

Відпустивши водія. Мирослав разом з жінками сів в Нептун. 

— Куди їхати?

— Офіс фармацевтичної компанії Стар Лайф в Диві.

— Аптеки і борделі… вголос подумав Мирослав.

Ліза же мовчала. Хоч вона і не була в цих закладах, але знала про те що вони є і вони пов’язані з культом і з Дмитром Олексійовичем. І знала Транковського Моше Володимировича.

По дорозі Мирослав зв’язався з сержантами і попросив зачекати їхнього приїзду.

— Павло, нічого не робіть до мого приїзду. Відвідаємо цю аптеку разом.

— Добре лейтенант-детектив. Ми можемо зайти в місцеву пекарню, взяти булочки. Ми не снідали і не обідали

— Звісно можеш. Я вам не мамка щоб щось забороняти, — посміхнувся детектив.

— Ти надто підозрілий до людей, Мирославе, — спокійно зауважила Ліза, дивлячись у вікно де весняне сонце вже потроху клонилось до вечора.

— Угу, — Слава навіть не повернув голови, впевнено тримаючи кермо. — Тобі не здається що для легального бізнесу тут занадто багато маскування.

— У кожного великого бізнесу є свої способи захисту від... небажаної уваги, — відповіла Ліза, зважуючи кожне слово. Вона грала свою роль, але всередині чудово розуміла, чому саме Слава тут. — Якщо дівчина працювала в одній із таких структур, це ще не робить її працедавця вбивцею.

Катерина нервово переступила з ноги на ногу: — Моше Володимирович... він насправді дуже добрий. Він завжди казав, що ми під захистом.  

— Моше Володимирович? Еллі?

— Транковський Моше Володимирович, CEO Старлайф, меценат, українець з етнічним походженням ашкеназі. Юдей за віросповіданням. Відвідує синагогу в Диві.

— Щиро сподіваюся, що місцевий ребе не стрибне як місцевий священник, — буркнув Мирослав.

Потім Мирослав звернувся вже до дівчини, — Катю, всі так кажуть. Але ж бачиш. Чомусь ми до нього їдемо і це не для того щоб пити чай.

Офіс Старлайф, Диво. 

На подвір’ї вже стояли дві поліцейські авто. І зараз до них приєдналась третя. Нептун Мирослава не мав поліцейську ліврею, бо авто мав призначення возити або його, або начальника патрульної поліції. Але наразі цей ЗАЗ Нептун служив тільки Мирославу. Сержанти стояли на вулиці і щось жували біля входу до офісу.

Сержанти стояли на вулиці й щось жували біля самого входу до офісу. Павло, тримаючи в одній руці паперовий пакет із пекарні, а в іншій — недоїдений круасан, помітив «Нептун», що плавно підкотив до ґанку, і бадьоро підняв руку.

Сержанти стояли на вулиці й щось жували біля входу до офісу. Павло, тримаючи паперовий пакет із пекарні, помітив «Нептун», що плавно підкотив до ґанку, швидко витер губи серветкою й кивнув шефу.

— О, пане лейтенанте! А ми вже думали, ви в заторах застрягли. Тут пекарня неподалік — просто шикарна, хрусткі булочки ще гарячі. — Бачу, служба у вас проходить із комфортом, — усміхнувся Мирослав, виходячи з машини й застібаючи куртку. — Ну що там усередині? — Усе спокійно. Моше Володимирович у себе, чекає. Його секретарка нам навіть кави пропонувала, дівчата там взагалі максимально ввічливі. Он Сергій з ними вже… знайомиться, — так Павло ввічливо перофразував слово “підкатує”, — а ми з Танею снідаємо, вас чекаємо.  

Мирослав хитно хитав головою, ледь стримуючи усмішку: — Гаразд, доїдайте свій сніданок і за нами.

Вони пройшли крізь масивні автоматичні двері. Всередині офіс «Стар Лайф» зустрічав прохолодою, тихою класичною музикою й легким, дорогим ароматом евкаліпта та чистого скла. Ніякої метушні.

Біля високої стійки рецепції Сергій дійсно вже щось захоплено розказував двом симпатичним дівчатам в легких весняних сукнях, активно жестикулюючи. Дівчата тихо хіхікали, але, помітивши Мирослава з показаним на ходу посвідченням, миттєво випросталися. Сергій же, нітрохи не зніяковівши, просто зробив максимально діловий вираз обличчя і кивнув шефу.

— Ми до Моше Володимировича, — мовив Слава.

— Так-так, проходьте, вас чекають, — посміхнулася одна з дівчат і вказала на панорамний ліфт. — Третій поверх, кабінет праворуч.

Безшумний ліфт підняв їх на третій поверх. Двері кабінету були напіввідчинені, і звідти лунала легка музика з вінілового програвача.

Сам Транковський Моше Володимирович виглядав як успішний, сучасний керівник — простий якісний трикотажний джемпер, зручні штани, типовий бізнесмен XXI століття. Підстаркуватий, але підтягнутий і спортивний чоловік якраз виходив з-за столу їм назустріч із найщирішою усмішкою.

— Шалом! Заходьте, панове, заходьте, — Моше м'яко кивнув у бік глибоких крісел, ледь збавивши звук на програвачі. Його погляд ковзнув по Мирославу, зупинився на Лізі з легким відтінком знайомого розуміння, а потім перейшов на Катерину: — Катрусю, дитинко, ти наче привида побачила. Не блідни так, сідай.

— Моше Володимировичу, ми по справі, — без зайвих вступів почав Мирослав, — у зв’язку з жорстоким вбивством однієї вашої співробітниці, Анжеліки Малютенко. Нам потрібні списки клієнтів Сільвер Статус і Сільвер Лайон, а також інших ваших закладів де могла працювати дівчина. Також ми хочемо перевірити, чи пов’язана інша жертва з вашими закладами.

— Ви ж розумієте, що заклади подібної сфери діяльності мають забезпечувати повну анонімність. Але справа дійсно серйозна… Ви і ваш ШІ отримаєте персональний доступ до нашого архіву, — відповів Моше, вказуючи на Мирослава, — Ви ж розумієте, що цей архів не може бути доказом в суді і інформація там тільки для вас. Бо ми маємо захищати наших клієнтів.

— Звісно.

— Сподіваюсь на вашу професійність, — потім Моше Володимирович вже звернувся до Каті, - Катруся з’їздь з поліцейським в Сільвер Оушен, а я передам хлопцям щоб детективу надали доступ до архіву.

Мирослав, Ліза і Катерина повернулись до машини.

— Еллі, де Сільвер Оушен?

— Вулиця Веселки, 17, у Диві.

— Тобто борделі офіційно існують в Диві — в ідеальному місті з хай-тек корпорацією, університетом і коледжами…

— Це не бордель, а клуб дорослого дозвілля. КДД — єдина форма подібних послуг у Диві, — відповів ШІ. — Знаходяться на одній вулиці, на західній околиці міста, у сторону до Чернігівської області.

— Але там не тільки ці заклади. Трохи далі, з іншої сторони, там Сад Троянд — ботанічний парк за містом. Там ростуть як троянди, так і інші квіти, лілії в штучних озерах, іриси на галявинах. Значно кращий за київський. Я тобі якось покажу, — мовила Ліза. — Також там живуть рідкісні види тварин, у лісі, що входить до комплексу. І воно все оплачується тими самими закладами.

— Та я зрозумів уже, що не все там так погано. Я не проти… До того ж я не якийсь фанатик, котрий проти. Я читав, що має бути якась кількість працівників цієї сфери на якусь кількість населення… І ми з хлопцями ходили у масажки.

Високі вежі офісних будівель і сучасні житлові будиночки залишились позаду. Вулиця Веселкова зустріла високими парканами. З однієї сторони паркан був зеленим, а з іншої — з бетону, посеред якого темніли масивні ворота, наче в середньовічну фортецю. Зрозуміло, що по цю сторону розміщувалися саме ці заклади дозвілля, і паркани були оформлені під тему кожного конкретного клубу.

Проїхавши три такі «фортеці», вони побачили, як бетонний мур змінився глибокими океанічними відтінками з плавними хвилястими візерунками. Стало зрозуміло, що це саме той заклад, який їм потрібен.

Ворота «Сільвер Оушен» були гостинно відчинені. Дорога одразу за ними плавно пірнала донизу, ведучи в закритий підземний паркінг для гостей, котрі цінували приватність, а поруч, на наземному майданчику біля доглянутого газону, акуратно вишикувалася стоянка для велосипедів та електросамокатів.

Мирослав спрямував «Нептун» на під'їзну доріжку.

— Приїхали, — Слава заглушив двигун і глянув у дзеркало заднього огляду на Катерину. — Катю, нам потрібен адміністратор і доступ до внутрішньої мережі. Ти знаєш, до кого нас вести?

Дівчина нервово кивнула, вибираючись із машини вслед за Лізою.

Назустріч їм вийшов чоловік у бездоганному смарт-кежуал костюмі — адміністратор закладу. Охоронців поруч не було видно вони напевно були всередині і маскувалися під звичайний персонал, не привертаючи до себе уваги.

— Доброго дня, панове, — адміністратор коротко й шанобливо вклонився, впізнавши Катерину, а потім звернувся до Мирослава. — Моше Володимирович вже повідомив нас про ваш візит. Все необхідне обладнання та робоче місце для перевірки архівів підготовлено в моєму кабінеті.

Він зробив паузу, м’яко, але переконливо глянувши на поліцейських:

— У мене до вас лише одне прохання. Наші гості дуже цінують спокій та анонімність. Якщо в коридорах ви випадково когось зустрінете — будь ласка, поводьтеся максимально цивільно, ніби ви наші нові співробітники.

— Без питань, — спокійно відповів Мирослав.

Адміністратор жестом запросив їх усередину прохолодного, м'яко підсвіченого холу «Сільвер Оушен».

Вже був вечір і хол ввів до кас, і до кабінок де клієнти приймали душ перед уходом з закладу. А також був коридор в службові приміщення. Якийсь чоловік що прямував до душу, кинув погляд на Катерину, потім на Славка, посміхнувся і пішов в душ.

Слава лише ледь підняв куток губ у відповідь, зберігаючи повний спокій, і впевнено пішов за адміністратором у службове крило.

Адміністратор відчинив двері з цифровим замком і провів їх до просторого, впорядкованого кабінету. На масивному скляному столі вже мерехтів активований термінал із готовим інтерфейсом доступу.

— Ось ваша робоча станція, — адміністратор вказав на крісло. — Канал зв’язку з сервером виділений, можете налаштувати зв’язок з вашим ШІ. Якщо щось знадобиться — я буду неподалік на рецепції. — Дякую, — Мирослав нахилився до термінала й тихо мовив: — Еллі, підключайся. Подивимося, що тут є про наших жертв, їхні останні візити, якщо є. — Славко, я до туалету, — сказала Ліза.

Дівчина, звісно, не хотіла в туалет. Вона побачила людину свого боса, і їй стало цікаво, що той робить. Це здалося їй підозрілим — хоча чоловік міг просто відпочивати. Та якщо він ішов у душову, то зараз, напевно, вже рухався в бік парковки.

Термінал заблимав, виводячи архівні записи камер.

08.04.20ХХ рік. Руда дівчина, напевно Анжеліка, у компанії молодика. — Еллі, збережи обличчя чоловіка для ідентифікації.

Мирослав уперше бачив обличчя дівчини не на фото. Її опис дійсно співпадав із тим, що казав Павло, її клієнт-коханець. Дівчата такої зовнішності — рідкість: яскраво-руда, кароока з темними очима як у самого Мирослава, тендітно-спортивної статури. За таку, напевно, дійсно билися.

09.04.20ХХ рік. Анжеліка з іншим чоловіком. Мирослав його відразу впізнав — це був Моше, власник закладів. За якийсь час на записі стало видно, що чоловік активно жестикулює: вони сварилися. Врешті дівчина роздратовано кинула склянку й пішла геть.

11.04.20ХХ рік. У закладі з'являється Яна… разом зі своїм викладачем. Там вони знову зустрічають Моше Володимировича, і між ними спалахує ще одна сварка.

— Катерино, ваш бос що, такий сварливий? — запитав Слава, не відриваючись від монітора.

— Та ні… — розгублено мовила дівчина. — Я цю дівчину вперше бачу. Можливо, це якась із новеньких? У Анжеліки був конфлікт із Володимировичем, але я не знаю чому. Вона була членкинею, а я ж ні. — Членкинею чого? — Організації, що пов’язана з босами «Стар Лайф». Я більше нічого не знаю, бо не належу до неї. Можливо, це якась профспілка чи культ. Чули про «Місячне Сяйво»?

— Занадто багато останнім часом, — буркнув Мирослав, — і всі не договорюють.

Слава озирнувся, шукаючи очима Лізу, але та все ще не повернулася. Почало з'являтися недобре відчуття.

Мирослав вийшов у коридор до адміністратора: — Ви не бачили дівчину, що була зі мною? — Бачив, вона йшла до парковки.

У цей момент у навушнику Мирослава пролунав спокійний голос ШІ: — Мирославе, вам повідомлення від Лізи.

«Славко, вибач, мене викликали на роботу. Не хвилюйся. Це Дмитро, напевно щодо мого запиту. Давай зустрінемось у понеділок, в обід. Цілую».

Пригадавши слова Павла що Анжеліка брала клієнтів в своїй квартирі, Мирослав подумав що це може бути мотивом. Так само можливо подібне і з Яною. Звісно таке вбивство, надто жорстоке…

Мирослав повернувся до архівів

12.04.20ХХ — Моше володимирович вдарив Анжеліку що та впала. Потім схопив за її довге руде волосся і кудись поволік.

— Еллі вилучи ці записи і перевір чи це оригінал в твоїй загальноукраїнській системі ЕЛЛІ.

Еллі: Покладіть ваш голографон поряд з терміналом. Запит на адмін доступ.

Афіна: Адмін доступ надано.

Еллі: Запит на завантаження відео. …Йде завантаження відео.

Еллі: Вас вітає Загальноукраїнська поліцейська ШІ система ЕЛЛІ, ваші відео проаналізовано. Всі відео оригінальні на 97.3%.

Перечитавши повідомлення від Лізи, Мирослав коротко кивнув сам собі й сховав голографон у кишеню. Т

Він підвівся з-за столу.

— Катерино, я повертаюсь до машини, — мовив Слава дівчині, — маю затримати твого боса для допиту.

— Та… я розумію. Я сама в шоці.

Вони вийшли на свіже вечірнє повітря перед входом в КДД. Біля «Нептуна» Мирослав зупинився й повернувся до Катрі:

— Катерино, ви поки що вільні. Але місто не покидайте — вам надійде офіційне запрошення як свідку на допит.

— Зрозуміла. Я буду вдома, — тихо відповіла дівчина, піднімаючи руку до вуха щоб викликати таксі.

Слава сів у салон й одразу сформував процесуальний запит через ШІ: — Еллі, на основі відеозаписів сформуй клопотання до чергового прокурора на затримання громадянина Транковського Моше Володимировича для допиту. Підстава — зафіксований на відео факт фізичного насильства над Анжелікою Малютенко та можлива причетність до її вбивства. Також готуй клопотання слідчому судді на невідкладний обшук приміщень і складів «Стар Лайф».

— Запити сформовано й разом із матеріалами верифікованого відео перенаправлено черговому прокурору та до суду. Очікуйте на підтвердження, — відповіла ЕЛЛІ.

Мирослав розвернув «Нептун» і рушив назад у бік міста, виводячи Павла на оперативну лінію: — Павло, я повертаюсь. Клопотання на ордери вже у прокурора. Моше поки що не чіпайте, але пильнуйте, щоб він нікуди не зник із будинку. — Зрозумів, шеф, — відповів Павло. — Ми біля входу.

Коли «Нептун» вже в'їжджав у міські квартали, у навушнику Мирослава пролунало сповіщення: — Мирославе, черговий прокурор затвердив затримання для допиту. Слідчий суддя надав електронну ухвалу на невідкладний обшук усіх приміщень та складських комплексів «Стар Лайф». Ордери активовано.

— Чудово, — Слава міцніше стиснув кермо. — Надавай доступ оперативній групі, викличи підмогу — нам потрібні криміналісти та додаткові екіпажі, бо вчотирьох ми все це до ранку перевертатимемо. І передай Павлу, що можна заходити.

Відкривши бардачок, детектив дістав одну річ, котру він ще не використовував, — магнітний проблисковий маячок. Витягнувши руку у вікно, він закріпив його на даху «Нептуна». Потім тицнув пальцем у голографічний дисплей.

Маячок ожив, різонувши вечірні сутінки синьо-червоними спалахами, а на всю вулицю заволала пронизлива поліцейська сирена.

Потік машин на трасі миттєво почав розступатися, звільняючи смугу. «Нептун» з ревом набрав швидкість, розсікаючи вечірнє місто прямо до скляного фасаду «Стар Лайф».

«Нептун» зі свистом гальм залетів на парковку перед скляною вежею «Стар Лайф». Позаду вже чулися сирени додаткових патрульних машин та експертної групи, які висунулися на підмогу за викликом ЕЛЛІ. Нічне небо мерехтіло від світла проблискових маячків. На що з подивом звертали увагу працівники що повертались з роботи. Це було вперше в історії Дива, коли така кількість поліцейських машин кудись їхали.

Павло й Сергій з Танею зустріли Славу біля скляних дверей.

Слава на ходу перевірив зброю на поясі. — Павло, ви з Танею заходите зі мною нагору до Транковського, беремо його для допиту. Сергій, зустрічаєш криміналістів і додаткові екіпажі, блокуєте всі виходи з підземних складів. Жодна машина чи людина не має вийти без огляду. Перевіряєте співробітників.

Вони рішуче штовхнули важкі скляні двері й зайшли до холу «Стар Лайф».

Павло, Таня — зі мною нагору, — скомандував Мирослав.

Вони рішуче штовхнули масивні скляні двері й зайшли до холу «Стар Лайф».

Дівчина на рецепції від несподіванки аж заніміла, перелякано переводячи погляд із поліцейських на світло маячків на вулиці машин котрі під’їджали до офісу.

Мирослав навіть не зупинився, — Еллі сповісти місцевий охоронний ШІ щодо ухвали.

— Зроблено. Усі двері розблоковано. Безпековий контроль тимчасово передано поліції.

— Моше Володимирович у… у своєму кабінеті на третьому поверсі, — запінаючись, мовила дівчина. — Він чекав на вас… але не на стільки людей…

Піднявшись по сходам, було чутно як керівник цієї компанії з кимось сперечався по голографону.

— Ви мені казали що ваші люди все зроблять. Тепер мені напевно потрібен адвокат.

— Хоч на цьому дякую.

Скляні двері розсунулися, і на порозі з'явився Мирослав у супроводі двох екіпірованих сержантів.

— Громадянине Транковський, — рівним, прохолодним голосом промовив Слава, піднімаючи голографон із візуалізацією електронного документа. — Слідчий суддя надав ухвалу на ваше затримання для допиту та невідкладний обшук приміщень і складів «Стар Лайф».

Моше розгублено переводив погляд із поліцейських жетонів на миготливе синьо-червоне марево за вікном. На його обличчі вираз господаря життя миттєво змінився шоком.

— Детективе… Ви що, жартуєте?! — запевнив він. — Я ж сам дав вам доступ! Я сам погодився сприяти! Про яке затримання мова?!

— Щодо ймовірного вбивства вами студенток Анжеліки Малютенко та Яни Довженко, — спокійно відповів Мирослав. — Таня, зафіксуй процесуально. Спустиш його до першої патрульної машини.

— Ви не розумієте, це напевно непорозуміння! Я не міг їх вбити.

— Прошу слідувати зі мною, - мовила Тетяна, - пане Транковський. Ви маєте право залучити адвоката.

Криміналісти якраз розвантажували новеньких роботів-сканерів. Завдяки їм можна було сканувати закриті ящики чи контейнери, навіть не відкриваючи їх. Зовні пристрій був схожий на робот-пилосос із лідаром зверху. Привезли декілька штук. Для місцевих студентів-криміналістів, котрих надав місцевий університет (бо до вбивств у Диві не було потреби в криміналістах), це була перша справжня практика в польових умовах.

Вони спустилися на підземний рівень складського комплексу. Ряди стелажів із фармпрепаратами, прохолодне повітря, мерехтіння ультрафіолетових сканерів криміналістів…

Студенти запускали роботів, котрі безшумно котилися вздовж проходів, промальовуючи ультразвуковими та лідарними променями нутрощі складських секцій.

Мирослав мовчки спостерігав за картою сканування на планшеті. Раптом один із роботів завмер біля окремої технічної зони, де стояли промислові контейнери-морозильники для біоматеріалів.

— Пане лейтенанте… — один із студентів-криміналістів, спалотнівши, підкликав Славу. — Сканер номер два дав аномалію всередині третього контейнера-морозильника. Щільність і щільність кісткових тканин… ЕЛЛІ ідентифікує це як людські останки. Людський череп. 

Мирослав підійшов до масивного металевого морозильника. На електронній панелі пристрою блідо світилася індикація температури — мінус вісімнадцять.

Слава надягнув рукавички й відкинув важкі металеві засувки. Звідти миттєво вирвався клубок морозної пари…

Пара морозного повітря розсіялася, і в глибині контейнера-морозильника, серед прозорих пакетів із медичними розчинами, Слава побачив голову Анжеліки. Обличчя дівчини збереглося практично недоторканим, ніби вона просто заснула. Згаслі очі та не природно бліда шкіра вкрилися тонкою памороззю, а довге руде волосся заіндевіло від морозу.Шия була майстерно відрізана якимось професійним пристроєм. Придивившись в контейнер там лежав предмет… котрий напевно і є цим пристроєм. Слава на війні бачив портативні лазерні скальпелі і це був саме він.

— Цей контейнер у лабораторію, там акуратно вилучіть цей предмет, — скомандував Слава. — Цілком можливо, що це знаряддя вбивства.

Один зі студентів-криміналістів, який стояв за спиною Мирослава, важко вдихнув повітря, зблід і відвернувся, намагаючись опанувати нудоту. Інші молоді фахівці застигли в онімінні на хвилину, але потім туди під’їхав робот з маніпуляторами, щоб завантажити контейнер і відвезти до фургона криміналістики.

— Докази майже залізобетонні проти цього єврея, — мовив Слава, проводжаючи поглядом робота. — У нього є мотив, бо популярна співробітниця, напевно, ходила на «ліво» від його бізнесу. Та й фармацевт точно вміє користуватися подібним приладдям… Еллі, зроби запит у базі ЗСУ: чим займався Моше Володимирович під час Великої війни. Додай, що він підозрюваний по цих вбивствах — щоб там менше було замазано таємних речей.

— Запит сформовано й надіслано з високим пріоритетом допуску, — тихо відгукнулася ЕЛЛІ.

Потім Славко ще раз подивився на лазерний скальпель. Це дійсно могло б бути знаряддя вбивства. Але … Мирослав пригадав видіння, від хрестика Яни. Він чув пронизливий звук електричної хірургічної пилки. 

— Павло, — Слава повернувся до сержанта. — Обшук складів продовжуємо, хай студенти просканують тут усе до останньої коробки. А ми повертаємося до відділку. Я хочу поговорити з Транковським.

«А ще я хочу поговорити з Котигорошком щодо його міста», — мовив уже про себе Слава, ступаючи до виходу з підземного комплексу.

Три машини від'їхали від підземного комплексу «Стар Лайф» і вирушили до відділку. Попереду їхав «Нептун» Мирослава, за ним — патруль із сержантами, а замикав міні-колону мікроавтобус криміналістів. У його вантажному відсіку стояв той самий вилучений контейнер-морозильник — із головою Анжеліки та лазерним скальпелем усередині.

Коли Слава припаркував «Нептун» біля відділку, він одразу помітив біля центрального входу представницький седан.

— Чия це іграшка? — хмикнув Павло, виходячи з патрульки.

— Це напевно адвоката, — похмуро відповів Мирослав. — Він виявився швидшим, ніж я сподівався.

У холі відділку їх зустрів черговий: — Пане лейтенанте, до Транковського прибув захисник. Надав документи й ордер. Вони зараз у другій допитній, провели там уже хвилин п'ять.

Мирослав коротко кивнув. Втрачений таймінг означав одне: Моше вже встигли заінструктувати. Переляканому бізнесмену пояснили лінію поведінки, і тепер витягнути з нього реальні деталі буде набагато складніше.

Слава зупинився перед двостороннім склом другої допитної.

Всередині за столом сидів Моше — кайданки з нього зняли, але він усе одно виглядав роздавленим і блідим. Напроти нього, розклавши планшет, спокійно й виважено сидів чоловік у діловому костюмі. Адвокат. По поставі було зрозуміло що це колишній військовий.

— Це гірше, цей хлопець напевно дав прості поради як витримати тиск, — подумав про себе Мирослав

Юрист щось тихо наговорював Транковському, а той лише приречено кивав.

Мирослав поправив планшет у руках і штовхнув двері допитної.

При появі детектива адвокат повільно звівся з крісла, застібнувши ґудзик піджака, а Моше лише здригнувся і ще більше втиснув голову в плечі.

— Вітаю, — мовив Слава, закриваючи за собою двері й чітко, карбуючи кожне слово, відрекомендувався: — Старший лейтенант Дробичко Мирослав Михайлович, детектив Кримінального відділу Управління Поліції Дива в Київській області. Очолюю розслідування у справі вбивства Анжеліки Малютенко та Яни Довженко.

Адвокат окинув Славу оцінюючим поглядом — поглядом людини, яка одразу розпізнала перед собою іншого військового, — і ледве помітно кивнув:

— Адвокат Клубков Артем Ігорович, представляю інтереси пана Транковського. Сподіваюся, пане детектив, ми дотримуватимемося суворого процесуального порядку. Мій клієнт пригнічений і стурбований діями на його підприємстві, але готовий співпрацювати... у межах чинного законодавства.

Слава мовчки висунув крісло з протилежного боку столу й сів навпроти Моше, поклавши планшет.

—Сподіваюсь на це, — тихо сказав Слава, звівши погляд на переляканого фармацевта.

— Громадянине Транковський, для початку, в яких стосунках ви були з громадянкою Малютенко Анжелікою?

— Я власник закладу де вона працювала.

— Чи були конфлікти у вас з нею? Наприклад, — Мирослав тицнув в голографон і на проекція відобразилась на столі, — 9-го квітня, на екрані відобразилась сцена сварки.

— Звичайний робочий конфлікт між начальником і підлеглою. Дівчина пропустила багато днів. Зустрічалась зі своєю коханкою з коледжа. Її наче Ірою звати. Приватне життя наших працівників нас не цікавить, але ж має бути якась субординація.

— Так ваші співробітниці ж наче самозайняті, згідно правил в клубах?

— Ті хто виступають в залах закладів, ні. Артисти шоу.

— Що за шоу? Опишіть детально.

— Це комерційна таємниця, і не стосується справи  — втрутився адвокат.

— В лабораторії вилучили предмет з контейнера, провели попереднє дослідження. Там виявились сліди замороженої днк. Є збіг по базі, — почув Слава у навушнику.

— Дай вгадаю, це Транковський?

— Так.

— Моше Володимирович, чи впізнаєте цей предмет?

Мирослав тицнув у голографон і на проекції з’явилось фото лазерного скальпеля, вилученого в контейнері разом з головою.

— Тааак…

Адвокат намагався показати знаками, щоб його клієнт заперечував, але той його не послухав.

— Я маю хоббі, різати фігурки з льоду. Можу вам показати. Показати?

— Ні… Пан Транковський ми знайшли цей скальпель в контейнері у вас на складі разом з головою пані Малютенко, — Мирослав знов тицнув в голографон, і на проекції з’явилось фото голови і скальпеля в контейнері.

Транковський зблід так, ніби з нього за секунду викачали всю кров. Його губи сіпалися, але замість слів виривалося лише хрипле дихання. Очі фармацевта гарячково бігали від фотографії на проекції до Мирослава, а потім — на адвоката, в пошуках хоч якоїсь рятувальної соломки.

Адвокат Артем Ігорович реагував блискавично.Він висунувся вперед, перекриваючи Моше рукою, і карбуючи кожне слово, зрізав:

— Мій клієнт користується правом не давати свідчень проти себе відповідно до статті 63 Конституції України. До проведення повноцінної експертизи та ознайомлення з протоколом вилучення ми не відповімо на жодне ваше запитання, пане детектив.

Він повернувся до Моше й жорстко, майже наказово додав: — Мовчіть. Ані слова більше.

— Пан Транковський Моше Володимирович, шановний адвокате, згідно з наявних доказів ми змушені висунити звинувачення в Навмисному вбивстві Малютенко Анжеліки Малютенко згідно статті 115 Кримінального Кодексу України частина 2-а з обтяжуючими обставинами.

І саме в цей момент Моше, намагаючись удавати, що опускає голову від розпачу, повільно просунув тремтячі пальці вздовж краю столу в бік Мирослава...

Слава не звів брів і навіть не змінив міміки. Його досвідчений погляд боковим зором чітко зафіксував маневр. Удаючи, що він зосереджений на офіційних бланках у голографоні, детектив ледь помітним рухом пальців підхопив папірець зі столу й миттєво сховав його під власним планшетом.

— Що ж, процесуальну процедуру повідомлення про підозру розпочато, — спокійно промовив Слава, підводячись із крісла. — Ознайомлюйтеся з матеріалами, Артеме Ігоровичу. А ми поки що продовжимо інші слідчі дії. Затриманий залишається під вартою.

Адвокат холодно й контролююче кивнув, знову схилившись до Моше, який сидів блідий як стіна, боячись підняти очі на власного захисника.

Коли важкі двері допитної зачинилися за спиною Мирослава, він пройшов кілька кроків порожнім прохолодним коридором і зупинився біля вікна. Швидким рухом розгорнув крихітний клаптик. На ньому нерівним, тремтячим почерком було виведено кілька рядків:

«Це не я її різав. Запитайте Дмитра Олексійовича про Місячне Сяйво. Це майже напевно людина звідти … можливо сам Дмитро Олексійович. Він ветеран війни і мав травму голови»

Славко і не міг подумати про свого бойового товариша і командира Великої війни. Але звісно у того хто збудував це місто були ресурси щоб підробити відео, щоб ШІ, котрий до того ж зроблений його ж компанією, не виявив підробку. Ще якась таємнічність. Захотілось блювати.

Славко спробував набрати Лізу, — Термінал абонента відключений або поза зоною досяжності.

Витримавши паузу, Мирослав набрав номер свого побратима,

— Привіт Славко! Що сталось?

— Дімо у мене до тебе декілька питань. Три якщо бути точним.

— Окей давай. По твоєму голосу чую що у тебе питання, чи я вбивця? Ні. Друге, напевно щодо Місячного сяйва. Давай, я завтра вранці повертаюсь з засідання в Львові, якраз з Лізою зайдете разом. Знаю що ви разом. Лялькар нарешті буде нарешті з живою жінкою… (Дмитро цю фразу ніби про себе мовив).  Думаю її запит саме щодо цього…

— Діма… Ти її не викликав сьогодні?

— Ні, тільки схвалив її зустріч на завтра. І не питай, чому я працюю по неділям.

— Вона сказала що ти її викликав.

— Ні, Славко.

У навушнику запанувала коротка, льодяна тиша. Слава майже відчував, як на тому кінці Дмитро — бойовий командир, який звик прораховувати все на п'ять кроків уперед, сам намагається зібрати цей пазл.

— Славко, звернись до її начальника, до Соколенка. Або зачекай до завтра. Я розумію маючи два трупи молодих дівчат, казати тобі не переживати… немає сенсу. Я б сам переживав. (І переживаю). Можливо у неї якісь свої справи.

— Еллі, зв’яжи мене зі Старлайт, їхнім ШІ.

— Лейтенанте, це Афіна, слухаю вас.

— Зв’яжи мене з вашим інженером, він голова якогось управління пов’язанного з безпекою. Соколенко.

— Соколенко Сергій Тарасович, добре… 

(голос Сергія Тарасовича був задихаючимся, ніби він був посеред якогось тренування). — Мирославе, слухаю.

— Чи не знаєте ви де ваша співробітниця, Ліза Залізняк, — запитав Мирослав.

— … Напевно в барі з якимось чоловіком, як там він називається… під Трьома Фонарями? Знаєте цих молодих жінок. Люблять розважатись. Сьогодні субота, у мене…  вихідний. Вона ж була з вами. (можна було почути шурхіт, але не можна було розібрати). Я прибираю… сміття, вибачте зайнятий.

Маючи погане передчуття, Славко миттю вибіг з відділку і сівши в Нептун помчав в сторону пабу.

В пабі було людно, як і вчора. Мирослав запитав у бармена, — Пам’ятаєте я вчора був з цієї дівчиною, чи була вона сьогодні. Мирослав спроектував зображення на стіл стійки.

— Її я пам’ятаю, слухай вона часто ходить в сусідній готель з різними чоловіками. Я б не ставився до цього зв’язку серйозно. 

Вийшовши на вулицю Мирослав відчув що розпочався дощ… Як і вчора. Коли вони тулились один до одного під однією парасолькою.

Краплі дощу першими впали на асфальт, залишаючи темні плями на сухому покритті, а за секунду довкола вже зашуміла справжня злива.

Мирослав стояв під навісом пабу, дивився на рожеві двері навпроти й відчував, як усередині розростається липка, гірка порожнеча.

Слова бармена влучили точково, мов холодний лезовий поріз. «Часто ходить із різними чоловіками...»

Справді, а що він узагалі про неї знає? Вони знайомі лише дві доби. Вона з'явилася в його житті раптово, наче спалах, серед кривавого хаосу справ з трупами мертвих дівчат. Спочатку в маєтку Котигорошка — де грала роль «дорогої іграшки», потім у цьому пабі — де сама запропонувала анонімний готель. Дмитро ж чітко сказав: зустрінеться із нею завтра, вона сама хотіла щось розповісти.

«Яке я взагалі маю право її контролювати чи переслідувати? — з гіркотою подумав Слава, засунувши руки в кишені куртки. — Вона доросла жінка. Якщо це її життя... яке моє діло?»

Він згадав учорашній вечір. Теплий подих Лізи на його вусі, сміх у вузькій фотокабінці під спалахи камери, одну парасольку на двох, під якою доводилося притискатися так тісно, що він відчував ритм її серця...

Дощ посилився, перетворюючись на суцільну стіну води. Прохолодні краплі бризкали на обличчя Мирослава, намагаючись змити залишки цієї дивної, раптової ілюзії.

Тоді чому шлунок так боляче стискає нудота, а військовий інстинкт продовжує волати про небезпеку? Через убивства? Через записку Моше? Чи просто тому, що він підсвідомо не хоче вірити бармену?