Кривавий місяць

10 April 20XX - Ірина

За декілька днів до цього

Продзвонив дзвоник сповіщаючи про закінчення пари. Виходячи з аудіторії на подвір’я Ірина відчула що ось, вже розпочалась весна. В садочку що біля коледжу почали квітнути абрикоси і душистий запах заполонив повітря повсюди. Сонце висіло вже доволі високо і можна було вже одягати легкі сукні. А ось і знайома і така кохана посмішка.

Анжеліка схопила подругу за руку та потягнула за собою.

- Давай до садочка, там абрикоси розквітли і я тебе так довго не бачила.

В садочку дівчата швидко зайняли вільну лавочку, поки інша парочка не випередила їх.

Анжеліка пристрасно поцілувала Іру в губи, їх язички сплелися і навіть подих перехопило від поцілунку. Іра положила голову на коліна подруги. Їй здавалося наче розпатлане руде волосся, пасма котрого спадали донизу наче промені сонця сяяли навколо обличчя. Анжеліка посміхнулась, - “Ти якось дивно на мене дивишся”.

- Зараз ти схожа на сонечко, відповіла їй Іра.

- Ну, так я і є твоє сонечко, чи це не правда?

- Так, так моє сонечко з карими оченятами.

Уста дівчат знов поєднались у палкому поцілунку. Іра торкнулась пальцями обличчя подруги, а потім її пальчики торкнулися вушок Анжеліки. Їй завжди подобалась Ліка, та була дуже вродлива дівчина, струнка і з красивим грудьми більшими за її власні. Але більш за все їй подобалась посмішка. Здавалось ця посмішка може розтопити будь-яку кригу.

Почеши ще за вушком… муррр, це так приємно...Допоможеш мені в Київі, мені треба зібрати речі щоб переїхати на нове місце, а ще я так давно не ходила в кіно. Там кажуть нова частина Атакерів вийшла”, - спитала у подруги Анжеліка

- Ура, йдемо в кіно, - зойкнула Іра, і переможно зробила мах рукою, так що трохи не зачепила Анжеліку.

Анжеліка ніжно поцілувала подругу, десь на хвилину затримавши поцілунок. Але несподівано завібрував комунікатор.

Дівчина піднялась, - мені потрібно на роботу.

- Може, кинеш її… тобі ж це не подобається?

- От заплачу за навчання брата і кину, а потім ми з тобою поїдемо у Європу, відповіла Анжеліка, та в її посмішці промайнула тінь суму, і поцілувала Іру.

- Я тебе люблю, - відповіла на слова коханої Іра

- Я тебе сильніше, і притисла свою коханку до дерева.

Продзвенів дзвоник, сповіщаючи що треба йти на пари.

- Може ти підеш на заняття вже…, - спитала у Ліки Іра

- Зовсім скоро… до речі, візьми з собою домашку, розкажеш що ми зараз проходимо, я зовсім впала по успішності.

- Коли ми йдемо у кіно?

- “Атакери, кінотеатр Жовтень, коли сеанс після 18.00?”, - спитала Анжеліка у свого комунікатора”

- “19.20 - зала “Кіноман”, білет 100 гривень”

- Замов два, - оплати з моєї карти, скомандувала дівчина в коммунікатор.

- Але… спробувала сперечатись Іра, але її подруга просто пальцами затулила вуста дівчині та заперечливо покрутила головою.

- Зустрічаємось о 7-ій біля кінотеатру, - Анжеліка посміхнулась і пішла до виходу з території колледжу.

Після того як закінчились пари Іра стрімглав побігла до автобусної зупинки, щоб встигнути на автобус котрий йде до метро.

Дівчина приїхала до кінотеатру за півгодини, трохи раніше ніж домовлялись. Подолом ходили закохані парочки. Іра витягнула чашку і підійшла до хлопця котрий продавав кавові напої неподалік. Його кавовий “лоток” нагадував одного популярного доброго монстра з японських мультиків (аніме) минулого століття, Тоторо.

- Мені будь ласка середній ванільний раф

- Чарівна пані чекає коханого?, - спитав хлопець бариста з посмішкою, готуючи напій

- Кохану, … - відповіла Іра.

- Йдете на Атакерів? Хороше кіно. Я правда більше полюбляю ходити на наше, українське - дивилися Зоряну Січ?

- Ні, я не дуже люблю фантастику, дивлюсь її тільки через Ліку, вона фанатка, - відповіла Іра баристові.

- Ось ваша кава, з вас 35 гривень. Дівчина простягнула свою руку з комунікатором, хлопець щось в повітрі натиснув, і комунікатор завібрував повідомляючи про списання грошей з рахунку.

Дівчина сіла на лавочці поряд з кінотеатром. Допила каву, але Анжеліки все не було. Іра подзвонила подрузі, але її комунікатор був “поза зоною”. Номера “для клієнтів” вона не знала.

Сеанс почався, але Ліки все не було. Зазвичай та дзвонила коли запізнювалась, але комунікатор був все ще “поза зоною”. “Вона не могла забути”, “може щось з братом”, - думалось Ірині.

Хлопець з кавового лотка підійшов до дівчини зі стаканчиком, там пахло запашним какао, - “Може застрягла в пробці, тримай”.

- Відстань!, - крикнула дівчина і вибила з рук хлопця стаканчик та побігла в сторону метро.

Дівчина поїхала на Оболонь, там знімала квартиру Анжеліка, приймаючи “гостей” і ночуючи там. Підійшовши до дверей будинку, дівчина набрала номер квартири на домофоні. Проте ніхто не відповів. Будинок був вже старий, початку століття і домофон був теж старий. Іра закрила очі руками, сльози лились самі по собі. Дівчина сіла на лавку, котра була біля будинку.

Стемніло. Анжеліки все не було, на дзвінки відповідав тільки металевий голос “Абонент поза зоною”

Вийшла сусідка Ліки і гиркнула на дівчину: “А ну пішла звідси, немає твоєї шльондри”. І кинулась на Іру, - “розвели тут бордель”.

- Мама, перестань! Вона не винна, - почула Іра голос хлопчини , - Не бачиш студентську форму Жіночого коледжу Дива?

- Ой, Павлику, ти вже приїхав. Та шльондра теж була з цього коледжу.

- Але ця дівчина просто її однокурсниця і не працює повією, чи не так?, - хлопець подивився на Іру. Хлопець був повненьким та невеликого зросту, але його погляд і обличчя здавалися добрими. Може тому у того була дівчина, так здалось Ірі, бо вона відчула легкі нотки жіночих парфумів.

Іра почервоніла.

- А чому вона приїхала до тієї шльондри?, - не відступала жінка

- Ну, мабуть привезла домашку для подруги. Ходім до нас додому, вип’єш чаю, заспокоїшся, може і подруга приїде.

- Дякую, я подзвоню її брату, може вона поїхала додому - до Вінниці, - відповіла Іра.

- Подзвониш з дому. Мам, можна я пригощу пані чаєм?

- Як хочеш. Але недовго

Павло провів Іру у квартиру, до своєї кімнати, а сам пішов на кухню. Квартира була велика, кімнат було чотири або навіть п’ять. Кімната Павла була просторною, десь по центрі стояв великий мольберт накритий тканиною.

Дівчина хотіла підійти подивитись картину та хлопець прийшов з чашкою чаю та смаколиками.

Іра посміхнулась, - Дякую, ти дуже добрий, але мені якось ніяково…

- Та нічого, а що у вас з нашою сусідкою… як її до речі звати, - спитав хлопець

- Анжеліка… ну це важко пояснити, я краще подзвоню її брату.

“Подзвони Сергію Малютенко”, - запросила вона у свого комунікатора.

- Привіт, Іра - почула вона голос Сергія.

- Привіт, Ліка часом не з тобою чи батьками?

- Ні… щось сталось?

- Ні, просто вона просила допомогти їй в навчанні і я хвилююсь

- Це тепер так називається, знаю я ваші допомоги в навчанні в ліжку - пошуткував Сергій

Іра почервоніла

- Її нема вдома і вона не відповідає…

- Добре, добре, тільки не плач. Я зателефоную батькам, спитаю. Почекай, я передзвоню.

- Ну, як, - спитав Павло.

- Сергій каже що її немає з ним, сказав що зателефонує батькам.

Почувся голос штучного інтелекту комунікатора - “Вам телефонує Сергій Малютенко, прийняти дзвінок?”

- Так, прийми, - відповіла Ірина.

- Іро, не було Ліки і з батьками. Точно все нормально?

- Я б теж хотіла б це знати…

Павло присів поряд і поклав руку на стегно дівчини, - Я думаю з нею все нормально. Вже пізно, залишайся у нас.

Дівчина відвела руку та встала, - Я краще піду, - і стрімголов побігла з квартири.

Павло навздогін посміхнувся, проте навіть не встав щоб зупинити дівчину.

Доїхавши до зупинки метро до Дива, Іра знов передзвонила на комунікатор Анжеліки і знов, і знов. Вона сиділа на лавці і дзвонила, дзвонила, дзвонила. А потім… потім вона заснула. Їй приснилась посмішка Анжеліки, проте її сонечко чомусь було зовсім бліде, а очі… очі були пусті. Від кошмару Іра прокинулась, вона побачила що її вкрили ковдрою, а поряд сиділа жінка середнього віку в уніформі працівниці метро.

- Я вирішила тебе накрити, до ранку вже не буде потяга. Посиджу поряд тебе. Кохання… я бачу, ти вся зарюмсана. Я теж колись була закохана… Він же мене кинув. Я як і ти плакала, проте навчилась жити далі. І ти навчишся

- Анжеліка мене не кине…

- То це Анжеліка, ох уж ця сучасна молодь. Ну тоді може вдень вона тобі зателефонує і може в неї є серйозна причинив, і ти зайве плачеш.

Так, розмовляючи з працівницею метро Іра дочекалась що почався ранок, почались збиратись люди.

- Іра, а що ти тут робиш, - почувся голос одного з однокурсників

- Та ти що не знаєш, тут Ліка живе, вони мабуть…, - почувся голос іншого

- Замовкніть ви, не бачите, що он у неї потекла косметика, вона мабуть плакала…, до Іри підійшла одногрупниця, - я зараз витру ці сліди.

- Угу, - відповіла Іра, - Ліка зникла…

- Все буде добре, можливо поїхала кудись від всіх… з її “роботою”- сказала одногрупниця.

- Угу…

- От і все готово, не сумуй ти так.

- Угу, прихнюпившись знов угукнула Іра.

Тут поряд пройшов високий молодий мужчина, його cвітле волосся стирчало доверху. Мужчина користувався гелем для укладки волосся, з виправкою військового та сумним поглядом карих очей. Дуже схожих на очі її сонечка. Їх погляди зустрілися на мить проте в наступну мить Ірину відволік дзвінок брата Анжеліки

- Привіт, то як, зустрілась з сестрою?

- Ні, а тобі вона дзвонила?

- Ні. Я батькам зателефонував щоб вони зв`язались з копами та коледжем.

Пройшло два дні. Ірина періодично намагалась дзвонити подрузі, але комунікатор так само був “поза зоною”. Проте на переживання не було часу, домашні роботи стали важчі, хоч і цікавіші, як для майбутнього дизайнера. А ще потрібно було шукати підробіток щоб батькам хоча б за щоденні потреби не довелось платити. Та й мама захворіла. Як то кажуть, горе не ходить по одинці.

От і зараз вона поспішала на заняття, як до школи під'їхала поліцейська машина. Сердце дівчини зойкнуло, проте вона щоб заспокоїтись вирішила пожартувати коли побачила як з неї вийшов мужчина. Проте обличчя мужчини здалося знайомим...

12 April 20XX - Ірина

За ці декілька днів Іра виплакала все що могла, вона плакала щоразу коли дзвонила на номер Анжеліки. Але вона мала надію що її кохана жива, може загралась десь. Вона не хотіла вірити що з нею щось сталося, не хотіла вірити. А тепер вона знала чому вони не пішли в кіно, чому Анжеліка не прийшла на заняття наступного дня, чому вона навіть не бачила Сергія - брата, котрого вона любила навіть більше за себе і напевне за неї. ЇЇ сонечко згасло.

Іра не розуміла чому вона кинулась на шию тому поліцейському, можливо тому що він був ближче за всіх. Але він був якийсь, беземоційний… здавалось. Він навіть не відразу обійняв її. Холодний цей коп. Можливо і вона стане такою, коли переболить. Цинічною. Бо прохання - відзняти еротичне відео та відправити його в бордель було цинічним. Невже не можна було б без цього, але з іншої сторони так мабуть швидше, а отже краще що вбивцю Ліки знайдуть. Відкривши шафу дівчина подивилась в куток де висіло еротичне напівпрозоре боді, котре колись їй подарувала Анжеліка, чи то шуткуючи, чи то з натяком.

- Ти вмієш робити 3Д відеозйомку, - спитала дівчина у ШІ комунікатора.

- Нажаль, ця модель не має цієї функції, я можу пошукати вам модель щоб ви могли замінити мене з невеликою доплатою, - відповів металевий голос в навушнику.

- Ні, не потрібно.

Може хтось з однокурсниць допоможе, - подумала дівчина. Дівчина дістала боді і кинула на ліжко. Задзвонив комунікатор - дзвонив детектив.

От подумаєш про лихо, воно і відізветься, - подумала про себе дівчина, - Алло, офіцере.

- Я через десять хвилин буду біля території коледжу, - сказав Мирослав по іншу сторону комунікатора.

Іра ще раз глянула на боді, але передумавши просто взяла свій рюкзак і вийшла з кімнати гуртожитку (одягнута дівчина була в шкільну форму з сукнею в клітинку). За десять хвилин вона підійшла до воріт території коледжу. Там вже стояла поліцейська машина (Мирослав, хоч не з бідної родини досі власної не мав), а детектив стояв поряд з нею.

- То ми їдемо до Вінниці?, - спитала Ірина.

- Так, ви доречі зробили ту анкету…

- Мій комунікатор не вміє 3д відео, може ваш вміє?

- Вміє, але ж де ми знімемо відео...

- Може в лісочку поза містом, ми колись з Лікою там їй знімали промо. Сонечко казала що там навіть краще ніж дома…

- Якщо про те зайшло, ти не знаєш де Анжеліка мешкала, бо в її досье написано що вона не жила в гуртожитку, і навіть не в Диві - спитав детектив.

- Знаю, проте у мене немає ключа.

- Чому ти раніше не сказала? Можливо навіть тобі не доведеться зніматися… Диктуй адресу.

- Але ж ми збиралися до Сергія у Вінницю.

- Хай хлопець ще трохи поживе без сумної звістки про смерть сестри, диктуй адресу, - відповів детектив.

- проспект Кіборгів 6, сказала Іра.

- Бортовий комп`ютер проклади маршрут до Київа, вулиця Кіборгів 6.

На КПП автомобіль зупинився, ,спалахнув вогонь сканера і автомобіль поїхав далі.

Весняний Київ дуже красивий, зелений, квітнуть відомі на цілий світ каштани, хоча це вже зовсім не ті котрі були у минулому столітті. От виїхали на міст через Дніпро, з нього можна побачити мальовничі схили та як ближчать купола древніх церков. Он під мостом пройшов туристичний катер, він мабуть везе туристів з Київа аж до Херсонщини, де Дніпро входить в Чорне море.

Автомобіль тим часом звернув з моста на проспект. У вікну промайнули вікна кафешки де вони разом з Лікою часто сиділи по вихідним після прогулянки у київському парку, щоб щось перекусити та потеревенити, коли не було бажання сидіти вдома.

Тим часом авто підїхало до дому, Мирослав переключив керування на ручне і спитав - “Котрий підїзд?”.

- Другий, он той, - Ірина показала пальцем на підїзд, де на лавочці поряд сиділа літня жінка, та сама мати Павла.

Мирослав та Іра вийшли з авто.

- Що, та хвойда щось накоїла, її вже три дня немає?, - проворчала жінка побачивши поліцейську машину.

Не кажіть так про Анжеліку, вона нічого не зкоїла - зі злостю відповіла Іра.

- А, тут є інша хвойда, хоча ти теж мабуть блядь як і та ...

- Кхем, я начальник відділу розслідування вбивств, кримінального підрозділу поліції Дива, лейтенант Мирослав Дробичко, ви знали Анжеліку Малютенко, студентку коледжу для дівчат Дива, - втрутився Мирослав, поки Іра не кинулась на жінку.

- Ту хвойду знала, вона знімає квартиру моєї сусідки. Ось пішли нині дівчата, продають себе за гроші, а мій Павлуша і досі знайти собі дівчину не може. Тим більше в вашому Диві. Найкращий в Україні університет і коледж, бла-бла-бла, а дівчата хвойди - продовжила ворчати жінка, - До речі, покажіть свої документи пане поліцейський. А то може ви не коп, а сутенер тієї сучки.

Мирослав дістав картку-посвідку поліцейського і показав жінці.

- Може вашому Павлуші тре трохи схуднути і піти у спортзал, - не витримала Іра.

- Ах тиж су…, цього разу Мирославу прикрити дівчину бо жінка трохи не вцепилась дівчині в волосся.

- Припиніть жіночко, по перше не ображайте студентку поряд зі мною, по друге зараз йдеться про вбивство, по третє у вас є контакти тієї сусідки котра здає їй квартиру, - детектив повернувся в сторону Ірини, - ти теж веди себе чемно.

- Догралась сучка…, ось номер, - жінка дістала допотопний смартфон і показала номер на екрані.

Відчуваючи що Іра зараз кинеться на жінку, детектив лагідно взяв її за руку. На очах дівчини проступили сльози.

- Набрати 0934590232

З іншої сторони заграла мелодія, “Хора-місі бой…” наче якась латино-американська мелодія. А через деякий час Мирослав почув жіночий голос:

- Алло?

- Вас турбує детектив кримінального підрозділу Дива, Мирослав Дробичко. Рита Семенівна це ви?

- Так, щось сталося?

- Ви б не могли під`їхати зараз до вашої квартири по вулиці - бульвар Кіборгів 6, з ключами.

- Що сталося, Анжеліка охайна, чемна дівчина, завжди вчасно сплачує…

- Її вбили.

- О, Мати Господня… Буду за годину.

Мати Павла кудись зникла, - Ну то і добре, - подумала Іра. Дівчина сіла на лавку, в очах знову були сльози. Хоч їй здавалось що вона їх вже давно всі виплакала. Споглядаючи цей підїзд щемило в сердці, він був такий рідний, наповнений спогадами - десь тут, біля тієї двері у парадне, вона вперше в житті відчула що таке поцілунок, а ця літня жінка (що тільки но пригадала Ірина) їх виганяла з під’їзду і вони бігли по нічному проспекту. Тоді ще був дощ і коли вони під ранок повернулись до квартири Ліки вже були трохи застужені. Але щасливі.

Детектив кудись щез. Дівчина закрила очі руками і знов заплакала. Через пару хвилин Мирослав повернувся тримаючи стаканчик гарячого шоколаду.

- Ось, тримай, може трохи легше стане.

- Легше стане тоді, коли ви виблядка котрий вбив Ліку спіймаєте, - дівчина взяла напій і трохи заспокоївшись додала - ви вже другий мужчина котрий мене пригощає цим напоєм за цей тиждень.

- Ну… може нам чоловікам, якось ніяково коли така красуня плаче, - намагаючись якось заспокоїти сказав детектив.

- Не кажіть дурниць, для вас я мабуть звичайна “малолєтка”.

- Не правда.

- Тим часом до будинку підбігла жінка десь років за сорок. Побачивши поліцейського вона підійшла до нього.

- Це ви Мирослав?

- Так.

- Я Положицька Рита Семенівна, я здаю...здавала квартиру Анжеліці.

- Це однокурсниця Анжеліки, - вказав детектив на Іру, а та вставши зі скамейки трохи вклонилась жінці.

- Йдіть за мною.

Коли увійшли в квартиру, було Мирослав побачив що дівчина ледве-ледве стримує сльози… знов.

Жінка обійняла Іру, -Сонечко, я так розумію ви були доволі близькі. Скажу тобі одне - відпусти її. Пам’ятай але відпусти.

Порившись по шухлядам стола комунікатор Мирослав знайти не зміг, проте знайшли голобук. Вмикнувши, детектив побачив що там був пароль. Мирослав спробував ввести ім’я і дати народження Анжеліки та Іри, але все було марно. Вже надумавши взяти голобук до відділку, щоб хакери технічного підрозділу взломали його, хлопець трохи подумав і спитав - “Іра, а ти не знаєш пароль?”

- Ні.

- Хммм… а, о, а який день народження у її брата?

- 15 вересня

Якщо він молодше її на п’ять років… , - хлопець спробував ввести ім’я Сергій в англійській розкладці, та дату народження і… вуаля, пароль підійшов. Це був доволі розповсюджений спосіб вигадувати паролі серед звичайних юзерів, чесно казати Мирослав сам до недавнього використовував пароль за схожим принципом видуманий, звісно не такий самий, а зі схожим принципом.

Відкривши історію браузера детектив знайшов і сайт борделю, навіть був доступ до адмінки.

- Схоже тобі приватне відео не доведеться знімати.

- Ви хотіли використати нещасну дівчину, - з докором спитала пані Рита.

- Ось такий я нехороший коп, використовую всіх і вся для того щоб знайти вбивцю.

Так само в браузері був доступ до профілей тіндера та джамби, остання мала славу “убера для дівчат за викликом”. Подивившись їх, в останній Мирослав побачив що один з акаунтів постійно передивлявся профіль Анжеліки і робив “подарунки”. Зайшовши в приватні повідомлення детектив зрозумів що це один з минулих клієнтів дівчини, проте той тиждень тому видалив профіль після того як дівчина його “послала” - “Ти або запрошуєш мене на побачення, звісно не за бесплатно, або котись лісом, набрид. Мені не цікаво переписуватись з тобою. Гарного вечора”.

Мирослав визвав технічний відділ.

- Привіт, ну і як моє завдання.

- В процесі, відповів хлопець-технік з відділку

- Ну у мене є для тебе добавка, знаєш програму для знайомств - Джамба?

- Ееемм… так

- Я так і думав…

- Ви не подумайте…

- Ну, взагалі, секс за гроші це краще згвалтувань, але я не про це. Звяжись з їх адміністрацією, хай надішлють нам весь матеріал по профілю юзера “Ардейл270989@puugle.com”.

- Ви думаєте, це вбивця?

- Цілком можливо. До речі, як тебе звати?

- Андрій, - відповів технік-оперативник по той бік комунікатора

Повернувшись до Іри з Рітою, Мирослав сказав - “Я заберу голобук в відділок, потім ми його повернемо її батькам”

- Так, звичайно.

- Я тебе відвезу до території коледжу, вже пізно. До брата поїдемо завтра - додав Мирослав вже в сторону Іри.