Кривавий місяць

Розділ 7

Мирослав Відділок, той же день

Мирослав щосили розтирав пальцями скроні. Зелений лазер новенького аналітичного сканера від Котигорошка закінчив зчитувати дані з голографона викладача Ореста Пацанюка.

— Еллі, видавай результат, — хрипким від кави й утоми командою наказав детектив. — Хто надіслав Яні Довженко те повідомлення про «таємне місце» за водоспадом?

На нових потужностях «Старлайт» голос ШІ пролунав миттєво: — Мирославе, аналіз цифрового підпису показує, що повідомлення було відправлено... нізвідки.

— Як це «нізвідки»? — Мирослав насупився, підвівшись із крісла.

— Логи оператора зв'язку чисті, наче Орест Пацанюк дійсно сам набрав цей текст. Але аналітичний сканер «Старлайт» виявив мікроскопічний зсув у часових пакетах даних — рівно на 0.002 секунди. Таке трапляється лише тоді, коли повідомлення не йде через міську мережу, а впорскується безпосередньо в системний шлюз «Дива». Автор цього повідомлення не користувався телефоном. Він можливо використав «архітектурну лазівку» — прихований бекдор у самому коді міської безпеки, який дозволяє відправляти системні сповіщення під виглядом звичайних номерів. Це можуть бути або хтось з середини корпорації, або агенти ворожих держав чи конкурентних корпорацій. Тільки у них є потрібні ресурси.

Мирослав застиг, дивлячись на зелені графіки, що мерехтіли в повітрі. В голові роїлися тривожні думки.

«Агенти ворожих держав чи конкуренти... Або хтось ізсередини корпорації». Якщо Еллі права, то розслідування звичайних серійних убивств щоextйно переросло у справу національної безпеки. Хтось із доступом до першокоду міста використовує свої можливості, щоб заманювати й винищувати студенток коледжу, ідеально підставляючи цивільних. Обличчя Дмитра Котигорошка, коли той побачив символ місяця, тепер набувало нового змісту — друг явно боявся кібердиверсії або масштабного витоку корпоративних секретів.

— Еллі, — тихо промовив Мирослав, підводячись із крісла. — Якщо ворог має такий рівень доступу, ми під ковпаком. Будь—який мій офіційний запит у загальну мережу буде зафіксовано. Запусти прихований фоновий моніторинг цієї архітектурної лазівки. Нам потрібно засікти, коли цей бекдор активують наступного разу.

— У мене немає такого рівня доступу, — відказала Еллі. — Потрібен дозвіл головного адміністратора Старлайт, можу відзвітувати йому про знайдений бекдор.

— Не потрібно, я запитаю доступ у людини котрій точно можна довіряти і котра його точно має.

Мирослав глянув у вікно. Попереду був довгий день прихованого цифрового очікування, де кожна хвилина наближала місто до нічної темряви.

Мирослав (13:00, офіс «Старлайт»)

Котигорошко мовчав кілька довгих секунд, важко зітхнувши. Його велика рука мимоволі торкнулася скроні, де під волоссям ховався глибокий шрам від важкого поранення голови, яке колись змусило його комісуватися і залишити свій підрозділ. Для Мирослава Дмитро назавжди залишався командиром, з яким вони пройшли всю війну від першого дня.

— Гаразд, Славко, — тихо мовив Дмитро, відкинувшись у кріслі. — Самотужки я це в код не впишу, я більше по управлінню. Але є одна людина... Мій провідний інженер систем безпеки, Льоха. Олексій Соколенко, позивний «Сокіл». Я з ним у госпіталі познайомився, коли мене після тієї контузії з того світу витягували, а він свої мізки після поранення докупи збирав. Ми там з ним і здружилися. Він власноруч будував цю цифрову фортецю «Дива».

Дмитро зробив паузу, пильно й вивчаюче подивившись на Мирослава. — Тільки Льоха зараз не в офісі. Давай зробимо так: зустрінетеся сьогодні о дев'ятій вечора в неформальній обстановці. Я скину тобі координати одного закритиого маєтку на околиці міста. Там збираються свої люди. Відпочинеш трохи, Славко. Там розкішно, гарні дівчата, хороша випивка. Ти дві доби на ногах. Поговориш із Льохою там, він усе зробить чисто, без жодного сліду в логах.

Мирослав підвівся, відчуваючи дивну напругу від тону колишнього командира, але списав це на власну втому: — Дякую, командире. О дев'ятій вечора я буду там.

Мирослав (21:00, Заміський маєток на кордоні міста)

Машина Мирослава зупинилася перед високими кованими воротами, за якими ховався величезний двоповерховий маєток, збудований у стилі класичного необароко, але інтегрований із найсучаснішими технологіями «Дива». Жодних кричущих неонових вивісок — лише м'яке підсвічування фасаду, ідеально підстрижені нічні сади та тихий плескіт води в басейнах.

Дмитро зустрів побратима біля входу й особисто провів його всередину. Маєток вражав дорогою, майже камерною розкішшю, яка здавалася непристойною для поствоєнного часу: натуральний мармур, приглушене світло кришталевих люстр, дорогий парфум у повітрі. Вони пройшли до окремої, заскленої лаунж—зони з видом на нічний сад. Тут панувала цілковита приватність.

У глибокому шкіряному кріслі сидів високий, худорлявий чоловік у простому, але дуже дорогому темному худі. Біля його ніг на підлокітнику сиділа неймовірно вродлива довгонога брюнетка у вечірній сукні, яка щось тихо шепотіла йому на вушко, але чоловік навіть не дивився на неї, вивчаючи якісь графіки на тонкому скляному планшеті. Він виглядав виснаженим трудоголіком — обличчя осунулося, під очима залягли глибокі тіні. Його світлі очі дивилися на все навколо з абсолютно сухим, холодним математичним аналізом.

— Льохо, знайомся, це Славко, мій лейтенант, про якого я тобі казав, — Дмитро підійшов ближче й поклав руку на плече інженера.

Олексій «Сокіл» Соколенко повільно підвів голову. Легким, ледве помітним рухом руки він відпустив дівчину — та мовчки підвелася і граційно вийшла з кімнати, попередньо зробивши легкий реверанс в сторону чоловіків що зайшли. Інженер по—діловому кивнув Мирославу, вказуючи на крісло навпроти. Його голос був тихим і абсолютно позбавленим емоцій:

— Лейтенант Мирослав Дробичко. Рад знайомству. Дмитро про тебе багато розповідав. Він каже, у нас якась діра в периметрі, яку треба моніторити «в темну»?

— Привіт, Олексію, — Мирослав присів навпроти, намагаючись не зважати на солодкий запах дорогих парфумів, що залишився в кімнаті. — Ситуація паскудна. Хтось використовує прихований бекдор у коді безпеки міста. Впорскує повідомлення і це пов’язано з вбивствами студенток. Мені потрібно засікти наступну активацію цієї лазівки так, щоб про це не знав ніхто з адмінів корпорації чи міністерських. Цілком можливо це вбивця, або його спільники.

Соколенко на мить застиг, повільно зробивши ковток із кришталевого келиха з водою. На його обличчі не відобразилося жодної емоції, лише очі трохи звузилися. — Бекдор, кажеш? Цікаво. Я розробляв цей код так, щоб зовнішній злом був неможливий. Якщо хтось знайшов шпарину... це серйозно. Гаразд, зробимо. Я прямо зараз зі свого автономного терміналу виведу тригер на твою Еллі через ізольований супутниковий шлюз. Жоден лог у загальній системі «Старлайт» цього не зафіксує. Якщо ця лазівка «дихне» хоч на мілісекунду, ти отримаєш точні координати.

Він швидко застукав по скляній панелі планшета, прописуючи складні каскади кодів. Його рухи були чіткими й автоматичними, наче у робота.

— Готово, — Олексій коротко глянув на Мирослава, ховаючи планшет у внутрішню кишеню. — Пастка активована. Тепер залишається тільки чекати, коли наш щур проявить себе. Відпочинь, лейтенанте. Але будь обережний. Якщо це професіонали такого рівня, вони не гратимуться в хованки.

— Дякую, Олексію. Ти дуже виручив, 

— Нема за що, кажеш хтось вбиває наших студенток і це може бути хтось з конкурентів чи з Імперії, — запитав Олексій.

— Цілком можливо, вбивства мають вигляд що пов’язані з сексуальним підтекстом, у тому числі через художню складову, але це цілком може бути диверсія іміджу міста і корпорації. Бо жертви не були згвалтовані. В місті ходять чутки про якийсь окультний культ і вбивства цілком можуть зацікавити центральні органи Міжмор’я, що не зробить добре ані бізнесу, ані науковим дослідженням корпорації.

— Дмитро правий, ти фанат своєї справи, — Мирослав підвівся з крісла, відчуваючи, що кожне слово в цій кімнаті дається йому з зусиллям. Дика втома другої доби без сну нарешті почала брати своє, навалюючись на плечі важким свинцем.

Котигорошко, який до цього мовчки стояв біля вікна, спостерігаючи за розмовою, підійшов і міцно плеснув Мирослава по плечу. — Ну от і домовились. Славко, я ж казав — Льоха кращий. А тепер послухай мого наказу як колишнього командира: ти нікуди звідси не поїдеш у такому стані. Іди на другий поверх, там є вільні гостьові кімнати, служниці все підготували. Поспи бодай пару годин у нормальному ліжку. Зі сканером у руках ти вбивцю не наздоженеш. Нам потрібна твоя світла голова, а не кавовий зомбі. Залишайся в маєтку, тут безпечно, ніхто тебе не потурбує.

Мирослав подивився на Дмитра. Між ними ніколи не було цієї дурної соціальної нерівності, попри величезні статки Дмитра та його статус мера. На фронті вони ділили один сухпай і один окоп, тому детектив навіть на секунду не засумнівався в щирості друга. Командир мав рацію — організм працював на межі. Якщо зараз не лягти, він просто вирубиться за кермом.

— Гаразд, командире, переконав, — втомлено посміхнувся Мирослав, потерши очі. — Твоя постіль явно краща за переднє сидіння мого корита. Але якщо сканер Льохи дихне — я підірвуся і зникну без попередження, згоден?

Дмитро задоволено розсміявся і кивнув: — Домовились, Лялькар. Вали спати.

Соколенко лише коротко нахилив голову, навіть не відриваючись від свого прозорого планшета, де продовжували бігти каскади кодів. Дівчина—брюнетка граційно повернулася на підлокітник крісла інженера, як тільки детектив і мер вийшли з лаунжу.

Уже за десять хвилин Мирослав лежав у темній, прохолодній гостьовій кімнаті на другому поверсі маєтку. М'яка, майже невагома постіль здавалася раєм після місяців на ногах. Детектив поклав автономний модуль сканера на тумбочку біля ліжка, заплющив очі й миттєво поринув у важкий, глибокий сон без видінь. Еллі перейшла в пасивний режим моніторингу.

Ірина, той же день, ввечері

Важкий дерев'яний засув за спинами дівчат опустився з глухим, остаточним звуком. Юля зробила це абсолютно спокійно, з тією ж м'якою, святошною посмішкою на вустах.

Чоловік у підряснику православного священика повільно зробив крок уперед, виходячи на тьмяне світло воскових свічок. Великий срібний хрест на його грудях м'яко блиснув. Йому було на вигляд трохи за сорок — міцний, високий чоловік із легкою сивиною на скронях та суворими, правильними рисами обличчя. У руках він тримав кадило та Біблію.

Ірина відчула, як серце шалено калатає в грудях. Права рука непомітно ковзнула в кишені куртки, намацуючи прохолодну рукоятку механічного ножа. Накручена нічними жахами та листами вбитої Яни про «чистоту лона», вона чекала побачити монстра. Треба було розговорити його, виграти час.

— Добре, — тихо сказала Ірина, роблячи знак Софії не панікувати. — Ми прийшли, як Юля і просила. Але розкажіть... як нам знайти спокій? Яна... вона теж шукала його перед тим, як померти? Що з нею сталося, отче?

Священик важко зітхнув, і на його обличчі з'явився вираз щирого суму. Він перехрестився, опустивши голову: — Упокой, Господи, її душу... Жахлива трагедія, дитино. Яна була доброю дівчиною, але блукала в темряві цього штучного міста. Її смерть — це страшний гріх тих нелюдів, що це скоїли. Ми всі молимося за неї. Церква — це єдине місце, де можна сховати душу від цього бруду. Юля привела вас, бо відчула, що ваші серця теж шукають очищення.

Він підняв очі, збираючись продовжити проповідь. Його погляд зупинився на Ірині. Дівчина стояла рівно, важко дихаючи, її куртка була злегка розстебнута, а в очах палав неприхований вогонь виклику та страху.

У голові чоловіка моментально спрацював звичний, роками відпрацьований механізм. Його строгі пастирські очі на секунду затуманилися важким, липким блиском фізіологічного бажання. Він дивився на красиву молоду жінку, і його тіло, тіло чоловіка в розквіті сил, відреагувало на її привабливість. Та він стримався. Все ж таки ця дівчина не Юля, котра вже років п’ять як намагалась його провокувати, хоча він намагався бути їй хорошим батьком після смерті матері і намагався її любити як батько. То гуляє по хаті тільки в одному халаті на голе тіло, то в коротких шортах… Котрі вона не одягала до школи, а тільки ввечері на побачення і вдома.

Він просто струснув головою, перехрестився і повернувся до бесіди.

Але чоловік раптом зробив повільний видих і... його важкий погляд перемкнувся на Софію, яка стояла трохи позаду.

І в цей момент внутрішній ад у його голові розверзся. Його погляд більше не був липким — він став болючим, майже трагічним. Вона не була «просто красивою». Вона була... нею. Тими самими очима, тим самим розчерком губ, тим самим помахом темного волосся. Вона була Марією. Його першим, справжнім, єдиним коханням, яке він втратив понад двадцять років тому. Тоді, коли він зробив «не той вибір», коли вирішив прийняти сан, залишивши її, чи коли одружився «по зальоту» з іншою жінкою (яку так нагадувала їхня донька Юля). Він вже не пам’ятав коли він звернув на цей шлях нещасть. Може коли переїхав в Диво?

Він дивився на беззахисну, перелякану Софію, і в його свідомості час сплюснувся. Перед ним стояла не студентка, а привид його власної втраченої спокути. Його походи в БДСМ—клуб були його персональним пеклом і спробою карати себе за ці гріховні, хворобливі думки про молодих дівчат, про Юлю, про власне життя. Він ненавидів себе за те, що не може подолати цей потяг. Його нічні батоги були його молитвами, його способом спокути за цей самий бруд, який зараз знову піднявся в його душі.

Він повільно зробив крок до дерев'яної лави, де сиділи дівчата, і сів поруч із Софією. Кадило він поставив на підлогу. Від нього пахло ладаном і свіжим нічним повітрям, але його дихання стало уривчастим і важким. Він не сідав поруч з Іриною. Він сідав поруч зі своєю Марією.

— А ти, дитино... ти бачиш, що світ поза цими стінами несе лише біль? — тихіше промовив він, ніби збираючись її втішити.

І в цей момент його міцна, велика чоловіча долоня повільно, але абсолютно впевнено лягла Софії на плече.

Ірина помітила цей жест, і серце пропустило удар.

— Яна теж... шукала спокою тут, отче? Ви розмовляли з нею перед тим, як це сталося? Запитала Іра.

Але здавалось священик взагалі її не чув. Його погляд був прикутий до Софії, чиє обличчя в тьмяному світлі свічок, обрамлене шкільним метеликом, до болю нагадувало його втрачену Марію з часів його власної юності. Пальці на її плечі злегка стислися, приминаючи тонку білу тканину блузки.

Софія здригнулася від його дотику. Вона відчувала дикий страх, але атмосфера каплиці та глибокий, майже трагічний голос священика загіпнотизували її. Вона підняла на нього свої великі, повні сліз очі й тихо, тремтячим голосом відповіла: — Так, отче... Біль. Скрізь лише бруд і біль. Яна просто хотіла сховатися... Вона писала про це. Ми всі хочемо... просто щоб це припинилося.

Ці щирі, налякані слова Софії остаточно підірвали залишки розуму чоловіка. У його викривленій свідомості цей плач, знайомий бордовий колір форми коледжу та ці очі були голосом з його власного минулого. Це Марія плакала перед ним понад двадцять років тому. Внутрішній ад розверзся повністю. Його таємна mortificatio, його батоги та нашийники були спробою карати себе за цей гріховний потяг, вберегти світ навколо від пекла всередині, але зараз привид повернувся, і він був так близько. І “брама впала”.

— Вона знайшла свій спокій... і ти знайдеш, Маріє... — хрипко, майже в маренні прошепотів він, переплутавши ім'я студентки зі своїм втраченим коханням.

Його велика долоня повільно ковзнула з плеча нижче, по спині дівчини, злегка притискаючи її до себе через тонку сорочку, ніби намагаючись утішити.

На імені Маріє, Іру прошибло ніби електричним струмом,  — ніби чоловік перебуває в стані якогось божевільного емоційного зламу. Іра мертвою хваткою стисла ніж у кишені. Вона все ще змушувала себе сидіти нерухомо, прораховуючи кроки. Може Софія на когось схожа і він просто помилився.

— Отче, не знаю про яку Марію ви кажете. Я і Софія її не знаємо. Ви прийняли нас за когось іншого. Ми однокурсниці вашої дочки, — намагаючись говорити твердо й спокійно, повернулася до нього Ірина.

Та пан отець Микола вже її не чув. Його брама впала і він повністю розчинився в пеклі марення про втрачене кохання і втрачену юність. І пекло полилось назовні.

Його таємна mortificatio, його батоги в таємних кімнатах Києва були спробою карати себе за цей гріховний потяг, вберегти світ навколо від пекла всередині. І зараз цей бруд піднявся в ньому з такою колективною силою, що він більше не міг його контролювати.

В цю ж секунду його міцна долоня різко, безповоротно переступила межу пристойності. Вона м'яко спустилася нижче та абсолютно впевнено лягла Софії на стегно, трохи вище коліна… а потім піднялись вище.  Пальці священика з силою стислися, грубо зім'явши бордові складки спідниці форми та демонструючи зовсім не пастирську силу чоловіка в розквіті сил. Це був важкий, хворобливий жест психічно зламаного чоловіка, який у маренні намагався вхопитися за свій втрачений рай, навіть якщо це коштуватиме йому душі.

Софія тихо, задушено писнула від переляку, повністю заціпенівши під цим гарячим, важким дотиком, бо ще жодного разу не відчувала подібних дотиків. Бо цей був дотик був сильніший, інший за дотик її однолітків. Іншим за дотик за бувшого хлопця, котрий колись намагався дістатись до її трусиків… Огидним і ні, одночасно. Бо голос священника вже був в її свідомості і цей голос не був неприємним. Тому вона не могла поворухнутись.

Весь детективний розрахунок Ірини, всі спроби виграти час злетіли к бісу. Це була «червона лінія». Цей виродок перетворив її налякану подругу на об'єкт своїх збочених фантазій прямо на її очах.

Вона різко перехопила попа за зап'ястя, з дикою силою скидаючи його велику долоню з бордової спідниці подруги, і буквально підірвалась з лави разом з Софією інстинктивно витягнувши ніж як меч.

Внутрішній ад вибухнув новими муками. Одна частина його єства — зламана, каюча, благаюча про прощення — хотіла прямо зараз упасти перед Софією на коліна, впасти на цю холодну кам'яну підлогу, схопитися тремтячими руками за бордовий край її факультетської спідниці й ридати, замолюючи гріх. Але інша сторона, сторона, котра колись зробила його священиком, котра роками тримала його в рамках обітниці та змушувала катувати власне тіло, все ще боролася. Вона вимагала пастирської гідності навіть у момент остаточного краху.

Ірина, бачачи, як блідне обличчя попа і як опускаються його плечі, збиралася сказати щось різке, добити його словесно, щоб остаточно закріпити свою перемогу.

— Пан Отче… — почала вона, міцніше перехоплюючи рукоятку ножа.

Та священик не дав їй договорити. Він повільно, важко піднявся з дерев'яної лави. Його фігура в чорній рясі більше не виглядала загрозливою — вона здавалася згорбленою від неймовірного, непосильного тягаря провини. Він подивився на Ірину довгим, порожнім поглядом, у якому не залишилося жодного сліду колишнього марення.

— Бачиш, зло тепер навіть в Церкві, дитино, — тихо, але дивно твердо мовив він. Його голос повернув свою колишню глибину, але тепер у ньому звучав вирок самому собі. — Йдіть звідси. Бо не знайдете ви тут того, що шукаєте. Як не знайшов я.

Пан Миколай уже все для себе вирішив. Усередині нього панувала мертва, холодна тиша. Він чітко зрозумів: його таємна mortificatio, його нічні походи в БДСМ—клуб, його спроби випалити гріх батогами — більше не допоможуть. Це все було марно. Вже ніщо і ніколи не врятує його понівечену душу. Він переступив межу в думках і майже переступив її в дії. Залишався лише один, останній крок — піднятися на високу дзвіницю каплиці й захистити цей світ від себе самого. Сплатити єдиний борг, який у нього залишився.

Ірина розгублено сіпнулася назад, не чекаючи таких слів. Напруга в повітрі змінилася з сексуально—агресивної на суїцидально—мертву. Лезо ножа в її руці опустилося.

— Що, вже тікаєш? Боїшся творіння Божого? — раптом розірвав тишу каплиці різкий, отруйний голос Юльки.

Дівчина так і стояла біля дверей, підпираючи спиною важкий дерев'яний засув. На її обличчі грала та сама холодна, цинічна посмішка. Вона дивилася на батька з неприхованим презирством, насолоджуючись його повним крахом.

— Який же ти священик, — виплюнула вона, криво посміхаючись і переводячи погляд з батька на Ірину з ножем. — Слабак.

Пан Миколай зупинився біля темного отвору підніжжя вежі. Він не розлютився, не почав виправдовуватися. Він лише повільно повернув голову до доньки. У його згаслому погляді більше не було страху перед викриттям — лише безмежна, всепоглинаюча втома людини, яка дойшла до свого тупика.

— Вибач, що не зміг бути тобі хорошим батьком, — тихо, майже нечутно промовив він.

Отець Микола розвернувся і пішов у сторону сходів, що вели до дзвіниці. Його важкі кроки глухо затупотіли по крутих дерев'яних сходах, і за кілька секунд його чорна ряса повністю розчинилася в темряві верхнього ярусу.

Саме в цей момент Софія остаточно отямилась. Те загадкове одночасно еротичне і огидне оцепініння, котре ніби гіпноз тримало її на лаві, злетіло, але замість жаху її накрила хвиля відчайдушного, гарячого розуміння. Вона миттєво збагнула, куди й навіщо йде цей зломлений чоловік. Вона чітко усвідомила, що він збирається зробити прямо зараз.

Повернувшись у бік дверей, Софія з дикою огидою крикнула в обличчя Юльці: — Дурепа!

І, не чекаючи відповіді, помчала в сторону сходів. Бордова плісирована спідниця форми злітала від її швидкого бігу. Софія летіла вгору крізь темряву, спотикаючись об круті дерев'яні сходинки. Вона відчайдушно хотіла наздогнати його. Хотіла вхопити за краї чорної ряси, зупинити на самому краю прірви й прокричати йому в обличчя те, що щойно народилося в її переляканій душі. Хотіла сказати, що їй не було неприємно. Що вона не була проти цих важких чоловічих дотиків — можливо, просто в іншій обстановці, не тут і не при свідках. Хотіла сказати, що цей глибокий, трагічний голос заворожив її, що він не монстр...

Але вона не встигла.

За товстими кам'яними дверима церкви, десь зовні, на підвір'ї, пролунав короткий, жахливий і глухий удар. Ніби щось дуже важке з висоти впало на бруківку.

Зверху, з темноти дзвіниці, пролунав відчайдушний, повний невимовного болю крик Софії, який лунко розлетівся під склепінням і захлинувся сльозами.

І в ту ж секунду Юлія, яка все ще підпирала засув, раптом підкосилася, ніби їй перебили ноги. Вона з гуркотом упала на коліна прямо перед зачиненими дверима. З її горла вирвався дикий, страшний звук. Вона заходилася у важкому припадку — чи то істерично сміючись від абсурдності цього фіналу, чи то ридаючи в голос від запізнілого, пекучого усвідомлення, що вона щойно власноруч підштовхнула батька до смерті.

Іра стояла посеред каплиці, стискаючи в змокрілій долоні механічний ніж. Вона дивилася на Юлю, яка корчилася на підлозі, і не могла зрозуміти, що це — сміх чи плач. Весь світ навколо неї просто розлетівся на криваві шматки під тихий тріскіт воскових свічок.

Мирослав 07.45 того ж дня. Маєток Дмитра Дорошенка

Спальня в маєтку Дмитра Котигорошка потопала в прохолодній весняній тиші. Важкі штори надійно відсікали ранкове сонце, і Мирослав спав глибоко, повністю відключившись після виснажливих днів розслідування.

На його зап'ясті ледь помітно пульсував тонкий обруч смарт—годинника. Коли о 07:45 систему пробив вхідний виклик від Ірини, пристрій навіть не вібрував — Еллі, віртуальний асистент Мирослава, суворо оберігала фази сну свого хазяїна від зайвого спаму. Вона зняла трубку автоматично, перевівши виклик в аудіорежим внутрішнього інтерфейсу.

— Мирославе! Мирославе, благаю, підніми! — у динаміку годинника пролунав задиханий, тремтячий голос Ірини, перебитий далеким, істеричним жіночим плачем. — У нас тут... пан отець наклав на себе руки! Він скинувся з дзвіниці, він мертвий! Юлька з'їхала глуздом, Софію трясе, я не знаю, що робити, ми в цій клятій каплиці й навколо ні душі!..

Алгоритми Еллі обробили інформацію за мікросекунду. Частота пульсу дівчини, децибели крику, семантичний аналіз слів «наклав на себе руки» та «мертвий» миттєво зняли всі протоколи тиші.

Кімнату раптом розірвав різкий, приглушений, але настійливий звуковий сигнал аварійної тривоги. Одночасно з цим годинник викинув у повітря щільний промінь світла, і прямо над ліжком спалахнула велика, напівпрозора блакитна голограма. На ній світилося обличчя Ірини — бліде, з розпатланим волоссям і дикими від жаху очами.

Цей звук і яскраве блакитне світло моментально вирвали зі сну обох. Мирослав здригнувся і різко розплющив очі. Поруч із ним на ліжку незадоволено закрутилася й підвелася на ліктях Ліза, мружачись від раптового спалаху голограми.

А з динаміка вже на всю кімнату волав уривчастий голос Ірини: — ...я просто не знаю, що нам робити з цим усім! Куди дзвонити, що казати?! Приїдь, благаю тебе, мені страшно, я не можу їх заспокоїти!

Ліза миттєво струснула головою, проганяючи залишки сну, і втупилася в голограму наляканої дівчини, переводячи погляд на Мирослава.

Мирослав швидко сів на ліжку. Почуте змусило його повністю підібратися. Він підніс руку до обличчя, намагаючись говорити якомога спокійніше, щоб його голос став для Ірини бодай якимось якорем у цьому хаосі: — Іро, слухай мене уважно. Дихай. Я вже з тобою. Нічого в каплиці не чіпайте. До тіла на вулиці не підходьте. Просто сидіть усередині й побуть із Софією, я зараз приїду. Еллі вже прокладає маршрут. Через п'ятнадцять хвилин я буду на місці.

Голограма Ірини хитнула головою, ковтаючи сльози, і з тихим шипінням згорнулася назад у корпус годинника.

Мирослав одним рухом скинув ковдру й спустив ноги з ліжка. На екрані пристрою вже світилася тривимірна мапа весняних кварталів Дива з маршрутом до церкви.

Ліза, яка сиділа поруч, провела рукою по волоссю і, все ще перебуваючи в легкому шоці від почутого нічного кошмару, серйозно подивилася на нього, але потім зітхнувши сказала

— Не заздрю я вашій дівчині чи дружині пане детективе.

Мирослав на секунду завмер, застібаючи ремінець годинника, мазнув по ній швидким поглядом, але коментувати шпильку не став — зараз у голові крутилися лише уривчастий плач Софії та біле обличчя Ірини в синьому промені проектора.

Він швидко підвівся і попрямував до стільця, де висів його одяг.

Він нічого не сказав, але в повітрі ніби промайнула відповідь  — Тому її і немає, — подумав Мирослав.

— Еллі, проклади маршрут до церкви, сповісти коронерів і швидку, також замов психолога з місцевої поліклініки.

Потім Мирослав повернувся до Лізи, — Вибач, я нічого не пам’ятаю. Але дякую за ніч. Передай Дмитру що це було зайве.

Мирослав швидко спустився широкими сходами маєтку, майже не помічаючи дорогого інтер'єру. Йому пощастило — на першому поверсі ні Дмитра, ні його охорони не було видно, тож він без перешкод штовхнув важкі вихідні двері й вискочив на свіже ранкове повітря.

На під'їзній доріжці вже чекав його ЗАЗ «Нептун».

Щойно Мирослав підійшов ближче, сенсори «Нептуна» зчитали код доступу з його смарт—годинника. Двері плавно ковзнули вгору, відкриваючи доступ до мінімалістичного кокпіта, заповненого м'яким підсвічуванням інтерфейсів.

Чоловік практично пірнув у водійське крісло, яке миттєво підлаштувалося під його анатомію. Двері безшумно зачинилися, відсікаючи зовнішні звуки маєтку.

— Вітаю у бортовій мережі, Мирославе, — голос Еллі в салоні тепер звучав об'ємно і набагато глибше.

На лобовому склі, що виконувало роль величезного проекційного дисплея, спалахнула тривимірна тактична мапа міста.

— Автопілот активовано. Маршрут до каплиці коледжу синхронізовано з муніципальною сіткою трафіку. Орієнтовний час прибуття — дев'ять хвилин завдяки пріоритетному коридору для служб швидкого реагування, який я щойно перехопила, — чітко рапортувала Еллі.

«Нептун» рушив з місця миттєво і абсолютно безшумно, потужно втискаючи Мирослава в крісло. Електрокар плавно вилетів за ворота маєтку Котигорошка, вливаючись у ранкові артерії Дива.

Мирослав відкинувся на підголівник, спостерігаючи, як цифри на панелі приладів стрімко повзуть угору, а кермо перед ним самостійно і впевнено робить мікрокорекції курсу. Доки машина летіла на автопілоті, його погляд був прикутий до лобового скла, де Еллі вже виводила перші оновлення з міських камер навколо місця події.