Кривавий місяць

Розділ 10

Ірина той же день, гуртожиток жіночого колледжа. Диво.

Сонячний промінь, що пробився крізь щілину між шторами, боляче вдарив по розплющених очах. В роті пересохло, а в голові важко відбивався пульс — наслідок короткого, тривожного сну, у який вона провалилася лише перед світанком.

Тут все ще були речі Яни, здавалось що її сусідка от-от повернеться. Дивно що поліція їх ще не конфіскувала. А тут ще смерть отця Миколая, і витівка по відношенню до Мирослава.

“Треба прокидатись, завтра запитаю у Мирослава що робити з Яниними речами, чи можна їх відправити її сім’ї”.

Тиша в кімнаті густіла, мов кисіль. На сусідньому столі все ще лежала розкрита косметичка Яни, а на спинці стільця висіла її улюблена коротка шкіряна куртка. Здавалося, варто лише почекати кілька хвилин — і двері відчиняться, Яна забіжить, сміючись, щось вигукне з порога й почне лоскотати сусідку щоб прокидалась. Але двері мовчали.

Відкривши вбиральну кімнату Іра підійшла до душевої кабіни, стягнула з себе одяг, кинула його в пралку, разом з білизною і увімкнула теплий душ. Бо вона як прийшла в одязі так і впала в ліжко, і від неї вже пахло не свіжостью. Потім розв’язала хвостики, волосся впало на плечі.

На голову лилась тепла вода… А з очей гарячі сльози. Хотілось кинутись в обійми матері і плакати. Три смерті за тиждень. Це забагато. Хотілось втекти з цього міста.

“Ідеальне місто казали вони… Найкращий коледж…”

Машинально дівчина потягнулась до шампуня. Він щипав очі. Але вона не звертала увагу. Милила голову і плакала.

Вийшовши з кабінки Іра витерла запітніле дзеркало й подивилася на своє відображення. Червоні від сліз і шампуню очі, невеликі акуратні груди…

“Є один спосіб як підняти собі настрій”,  дівчина вже збиралась покласти руку на груди, вже майже представила себе і Анжеліку, але під кінець образ рудоволосої дівчини чомусь змінився на Мирослава.

— Ні! Спочатку треба знайти Софію, вибачитися й поговорити відверто. І дізнатися, де Юля — після всього, що сталося в коледжі, зникати зараз було надто недоречно. А завтра... завтра буде зустріч із Мирославом. Думка про детектива дивним чином повертала відчуття ґрунту під ногами, хоч вона й сама до кінця не розуміла своїх почуттів до нього. Але від однієї думки про нього вона відчувала що її серце наче вистрибує з грудей.

Вийшовши з ванної, Іра одяглася в чистий одяг, підхопила свій термінал і на хвилю затрималася біля дверей. Погляд знову впав на шкіряну куртку Яни.

Дівчина глибоко вдихнула, вирівняла спину, відчинила двері й вийшла в коридор.

Тут було на диво тихіше ніж зазвичай. Студентки були налякані вбивствами. Частина поїхала до батьків чи знайомих у Київ, а ті що залишились сиділи тихо по кімнатам, вечірки були відмінені, навіть ті хто зустрічався з хлопцями, відмінили зустрічі зі своїми хлопцями, або дехто з хлопців був таємно в гуртожитку. Іра піднялась поверхом вище де жила Софія і постукала в двері. Ніхто не відповів.

Іра почекала кілька секунд, притиснувши термінал до грудей, і постукала знову — трохи гучніше. За дверима панувала така ж важка тиша, як і в її власній кімнаті.

Вона вже збиралася потягнутися до дверного замка, щоб перевірити, чи він запертий, як у кінці коридору двері сусідньої кімнати трохи прочинилися. Звідти визирнула дівчина з накинутим на плечі картатим пледом і виразом глибокої напруги на обличчі.

— Іро, це ти? — тихо, майже шепотом запитала сусідка Софії

— Софія тут?

— Це ти мені скажи де вона, як ви позавчора кудись пішли, так я її нема. Я тобі стукала вчора, але ти не відповідала.

— Я повернулась пізно, була в поліції.

— Що сталось, на вас хтось напав? Маньяк?

— Ні… Софі напевно досі в лікарні…

— Я зараз швидко одягнусь і підемо…

— Марічко, не треба. Коли знайду Софійку я тебе наберу, — Іра подумала що про самогубство попа Марічці знати зовсім не обов’язково, а якщо вони підуть разом то та допитається. А дівчатам в гуртожитку і так важко, через смерть двох з них.  

На вулиці теж було пусто, біля гуртожитку навіть стояла машина патрульної поліції і напевно в небі були поліцейські дрони.

Поряд стояв електровелосипед студентського міста, студенти могли користуватись ними цілком безкоштовно в рамках ліміту. Іра піднесла руку з цифровим годинником, її термінал не вмів робити голограми, а тільки виводити інформацію на спеціальні панелі, як то монітори, дисплеї чи розумні окуляри, і мав невеличкий екранчик. І звісно не мав локального ШІ, тому просто прозвучав стандартний “прлям” авторизації. І електричні гальма відпустили велосипед. Дівчина залізла на велосипед, котрий був для неї трохи завеликий, з її 160 см. Поправила спідницю, щоб та не задиралась і нажала кнопку і велосипед покатив по дорозі. Навколо було стржені газони, але зовсім мало було людей. Навіть звичайних бігунів за фігурою. Студенти  реально були перелякані вбивствами. Виїхавши з вулиці де знаходились гуртожитки дівчина повернула по доріжці в сторону головної вулиці Лунарного променя, вулиці Сяйво, що розділяла студ-містечко по суті на дві частини з хлопчачими і жіночими гуртожитками і коледжами, також до неї була доєднана і третя частина з кампусами Університету, Університетської поліклінікою і лікарнею. Власне туди Ірі і було потрібно. Хвилин за 15 вона вже під’їджала до лікарні. Залишивши ровер біля входу, вона зайшла до холу і звернулась до одного з терміналів що стояв там.

— Алексеєнко Софія Андріївна, вона мала б поступити до вас позавчора.

— Психіатрічне відділення, Light Side. палата номер АВ112, 5-ий поверх. Доступ до Light Side вільний після авторизації.

(прлям, звук авторизації) на терміналі висвітилось “Крилата Ірина Микитівна”, її рік народження, дата народження і фото. І відразу загорілась зелена галочка про допуск.

Добре що це не важке відділення, подумала Іра. А то там потрібен дозвіл лікарів. В легкому відділенні лежать зазвичай не важкі хворі.

Подивившись мапу, дівчина пішла коридорами до ліфтів котрі були найближчими до психіатричного відділення. Піднявшись дівчина побачила просторий хол, простір більше нагадував хороший, спокійний коворкінг чи сучасний санаторій: світлі дерев'яні панелі на стінах, м'яке приглушене світло, великі вікна з видом на зелені алеї кампусу та тиха, заспокійлива фонова музика. У відкритому холі-вітальні двоє хлопців у зручному одязі грали в фіфу на великій плазмі, а біля прозорих дверей спортивної зони невисока білява дівчина, чимось схожа на дитину (якби не великі для такого зросту груди) у навушниках повільно крокувала по біговій доріжці.

Власне у дівчині Іра і пізнала подругу.

— Софі!

— Ірусь!

Дівчина відразу зупинилась почувши своє ім’я, а на її обличчі засяяла посмішка, ніби вони і не сварились і швидко підійшла до Іри і сильно обійняла. Іра завжди дивувалась, звідки у цієї крохи стільки сили. Вона сама була маленька за зростом, 160 см. А Софія ще менше. Через що дівчина деякий час комплексувала, заздрила деякий час Анжеліці з її 172 см. Але згодом перестала. Можливо виросла…

— Іро, пішли зі мною до лікаря, я запитаю коли мені звідси можна спетляти.

Власне пройшовши за двері відділення, вони побачили що там був відкритий кабінет і лікар що сидів за столом. Він розмовляв зі своєю колегою.

Софія постукала по відкритим дверям.

— Вибачте Степане Арнольдович, у мене є питання.

— Любове Анатоліївна ось ця панянка… о, і інша тут теж, вони з того коледжу, тієї групи і свідки … нічної пригоди.

— Степане Арнольдовичу, я вважаю що я вже здорова і доросла достатньо щоб ви казали прямо, я не упаду в обморок. Свідки того як піп наклав на себе руки.

Любов Анатоліївна лише повільно поправила окуляри, перевівши оцінюючий, майже скануючий погляд із гострого обличчя Софії на Іру, яка мовчки стояла за її спиною.

Для Іри це була нова сторона її подруги, вона тепер здавалась значно сильнішою ніж її вважали. Чи це була її захисна реакція?

Степан Арнольдович злегка відкинувся на спинку крісла, і в його м'якому, "психологічному" голосі проступила ледь помітна професійна обережність.

— Дорослість, Софіє, визначається не відсутністю непритомності, а здатністю психіки перетравити те, що вона побачила, — спокійно промовив лікар, навіть не здригнувшись від слова "піп".

— Ну я ж не плачу, у мене немає істерики. 

— Це не значить що у тебе нема травми і наслідків, - мовила жінка. — У вас обох. Ти не тільки була свідком самогубства, у вас в групі вбили двох таких же як ви дівчат. Ви отримали травму котру у нас в Диві ще ніхто не отримував. Та й в країні, тільки за часів Великої війни.

— Що ви можете знати про Велику війну, — почала зриватись Софія, — я була мала, але я пам’ятаю як читала книжки в метро…

— Вибачте, нам з Софією потрібно готуватись до екзаменів. Вони в травні і у нас залишилось мало часу, — втрутилась Іра.

Іра дивувалася, як у цій дівчинці зростом метр п'ятдесят із кепкою раптом прокинувся такий запеклий, колючий їжак і боєць. Та ворог це не ці лікарі.

Слова лікаря про травму Великої війни відгукнулися в Ірі важким ехом. Вони справді були поколінням, яке народилося або зросло в тіні тієї війни, але тут, у новому й чистому "Диві", всі вдавали, ніби минулого не існує. Чи не є вся ця кров і заривавлені спідниці, ехом тієї війни?

— Я не збираюся злягати! — випалила Софія, закладаючи пасмо русявого волосся за вухо. — Я просто хочу назад у гуртожиток, до своїх книжок, терміналу і своєї кімнати. Тут у вас усе надто... лікарня. Мені потрібно навчатись, нам потрібно навчатись!

Дівчина схопила руку Іри.

— Добре, — Степан Арнольдович склав руки на столі й подивився на них обох. — Я підпишу амбулаторний допуск. Але з двома умовами: щоденний відклик у системі "Афіна" про ваш емоційний стан і щотижневий візит до нашого кабінету. Для вас обох. Згода?

Софія кивнула настільки швидко й рішуче, ніби боялася, що лікар передумає і її пропишуть в лікарні на цілий місяць.

— Згода, — тихо мовила Іра, хоч усередині все стискалося від думки про "Афіну". Ідея щодня ділитися зі штучним інтелектом своїми нічними жахами здавалася їй сумнівною затією.»

— Ось і домовилися, — Степан Арнольдович зробив швидкий свайп по панелі терміналу, підтверджуючи амбулаторний протокол. — Перепустки оновлено. Гарного навчання вам обом і … бережіть себе.

Коли прозорі двері кабінету за ними зачинилися, Софія випустила довгий, важкий видих — так, ніби вона щойно виринала з глибини на поверхню.

— Дякую, Ірусь, — прошепотіла дівчина, міцніше стискаючи дівочу долоню. — Якби ти не згадала про ті кляті екзамени, вони б мене тут до травня маринували.

— Ну що, на ровер і в гуртожиток? — спробувала всміхнутися Іра.

— Ні… я тобі хочу щось показати, розказати і мені потрібна твоя допомога. Тільки це за студмістом. Ти як, ок чи не ок?

— Я … звісно допоможу.

— Тоді до ровера, і вези нас на станцію метро. Якщо ти не проти щоб я поїхала на багажнику велосипеда.

— Спробую, але не плач якщо впадемо.

— Не плакатиму, — посміхнулась Софія.

— А чому ти не хочеш сама на велосипеді, біля лікарні вони є.

— Я не хочу щоб хтось дізнався що я за студмістом, особливо мої родаки. Татко і так на вихідні збирався приїхати, застряг у Львові на з’їзді партії. Лікарню поставив на вуха. За мною контроль. Добре що мій голографон хакнутий і передає невірну геолокацію.

— Знаєш після всього… Я його розумію.

— Давай вже залазь на ровер.

Дівчата з горем пополам сіли в двох на електроровер і поїхали в сторону станції метро що вела до Київа.

На станції було людно як завжди, тільки молоді було менше.

— Тепер нам до камер сховку.

Іра залишивши ровер слухняно пішла за Софією. Та ж зв’язалась з кимось по голографону.

— Бігом в Три ліхтарика, мені ще вчора потрібно було здати фото.

…

— Тобі що я мало плачу?

…

— А, слабак, втік до батьків. Вбивають же дівчат. Ти що дівчина? Тьху.

— Це що твій хлопець?, — запитала Іра.

— Та ні, він мені допомагає в одній справі, — Софія зупинилась на мить, потім подивилась на Іру, — сьогодні у тебе буде можливість дізнатись трохи більше ніж я планувала, — і дівчина продовжила йти до камер.

Там набравши номер на одній з них, дівчина дістала велику сумку, а в іншій іншу. Простягла одну з сумок Ірі.

— Тепер нам в таксі, вони тут стоять поряд

Іра з подивом пішла слідом. Але Софія обрала не автономне таксі, а з водієм.

— Дівчата вам куди.

— В лав готель Під трьома ліхтариками.

Водій подивився спочатку на Софію, потім на Іру.

— Нам є 18, - мовила Софія, можу показати паспорт. Показати?

— Та ні… Нема питань.

— У нас ще багаж, — додала Софія.

Водій вийшов з машини і піднявши багажник, поклав сумки туди.

За хвилин 10 вони були біля готеля. Водій взяв обидві сумки і пішов за дівчатами.

— Можете йти.

— Добре, — водій таксі поклав сумки в холі, а Софія открила одну з них і дістала невеличку сумочку, з котрої вона витягла декілька купюр і протягнула в автомат коттрий видавав ключ-карти.

Іра з подивом дивилась навкруги. Вони з Анжелікою звісно кохались, але ніколи в лав-готелі не були.

— Тут все анонімно і для мене це зручно.

Діставшись до своєї кімнати і закинувши сумки Софія видихнула і майже з розгону впала на ліжко розставивши руки…

— Свобода…

— Софі, що в сумках і навіщо ми тут… Точніше навіщо ти зняла номер в лав готелі на ніч. Ти хочеш… зі мною?

На останньому слові Іра почервоніла.

— Ха-ха-ха. Ірусь ти мені звісно подобаєшся, хоч я по хлопцям (додавши ніжно) але можливо колись…, через паузу — та зараз мені потрібна твоя допомога, бо той оболтус котрому я плачу втік до батьків.

— Так навіщо?

Софія піднялась з ліжка і відкрила одну з сумок і дістала фотокамеру, потім дістала купу всяких пакетів (схоже з пральні) і кинула їх на ліжко. Потім відкрила іншу сумку і дістала складений штатив.

— Тадам… Я фотомодель, — і тихо додала, — еротичного фото… Десь чую як падають уламки міфу про маленьку тендітну Софію, — на останній фразі дівчина хитро посміхнулась.

Іра так і застигла посеред номеру з відкритим ротом, переводячи погляд із професійної тушки фотокамери та штатива на купу білих пакувальних пакетів із пральні, що лежали на яскраво-червоній ковдрі лав-готелю.

У голові Іри миттєво склався дикий, божевільний пазл: хакнутий голографон, камери сховку в метро, таксі з водієм за готівку, анонімний готель і дівчинка зі зростом метр п'ятдесят, яка щойно випалила що вона фотомодель еротичного фото.

— Еротичного?.. — нарешті видушила з себе Іра, відчуваючи, як щоки спалахують ще дужче, ніж тільки но. — Софі... ти... ти серйозно?

— Абсолютно.

Софія клацнула штативом і кинула на Іру косий погляд.

— Всі бачать у мені маленьке янголятко з конспектами. Навіть тато. Особливо тато.

Вона знизала плечима.

— А це — єдине місце, де я вирішую, якою бути. Без «Афіни», без батьківських правил і без чужих очікувань.

— Мій фотограф-оператор зламався після новин про Яну й Анжеліку, сцикло, забився під крило до мамки в Житомир. А в мене палають дедлайни для закритого контент-каналу. І мені потрібен хтось, кому я можу довіряти на всі сто відсотків. Іра, це ти!

— Але ж я не вмію, я тільки селфі…

— Я виставлю світло, в камері є автофокус і тобі я покажу… Ірусю… будь-ласочка.

— До…добре.

— Дякую…І ще, я бачу як ти напевно бачиш мене зі сторони. Мені соромно, за свої слова перед Анжелікою… що я її називала хвойдою. Я знаю що вона те робила заради Сергія, її брата. Зараз я розумію що вона навіть чистіша за мене… бо я одного разу трохи не зробила те саме що зробила вона. Тільки заради себе… , — в кімнаті на хвилину запала тиша, — Я в душ, змивати лікарню, а потім ми почнемо зйомки.

При згадці Ліки, Іра закусила губу, бо в грудях стало щемко боляче. Ця тіньова сторона її подруги завжди викликала обурення і зневагу. Та й в самої Ліки теж. Інколи вона з такою огидою розповідала про своїх клієнтів, що Ірина не розуміла як ті чоловіки не відчувають її відношення, як не бачать що Ліка одягає маску посмішки.

Щоб відволіктись дівчина взяла тушку фотоаппарата і почала його роздивлятись, це була мініатюрна Sony Alfa, якщо Софі доводилось самій тягати такі сумки, то маленька камера, а не звичайні монстри була логічним вибором. 

— Вроджений фотограф, відразу тягнеться до техніки.

Двері ванної прочинилися, випустивши в кімнату клуби теплої пари з ароматом дешевого готельного гелю для душу. Софія вийшла, обгорнута в білий готельний рушник, і активно витирала вологе волосся іншим, меншим.

Іра, яка все ще тримала в руках металеву тушку Sony Alpha, трохи здригнулася від несподіванки й мимоволі кліпнула.

— Софі... ти що, збираєшся перевдягатися прямо тут? — запитала Іра, відчуваючи, як щоки знову починають зрадницьки палати.

Софія зупинилася біля ліжка, скинула вологе пасмо з обличчя й хитро всміхнулася.

— Ірусю, ми ж дівчата, ти чого? — легко мовила вона, потиснувши плечима. Потім Софія через паузу додала:

— Раніше мені було важче, бо працювала з Петром, а тепер з тобою… навіщо мені бігати у туалет кожного разу щоб перевдягтися. І крім цього чого ми з тобою ще не бачили?

Рушники впали на землю. Довгі пасма золотавого волосся золотим водоспадом впали на плечі і спину Софії, на її світлу порцелянову шкіру. І картину довершали яскраві блакитні очі.  Іра трохи привідкрила рота, як художниця вона бачила багато красивих людей, вона зустрічалась з Лікою у котрої була палаюча, ніби вогонь краса. Але Софія… Софія була світлом. Та це було не все… Нижче, за тонкою шиєю, були налиті, трохи схожі на конуси груди, соски стирчали трохи в різні сторони. Ще нижче, за підтягнутим животом, було жіноче лоно, з легким пушком лобкового волосся і стегна що підкреслювали жіночність дівчини…

Запала тиша.

Тільки зараз Іра побачила що Софія почала червоніти. Напевно тому що Іра для Софії була подругою, до того ж вона знала про орієнтацію Іри. І таке довге розглядання могло б зародити певні думки.

— Софі, ти красуня… я б написала твій портрет.

— Якось… якось іншим разом. Давай робити фото.

Софія потягнулась до одного з пакетів, там був короткий топ і дуже коротка спідниця, разом з білосніжними трусиками.

— Це, номер один.

Іра прильнула до відеошукача, щоб відволіктись від думок про Софію і того легкого збудження що вона зараз відчувала.

— Зроби лінію горизон… ліжка трохи косою. Вона сіла на ліжка, підібгавши коліна й розвівши гомілки в боки у характерній дівочій позі, а рукою зобразила знак V і посміхнулась.

— Фотай, — скомандувала Софія!

Іра навела об’єктив як просила подруга і нажала кнопку фотоаппарата, об’єктив виїхав і зробив клац. А автофокус (з вбудованим ШІ) налаштував оптимальні значення для фото.

Потім дівчина лігла на живіт, зігнувши коліна в грайливій позі.

Клац.

Софія повернулась на бік, піднявши кутки спідниці, так що та вже не закривала трусики…

Через деякий час на підлогу поза ліжком полетів спочатку топ, а потім і спідниця. Софія лежала на животі, в профіль, трохи піднявшись на ліктях.

Клац.

Повернувшись на спину вона стягнула на стегна трусики… І повернулась на бік…

Дивлячись на Іру, котра клацає її фото Софія мимоволі подумала. Можливо, не треба було затягувати її в це…

Але який це бруд? В Античність ліпили оголене тіло. В Відродження малювали. Навіть Гамільтон… хоч його потім і посадили і він наклав на себе руки.

Клац.

Після того як вона залишилась гола вона потягнулась за іншим пакунком… Там був прозорий пенюар. Вони знімали різні пози, грайливі, еротичні і навіть “брудні”. Іра змогла зосередитись на справі і забути про своє збудження. Аж поки її подруга не відібрала фотокамеру з її рук.

— Поки що досить.

Іра глянула на годинник, вже було далеко за північ. Вона з острахом подумала що їм влетить від адміністратора гуртожитку, що їм доведеться видумувати якщо зараз вони викличуть таксі і поїдуть…

Але вона відчула як ніжні руки Софії почали розв’язувати її хвостики. Якоїсь миті вона опинилась за Ірою.

— Ірусь, навіщо ти їх носиш. Навіщо ти робиш себе дитиною. Ти ж красива дівчина.

— Я… я ні, я не така як ви з Лікою.

— У тебе божевільно красиве каштанове волосся, була б я лезбійкою, я б збожеволіла від тебе.

— У тебе красивіше.

— Ти просто себе не бачиш… Я тобі докажу.

Після хвостиків ніжні руки Софії просунулись повз руки Іри і стягнула верхні бретельки сукні оголивши плечі. Іра спробувала закритись руками і повернулась, але в цей момент Софія схопила фотоаппарат і клац.

— Не треба!

— Треба сонечко, треба. Дивись яка ти мила на цьому портреті і як спадає твоє волосся.

Софія повернула екран камери до Іри.

— І дійсно, портрет вийшов дуже милим. З легкою еротикою оголених плеч і тим як в цей момент дівчина шарилась, прикриваючи руками груди. 

В цей момент Софія продовжила потягнула топ Іриної сукні вверх. Чи то через збудження, котре повернулось відповідаючи на доторки подруги, чи то від прихованого захвату собою. Бо раніше Іра не помічала, що вона естетично не гірше за її сокурсниць. Але Іра підняла руки і топ від сукні полетів теж на підлогу.

— Вони маленькі!

Запротестувала Іра коли Софія знов навела на неї камеру.

— Деяким чоловікам навіть такі більше подобаються.

— Хворим.

— Ну… як сказати. Тобі вже 18, ти маєш повне право бути бажаною… Не тільки дівчиною. А отже чоловік цілком нормальний, — відповіла Софія.

Клац.

Софія тим часом злізла з ліжка, сіла на коліна і стягнула Ірині кросівки, а за ними і панчохи.

— Витягни ступню і пальці, напруж їх, наче балерина.

Клац.

— Я відправлю тільки це як бонус для підписників, мовила Софія, знімаючи інший кросівок і фотографуючи іншу оголену ступню.

Іра була в якомусь ступорі. Серце стукало з неймовірною силою, ніби намагалось вистрибнути. А в цей час Софія знов опинилась поряд на ліжку розстібаючи і стягуючи сукню. Опомнилась Іра коли за її ліфчиком Софія і знайомим “клац”, подруга почала стягувати трусики. Іра відчула як в ній наростає бажання і вогонь внизу…

— Я так не можу, мені потрібно в душ — стрибнула вона з ліжка і сховалась у вбиральні. Софія на це тільки мовчки посміхнулась. Вже у душовій кабінці Іра зробила те що хотіла зробити вранці, використавши воду і свої пальці.

Заспокоївши свій вогонь, вона вийшла з вбиральні. Софія лежала одягнувши свою звичайну білизну на ліжку і здавалось спала.

Іра підняла свою білизну і одягла на себе. А потім лягла поруч.

— Вибач, — почула вона тихий голос Софії, — Не знаю що на мене найшло. Напевно все те що сталось.

— Ти теж… і дякую.

— За що?

— Я побачила себе іншою.

— Тобі сподобалось що ти побачила?

— Угу…

Іра відчула як її обійняли зі спини, і легкий поцілунок у плече.

— Іруська дурнуська…

Через паузу голос Софії став трохи серйознішим.

— Іро, вибач що я визвірилась тоді на тебе в церкві. Але я не настільки чиста, як ти бачиш, щоб чиясь смерть вартувала того що мене хтось менше облапає. Я розумію ти хотіла мене захистити. Але життя то головне… Я певна що на мене дрочать багато чоловіків, значно гірших за отця Миколая… Треба буде завтра знайти Юлю… —, останнє Софія вже мовила засинаючи. Іра і собі заспокоїлась, можливо тому що відчувала тепло подруги за спиною, котра не тільки прижалась до спини, а навіть закинула ногу зверху.

— Мала власниця, - подумки посміхнулась і собі Іра, поринаючи у сон.

Ірі снилась Анжеліка в сквері біля коледжу. Був ясний весняний день

— Ось нарешті ти подорослішала, хоч твоя невинність мені була до вподоби.

— Ліко, я починаю тебе забувати. Чому тебе забрали від мене.

— Напевно щоб Сергій робив зорельоти, — трохи відсторонено відповіла Анжеліка.

Але потім картина змінилась… Замість весняного дня, почався буревій і дощ з грозою. Блимали блискавки.

Анжеліка почала віддалятись.

— Ліко не кидай мене…

— Я завжди буду з тобою. Іро… збережи себе… Ти краще за мене. Ти не маєш ненависті…

— Не кидай! Ліка!

І в цей момент Іра прокинулась, від того що Софія шльопнула її по щоці.

— Іро… це сон!

У вікно пробивались перші промені сонця. А Софія злізши з Іри і ліжка піднялась і потягнулась руками вверх. 

— Ти мене вдарила по щоці, — трохи відчуваючи як пече щока мовила Іра.

— Тобі снився кошмар … і щоб ти не пішла за нею., — через паузу Софія додала, — я до душу, потім ти, а потім йдемо шукати Юльку. 

ПІсля вранішнього холодного душу котрий розвіяв усі нічні думки обох дівчат, вони одяглися, взяли сумки і пішли шукати таксі. На сходах зустріли якусь пару, чоловіка і жінку середніх років, схоже ті тут мали позасімейний ад'юльтер, і побачивши студенток ці дорослі зашарілись і легко кивнувши головою у знак вітання, побігли з готелю.

— Цікаво, ми будемо такими як вони?

Тихо запитала Софія.

— Будемо тікати в лав готель з тими хто нам подобається. Мати за дружину чи чоловіка когось зручного для кар’єри, а не коханого… І не звертати увагу на доньку, котра хоче бачити батька, а не його кар’єру і політику.

Іра не знала що відповісти, їй в якійсь мірі пощастило з батьками. Ті любили один одного, можливо їх поєднала війна.

На площі біля пабу стояло таксі, дві інші машини тільки но поїхали.

— До вокзалу.

— Ви їдете разом, — запитав водій. Це був чоловік середніх літ трохи з зайвою вагою.

— Так. І допоможіть нам з сумками.

— Такі молоді, красиві і вже в лав готелі, — про себе мовив чоловік

— Ваша справа вести, а не повчати…

— А я і не повчаю.

Чоловік закинув сумки в багажник і відкрив посажирські двері для дівчат.

Потім на станції, Софія поклала сумки у камери сховку і повернулась до Іри, — Тепер Юлія. Я вчора так спішила втекти з лікарні, що забула що потрібно зробити запит, вона має бути там. Я бачила як її повезли лікарі. Враховуючи її стан, вона напевно в важкому відділені. Гайда до велів.

— Я теж спочатку шукала тільки тебе, а про Юлю навіть чомусь і не подумала.

Цього разу дівчата їхали кожна на окремому велосипеді, знов до поліклінічного комплексу. Звісно лікарі в неділю не працюють, окрім відділення Швидкої і терміналу по котрому можна взнати інформацію про паціентів. В неділю тут людей тут було ще менше ніж в суботу тому дівчата на велосипедах мало кого зустрічали в дорозі. Тільки Софії довелось увімкнути голографон і до неї відразу подзвонили.

— Тато, я на ровері.

…

— У мене було приватне життя.

…

— Ти не можеш мені диктувати, чим і з ким мені займатись у вихідні. Я все ще відмінниця, так що відвали. Бай!

Зупинившись біля поліклініки дівчата пройшли в хол до терміналу. Там авторизовавшись через голографон зробили запит.

Коростень Юлія Миколаївна.

— Такого паціента в базі даних не зареєстровано.

— Можливо, якщо у неї серйозний випадок, її забрали в державну лікарню, — зауважила Іра, — Я знаю як це перевірити. Знаю у кого запитати.

Іра набрала номер поліції і звичним прийомом запитала у ШІ зв’язок з Мирославом. Мирослав відповів. Голос його був дуже стурбованим, і схоже він був не в офісі.

“Звісно, сьогодні ж неділя, чому йому бути в офісі” (хоча поліція працює без вихідних), — подумала дівчина.

— У мене є запитання… ні, я прийду на концерт… звісно якщо це все ще в силі.

…

— Дякую… о п’ятій, я пам’ятаю. Але я дзвоню не щодо концерту…

…

— Пам’ятаєш, в церкві крім мене і Софі була ще дівчина, донька священика котрий наклав на себе руки. Юля Коростень. Чи міг би ти дізнатись що з нею, бо ми в університетській лікарні і її сюди не привозили. Її увезли в Київ?

…

— Дякую, я зачекаю.

Потім Іра всміхнувшись сказала Софії, — Він погодився допомогти і дізнатись що з нею.

— Слухай, це часом не той високий коп що був в церкві? Ти з ним йдеш на концерт?

— Так, він мене запросив на ШІ метал оперу, котра зараз йде в нашому театрі.  

— Він запросив. Коли? … Слухай, Іро, він тобі подабається?

Іра хотіла спочатку сказати, — Та ти що, тіло Анжеліки ще “не встигло застигти”, і я по дівчатам… Але зупинилась відкривши рота, після того що вона зробила в відділку, Іра почала сумніватись, а задумавшись… Мирослав, від його голосу серце стукало швидше і виривалось назовні.

— Я… Я не знаю.

— Ну в такому разі познайом мене з ним, він милий і мужній. Не те що Петро чи мій бувший… мовила Софія дивлячись в очі подрузі, але потім зробивши широченну усмішку, — Іро, я шуткую, я ж все бачу, ти зараз вся червона… Прям як вчора, чи навіть більше. Він твій… Тим більше він напевно такого віку як мій предок. (Хоча це виправдання було заради виправдання і Софія про це знала).

Залунала мелодія голографона.

— Привіт ще раз.

…

— В сенсі виключили? І не відомо де вона? Тоді що то були за машини і люди?

…

— Добре, за годину перед концертом. Я буду з Софією.