Кривавий місяць

Розділ 8

Мирослав і Ірина (07:59, підвір'я каплиці)

Двері «Нептуна» безшумно ковзнули вгору. Мирослав ступив на вологу від ранкової роси бруківку, і прохолодне повітря Дива миттєво виветрило з голови залишки короткого сну. Позаду, десь за два квартали, вже чітко вили сирени швидкої, але в нього було кілька хвилин переваги.

Отець Миколай лежав на боці, неприродно підібгавши під себе руку. Чорна ряса частково приховувала понівечене падінням тіло, але калюжа крові, що вже встигла потемніти й запектися на бруківці, не залишала жодних ілюзій.

Мирослав швидко опустився на одне коліно поруч із тілом. Його пальці звично й точно лягли на холодну сонну артерію священика. Чиста формальність. Пульсу не було. Зіниці розширені, погляд скляний, спрямований у чисте ранкове небо Дива. Професійний погляд копа моментально зафіксував характерні травми від удару об камінь із великої висоти — жодних ознак боротьби, сторонніх мікропошкоджень чи слідів, які вказували б на те, що чоловіка штовхнули. Він крокнув сам. Але помер не відразу. Далі детектив пішов в церкву, де його напевно зачекались і напевно чули як зупинилась його машина.

Важкі дерев'яні двері відчинилися з глухим скрипом.

Запах воску та ладану змішався з липким, майже відчутним ароматом нічного страху й адреналіну.

Першою він побачив Ірину. Дівчина стояла посеред проходу, бліда, як стіна, з розпатланим волоссям. Її права рука все ще судорожно, до білих кісточок на пальцях, стискала рукоятку механічного ножа. Вона важко дихала, виснажена нічним очікуванням, і дивилася на Мирослава так, ніби перед нею з'явився привид.

Прямо перед нею на колінах, спершись спиною на важкий дерев'яний засув дверей, сиділа Юлька. Її істерика вже вигоріла, залишивши по собі лише моторошне, тихе хрипіння. Дівчина розгойдувалася з боку в бік, розмазуючи туш по обличчю, і дико посміхалася кудись у порожнечу під ногами — розум доньки священика явно не витримав фіналу, який вона сама ж і спровокувала.

А біля підніжжя гвинтових сходів, що вели на дзвіницю, на підлозі сиділа Софія. Бордова спідниця форми коледжу була заплямована пилом і брудом. Дівчина підтягнула коліна до грудей, сховала в них обличчя і тихо, безпорадно тремтіла, повністю відключившись від зовнішнього світу після того, що побачила за цю ніч.

Коли кроки Мирослава лунко відбилися від кам'яних стін каплиці, Ірина здригнулася. Її рука з ножем інстинктивно сіпнулася вгору, але впізнавши його, вона нарешті безсило опустила зброю.

— Мирославе... — її голос ледь чутно тріснув, і в очах вперше за всю ніч блиснули сльози. — Ти приїхав.

Мирослав спокійно підійшов до неї, м'яко, але впевнено перехопив її зап'ястя та акуратно забрав ніж, ховаючи його в кишеню свого пальта. На вулиці вже вили сирени — перша машина швидкої саме гальмувала біля «Нептуна».

Дівчина безсило зробила крок уперед і буквально ткнулася обличчям у його груди, судорожно вхопившись пальцями за тонку тканинну сорочки. Її плечі шалено заходили ходуном, а з горла вирвалося глухе, відчайдушне ридання.

Ці сльози були не лише через отця Миколая. Її душило жахливе, гаряче усвідомлення того, що останні дні перетворилися на суцільний, безжальний Bad Omen. Спочатку страшна смерть її коханої Анжеліки, яка розбила Ірі серце. Потім — Яни, що перетворило життя на параноїдальний кошмар. А тепер — закривавлений на бруківці пан отець... Смерть не просто ходила поруч, вона вирувала навколо них, затягуючи в моторошну, некеровану воронку смерчу. І Іра до жаху боялася — за себе, за Софію, за решту подруг, які ще залишалися живими.

Іра гостро, майже фізично відчувала силу Мирослава, не тому що він знайомий поліцейський. Вона бачила що той може опиратися темряві всередині і тому він здавався сильний. Вона підсвідомо розуміла: він спроможний вистояти і захистити їх. 

А можливо, в ньому було ще щось. Він був вище її більше ніж на голову, зі світлим коротким волоссям (хоча до війни у Мирослава було довге, за що в універі його називали «блондинкою») і темними, майже як ніч очами. Раніше вона їх не роздивлялась. Від нього віяло одночасно і теплом, і холодом, світлом і темрявою. «Напевно, він воював», — подумала дівчина про війну, під час якої вона народилась. Вона її майже не пам’ятала; мати розказувала, що декілька років жила в Німеччині, але не змогла без свого чоловіка й повернулась до Харкова. Батько ж воював, отримав поранення і потім працював, збираючи дрони. Навіть зараз він мовчить, коли дівчина питає про війну. Можливо, Мирослав нагадує їй батька, коли той так далеко… Чи не тільки це? Його темні очі, схожі на очі Анжеліки, затягували. Затягували, ніби в безодню, і в цю безодню хотілось бути затягнутою. Його губи… До них хотілось доторкнутись губами.

Зловивши себе на цих думках, дівчина відштовхнулась від детектива і, спалахнувши помітним рум'янцем, мовила: — Піду до Софії.

Дівчина сіла поряд з подругою і обійнявши її поклала  голову подруги собі на груди, поглажуючи по волоссю.

В цю мить двері відчинились і увійшли поліцейські, а також було видно як зупиняються дві машини не пов’язані з екстренними службами, одна з емблемою місцевого університету, звідки приїхав психолог. А інша з емблемою Старлайт. Звідти вийшли чоловік і жінка і направились в сторону Юлії. А от з університетської машини вийшов чоловік середніх літ і спочатку підійшов до Мирослава.  

— Степан Арнольдович, — представився він, ввічливо нахиливши голову. — Завідувач кафедри психології. Я поговорю з дівчатами з вашої ласки. Моя асистентка раптово захворіла, тому не дивуйтеся тому, що психолог не жінка, — він коротко кивнув, наче вибачаючись за порушення протоколу, адже зазвичай дівчатам у таких ситуаціях викликають жінку—фахівця.

Мирослав коротко кивнув завідувачу кафедри, звільняючи йому простір для роботи. — Проходьте, Степане Арнольдовичу. Дівчата там, — він коротко кивнув у бік гвинтових сходів.

Поки професор м'яко попрямував до кутка, де Іра все ще пригортала до себе тремтячу подругу, Мирослав зробив півкроку назад, змістившись у тінь під вітражем. Професійний досвід навчив його в такі хвилини ставати непомітним і просто спостерігати.

Увагу детектива прикувала пара зі «Старлайту». Вони діяли неймовірно швидко й технічно. Чоловік у строгому сірому костюмі впевнено підійшов до Юлії, яка все ще хрипко сміялася на підлозі, розгойдуючись із боку в бік. Жінка, що йшла слідом, спритним рухом розгорнула легкий медичний плед.

— Все добре, Юлечко, все закінчилося, — лагідним, але абсолютно пустим, відпрацьованим голосом заговорила представниця корпорації, допомагаючи дівчині піднятися. — Ми відвеземо тебе в безпечне місце. Там про тебе попіклуються найкращі фахівці. Тобі потрібно відпочити.

Вони подавали це так природно й авторитетно, ніби приїхали разом із професором з університету і представляли невідкладну психіатричну допомогу. Юля, чий розум повністю згаснув, слухняно пішла за ними, дозволяючи вести себе під руки до виходу.

— Чому ти влізла зі своїм ножем? Твоя подружка підкладалась під чоловіків за гроші, а коли він просто поклав свою руку мені на стегно, ти влізла зі своїм ножем. Ти ж сама стрибнула до того копа. Він теж “старий”. Я ж бачу в очах що ти ладна стрибнути не тільки в обійми щоб поплакати, але і в ліж…

Але Софію перебив професор, котрий тільки підійшов. Він діяв м'яко, але його голос мав ту специфічну вагу, яка змушувала замовкнути навіть людей у глибокій істериці.

— Іра і Софія, я так розумію? — Степан Арнольдович повільно опустився поруч із ними на одне коліно, тримаючи дистанцію, щоб не порушувати їхній особистий простір. Він навіть не подивився на Мирослава, повністю сфокусувавшись на дівчатах.

Софія важко дихала, її щелепа тремтіла, а напад агресії, не знайшовши виходу, переріс у дрібне, судорожне заїкання. Іра сиділа як громом поражена — слова подруги вдарили під дих, але вона не захищалася, лише міцніше стиснула пальці на бордовій тканині спідниці.

— Я Степан Арнольдович, — тихо, майже монотонно, але дуже тепло продовжил чоловік. — Я тут, щоб побути з вами. Софіє, подивись на мене. Просто на мої окуляри, ось сюди.

Він підняв руку, але не торкнувся дівчини, а просто зафіксував її погляд на собі, витягуючи з воронки внутрішнього пекла.

— Все, що ви зараз відчуваєте — це правильно. Злість — це правильно. Страх — це правильно. Те, що ти, Софіє, хочеш кричати й звинувачувати весь світ — це абсолютно нормально прямо зараз. Ваша психіка просто намагається захиститися від того, що сталося. Але зараз ви в безпеці. Зробимо вдих. Глибокий. Разом зі мною. 

Він демонстративно, повільно вдихнув носом і видихнув ротом. Його завданням було увімкнути їхній блукаючий нерв, повернути контроль над тілом.

— Іро, допоможи їй. Візьми її за руку, якщо вона дозволить. Нам усім зараз треба просто дихати. Більше нічого не потрібно робити. Ніяких рішень, ніяких пояснень. Просто дихаємо.

До Мирослава тим часом підійшли колеги і вточнили деталі. Мирослав сказав що це самогубство, а отже справу можна відразу закрити.

— Еллі, звернись в колледж попередь що всіх трьох не буде сьогодні на заняттях. І те що у них є на те поважна причина.

Голографон—годинник тих блимнув, паралельно зв’язуючись з ШІ колледжу і передаючи повідомлення.

Через деяку паузу, Профессор мовив дівчатам, — Йдіть зі мною до карети медиків, вони мають вас оглянути.  

Проте йти нікуди не довелося — двоє фельдшерів із розкритими медичними валізами вже заходили всередину каплиці. Огляд почали прямо тут, на лавці біля гвинтових сходів. Мирослав мовчки спостерігав із тіні, як дівчатам натягували на плечі термоковдри, як клацали липучки тонометрів і під підборіддя Софії підносили ліхтарик, перевіряючи реакцію зіниць.

— У Софії гостра реакція на стрес, тиск сильно впав, пульс ниткоподібний, — тихо звітував один із медиків Степану Арнольдовичу, заповнюючи планшет. Потім він повернувся до Ірини, знімаючи з її передпліччя манжету. — У цієї дівчини навпаки — гіпертонічний криз на тлі панічної атаки. Сто сорок на сто. Пульс зашкалює. Обом потрібна термінова госпіталізація під нагляд. Оформлюємо доставку.

Софія слухняно, ніби зламана іграшка, підвелася, дозволяючи лікарю взяти себе під руку, і повільно рушила до виходу разом із професором. Але коли другий фельдшер закликав Ірину йти слідом, дівчина раптом зупинилася. Вона гостро відчувала холод і приховану ворожість, що виходила від Софії після її отруйних слів про ніж та Анжеліку.

Іра м'яко вивільнила свої пальці з руки медика, зробила крок назад і підійшла майже впритул до Мирослава.

— Я не поїду в лікарню, — тихо, але запекло прошепотіла вона, дивлячись на детектива знизу вгору. В її очах знову забриніли сльози, але цього разу це був страх самотності. — І в коледж не повернуся. Я не зможу зараз сама в гуртожиток... Будь ласка. Не залишай мене з ними.

Мирослав сумнівався, дівчині потрібна допомога, що він їй може дати і куди її відвести.

Він хотів відмовити, суворо відправити її під нагляд лікарів університету, але, поглянувши в її темні очі, де все ще вирував жах цієї ночі, зламався.

— Гаразд, — глухо кивнув він, переводячи погляд на професора та медиків. — Степане Арнольдовичу, забирайте Софію. Ірину я забираю під свою відповідальність. Оформлю папери у муніципалів і сам за нею пригляну.

Професор уважно подивився на них обох, ніби прораховуючи щось у голові, але сперечатися не став. За кілька хвилин каплиця спорожніла, залишивши Мирослава наодинці з колегами—копами та липким ранковим повітрям.

Кабінет Мирослава (09:15)

Намагаючись тримати ситуацію під контролем і не вигадувати зайвого, Мирослав не знайшов нічого кращого, ніж привезти Іру до себе на роботу. Офісна атмосфера мала б повернути розмову в суто професійне русло й збити непотрібний емоційний градус.

Він відчинив двері кабінету й пропустив дівчину вперед. Іра повільно переступила поріг, озираючись навколо, і її погляд майже одразу застиг на кутку робочого столу детектива.

Там, на спеціальній підставці, сиділа велика шарнірна лялька. Це був колекційний шедевр від DollsCity. Одягнена в легку, просту сукню, вона приковувала погляд неймовірною деталізацією обличчя та точених пальців. Поліуретан, з якого вона була відлита років сімнадцять—вісімнадцять тому, від часу вже помітно пожовтів і вицвів, подекуди втративши первинний відтінок, але це лише додавало їй особливого, антикварного шарму. Ця лялька пройшла з Мирославом усю війну, будучи його мовчазним талісманом у найтемніші часи.

— Це не колекція. Вона одна, — сухо відповів він, підходячи до столу й навмисно стаючи між Іриною та підставкою з лялькою, ніби закриваючи свій талісман від її занадто проникливого погляду. — Пройшла зі мною все. Коли навколо все летить шкереберть, корисно мати перед очима щось, що залишається незмінним.

— Незмінним... і красивим — тихо повторила Іра. Вона зробила ще один крок уперед, скорочуючи дистанцію до тієї межі, де Мирослав уже міг відчувати легкий аромат її волосся, змішаний із приглушеним запахом капличної кіптяви. Дівчина ледь помітно всміхнулася, і в цій посмішці вже не було наляканої студентки. — Пластик не вміє зраджувати, правда? І не вмирає. Зручно. Але він холодний, Мирославе.

Вона вперше назвала його просто по імені, без цього офіційного «детективе» чи «пан коп», і це прозвучало як постріл у тиші кабінету. Іра трохи підняла руку, її тонкі пальці на мить зависли в повітрі навпроти його грудей — якраз там, де тонка сорочка все ще зберігала вологу від її нещодавніх сліз, — а потім м'яко, майже невагомо поправили йому комір.

— А живим людям іноді потрібно, щоб їх просто зігріли. І вони теж красиві.

— Ось дивись, — дівчина впевнено оголила плече ляльки і, взявши руку Мирослава, провела його пальцями по витончених кісточках ключиці іграшки. Потім, розстібнувши верхні ґудзики своєї блузки, вона без вагань поклала його долоню на свою ключицю. — Ми схожі.

Іра не розуміла, навіщо вона це каже. Весь її звичний світ, уся її внутрішня архітектура зараз тріщали по швах. Вона ж усе своє свідоме життя вважала себе лезбійкою, її серце й тіло належали Анжеліки, і жоден чоловік ніколи не викликав у ній навіть натяку на тяжіння. Але ця моторошна ніч, адреналіновий коктейль, близькість смерті та тваринний пошук порятунку вивернули її єство навиворіт. Зараз, дивлячись на Мирослава, вона відчувала цілком чітке, гаряче, майже болісне сексуальне бажання.

«Що я роблю? Що зі мною відбувається?» — панічна думка закрутилася в голові, але одразу ж наштовхнулася на іншу, куди більш моторошну догадку. Пам'ять раптово підкинула спогад коли вона, сміючись, притискалася до нього й грайливо кусала за вухо. Тоді вона запевняла себе, що це просто гра. Цинічний, холодний розрахунок, щоб втертися в довіру, підібратися ближче й вивідати бодай якісь деталі розслідування вбивства Анжеліки. Але зараз, відчуваючи його важке дихання поруч, Іра з жахом зрозуміла: вона брехала самій собі. Огидно брехала. Той укус, ті дотики... вони не були інструментом. Вона вже тоді, підсвідомо, тягнулася до нього. Він уже тоді був їй глибоко, по—жіночому симпатичний, просто психіка ховала це «неправильне» почуття за ширмою шляхетної помсти. Вже тоді вона відчувала до нього потяг. Цілком дорослий, схожий і одначасно ні, на той що вона відчувала до Анжеліки. Більш гарячий.

Це усвідомлення не зупинило її — навпаки, воно розпалило вогонь усередині ще дужче, вимагаючи нарешті припинити ховатися за примарами минулого.

— Тільки я тепла і жива.

Мирослава буквально пересмикнуло зсередини. Мирослав не знав як йому поводитись. З однієї сторони його відчуття підказували що він має зігріти цю дівчину, але з іншої сторони він знав що він не має право. Не має право, на ЩО? Ця дівчина з хвостиками була йому симпатична. І вона вже декілька разів намагалась з ним загравати.

— Іро! — спробував повернути контроль він.

— Живим людям іноді потрібно, щоб їх просто зігріли. Особливо після такої ночі. Ти ж сильний... Я бачу. Сильні чоловіки мають захищати не лише паперами чи зброєю.

Він м'яко, але безкомпромісно перехопив її зап'ястя — точно так само, як годину тому забирав ніж у каплиці, — і відвів її руку від її плеча.

— Іро, зупинись, — його голос став на порядок нижчим і жорсткішим, хоча серце колотилося об ребра. — Ти зараз у стані сильного афекту. Твоя психіка шукає будь—який спосіб утекти від жаху, який ти побачила біля «Нептуна». Це просто реакція.

Вона не відвела погляду, лише її дихання трохи почастішало. — А якщо це не просто реакція? І що з того якщо це реакція? — тихо запитала вона, дивлячись прямо в його темні, глибокі очі, які затягували її, ніби безодня, потім додала — Я жива, доросла, жива жінка, а я бачу що частина тебе сприймає мене за дитину, а інша ні. Але я таки не дитина!

— Зараз ти застібнеш блузку, сядеш на диван і ми вип’ємо чай який я принесу, хоч він в пакетиках, — його голос спочатку звучав рівно, але в кінці на “пакетиках” він трохи посміхнувся.

Іра зрозуміла що він хоч він і відсторонився, але все ще з нею. Все ще зігріває і розслабилась.

Застібнувши блузку і трохи скривившись, ніби трохи образилась, — Пане поліцейський, у вас така аристократична лялька і чай в пакетиках? Але з вами я згодна на все. Навіть на чай з пакетиках, — з легкою посмішкою відповіла дівчина, відчуваючи як шторм трохи відступив. 

Коли Мирослав закривав за собою двері у свій кабінет, по дорозі в кухню відділку він думав, — Як довго я можу тримати опір перед цією дівчиною. Може Свята та Еллі праві, у мене надто довго не було жінки.

Коли з чаєм було закінчено, Мирослав поставив порожні чашки на край столу, повернувся до дівчини й глянув на годинник.

— Тобі потрібно відпочити, Іро. Справжнього відпочинку, у ліжку, — м'яко, але твердо промовив він. — Мені ж треба працювати, ловити вбивцю… Анжеліки і Яни.

Він активував голографон на зап'ясті й викликав одного з чергових патрульних відділку.

— Сергію, підіймись до мене. Потрібно відвезти свідка до гуртожитку коледжу. Прямо під двері, особисто перевіриш, щоб зайшла всередину.

Іра підвелася з дивана, поправляючи спідницю. Вона трохи затримала погляд на його світлому волоссі, потім знову ковзнула очима по темних, глибоких зіницях детектива, але цього разу промовчала. Образа чи кокетство зникли, залишивши лише тиху, втомлену вдячність. 

— Дякую за чай, Мирославе, — тихо сказала дівчина, повернувшись уже біля самих дверей, коли патрульний ввічливо чекав на неї в коридорі.

— Відпочивай, — коротко кивнув він.

Коли двері кабінету зачинилися, у кімнаті знову запанувала тиша, порушувана лише ледве чутним гудінням системного блоку та мовчазним поглядом пожовклої ляльки DollsCity з кутка столу. Мирослав важко опустився в крісло, — Еллі, знайди мені бар—паб. Чи є тут такі? Щоб там було хороше пиво і сидр.

— Звісно що є, відповів голос ШІ. Пане Мирославе… мені сказати свою думку?

— Те що Іра права і те що вона мені симпатична, ти ж напевно считала моє серцебиття?

— Так, пане Мирославе, ви і вона збудилися. Вона доросла дівчина, їй 18. Це цілком нормально, тим більше після стресу. Коли вона перестане бути пов’язана зі слідством, я рекомендую вам поглибити знайомство. Крім того у вас з нею зустріч у неділю.

— Еллі, знаєш що, шукати нічого не потрібно.

Мирослав зняв голографон з руки і кинув на стіл. А сам зі стуком дверями вийшов з кабінета, шукати паб. Перший зустрічний.

Паб «У трьох ліхтарів», центр Дива (17:40)

Йому потрібно було випалити цей день із голови. Включно з нав’язливим ШІ. Ноги вели його від відділку кудись. Небо потемнішало. Стало чутно гуркіт грози.

Мирослав побачив вивіску “У трьох ліхтарів”, поряд дійсно світили три цифрові ліхтарі котрі освітлювали невелику площу.

— Куди це я забрів, Еллі, — але потім Славко згадав що залишив голографон у відділку. І ШІ його не чув.

Він штовхнув важкі двері пабу. Всередині пахло солодом, старою деревиною та прохолодою від кондиціонерів, яка приємно рятувала від задушливого, майже травневого повітря з вулиці. Заклад був напівпорожнім. Мирослав сів за стійку й замовив пива, намагаючись залити алкоголем образи, що випалювали мізки зсередини.

Поруч тихо рипнув стілець.

Мирослав навіть не повернув голови, помітивши лише краєм ока дівчину в простому, казуальному одязі — джинси, стильна дизайнерська вишита сорочка, розпущене темне волосся. Звичайна студентка чи молодша співробітниця, що зайшла випити кави чи сидру після зміни, ховаючись від наближення першої грози. Самотня, спокійна.

— Важкий день для закону, так? — невимушено заговорила вона, підсуваючи до себе свій келих і дивлячись на бармена.

Мирослав різко повернув голову і придивився до її профілю, впізнавши цей оксамитовий тембр.

Це була Ліза. Вона повністю змила свій нічний маскарад «дорогої ляльки» з маєтку Котигорошка.

— Вибач за ранок, за те що тобі довелось бачити.

— Істерики дівчат у вас звичне явище, пане поліцейський?

— Та ні… Коли трапляється.

— Добре, не кажіть про деталі. Ми тут з вами напевно щоб розслабитися.

Так вони сиділи і розмовляли про те, про се. Мирослав розповів про те що у нього є ще сестра, Святослава. На що Ліза відповіла, що їхній батько напевно повернутий на Славках. Вона про те що, працює молодшим асистентом в Старлайт і навчається в університеті. Про те що вона робила у Котигорошка, Мирослав не питав.

Келих пива закінчився.

— Бармене, дру…

— Славко, аніж напиватись у мене є краща пропозиція.

Ліза трохи підсунулася ближче, так що її плече майже торкнулося його сорочки. Вона нахилила голову, стишуючи голос до інтимного напівшепоту:

— Минулої ночі нас перервали на найцікавішому місці, детективе... Зараз тут немає Дмитра, немає твоїх справ. Давай зробимо те, що ми так і не закінчили. Тут поряд є маленький готель. Повністю анонімний.

Хлопець хотів запитати, звідки дівчина знає про готель… Але він був згодний.

— Ходімо, — глухо сказав Мирослав.

Біля самого виходу, під гуркіт чергового грозового розряду, вона з легким клацанням розкрила купол і подивилася на Мирослава знизу вгору. Парасолька була маленькою, тож щоб не змокнути під стіною води, їм довелося зробити крок назустріч і притиснутися плечима майже впритул.

Поряд з баром дійсно були дивні рожеві двері. На них надпис “Під трьома ліхтариками. Love Hotel”

На вході стояв автомат, котрий приймав готівку “Тільки готівка, 500 грн. ніч”

— Слухай, у мене тільки картка, — сказав Мирослав.

— Ха, ти так швидко від мене не відкараскаєшся, ігриво мовила пошепки на ушко дівчина, вкинула в автомат декілька купюр і нажала кнопки щоб обрати кімнату. Звідти випала карта що відкривала двері номера.

Мирослав було хотів йти на других поверх, де мав би бути їхній номер.

Але дівчина потащила його до кімнати на першому поверсі, де крім бару була фото кабіна.

— Хочу туди, для мене… ніби ми закохані.

В кабінці можна було обрати фон і зробити фото. Мирослав і Ліза сміючись і цілуючись зробили купу. То в сердечку банальщину, то ніби вони астронавти, то він динозавр, а вона жертва, чи монстр з тентаклями котрий втік з японських хентайних анімаційних фільмів, то він лицар і вона принцеса.

Вони сміялись, цілувались, потім їх поцілунки стали пристрастнішими. Ліза опинилась на руках Славка, в його обіймах, а він в її, де вона обхопила його стегнами. В повітрі.

— Так не зручно нести тебе, сказав трохи не впавши перед сходами. Дівчина злізла з нього і схопивши за руку побігла на другий поверх.

Піднявшись, картка відчинила простий охайний номер, невелика кімната з двоспальною кроваттю і дверима що напевно вели до санвузолу. Мирослав зупинив погляд на кроваті…

— Ні, спочатку туди, — дівчина кинула рюкзак і парасольку на підлогу і схопивши Мирослава, — І ти зі мною, — потягнула того до вбиральні.

— Я бачу ти любиш командувати.

— Ні, але зараз так… втомилась бути “служкою”, мовила дівчина стягуючи сорочку з хлопця, продовжуючи його цілувати.

Спустившись з поцілунками нижче вона спустила його штани і спіднє, лизнувши ерогований член.

— У мене в штанях має бути резинка…

— Тут нема хворих, а я хочу відчути його смак… Чи ти боїшся?

І в цю мить Мирослав відчув як його спрагле єство взяли в рот. Після орального сексу, дівчина затягнула хлопця до душу. Де вони один одного вимили. Хлопець було хотів потягнутись за презервативами, та дівчина зупинила.

— Я не можу завагітнити поки я слу…

— Ти вже вдруге називаєш себе служкою, я не розумію…, запитав Мирослав, починаючи підозрювати що це можливо пов’язано з Дмитром і Старлайт.

Майже проговорившись Ліса тілки посміхнулась і пристрастно поцілувала, — Це не важливо. Сьогодні ми разом. Сьогодні я з тобою.

Він відповів на поцілунок і поволік дівчину до кроваті продовжучи цілувати. А там їхні сплелись в одне. Коли його єство увійшло в лоно Лізи, вона прикусувши вказівний палець почала стогнати з кожним поштовхом. 

— Ааах, Ааах… 

Хлопець відчував що на нього ніби “щось” найшло. І він не бачив в цій дівчині Катерину, як з тими повіями до котрих вони ходили з побратимами під час війни. Він бачив її. Лізу. Він цілував її шию, її губи. Потім вони один напроти одного, сидячи, але не роз’єднуючись. Очі в очі. Вуста у вуста.

Потім він поклав дівчину знов, обсипавши її поцілунками, її шию, груди, живіт, лоно…

— Скажи що я тобі подобаюсь, будь ласка, — попросила дівчина.

— Лізо, ти мені Подобаєшся.

Втомлені вони заснули під світанок. 

Мирославу снився дивний сон. Шпіль корпорації Старлайт і дві пари очей. Одні схожі… на очі Лізи, а інші Іри. І темрява що поглинає їх, а потім його самого. Він закричав.

— Ти чого, він побачив біля себе поряд власне пасма волосся Лізи і її обличчя що нахилилась майже впритул, — Кошмари?

— Так, інколи сняться.

Дівчина поцілувала хлопця в губи.

— Спробую зробити так щоб вони швидше втекли. Вже краще?

Ковдра впала з її плечей, знов оголивши тендітне тіло дівчини, її білосніжну шкіру, родимку на шию котру цілував декілька годин тому Мирослав. Груди середнього розміру, і нижче. Відчувши що у хлопця прокинулась його чоловіча “сторона”.

— У нас є ще декілька годин, я зроблю ще краще, — дівчина зовсім скинула спільну ковдру на дол і спускаючись вниз до чоловічого єства мовила дівчина.

Після цього другого акту, вже одягаючись, зав’язуючи шнурки кросівок, сидячі на ліжку Мирослав мовив, — Лізо, я вчора казав правду.

— Про що?

— Ти мені дійсно подобаєшся.

— Ми ж знайомі два дні… але ти мені теж.

— Може, може… Ти, я, ми… разом… спробуємо.

Очі дівчини заблищали, — Славо, не руйнуй цю ніч і ранок. Хай це залишиться красивою світлою казкою про двох закоханих, — дівчина відволіклась від одягання джинсів і придвинувшись поцілувала хлопця в щоку, — Але дякую за пропозицію.

Субота, ранок. Кабінет Мирослава (08:45)

Важкі двері кабінету відчинилися з ледве чутним рипінням. Мирослав зайшов усередину, тримаючи в руці паперовий стаканчик із міцною, майже гіркою кавою з автомата на першому поверсі. Вигляд у нього був відповідний: легка тінь утоми під очима, комір сорочки розстебнутий, у голові — приглушений гул. Вечір у «Трьох ліхтарів», дуркування в фотокабінці під рожевими вивісками «Ліхтариків» та кілька годин із Лізою в номері допомогли йому вимкнути мозок на ніч. Ліза…

Він підійшов до столу. Його голографон лежав точно там, де він його вчора залишив у гніві — біля підставки шарнірної ляльки. Порцелянове обличчя DollsCity все так же байдуже й аристократично дивилося в простір кутка столу.

Мирослав узяв гаджет, застебнув на зап'ясті й активував екран. Пристрій м'яко вібрував, оживаючи в його руках.

— Доброго ранку, пане Мирославе, — пролунав спокійний, як завжди рівний голос Еллі. — Фіксую підвищений рівень кортизолу та легку дегідратацію. Також у вас одне пропущене текстове повідомлення від Ірини. Надійшло вчора о 23:14. Зачитати?

Мирослав важко опустився в крісло, зробив перший ковток гарячої кави й коротко кивнув: — Давай.

Перед очима спалахнули сині літери голограми, а Еллі безпристрасно, але чітко відтворила текст:

«Мирославе, привіт. Вибач за те, що було в кабінеті... Мені дуже соромно. На мене просто щось найшло і я наговорила й наробила зайвого. Будь ласка, не сердься на мене. Я хотіла запитати... наше побачення в неділю, на ШІ-рок-оперу... воно все ще в силі? Чи після моєї дурості ти вже не захочеш мене бачити?»

Іра і Ліза. 

Мирослав важко зітхнув, поставив каву на стіл і потер скроні. Еллі мовчала, вміло зчитуючи, коли її оператору потрібні не цифри, а просто тиша.