Кривавий місяць

15 April 20XX

Мирослав

Машина на автопілоті безшумно проскочила пропускний пункт. Сканер блимнув синім, зчитуючи дані з голографона Мирослава, і ворота розчинилися. Нічне "Диво" ожило перед очима: вежі з прозорого скла пульсували неоновим світлом — синім, фіолетовим, червоним, відбиваючись у калюжах після дощу. Дрони гуділи над головою, їхні світлодіоди мерехтіли, наче зорі, доставляючи пакунки чи скануючи вулиці. Смарт-ліхтарі реагували на рух машини, спалахуючи холодним синім сяйвом. Голографічні білборди вздовж магістралі крутили рекламу: "Редагування ДНК — здоров’я вашої дитини від народження". Запах озону від електрокарів змішувався з вологим повітрям, а десь вдалині гудів шатл, прямуючи до корпоративного шпилю "Старлайт".

Мирослав відкинувся на сидінні, намагаючись заснути, але думки не відпускали. Образ Іри стояв перед очима. Лише кілька днів тому вона втратила кохану — Анжеліку, а тепер ще й однокурсницю. Як вона це витримає? Він уявив її обличчя: чи будуть сльози, чи гнів, чи, може, вона замкнеться в собі, як після першого удару? Ірина — свідок, але її зв’язок із жертвами робив її вразливою. Співчуття стискало груди: він бачив занадто багато горя на війні, щоб не відчувати її біль. Але що, якщо вона захоче сама копати глибше, ризикуючи собою? Бо вона ж допитувалась у нього про вбивства і хід розслідувань. Цілком можливо що дівчина захоче розслідувати сама, коли зрозуміє що вбивства ведуть до коледжу.

Дивно, вбивства надто швидкі, це не притаманно зазвичай маньяка ніби це ескалація — може, псих із коледжу, хтось із кафедри мистецтв? Навіть жінка, викладачка чи студентка, що мститься за зраду. Треба перевірити того викладача…Як його там…

Мирослав торкнувся голографона: "Еллі, витягни досьє на Ореста Михайловича". ШІ мигцем вивів голограму: 45 років, викладач композиції та дизайну на кафедрі мистецтв, одружений, але... було декількаі скарг від студенток на надмірний флірт. Криза середнього віку? Зраджує дружині, бабій. Яна була його коханкою — чи це мотив? Треба допитати його першим. Машина повернула на магістраль, де голографічні дерева шелестіли штучним вітром, але спокій залишався недосяжним.

… Або ці вбивства взагалі не пов’язанію.

- Еллі, витягни досьє дружини цього Ореста і подай офіційний  запит до комунікаційної компанії, щоб надіслали список дзвінків і останні повідомлення останньої жертви. І познач цей запит як “терміновий”.

ШІ миттєво спроєктував нову голограму, що зависла в салоні машини, мерехтячи синім сяйвом: фото жінки, стрункої, з коротким темним волоссям і гострим поглядом, що ніби пронизував екран. "Пацанюк Ольга Василівна, резидент 'Дива'. Асистентка на кафедрі мистецтв жіночого коледжу 'Старлайт', спеціалізація — скульптура та інсталяції. Освіта: магістр мистецтв Київського національного університету. Шлюб з Орестом Михайловичем — 18 років, двоє дітей, 14 і 10 років. Медичний фон: хронічна депресія, лікується антидепресантами. Анонімні скарги на сімейні конфлікти: ревнощі, сцени в коледжі. Доступ до студентських баз як асистентка. Останні записи: конфлікт із Яною Довженко, студенткою, за тиждень до її смерті — скарга на 'недоречний флірт' із чоловіком. Кримінального минулого немає, психологічна оцінка: схильність до тривожності".

Тобто вони обоє працюють в коледжі і у неї був конфлкт з Яною через чоловіка.

Мирослав насупився, відчуваючи, як втома стискає скроні. "Еллі, є в машині нейростимулятори чи щось для ясності розуму?" — запитав він. Голос ШІ відповів: "Слот із пігулками в консолі, нейрокофеїн, дія — 15 хвилин". Мирослав дістав капсулу, проковтнув, відчуваючи, як легкий жар розливається по тілу. Ревнощі? Ольга — асистентка в тому ж коледжі, повний доступ до студенток, як Яна чи навіть Ірина. Якщо Орест — бабій, вона могла мстити його коханкам. Зґвалтування інородними предметами, понівечення тіл — це жіноча помста за зраду? Швидкі вбивства пасують до емоційного зриву, не холодному маніяку. Треба допитати її негайно, перевірити алібі. Але Анжеліка? Може, вона брала уроки скульптури в Ольги чи перетиналася з Орестом у "Сільвер Лайон"? Чи десь ще. І не просто перетиналась, можливо Орест теж був її клієнтом. Голограма мерехтіла, ніби насміхаючись над його здогадками, а машина мчала крізь неонову ніч "Дива".

Десь в цей час, що комунікаційна компанія надала повідомлення з номеру Яни. Останнє було - повідомлення - запрошення на побачення в “таємному місці” від Ореста Михайловича. 

Машина Мирослава, тихо гудучи електродвигуном, повернула з магістралі на вузьку алею, освітлену м'яким сяйвом LED-ліхтарів, що реагували на рух. Попереду виросла арка з прозорого скла, прикрашена голографічними листям і квітами — вхід до "Академії Спокою", відокремленого району для викладачів університету "Дива".

Мирослав, проїжджаючи через "Академію Спокою", задумався над назвами районів — Сяйво, Зоряний Край, Лунарний Промінь. Вони нагадали йому мрії, за які він воював із побратимом, що спроектував це місто: світ краси, прогресу, нового початку. Назви гріли серце, ніби втілюючи їхні нічні розмови в окопах, але камери на кожному кроці й датчики, що стежили за рухом, сіяли сумнів. Чому все так ідеально? І чому коледжі в "Лунарному Промені" роздільні, коли країна давно перейшла на змішану освіту? Це здавалося кроком назад, ніби хтось навмисне вибудовує бар’єри.

Датчик на арці блимнув зеленим, зчитуючи біометрику з голографона, і машина рушила далі. Район розкрився перед очима: низькі, сучасні будинки з плавними лініями, не вище трьох поверхів, з дахами, вкритими сонячними панелями, що мерехтіли під місячним світлом. Кожен будинок — автономний, із прихованими під землею генераторами та бомбосховищем, невидимим для ока, створеним для безпеки в поствоєнному світі. Газони зеленіли, квітучі кущі й дерева з датчиками поливали себе, шелестячи в тиші.

Авто промчало повз затишні кав'ярні з терасами, де викладачі могли посидіти з чашкою свіжозвареної кави чи чаю, обговорюючи лекції чи споглядаючи зорі. На перших поверхах будинків виднілися скляні фасади спорткомплексів — басейни з гідромасажем, тренажерні зали з VR-симуляторами бігу, йога-студії з голографічними інструкторами. Повітря пахло квітами й легким озоном від електрокарів. Мирослав насупився, думаючи про університет "Дива": два коледжі, окремо для хлопців і дівчат, як у старі часи. Дивно — у країні давно змішана система освіти, але тут свої правила. Навіщо цей поділ? Щось у цьому районі, з його ідеальними газонами й камерами на кожному кроці, здавалося занадто вилизаним, ніби ховаючи щось під поверхнею. Машина зупинилася біля будинку Ореста, двері відчинилися з тихим шипінням, а в темному вікні майнула тінь — чиїсь очі?

Машина Мирослава, тихо гудучи електродвигуном, зупинилася біля будинку о четвертій ранку. Небо ще тримало темряву, лише слабке сяйво LED-ліхтарів і сонячних панелей на дахах розсіювало млу.. Мирослав вийшов із машини, перевірив голографон: досьє Ореста й Ольги все ще мерехтіло в пам’яті. Два вбивства за короткий час — маніяк поспішає, і Орест, коханець Яни, може знати більше, ніж здається. А ще ревнива дружина, потрібно було розпитати цю пару якнайшвидше.

Лейтенант постукав у двері, але почув шум із заднього двору — хтось біг. Обійшовши будинок, тримаючи руку на кобурі, Мирослав побачив Ореста в домашньому одязі, що застиг у саду серед голографічних дерев. "Пацанюк Орест Михайлович?" — голос Мирослава був спокійним, але твердим. Орест, блідий, із тремтячими руками, пробурмотів: "Я... просто вийшов подихати. Чому ви тут?" Його очі бігали — паніка чи провина?

З будинку вибігла Ольга, загорнута в халат, із розпатланим темним волоссям. Її руки тремтіли, очі гарячково блищали. "Оресте, чому ти не спиш?" — її голос був уривчастим, але стриманим. Вона глянула на Мирослава, потім на сусідські вікна. "Поліція? О цій годині? Заходьте всередину, будь ласка, не будемо стояти на вулиці." Вона жестом запросила їх у будинок, намагаючись усміхнутися, але кутики губ тремтіли. Усередині, у вітальні з голографічними рослинами, Ольга запропонувала: "Кави? Чаю?" Мирослав стиснув губи. "Нам треба поговорити. Про Яну Довженко." Ольга застигла, її пальці стиснули край халата, але голос залишився рівним. "Яна? Студентка Ореста? А що з нею?" — її погляд видав напругу, швидко кинувши очі на камеру в кутку кімнати.

"Її вбили. Ось повідомлення, яке вона отримала перед смертю: 'Чекаю тебе на незабутню ніч', в нашому місці" — Мирослав спроектував із голографона текст і номер телефону на поверхню телевізора. "Це ваш номер, пане Пацанюк?" Орест різко хапнувся за стіл, його обличчя зблідло ще більше. "Це не моє повідомлення! Я не писав цього! Ірина подзвонила вранці, сказала, що Яна не прийшла на пари..." Ольга різко глянула на чоловіка, її пальці стиснулися в кулаки, подих став уривчастим. "Незабутня ніч?" — її голос тремтів від ледве стримуваної люті, очі вп’ялися в Ореста, ніби шукаючи правду. Мирослав нахмурився. "Де це ваше місце, де ви зазвичай зустрічалися з Яною?" Орест застиг, його погляд заметушився. "Я... ми гуляли... біля саду в Квітковому Шляху, там є печера за водоспадом. Але я не писав їй!" Ольга різко вдихнула, її кулаки стиснулися сильніше, ніби слова про печеру різонули. Мирослав пильно дивився на Ореста. "Покажіть ваш голографон. Перевіримо ваші повідомлення." Орест зціпив зуби, але неохоче простягнув пристрій. Мирослав просканував його: стиль повідомлення Яни — надто формальний, без смайлів чи жартів, якими Орест писав іншим. Хтось із доступом до систем "Старлайт" підставив його?

Мирослав підвівся. "Мені потрібно дослідити ваш голографон, пане Пацанюк. Я змушений його вилучити. До кінця слідства вам заборонено залишати 'Диво'. Ми запросимо вас на допит." Орест кивнув, його очі все ще бігали, а Ольга стиснула губи, мовчки дивлячись у підлогу. Вже біля дверей Мирослав обернувся. "Чи знаєте ви Анжеліку Малютенко?" Орест застиг, відвівши погляд, а Ольга різко вдихнула, її кулаки стиснулися сильніше, ніби ім’я різонуло.

Мирослав зачинив двері, відчуваючи, як камери "Академії Спокою" стежать за кожним його кроком.

- Еллі, подай запит на обмеження пересування, Пацанюка Ореста Михайловича. І де цей водоспад.

Машина Мирослава м’яко гуділа, проїжджаючи через "Світанковий Сад", зелений район "Дива", де штучні озера й акуратно посаджені дерева створювали ілюзію спокою в поствоєнному світі. Ранок тільки починався, сонце піднімалося над блакитним небом, кидаючи рожеві відблиски на воду. Він направив авто до центрального парку, де штучний водоспад, збудований корпорацією "Старлайт", шумів, ніби справжній гірський потік. Еллі в голографоні підтвердила координати з допиту Ореста: "Печера має бути за водоспадом, але сканування не виявило аномалій."

Мирослав вийшов, відчуваючи вологу в повітрі. Датчики на деревах тихо гуділи, поливаючи коріння. Детектив наблизився до Але коли Мирослав ступив крізь холодний струмінь води, промокнувши до нитки, голографон повідомим “Відсутність зв’язку з сервером”. "Еллі?" — тиша. Хмарні функції не працювали, ніби печера блокувала сигнал. У "Диві", де кожна камера стежить за рухом, це було ненормально.

Усередині печера виявилася штучною: стіни з гладкого бетону, замаскованого під камінь, виглядали занадто рівними для природного утворення. У глибині виднілася масивна плита, ніби вбудована в стіну, але без видимих швів. На підлозі лежав одяг: синя блузка, білизна, шкільна сумка. Дослідивши речі, Мирослав завмер — це були Янині речі, як із досьє. У пам’яті спливло видіння: її хрестик у мішку, холодний на дотик. Його серце стиснулося — місце вбивства? Він сфотографував знахідку на голографон, але без зв’язку знімки не завантажилися в хмару. Інтуїція шепотіла: маніяк заманив його сюди навмисне.

Чому тут глушиться зв’язок. Що закриває та плита?

Вийшовши з печери, почувши “Зв’язок відновлено”, детектив повернувся до машини 

Водоспад шумів неподалік, нагадуючи про печеру, де він знайшов Янині речі. Сонце вже піднялося, але вологе повітря парку холодило шкіру. Його голографон лежав на сидінні, знімки синьої блузки, білизни й шкільної сумки так і не завантажилися через відсутність зв’язку в печері. У пам’яті спливло тіло Яни, знайдене в лісі біля Києва — вирізана грудна клітка, кров на траві. Анжеліка Малютенко — її тіло, розбите, лежало в закинутій будівлі на межі "Дива", де ще не звели щільний периметр. Два вбивства, пов’язані не лише жорстокістю, а й близькістю до Київської області. Гладка плита в глибині печери — що ховається за нею? Його руки тремтіли, відчуваючи, як маніяк вислизає.

-"Еллі, зв’яжи мене з криміналістами," — сказав він, стискаючи кермо.

- "З’єднання встановлено," — відповів ШІ.

- "Потрібно забрати речі жертви, Центральний парк 'Світанковий Сад', водоспад, печера за ним. Дослідіть її. Можливо, це місце злочину. Тільки врахуйте, що в печері відсутній зв’язок — голографон показує 'Відсутність зв’язку з сервером'."

- "Окей," — відповів голос криміналіста. — "Тіло Яни Довженко, знайдене в лісі біля Києва, вже у відділку. Місцеві копи кажуть, що через розташування 'Дива' в Київській області та пов’язаність з убивство Анжеліки Малютенко, а також через те що справа еволюціонувала в особливо небезпечну, справами займатиметься оперативник із особливо важливих справ Київської області. Він заїде по обіді, щоб забрати тіла й деталі справ."

Мирослав ударив по керму, відчуваючи, як час спливає. "Проводьте вскриття і дослідження тіл якнайшвидше."

- "Але поліція області..." — почав криміналіст.

- "Поки перевезуть тіла, поки передадуть справи, здається мені, що може бути ще одне вбивство," — різко перебив Мирослав. — "Цей покидьок надто швидко все робить. І шифрування сигналу в печері… Перевірте це."

- "Окей," — відповів криміналіст після паузи.

- Мирослав кинув погляд на водоспад. Його інтуїція кричала: маніяк знав, що він прийде.

Котигорошко

Дмитро "Котигорошко" Дорошенко прокинувся від різкого сигналу голографона в своїй квартирі в "Лунарному Промені". Повідомлення про смерть ще однієї студентки вдарило, як постріл. Ще одна за такий короткий час, ніби ворог іде в стрімкий наступ. У його ідеальному місті, його королівстві — "Диві". Він стиснув кулаки, згадуючи війну: кров, втрати, обіцянку, що такого більше не буде. Мирослав, його давній побратим, уже працював над справою. Талановитий детектив, випускник Академії Поліції, але, чорт забирай, йому бракувало ресурсів і досвіду. А чужих людей у "Диві" Дмитро допустити не міг. Поки що.

- "Афіна, зв’яжи мене з Міністром Внутрішніх справ," — сказав він, різко підводячись. — "Справа має залишитися в 'Диві'."

Корпоративний ШІ відповів м’яким голосом: "З’єднання встановлюю." Дмитро швидко вдягнувся, сів у машину й помчав до офісу "Старлайт" у центрі міста. Небо над "Дивом" було сірим, але справжнім і здавалось мирним.

В офісі корпорації холодне світло моніторів і камери безпеки створювали відчуття контролю. Вікна відділу інженерів горіли, виділяючись на темному фасаді. Одне з них — кабінет Олексія "Сокола" Соколенка, ведучого інженера систем безпеки. Дрони з ШІ, міська система керування, камери на кожному кроці — усе це було його геніальними розробками. Ветеран із позивним "Сокіл", він був трудоголіком ще на війні, і зараз, здається, не зупинявся. Дмитро нахмурився, помітивши, що вікно Олексія горить надто часто, навіть уночі. Війна для нього не закінчилася — це було видно в його холодних очах, коли вони востаннє говорили про безпеку "Дива".

Мирослав

Мирослав увійшов до кабінету Орисі Миколаївни у відділку поліції "Дива". Екран на стіні мерехтів біометричними даними міста, а голографічні звіти гуділи на столі. Орися підняла очі від монітора, її голос був спокійним, але твердим.

- "Мирославе, що там?" — запитала вона, стиснувши губи.

- "Тіло вбитої без грудної клітини. Допитав викладача-коханця і взяв його голографон як речовий доказ для дослідження. Він дав на місце куди її заманив вбивця. Це печера за водоспадом в Саду.

Жінка, ледве помітно смикнула очима і краєм губ, від слів про печеру, закусив губу.

- Що ти там знайшов?

- Синя блузка, білизна, шкільна сумка — речі Яни. Зв’язок там не працював, голографон видав 'Відсутність зв’язку з сервером'," — відповів Мирослав, стискаючи кулаки. — "Це місце злочину, Орисю. У мене таке відчуття що маніяк мене туди завів для чогось. Що то за печера?"

Жінка зітхнула, її пальці постукали по столу. 

- Мирославе, ти маєш знайти цього вбивцю. Ти ж розумієш що тут кожна хвилина на вагу золота, - сказала жінка ігнорувавши запитання про печеру

- Ми не можемо чекати!" — голос Мирослава тремтів. — "Проводьте вскриття Яни негайно. Цей покидьок надто швидкий."

Орися кивнула. "Ходімо в морг. Патологоанатом уже працює."

У холодному морзі тіло Яни лежало під яскравими лампами, її нижня частина тіла лежала поряд. Патологоанатом, молодий чоловік у масці, підняв очі. "Лейтенанте, грудну клітку вирізали хірургічним інструментом — різи точні, ніби лазером, а кістки наче пилила хірургічна пила. Тіло вимите, без ДНК вбивці. На шкірі всередині — мікросимвол, схожий на місяць котрий пронизаний промінем, нанесений чимось гострим."

Мирослав завмер, його горло стиснуло. У пам’яті спливло видіння, коли він торкнувся хрестика Яни: темна закинута клініка, її крик, звук пили над грудьми. "Вбивця - професіонал, як мінімум має базову медичну підготовку" — пробурмотів він. Погляд впав на символ на плечі. 

- Ану покажіть мені Малютенко!

Коли виїхала ніша з тілом Анжеліки, Мирослав побачив на її плечі такий же символ — символ місяця з промінем. Його серце закалатало — як він міг це пропустити?