"Кінки" та як вони працюють

Читання художнього тексту - вміння, яке потребує навчання. Художній текст показує реальність не як вона є, а з певними вилученнями, певними гіперболізаціями, замовчуванням, акцентами. Якщо автор описує, як герой йде в туалет, це не тому, що це просто отакий високореалістичний текст, в якому ми нічого не пропускаємо, а тому, що саме за допомогою цього образу автор показує щось суттєве для замислу. Більше того, читання текстів різних жанрів потребує окремого, додаткового навчання. І тоді, наприклад, якщо для текстів певного жанру опис відвідування туалету є дуже нетиповим, таким, що на таке читачі (навчені читанню текстів цього жанру) не очікують, то автор просто за допомогою такої вставки “неочікуваного” може створити додаткову складність.

Але в цілому читання художнього тексту базується на тім, що художній текст ми сприймаємо за тими самими правилами, що й реальність, просто з додатковими умовностями та шаблонами. Тому художні тексти можуть застарівати - автор мав на увазі одну реальність, а вона за сто років змінилася, і без розлогого коментаря вже неможливо прочитати текст. Тому художні тексти можуть розширювати досвід, навчати, допомагати зрозуміти інші точки зору, приміряти на себе різні ситуації, навіть давати нові емоційні навички.

Немає гарантій, що людина навчиться читати художні тексти, це непросте вміння, воно потребує часу та довгого шляху від простого до складнішого. Ймовірно, для більшості читачів певні літературні прийоми, жанри або типи текстів залишаться недоступними і ці читачі не зможуть отримувати від них задоволення саме через несформовану навичку. Але загалом сучасну нам культуру побудовано на тім, що більшість людей вміє читати принаймні простий пригодницький роман.

В період після поширення масової грамотності та відносної доступності книг, і до поширення соцмереж читання художніх текстів було важливим елементом додаткового навчання та передання досвіду. Чи працює зараз цей механізм, я не знаю. Також наразі не зрозуміло, якими будуть суспільства, в яких цей механизм більше не працює або працює дуже обмежено. Можливо, вони відрізнятимуться від того, до чого ми звикли.

Для читання кінкових текстів потрібні зовсім інші навички, ніж ті, що потрібні для читання художніх текстів. Навички спільні для читання речення або абзацу, а от коли йдеться про сюжетні перипетії або характери персонажів - тут вже суттєва несумісність. Навіть простий пригодницький роман сильно відрізняється від кінкового тексту. Кінковий текст може бути значно вигадливішим за пригодницький роман, його може бути написано кращою мовою, використано яскравіші образи, оригінальніші ідеї побудови всесвіту, але працюють ці тексти по-різному. Гадаю, це має бути видно за наведеними вище прикладами. Що важливо - реалістичний текст, через те, що він постійно апелює до реальності (а вона необмежено велика), є значно складнішим за текст, який реальність заперечує. В кінковому тексті може бути значно більше перипетій та персонажів, як, наприклад, в наведеному вище уривку про гру в карти, але не перипетії та кількість персонажів створюють складність, а зв`язки мж ними.

Тут постає питання. Якщо людина, у якої ще не сформувалося вміння читати художній текст, почне читати кінкові тексти, чи зможе вона врешті читати хоча б пригодницькі романи? У мене немає на нього відповіді.

Авторка цього есе далека від того, щоб засуджувати будь-яке читання (чи нечитання) або “викривати” та таврувати будь-які тексти. Я стверджую лише, на основі проведеного аналізу, власного досвіду та досвіду інших людей, що читання кінкових текстів суттєво відрізняється від читання звичайних художніх текстів, байдуже якого характеру (розважальних, любовних, порно, формульних, високої полиці, пригодницьких, фантастичних, будь-яких). Багатослівність цього есе навмисна, бо інакше важко показати цю глибинну відмінність, адже багато що можна списати на слабку майстерність авторів, любовний жанр,”низький жанр”, невибагливість тощо. Але на моє переконання, йдеться саме про окрему навичку, яка формується на основі використання спеціальних прийомів.

Так само я далека від того, щоб переконувати когось щось читати, а щось не читати. Це абсолютно марна справа. Але можу приблизно окреслити можливі особливості активного читання кінкових текстів, моменти, на які можна звернути увагу, а можна й не звертати:

у людини один мозок на всі випадки життя, а не кілька для різних випадків, тому можливість застосування різних навичок для різних випадків обмежена і самими можливостями мозку, і тим, наскільки випадки розпізнаються як різні, і в чому різні. Немає окремого мозку для читання. Під час читання або перегляду серіалів загалом використовуються ті самі навички, ті самі ділянки мозку, що під час проживання реальних ситуацій;

наприклад, людина здатна сприймати переходи від докладної оповіді до недокладної, а потім знову докладної (герої розмовляли, потім ішли довго мовчки, і це описано трьома словами, потім знову розмовляли) - ми розуміємо, що це текст, усе гаразд, це не провал у сприйнятті чи пам'яті. А ось уже можливість застосування двох різних етичних систем (не як інтелектуальної іграшки, коли одна з них абсолютно не сприймається всерйоз) під час читання і в реальності дуже для мене сумнівна. Чи є у нас у мізках місце для двох систем оцінки добра і зла, і щоб обидві ми сприймали щиро? Те саме з іншими такими штуками на кшталт розпізнавання насильства. Якщо в тексті щось сприймається як «не насильство», чи точно читач (і автор) здатні сприймати рівно те саме як насильство в реальності? Чи наше залізо дає змогу тривалий час утримувати дві рівноцінні системи оцінювання одного й того самого?

відомо, що пріоритетними стають ті доріжки нервових імпульсів, які частіше використовуються - так ми набуваємо звички, так ми формуємо цілісну реакцію на психологічну травму, так само ми опрацьовуємо травму - тренуємо альтернативні доріжки нервових імпульсів. Але так само можна натренувати неоптимальні або й шкідливі способи сприйняття і реагування, достатньо просто повторювати частіше. Тому, власне, ми й можемо навчатися навіть дорослими, опрацьовувати травму, але й набувати нових. Ніколи не пізно отримати погану звичку. Тож якщо людина в реальності не так уже й часто займається розпізнаванням насильства, але читає багато кінкових текстів, в яких оцінка того, що є насильством, зміщена, чи не перейде вона непомітно та потихеньку на кінк-рівень? Чи не складніше їй буде з цим в реальності?

змішування всього з усім, нерозрізнення, де я, де інші люди, де мої почуття, викликані мною ж, а де мені «зробили» - це те, що у формі «доріжки в мізках» є у всіх нас, бо всі ми з цього починали. До того ж, якщо є якісь психологічні особливості, травми, провали у вміннях, не рівня психічної хвороби, а відносно нешкідливі (а в кого їх немає?), то ця примітивна доріжка в чомусь актуальна, в чомусь використовується і зараз, вона не така вже й далека. Зазвичай ходіння “цим шляхом” призводить до негативних наслідків, якщо ми маємо справу з реальністю, але припинити “ходити” ним все одно дуже складно. Кінковий текст стимулює саме це, примітивне, звертається до нього, і тому виходить часто миттєвий відгук і спеціальний кайф - ми кайфуємо, коли нібито «підконтрольно» спускаємося на більш примітивний рівень сприйняття, без наслідків. І таким чином додатково тренуємо ту саму доріжку, якою потім вчергове підемо в реальності;

ми підсвідомо часто обираємо простіші й економніші способи сприйняття та перетравлення інформації, особливо якщо в нас туго з ресурсом, ми в поганому стані, нам потрібна підтримка. Кнковий текст саме це й пропонує - сприйняття зі змішуванням економне, енергетично вигідне, потребує застосування меншої кількості навичок і зусиль, а тут ще й ілюзія контролю, й ілюзія «дозволеності», санкціонованості. Це створює додаткову привабливість кінкових текстів порівняно із художніми;

не вести діалог з автором, а фантазувати - простіше, ніж протилежне, навіть володіючи потрібною навичкою. Безліч людей мусять мати якийсь додатковий бонус, щоб йти складнішим і витратнішим шляхом. Тільки в деякої частини людей цей "бонус" намертво інстальований всередину, наприклад, немає позитивної самооцінки, якщо це не робити. Але це не типовий випадок, бо загалом ми є істотами, націленими на економію. Кінкові тексти, особливо коли навколо них вже сформовано певну субкультуру, дають багаті можливості:

всі пишуть, як можуть, кожен знайде читачів;

можна використовувати типові фантазії, і що типовішою є фантазія, то більшим є фідбек від читачів (а якщо йдеться про опубліковані тексти - то більшим є дохід);

щоб добитися типовості фантазії, можна і навіть треба уникати всього, що заважає, треба зробити світ максимально схожим на світ у фантазії, щоб текст говорив із читачем не лише про одну й ту саму мрію, але й однією й тою самою мовою;

цьому часто заважають причинно-наслідкові зв`язки, але якщо їх позбутися, то можна зекономити і на цьому;

а якщо читач починає питати про дірки в сюжеті, то це просто йому ця конкретна фантазія не заходить, цей типаж героїв, цей кінк, цей троп. Треба не претензії висувати, а просто читати те, що “кінкує” саме тебе;

якщо у читача на основі тексту з`явилася певна фантазія, мети досягнуто, і немає значення, що саме було закладено у текст автором, діалог з автором не потрібен (а може він взагалі вигадка?);

на фоні звички до кінкових текстів звичайна література може здаватися якоюсь “недо-”, адже вона не дає додаткового бонусу від фантазій, що виникають на основі змішування, накал емоцій без змішування буде значно меншим, а напружуватися треба більше.

На основі вище перерахованого, на мою думку, найраціональнішим ставленням до кінкових текстів є ставлення як до алкоголю - дітям не варто; якщо вживати, то будуть наслідки (сп`яніння), це варто враховувати; якщо зловживати, це може закінчитися алкоголізмом та непередбачуваним ефектом для здрров`я в цілому; хтось вживає на свята, хтось час від часу, хтось відмовляється взагалі, хтось вживає лише червоне вино, а людина, яка п`є без міри, сприймається загалом як не дуже розважлива.

Якщо помріяти, то в ідеалі кінкові тексти, які видаються видавництвами, мали б бути якось марковані. Але, боюсь, це малоймовірно, якщо висловлюватись м`яко. Саме явище кінку не досліджене і в цілому ігнорується, відмінність кінкових текстів від реалістичніших не проговорено. Входження кінкових текстів в мейнстрім відбувається стихійно і без осмислення.

Втім, якщо ви раптом придбаєте книгу, на яку так багато захоплених відгуків, всі аж пісяють окропом, і там побачите описане вище, принаймні будете знати, на що натрапили.