«А він мовчить — та серцем чує»

А він мовчить — та серцем чує,

Як кожен подих — мов гроза.

Як в ній весна його цілує,

І десь в очах її — сльоза.

Він не зізнався… Може, слабкість?

А може, віра: ще не час…

А в ній — мов сонце на світанку,

Що будить серце щораз.

Він не торкався, зберігав

Її тепло і подих вітру.

Як лист, що осінь пригортав,

Він згадував її — щомиті.

Він не пішов — стояв один,

Немов шукав блакиті в бурі.

Вона — його. Хоч то без змін…

Та більше слів вже і не треба.

⸻

“Я не казав… Але хіба ж ти не знала?”