Дівчина з Ведмедиком. Мешапи.

Анотація:

“Ви тримаєте в руках щоденник Поллі. Поклади, де взяв! А ще краще — поверни

власнику!”

Під обкладинкою, тим же почерком: “Хочеш розважитися — подзвони. Зіна.” Номер

телефону і відтиск помади.

Розділ 1

“Дорогий щоденнику! Нарешті груба реальність змилувалася над бідним Поллі і я тепер маю посаду на справжньому заводі! Ах, вірю всім серцем, що саме тут зможу знайти нарешті своє покликання!”

“От дурень, на ці копійки навіть пристойної помади не купити, а все туди ж — покликання шукає! Краще б спокусив когось з партійних, жив би і горя не знав. У, чернець праведний! Знав би хтось…тсс, Зіно, спокійно. В божевільні годують ще гірше, ніж зараз.”

Розділ 2

“Дорогий щоденнику, справи йдуть все краще й краще. Мені запропонували давати приватні уроки в домі шановного Олександра. Мій щирий друже, ти не уявляєш, як я тобі вдячний! Зроблю все можливе, щоб віддячити за доброту!”

“Який він тобі друг? Цей слимак точно на твою дупу витріщався, от тобі хрест! Невже цей довбанутий Поллі нарешті когось спромігся спокусити? Я б не проти, у того принаймні є гроші… Але ж ні, цей ідіот не допетрає. Боже, нащо ти мене замкнув уцьому тілі без права дії?”

Розділ 3

“Леся така мила, така чуйна! Сьогодні показувала ведмедиків, якими бавилася в дитинстві — таке ще дитя! Так уважно мене слухає на уроках, я такий щасливий мати ученицю!”

“ВЕДМЕДИКИ. ХОЧУ. ДАЙ.”

“Дорогий щоденнику, мене трохи бентежать мої записи останнім часом. За порадою мого доброго друга, лікаря Павла Валентиновича, я вириваю сторінки, які турбують.

Однак у них є якесь містичне тяжіння… Іноді так хочеться щось написати у відповідь на ці огидні сумбурні вислови, але ж Павло Валентинович казав цього не робити ні в якому разі.”

“Що, страшно, Поллі? Давай, поговори зі мною, мені так сумно й самотньо… Навіть ведмедика немає ДАЙ ДАЙ КОМУ КАЖУ!”

“Дорогий щоденнику, сьогодні я витягнув з шафи одного ведмедика. Боже, що зі мною коїться? Це знову вона???”

“Нарешті! Поллі, ти такий хороший хлопчик! Бідній дівчинці Зіні так бракувало

ведмедика… Тепер все буде по-моєму. Тільки треба обережно, не як того разу, Зіно!”

“Поллі-Поллі, а ти знаєш, що ці окуляри будуть заважати тобі цілувалися з дівчатами?

Може, знімеш і ми виправимо це разом, м?”

“Дорогий щоденнику, я сьогодні сам не свій. Дивився за столом на Лесю, яка схилилася над зошитом — і аж губи запалали. Напевне, обпікся чаєм за обідом.”

Розділ 6

“Поллі, ти вкрав для мене ведмедика! Мій лицарю! Хороший песик! Нічого, ми ще дістанемося до цієї Лесі, вона не встоїть перед моїм шармом!”

“Мені трохи сумно, що Тихмєнєви поїхали на дачу…не хочу зізнаватися навіть тобі, дорогий щоденнику, але мені моторошно лишатися наодинці з собою самим. Не можу вірити нікому. Звідкись взявся ведмедик.”

“Поллі, поїхали в Москву, розважимося!”

“Дорогий щоденнику…я не знаю, як я опинився у столиці. Ледве знайшов гроші на зворотній шлях. Що зі мною? Дзвонив до Павла Валентиновича, але він у відпустці…”

Розділ 7

“Вау, Поллі, ну як тобі дорога Марія Іванівна? Солоденька, чи не так? Як ти її нагнув — аж пруття рипіли! Точніше — як її я. Наступного разу треба принести з собою ведмедика, хай дивиться. Поводься з нею чемно, ти ж хочеш бути хорошим

хлопчиком?”

“Дорогий щоденнику…я вчинив негідно. Ні, то не я. Але ж я? Ні, це все вона! Але це теж я?”

Розділ 8

“Поллі-Поллі, як же добре, що ми з тобою маємо одне тіло на двох! Ми як чоловік і дружина, ні, ближче, як близнюки сіамські, куди один — туди й другий. І доки смерть не розлучить нас, ха-ха! Як це романтично! Я, ведмедик і ти. І Леся. Й Марія Іванівна. Й той двірник, що кульгає на одну ногу. І ще багато-багато хто — вибач, порядна дівчина, накшталт мене, обов'язково має мати свої секретики! Тільки мерзенного лікаря не треба, чуєш, Поллі?”

“Ні, я не можу так! Я не хочу! Допоможіть, хто-небудь!”

Розділ 9

“Голова болить. І нога. Мені сказали, що я в когось стріляв… Я не знаю. Зіна так голосно кричала, а тепер всередині так тихо…”

“Повернувся на завод, лікар каже “вам потрібно прив’язати себе до чогось буденного”.

Але, дорогий щоденнику, я не можу не боятися, що все знову почнеться. І мені соромно, але без Зіни моє серце пусте. Вона (я?) чинила жахливі речі, але в ній була та сміливість, якої мені бракує. Поллі тепер нудна лялька, ведмедик, з яким ніхто не грається.”

“Почув новину від Панаса Григоровича про Буцького. А я ж такий же, як він. Я вбив Зіну, бо вона без мене пропала б, а я без неї ні. Краще конати на самоті. Мерзенна ялюдина, цинічний Макіавеллі. Навіть ведмедик дивиться засуджуюче. Сподіваюся, далі все буде, як слід. Я нормальний, я один і цього досить.”

“А якщо ні?”

“Зіна?”

Відгуки:

Павло Валентинович, психіатр: “Взяв на замітку, цікавий клінічний випадок. Деякі з моїх пацієнтів виявляють схожі паттерни.”

@янея: “Зіно, я подзвонив тобі вже тричі, чому не відповідаєш? Кохаю тебе! Кидай цього Поллі, ми будемо разом довіку!”

Олеся Олександрівна, читачка: “Моторошно. Отак живеш як Поллі — а потім ти Зіна. Чи навпаки, не зовсім зрозуміла. Відчуваю щось до болю знайоме у поведінці героїв.”