Дівчина з Ведмедиком. Мешапи.

Анотація: У камерному книжковому клубі в серці Києва випадкова зустріч вампіра та юної поетки назавжди змінює їх існування.

***

Вона прийшла з плюшевим ведмедиком та білим шопером підписаним «поезія не продається». Й коли він запропонував провести додому, зітхнула:

— Краще покажіть мені свою бібліотеку.

Вони блукали нічними провулками повз банкомати та аптеки, що кидали неоново-червоне світло на її тонку шию.

— Ви не хотіли б стати безсмертною? — запитав він.

— Я не маю плану навіть на осінь. До того ж я ще не написала нічого вартісного.

— І не напишете.

— Ви дуже ввічливий.

Він сповільнив крок біля вітрини з манекеном у червоному плащі.

— Ви схожі на неї.

— На манекен?

— На те, чого немає, але хочеться мати поряд.

Її напівпрозоре віддзеркалення у вітрині усміхнулось.

— Ви, мабуть, навчилися так говорити ще до інтернету.

— До літератури.

***

— Ви не спите? — запитала вона, вилізаючи з-під ковдри. Футболка з принтом «girls bite back» задралась, відкривши м'який живіт.

— Я не маю потреби, — відповів він, обертаючись до комп’ютера.

— Це сумно.

— Це ефективно.

Вона підійшла впритул, нахилилась, роздивляючись рядки на екрані, так що її тепле волосся впало йому на плечі.

— Я теж не завжди сплю.

— Але ви втомлюєтесь.

— І пишу про це.

Він простягнув їй книгу з нотатками на полях про смерть як візуальну метафору в бароко.

— Це про вас?

— Це про всіх, хто не помер, але вважає, що вже не живе.

***

У старій хіпстерській книгарні вона нервово передивлялась полиці аби знайти свою збірку в розділі «розпродаж».

— Мене поставили поряд з кулінарією. Здається, вони натякають, що мої вірші треба подавати з гарніром!

— Це краще, ніж бути в розділі «психологія».

— Там я вже була.

Він неохоче поклав біографію Ґете й узяв її збірку з полиці.

— Хочете, я її куплю?

— Ні. Я хочу, щоби ви прочитали її та сказали, що не розумієте.

Безкровні губи повільно розтягнулися.

— Я не розумію. Але це й робить її живою.

***

Вагон метро хитався і скреготів як незмащений віз. Він гортав тонкими пальцями її книгу.

— Ви присвятили вірш мені, не називаючи імені.

— Я думала, це комплімент.

— Це ухилення.

Вона позіхнула.

— Я хотіла, аби ви не були впевненим, що це про вас.

— Але я впевнений.

— Тоді даремно, це про людину. Ви вампір.

— Вампіри живуть довго, тому дуже спостережливі.

— А поети живуть мало, тому не пишуть імена.

***

Він стояв у коридорі її квартири й гадав, чи навмисно вона залишила двері напіввідчиненими.

— Тільки не уявляйте, що я роблю щось поетичне, — крикнула вона з ванни. — Просто змиваю з себе день.

— Поезія це теж про бруд.

— І про кров?

— Іноді.

— Можна подумати, вампір здатен оцінити метафору.

— Вампір — це метафора.

Вона засміялася і гримнула дверима шафи.

— Не підглядайте. Я не впевнена, що ви все ще чоловік.

— А я не впевнений, що ви все ще дівчинка з ведмедиком.

— Я його втопила.

***

Коли її ноутбук розрядився й згаснув, в кімнаті не лишилося жодного променя світла.

— Я не хочу бути вашим персонажем, — сказала вона.

— Я не хочу бути вашим читачем.

— Ви приходите сюди, нюхаєте мої книжки, не доторкаєтесь, не цілуєте, тільки коментуєте. Це не життя.

— А що, по-вашому, життя?

— Драматургія. Карколомні сюжетні повороти. А з вами ніщо не відбувається. Ви мемуар.

— Я це я.

Вона поглянула майже з жалем.

— Ви не надто оригінальний, як для безсмертного.

— Оригінальність це привілей тих, хто вмирає.

— А я думала, ви нудний, бо старий.

— Я нудний, бо живу вічно серед коротких історій.

***

У його квартирі з завішаними вікнами пахло воском і пилом. Він заварив чай, без крові чи містики, з бергамотом.

— Я подумав, — сказав він, дивлячись крізь неї в темну пляму між фіранками, — якщо хочеш, можу зробити тебе…

— Безсмертною?

— Несмертною. Це точніше.

— І що тоді?

— Тоді ми зможемо більше не бігти за часом. Писати повільно. Жити повільно.

Вона усміхнулась невесело, як усміхаються, коли пропонують руку і серце, але забувають про любов.

— А ви самі цього хочете?

Він примружився, все ще роздивляючись темну пляму.

— Можливо, я б ніколи не зважився просити. Але ти як вранішня димка над озером, випаровуєшся. Я бачу, як тебе зменшує кожен день.

— І ви думаєте, що ваша вічність це захист?

— Це форма збереження.

Вона поставила чашку на стіл.

— Ви ж навіть не знаєте, хто я. Ви бачите у мені дівчинку, яка читає вам вголос і стікає кров’ю у ваші вуста щонеділі. Ви не хочете мене зараз, ви хочете мене завжди. Це не одне й те саме.

— Але хіба не краще завжди?

— Лише тоді, коли завжди не означає ніколи інакше.

Він хотів щось сказати, але вона вже піднялася, підхопила свій ноутбук із крісла, де він жив останні два місяці.

— Ви дивитесь на мене, як на вірш, який хочете занотувати. Але я не рядки, я авторка. Я сама не знаю, що буде далі.

Він споглядав, як вона йде не до дверей, до світла, що ледь пробивалося крізь фіранки.

Скільки століть пройде, поки з’явиться та, хто знову відмовиться?

Луна Лавгуд, фікрайтерка:

Поганий фанфік на Сутінки. Герої взагалі не канонічні. 5/10

Shadow Daddy, вампір:

Це в неї просто нормального вампіра не було. 3/10

Алевтина Пантелеймонівна, бібліотекарка:

Безсмертна історія, обов'язково треба додати до шкільної програми! 10/10