Вигнанець. На Чужині.

Ні Мамай, ні козак Филон не були майстерними воїнами, щоб справитись з таким натовпом дикунів. Вони не були характерниками, щоб завиграшки розкидати їх. Тож вони рятувались втечею, зайвий раз дивуючись, що все ще вціліли.

Тепер ніякої несподіванки для ворога не було. Дива закінчились.

Вони петляли між деревами, щоб кулі не зачепили їх, розтрощуючи замість цього кору дерев.

- Чому вони не стріляли раніше? — запитав Филон, біжучи позаду Мамая.

- Тому що недоумки! Думали взяти нас живцем і продати. За Орисю вони б дорого взяли, якби захотіли розлучатись з нею. А ми б гнили десь на веслах.

- Коли Арсен дізнається...

- Не дізнається! — Мамай грубо обірвав його. — Лаврін поскаче в Чигирин, якщо не дурень. Арсен дізнається, коли ми станемо кормом десь тут в лісі...

Знову пролунало кілька пострілів. На щастя, стріляли харцизи не так влучно, як козаки, інакше б Мамая вже звалило б від влучного пострілу. Козаки продовжували рухатись між зеленими деревами. Інколи харцизи наздоганяли їх, але по одному, адже великий загін розтягується по одному, або по двоє. Козаки користались цим і на землю падали нові тіла. Харцизів залишалось все менше.

***

Вони вибігли ще на одну галявину. Сонце вийшло з-за хмар і відбивалось у блиску мокрої трави. Филон впав на землю, стікаючи кров'ю.

- В мене немає сил! — важко прохрипів той.

Мамай зупинився. Спробував підняти того, але козак був занадто тяжкий. Рана на голові все ще кривавила. А ще одна додалась в боці від кулі. Харцизи таки дістали його.

- Тікай, Мамаю. — прохрипів Филон. — Я затримаю їх, скільки можу.

- Ще чого!

- Не будь дурнем! Вони вже близько.

- Забудь, я сказав! Ми впораємось.

- Дай мені пістолі, і порох, я зможу стримати їх.

Мамай не заперечував. Відчепив від поясу два пістолі та торбинку з порохом.

- Мене не підстрель випадково...

Филон всміхнувся. Мамай ніколи не товаришував з ним на січі, віддаючи перевагу компанії Альбрехта та Лавріна. Але такі ситуації зближують. Змушують відчувати братерство.

Кроки харцизів вивели його з роздумів. Вони вибігали з прокльонами та погрозами, махаючи шаблями, ножами та сокирами. Дійсно дикуни, — відмітив Мамай. Але, що вони забули так далеко на заході?

- Ну!? — заволав Мамай. — Чого чекаєте? Ось, я тут! Підходьте!

Він знав, що не виграє. Знав, що це кінець. Він здивовано відмітив подумки, що легко прийняв його. Він йшов поволі, опустивши шаблю вниз. Харцизи кинулись вперед. Час немов сповільнився. Мамай глянув на птахів, що злітати з гілок, налякані шумом та криками.

- Мамаю, вбік!

Козак послухався. Ноги віднесли його якраз вчасно, бо пролунав один постріл, тоді інший. Двоє харцизів попадали на землю.

Мамай одразу ж кинувся вперед. Одному з них перерубав голову. Ухилився від двох випадів, відскочив в бік. В сутичці проти кількох суперників є лише один спосіб перемогти: битись з люттю і швидко бігати.

Перехопив того, хто кинувся до Филона. Розпоров йому ногу. Тоді знову побіг в інший бік. Ще один труп. Ще два постріли. Мамай проткнув шаблею одного з харцизів. Відпустив зброю, щоб уникнути ще одного удару. Підхопив спис Филона з землі. Розмахував ним, відганяючи харцизів.

Знову постріли, але влучила лише одна куля. Мамай знову скористався моментом і проткнув списом харциза. Той впав на коліна, хапаючись за горло, марно намагаючись зупинити кров, що вже змішалась з каплями недавнього дощу на траві.

Мамай гарчав, як дикий звір.

- Мамаю, вони тікають! — закричав Филон.

- Бачу! — Мамай і сам спостерігав за цим.

Харцизи зі східних гір раптом кинулись навтьоки, втративши занадто багато своїх. Деякі з них кидали зброю на траву. Але дорогу їм відрізала кіннота. Одяг на них був різний. Хтось в жупані на голому тілі, хтось в кольчузі. Хтось в кірасі з закритим шоломом. Але всі озброєні. Кілька пострілів зупинило дикунів. Вцілілі підняли руки догори й попадали на коліна.

Мамай не помітив як батіг обплів йому ноги й висмикнув з під нього землю. Випустивши спис він впав лицем в мокру траву.

Десь далеко лаявся Филон.

- Що це тут у нас? — почув над собою.

- Козак, пане Матвію!

Його перевернули на спину, підняли та посадили на коліна.

Як і Мамай, Матвій носив оселедець. Відставний козак, що покинув січ, завів невеличкий живіт, зберігши лице худим зі світлими пишними вусами та чорними веселими очима. Він носив простий козацький кожух під сірим плащем. З-за поясу стирчала шабля та пірнач.

- Мамаю, які люди! — фальшиво всміхнувся Матвій. — От кого не чекав...

- Можу сказати те ж саме.

- Огляньте товар! — гукнув Матвій своїм людям. — Поранених в землю!

Тоді знову глянув на Мамая.

- Василь Лютий дорого б заплатив, щоб побачити, як ти смикатимешся в мотузці.

- Ми б разом смикались, — нагадав Мамай. — Чи ти вже забув, як карається работоргівля?

Те чим займався Матвій секретом не було ні для кого. Але прямих доказів, щоб послати по його голову загін козаків не було. Занадто хитрим той був. Начебто і знали про нього, та жодних живих свідків не було.

А котрі намагались щось знайти, дивом зникали й ніхто їх більше не бачив. Ось Матвій і жив у себе на хуторі, інколи завертаючи в Чигирин по припаси усміхаючись у вічі тим, хто радо б відрубав йому голову. Та не було за що.

- Не забув. Але який я работорговець? Я підприємець, займаюсь торгівлею та сільським господарством зі своїми працівниками...

"Працівники" саме дорізали останніх поранених, жартуючи, що ті підуть на добриво для землі. Решту вцілілих дикунів прив'язали до воза, поставивши над ними здорового наглядача з чеканом.

- То що ми робитимемо? — Матвій нахилився до Мамая. — Ти ж тепер все бачив, і неправильно трактував мої дії. Знаючи тебе, то побіжиш до Сірка і закладеш мене.

- Ну так вбий мене і позбався непотрібного клопоту.

- А жити я на що буду? За козака платять дорого. Живого. А в мене їх цілих двоє. Що там з другим?!

Двоє людей притягли ледь притомного Филона до них. Козак виглядав зовсім блідим і не міг йти сам. Він поглянув на Мамая втомленими червоними очима.

Один з людей Матвія оглянув того і заперечно похитав головою. Матвій лише сумно знизав плечами.

- Ну, йому недовго залишилось, — сказав, дістаючи ніж.

- Стій! — заволав Мамай. — Нехай хтось з твоїх людей продасть нас Сірку, чи Арсену! Або хоча б його! Він не знає тебе. І лице навряд чи запам'ятає...

- Ні, я запам'ятаю лице виродка, що калічить долі людей. Жаль сил немає, а то я б тобі зубами горлянку перегриз...

Один з людей Матвій схопив Филона за оселедець і смикнув вгору. Матвій, тримаючи ніж в руці підійшов ближче й опустився на коліно. Мамай смикнувся, але його міцно тримали.

- Стій! Не роби цього! — крикнув Матвію.

Филон мовчав, намагаючись не показувати страху.

- Горло б ти мені вигриз? — спокійно запитав Матвій. — А в мене для цього є ніж.

Филон не зводив погляду з нього, навіть не видав жодного звуку, коли лезо ножа плавно пройшло по шиї, залишаючи тонкий багряний слід. Филона відпустили й він впав лицем на траву смикаючись в конвульсіях. Очі він так і не заплющив, залишивши свій погляд пустим, позбавленим не лише страху, а й будь-чого взагалі.

Мамай дико заволав, навіть спробував кинутись на работоргівця, але його звалили на землю і вдарили під ребра. Замість лайки з уст зірвався кашель.

- Не зіпсуйте товар! — суворо наказав Матвій, витираючи ніж в штани. — Нічого особистого, Мамаю. Просто такий закон виживання. Життя несправедливе, і ніколи не стане таким, як хочеться. Рано чи пізно ми всі там будемо. Всіх там чекатиме суд, і я прийму свій вирок гідно, наче козак. Але поки цього не сталось, я вирушу до соленого моря і передам вас своїм торговим партнерам. Їсти то за щось треба.

Мамай хотів щось сказати, але удар по голові викинув його у небуття.