Вигнанець. На Чужині.

- Тримай йому ноги, аби не смикався!

- Ну ж бо! Допоможи мені!

Мамай чекав, що харцизи таки спробують зрівняти шанси, помститись за вбитих товаришів. Тож він і не здивувався, коли кілька осіб спробували напасти на нього, доки він спав. Перший отримав каменем по черепу, обливши Мамая кров'ю та мізками з залишками кістки.

Швидко підхопився на ноги. Іншого вдарив ногою в пах і коліном в ніс, що аж хруснуло.

Третій таки звалив Мамая на землю і схопив руками за шию. Мамай великими пальцями втиснув тому в очі. Охорона з'явилась нізвідки. Відвісили їм кілька ударів канчуками й розтягли в боки.

- Товар мій псуєш, Мамаю? — поцікавився сонний Матвій, коли йому доповіли.

Він ліниво оглянув тіло з пробитим черепом.

- Сильний був. Тягнув на хорошу ціну.

Він підійшов до Мамай, діставши з-за пазухи ніж. Мамай не зрушив з місця. Що йому втрачати? Смерть краще рабства.

Двоє охоронців схопили Мамая за руки й посадили на коліна.

- Думаєш, ти кращий за це збіговисько дикунів?! — прокричав Матвій. — Думаєш, що ти козак?! Лицар січовий?! Ти тепер ніхто! Ніхто, чуєш?! Твоє життя, твоє тіло, твій час тепер належать мені!

Він схопив Мамая за оселедець і смикнув вгору. Мамай скривився, але все ж підняв голову. З ним буде, як з Филоном...

Лезо ножа пройшло біля шкіри на черепі. Його голова смикнулась вниз. Мамай глянув униз. Крові не було.

Матвій присів біля нього, демонструючи жмут волосся в руці.

- Тобі тепер непотрібний твій оселедець. — задоволено сказав той. — Ти більше не козак. І відрізнити тебе від дикунів тепер неможливо. Звикай до нової ролі, Мамаю.

Його відпустили. Матвій кинув перед ним жмут його волосся, котре підхопив вітер і поніс геть від нього.

- Ти скоро й ім'я своє забудеш, Мамаю! — сказав і пішов геть.

***

Весь наступний день вони йшли берегом ріки, стрибаючи з каменя на камінь. По дорозі Матвій віддалився з частиною людей, а надвечір привів ще десяток полонених. Чоловіки, жінки, діти. Їх прикували до решти рабів, відвісивши перед тим тумаків, щоб не шуміли. Караван рабів поповнився.

Матвій пройшовся ще раз, оглядаючи жінок. Красивих, чіпати заборонив, мовляв: "за них буде велика ціна". Не дуже красивих і, тим більше не молодих, він спокійно віддав на поталу своїм людям. Вони кричали, але їм ніхто не допоміг. Мамай намагався не дивитись і не слухати їхні молитви про допомогу. Він нічого не міг вдіяти, він вже знав це. Єдине на що він сподівався, це на Лавріна, котрий доправив Орисю до Чигирина. Навіть якщо козаки вишлють загін, вони не встигнуть дістатись до них.

***

- Тримай, козаче. — Джалалій простягнув йому свою тарілку. — Ти другий день не їси.

Мамай глянув у вузькі темні очі низькорослого жовтопикого дикуна і заперечно похитав головою. Але Джалалій все ще протягнув вперед свої руки з мискою, брякаючи при цьому кайданами.

- Козак, хоче вернутись, значить козак повинен їсти. Козак має помста злому виродку.

- Ти про Матвія? — запитав Мамай, приймаючи тарілку і жадібно впиваючись тими помиями, що слугували їм їжею.

Джалалій ствердно закивав. Він нагадував йому щось середнє між бусурманом та дикуном. Нетипові для дикуна тоненькі чорні вусики та козляча борідка. Він розповів Мамаю на ламаному козацькому що він не зі сходу, а з півночі. З козаками та дикунами ті справ не мали жодних, ось і не доводилось Мамаю бачитись з племенем Джалалія раніше. На питання: що ж Джалаій забув у Гетьманщині, той не відповідав.

Мамай здогадувався, що того вигнали свої, але далі питати не став.

Вузькоокий між тим, не відставав від Мамая. Вони разом їли, разом йшли по каміннях. Спали по черзі, адже косі погляди дикунів нікуди не ділись. Джалалій був на голову менше від Мамая, але ходили чутки, що він власноручно зарубав не менше семи воїнів. Мамай не дуже вірив, дивлячись, як той шпортається під час щоденних походів.

А гнали їх з кожним днем все більше і більше. Щодня хтось падав без духу, не витримуючи палючого сонця. Матвій не церемонився — геть з дороги. А якщо пощастить, то в річку.

- Раби не гідні поховання! — горлав він. — Ви житимете, доки я так хочу! І помрете теж, поки я не захочу!

Джалалій тоді зазвичай хитро всміхався, дивлячись на Мамая. Мамай завжди чухав голову, де колись був оселедець, а тепер лише невеличка цятка волосся. Матвій таки забрав щось в нього. Ніби нічого серйозного, але кожний козак гордиться шаблею, конем, люлькою та своїм оселедцем.

Караван йшов далі.

***

Бухта "кам'яних сердець" завжди славилась своєю нелюбов'ю до людей. Її природний масив робив неможливим засідку з суші, а вузька відстань між скелями не дозволяла пропливти більше двом кораблям одночасно.

Їх караван поволі підходив до спуску. Внизу об високі скелі люто билось море. Вітер без жодного жалю завдавав своїх дошкульних ударів. Вони поволі спускались по одному прикуті ланцюгами одне до одного. Матвій розділив своїх людей на дві половини: одна спереду перед рабами, інша — позаду.

Мамай виглянув за спини дикунів, що йшли перед ним. Внизу обабіч вузької стежки їх зустрічали уламки кораблів. Навіть бусурмани вже не намагались висадитись сюди, віддаючи перевагу більш безпечним шляхам. А ті, що наважились тепер слугують прикладом для решти.

Внизу їх вже чекав натовп озброєних людей. Натовп був розділений на кілька груп, котрі намагались триматись поодиноко, але готові й були захищатись.

- Козак, там ще раби! — Джалалій показав на один з уламків корабля.

В трюмі одного з розбитих кораблів сиділи ще раби, котрих охороняли кілька озброєних списами людей.

- Матвію, які люди! — до них вийшов грубий чоловік з чорним кучерявим волоссям і в червоній тозі. — Як я радий тебе бачити!

Він обхопив козака своїми пухлими руками за плечі й розцілував в обидві щоки.

- І я тебе, Борхе! — всміхнувся Матвій. — Що в нас сьогодні?

- За дівчат двадцять п'ять. За чоловіків, котрі можуть сісти на весла — двадцять. Решта по десять!

- Дідько, я розраховував на двадцять два і дванадцять хоча б.

- Матвію, любчику мій, ти знаєш ціни, останнім часом раби бунтівні. Козаків тепер взагалі не треба, тож якщо є хоч один, то вбий його негайно. Мороки з ними більше ніж користі. Шайтани невірні!

- Серед моїх рабів немає козаків. — збрехав Матвій. — Жодного оселедця. Одні дикуни та селяни, нічого такого.

На щастя ніхто з дикунів не сказав ні слова. За стільки днів дороги вони перестали звертати на Мамая увагу. Їм було все одно, вони тепер всі раби, брудні, голодні, смердючі. Третьосортне людство.

- Що ж, — зрадів Борхе. — Якщо підходить ціна, веди їх он до того корабля.