Вавилон

Кавовий напій був прохолодний і солодкий на смак, сильно здобрений ваніллю. Сашко знав, що такий не надто подрузі до смаку, проте вона випила трохи й повернула йому термос. Друзі чекали на господарів затишного дерев’яного будинку. Ліс закінчуватися не планував, дорогою Сева один раз вилізла на дерево й не побачила краю зеленого масиву навіть із висоти. Але, як і обіцяла Делія, будинок знайшовся за три години пішого ходу вздовж річки.

Ніхто не відчинив. Сашко й далі пропонував теорії:

— Ми перемістилися крізь «кролячу нору» в паралельний вимір. Це пояснює незвичайні рослини і тварин. Сподіваюся, тубільці безпечні. Делія відправила нас до свого брата, це означає, він із нашого виміру?

Під сосною праворуч сидів і вилизував лапу представник родини котових розміром із вгодовану вівчарку, зі світлою, не придатною для маскування в лісі, шерстю. Сашко любив пухнастиків. Пробурмотів:

— Шикарна киця.

Байдуже, що вид невідомий. Тварина втекла, за хвилину до того місця дійшла дівчина з кошиком. На вигляд — їхня ровесниця, засмагла й червонощока, з важкою темною косою, перекинутою через плече. Дівчина була вбрана в просту сукню приглушеного зеленого кольору. Одяг мав кілька шарів, закривав зап’ястя, ключиці й гомілки. Сашко схилився до Севи, прошепотів:

— Гадаєш, є мовний бар’єр?

Незнайома наближалася. Лівою рукою вона несла кошик, а праву тримала за спиною. Постава дівчини асоціювалася з лякливою ланню, але обличчя видавало вольову людину. Сева вийшла наперед, затулила Сашка собою.

— Доброго дня. Ми шукаємо брата Делії. Я Севастіана, це Олександр. Ви нас розумієте?

Дівчина поставила кошик із невідомими фруктами на землю. Тоді спрямувала на Севу праву руку, у якій тримала ніж із широким лезом.

— Де тітка? Вона вас привела?

Мовного бар’єра немає, можна порозумітися. Сашко прочитав удосталь фентезійних новел, щоби прийняти настороженість героїв до потраплянців, врешті, їх видавав одяг. Погрожувати ножем природно, нераціональна доброзичливість його би зараз налякала. Сева також зітхнула з полегшенням і витягнула перстень Делії, здалеку показала його.

— Ваша тітка дала нам це.

— Делія кинула нас у криницю, а отямилися ми в лісі. І хочемо повернутися додому. Ваш батько нам із тим допоможе? Також будемо вдячні, якщо підкажете, де можна зупинитися і як оплатити житло.

Дівчина відвела ніж убік і простягнула ліву долоню до Севи. Подруга передала їй перстень. Незнайома покрутила його між пальцями, опустила ніж. Кілька хвилин щось обдумувала, емоції на засмаглому обличчі хаотично змінювалися. Врешті вона рішуче кивнула.

— Я Вікторія. Батька немає. Можете залишитися в нашому домі.

* * *

Тут давно не було чужих людей. До отруєння брата в будинок часто приходили галасливі мисливці з дружинами й дітьми. Тепер їхній дім тихий. Вікторія наповнила чашки чаєм і жестом припросила гостей. Олександр запитав:

— Як склалося, що ти українською мовою балакаєш?

— Мова єдина. Коли ви ступаєте на нашу землю, розумієте й розмовляєте.

— А що це за… світ, вимір, не знаю?

— Боги створили Вавилон для знедолених. Кого ваш світ не прийняв. Різні мови тут без потреби. Боги хотіли, щоби діти порозумілися між собою, і жили у…

Вікторія затнулася. Людям із Материнського світу краще не знати, що сталося з Вавилоном і як він віддалився від бажання Богів. Севастіана поцікавилася:

— Маєте книжки на тематику створення Вавилону, якісь історичні довідки? Чи є релігійна література про Богів?

— Ні, ми не марнуватимемо час за книжками, — Олександр жартома затулив рот дівчини своєю рукою. — Сева нічого не питала. То ми без проблем повернемося додому?

Вікторія швидко відвела погляд, але відчула, як кров хлинула до обличчя. Вона потерла гарячі щоки долонями. Спершу дівчина вважала гостей парою друзів, однак вони, мабуть, значно ближчі, Олександр дуже невимушено торкається обличчя Севастіани. Їхній одяг також надто відвертий і відкритий. Незвично для Маяпану.

— Якщо ви домовилися з тіткою, проблем не виникне. Я не ходила на той бік, проте в дитинстві бачила, як це робили батьки. Ми з братом, Тео, підемо з вами. Ох, треба нагріти води для купальні. І підготувати для вас кімнати.

— Однієї кімнати вистачить, не завдавай собі клопоту, — сказав Олександр. Вікторія уточнила:

— Ви із Севастіаною — сім’я?

— Аякже! — хлопець підморгнув.

* * *

На столі була смажена птиця, хліб щойно з печі, насичено-рожеві овочі зі смаком батату і фрукти, які господиня дому принесла вдень. Шкірка на останніх була зелена, тверда й шипувата, а м’якоть — біла, із цитрусовим ароматом. Брат Вікторії до вечері не приєднався, проте на краю столу стояв піднос зі стравами.

Сашко розпитував дівчину про Вавилон. Вікторія відповідала неохоче, однак зі сказаного Сева виснувала: держуправління в цьому світі монархічне, королівства й імперія, усього п’ять країн. Об’єднувала їх спільна релігія: віра в п’ятірку богів, що створили Вавилон, зробили його придатним для живого й переправили сюди людей із Материнського світу — звідки прибули Сева й Сашко. Сьогодні тривав четвертий місяць чотириста двадцять сьомого року, за перший рік тубільці мали час заснування Вавилону, за перший місяць — березень.

Дім Вікторії був на півдні королівства Маяпан. Дівчина не знала Йона, не чула прізвища Родзен, але підтвердила здогадку щодо свята перших квітів, поминального вечора й інших, які святкували Сева і Йон. То пам’ятні дні жителів Вавилону. Опікун один із них? Тоді Сева — також?

У сусідній кімнаті калатнуло. Вікторія схопилася на ноги, взяла піднос і пляшку із чорною в’язкою рідиною.

— Я гадала, Тео спить. Брат отруєний. Бувають… погані дні. Тітка Делія допоможе.

Дівчина була в кімнаті брата кілька хвилин. Потім юнацький голос крикнув: «Геть!», розбилося скло, щось гримнуло.

Сева зазирнула за двері. На ліжку важко дихав і тримався за голову смаглявий підліток. Вікторія лежала на підлозі, у неї на обличчі була кров. Синя рідина розтеклася біля розбитої пляшки, різко пахло травами. Тео не реагував на сторонніх. Сева обійшла перекинутий піднос із вечерею, схопила непритомну Вікторію на руки і винесла до вітальні. Йон недарма з дитинства наполягав на щоденних тренуваннях, попри дрібну статуру, вона сильна.

Вікторію розмістили на широкій лаві у вітальні. Серцебиття її було в нормі. Сева обробила рану на чолі дівчини йодом, але накладена пов’язка швидко просочилася кров’ю.

— Що роблять у їхньому світі з пораненими?! Тут нема швидкої! — Сашко кусав нігті на руці. — А якщо вона помре?

— Потрібен кип’яток, — Сева взяла свій рюкзак.

Делія казала, трави, перев’язані червоною стрічкою, — кровоспинні.

* * *

Молодий місяць ховався за хмарами. Сміялася сова. Вода Стрімкого Потоку здавалася крижаною, Альтаїр уже не чув ніг. Він вийшов на берег, обтер краєм каптана ступні, взувся. Чи вдалося заплутати сліди? Найманці з Пустинних Земель знову і знову його знаходили.

В’язкий запах ночі змінився на земляний, затхлий. Альтаїр минув старі поховання, увійшов до великого склепу. Затримав дух, відштовхнув камінь, що накривав труну, сягнув рукою донизу. Пальці ковзнули стінкою, лівіше намацали саван. Запахи смерті й бальзамічних речовин загострилися. Альтаїр розгорнув тканину, торкнувся до холодної воскової шкіри, тоді — до стиснутих перлин зубів. Він допомагав готувати цього мертвого чоловіка до поховання. Законник казав, то його товариш. Після бальзамування старий вклав щось до рота трупу.

Альтаїр розтулив кістки щелепи, пальцями підчепив те, що було за зубами, потягнув догори.

Він вибрався на свіже повітря, затулив вхід у склеп. У легенях пекло. Хлопець покинув землі з похованнями, повернувся до Стрімкого Потоку, вимив руки й лице, склав кисті ковшем і напився. Оглянув знайдений клапоть шкіри, запам’ятав зображену мапу, черканув кременем і спалив.

Сови й інша живність стихли. Людей, що його переслідували, було з десяток. Між деревами блимали вогні смолоскипів. На сей раз — багато. Один із найманців, бородатий чоловік, кинув смолоскип між собою і Альтаїром. Гидливо скривився, штовхнув товариша.

— Глянь на нього. Оце… собака.

Від людей смерділо. Брудним тілом, кров’ю, смертю і далекими землями. Де-не-де вогонь вихоплював із темряви тугі білі браслети на лівих зап’ястях чоловіків.

Альтаїр підняв рапіру. Бородатий найманець атакував.

* * *

Сева прокинулася на кріслі. Свічки наповнили вітальню рухомими тінями, у приміщенні гуляв вітер. Сашко спав у іншій кімнаті, Сева залишилася біля непритомної Вікторії, бо могла надати невідкладну допомогу за необхідності. Дівчина закінчила відповідні курси невдовзі після того, як Йон потрапив в аварію.

Двері кімнати Тео відчинилися, хлопчина прослизнув у вітальню. Він не показувався увесь вечір. Брат Вікторії поставив піднос з уламками пляшки й посудом на стіл, опустився на коліна біля лави, на якій лежала сестра, схилив голову, згорбився.

Він не мав на собі сорочки, лопатки й ребра були різко помітні на худому тілі. Уздовж хребта тягнулися широкі сірі смуги, немов синці незвичного кольору. Сева взяла покривало з крісла й накинула на Тео, він зойкнув і схопився на ноги.

— Я… — підліток низько вклонився. — Дякую, що допомогли сестрі. Я Тео. Можна побути біля Вікторії?

— Мгм. Севастіана. Сядь у крісло, на підлозі холодно. Їв?

Хлопчина похитав головою. Сева пішла до печі, вийняла ще теплу каструлю. Поклала на тарілку трохи м’яса, відламала хліба, почистила й нарізала скибочками фрукти. Тео сів, прихилився до твердої спинки крісла, не виказував незручності. Можливо, вздовж хребта не гематоми? То прояви отруєння?

Темне волосся підлітка прилипло до чола, під очима видніли синці, нижня губа — прокушена до крові. Сева подала Тео піднос.

— Їж. Яка назва цього фрукта?

— Це ягода, хутікош. Ростуть уздовж Стрімкого Потоку. Сестра любить їх, — голос хлопця затремтів. — Я не вперше так із нею. Я іноді буваю злим. Краще би вона мене… прив’язала або замкнула в сараї.

Крові на пов’язці Вікторії більше не було. Сева пригладила волосся дівчини і глянула на сутулого Тео, що знову похнюпився.

— Твоя хвороба і її наслідки — не твоя провина, Вікторія розуміє. Вечеряй.

Сева повернулася у вільне крісло, згорнулася на ньому, заплющила очі. Вона довго сиділа так, прислухалася до свисту вітру й постукування виделки. Потім сусіднє крісло скрипнуло. Тео навшпиньки пішов до порогу, взувся, закутався в сіру мантію і вийшов із будинку. Годинник на зап’ясті Севи показував п’ятнадцять по п’ятій.

Дівчина прослідкувала за Тео. Він забрав порожній кошик біля хати, узяв ніж. Сева втомлено запитала:

— Далеко зібрався?

Тео зойкнув, ніж вихопився з його руки, зі скреготом черканув по кам’яній доріжці.

— Зібрати хутікош. Стрімкий Потік поблизу.

— Ліс небезпечний. Я бачила великих білих котів з іклами й довгими пазурами.

Тео розсміявся, кинув ніж до кошика, знову вклонився.

— Дякую за турботу. Луруси харчуються мертвими, на живих не нападають. А хижаки тут більше не водяться, неподалік селище мисливців.

— Підемо удвох. Тільки розбуджу Сашка, щоби дивився за Вікторією.

* * *

Альтаїр схилився спиною до дерева, витягнув із торби гобой. Руки не слухалися, губи тремтіли, рапіра в животі здригалася в такт серцебиттю. Він не боявся смерті, за Туманним Полем на нього чекають. Але Альтаїр мусив померти людиною.

Він підніс до лиця гобой, набрав повітря в груди й зіграв стару мелодію. Біль від рапіри став несуттєвим, бо кістки рук, ніг, хребет і навіть череп скреготали й ламалися, мов старе сухе дерево. Альтаїр витягував гобоєм звуки, як годилося, як вчила його Вульпекула. Рапіра виковзнула з рани, проте він не міг відірвати пальці від інструмента й затулити отвір у животі.

Біль у кістках і м’язах стих. Альтаїр глянув на гарячу хвилю власної крові, що вимочила сорочку. Кілька хвилин щось змінювалося, не так у кінцівках, як глибоко, у грудях, животі, голові.

Стало холодно, проте тіло не тремтіло. Альтаїр застогнав крізь стиснуті зуби. Заховав гобой у торбу, звично закріпив на поясі рапіру, що завдала йому смертельного удару. Кажуть, зброї треба давати ім’я, якщо не хочеш, щоб одного дня її обернули проти тебе. Альтаїр усміхнувся і подумки сказав рапірі: «тебе назве той, хто підбере, згодом».

Між дерев блиснуло білим. Повіки були тяжкі. Коли він розплющив очі, лурус сидів поряд. Альтаїр видихнув:

— Я ще живий.

Інші луруси зібралися довкола одинадцяти трупів. Від нападників залишиться зброя, одяг, білі браслети й кістки. Від Альтаїра — ще й підвіска із чорним каменем. Старий законник би розгнівався.

— Нехай мене… зустрінуть рідні за Туманним Полем, — побажав він сам собі.

Таке мусив казати законник, однак Альтаїр помирав наодинці, коли не брати до уваги луруса. Той покірно сидів поряд. Хлопчик потягнувся рукою до срібляво-білої шерсті. Кортіло сміятися, але обличчя не слухалося. Відколи луруси дають змогу живим торкатися до себе?

* * *

Сева озирнулася. Тео на кілька метрів відстав, він розгортав руками траву й бурмотів:

— Їх щось понадкушувало. Чому би не з’їсти цілу ягоду? А так — купа зіпсованих! Гляньте, Севастіано, сліди від зубів. Що може прогризти шкіру хутікош?

— Луруси точно їдять лише мертве?

— Точно, я впевнений, ці ягоди надкусив хтось інший.

Сева спитала не через хутікош, просто помітила цілу зграю білих котових неподалік. Тео не побачив із місця, де стояв.

— Тримай ніж у руці. Про всяк випадок. Я зараз повернуся.

— Ці звуки… — Тео вражено розплющив очі. — Я не бачив водночас більше за два луруси. Я піду з вами.

Сева цитьнула, підліток покірно схилив голову.

— Прошу вибачення, Севастіано. Я зачекаю тут.

Такі чемні діти їй подобалися.

Тварини гидко чвакали, муркотіли й гарикали. Часом підіймали замащені червоним морди, але швидко поверталися до трапези. Сева не приглядалася, краще не бачити, що їдять луруси, висока трава послужливо ховала мертвечину. Дівчина лише хотіла перевірити, чи не здалося їй. Вона підбігла до темної плями біля дерева.

То була дитина. Дівчинка років десяти, зі сплутаним чорним волоссям, синюшними губами, блідим личком, замащеним землею і чимось темно-червоним. Вона немов дрімала під деревом, поряд ліниво гойдав хвостом лурус.

Сева опустилася на коліна біля дівчинки, торкнулася її шиї, намацала слабкий повільний пульс. Вклала дитину на траву, розгорнула величезну чорну накидку, червону сорочку. Потім зрозуміла, та початково була білою, то кров забарвила її. Сева оголила груди й живіт дівчинки, але не побачила ран. Це кров тварин, яких шматують луруси?

* * *

Альтаїра несли на руках, пригортали, зігрівали. Пахло не лише кров’ю. А й сонцем, камеліями, Стрімким Потоком. Смерть така ласкава? Чому всі бояться її? Пальці хлопчика трохи згорнулися, наче хотіли схопити рукав особи, що несла його.

— Усе буде добре, — сказав м’який дівочий голос.

То не Вульпекула й не лікарка. Можливо, Смерть несе його за Туманне Поле. Альтаїр глибоко дихав, — світлом, квітами, крижаною водою.

* * *

Сашко перемістив непритомну Вікторію до її кімнати, звільнив місце на лаві для дитини. Сева готувала відвар від крововтрати. Вона мала міцний імунітет, не пам’ятала в себе жодної респіраторної інфекції, але Йон зрідка хворів. Тож Сева часом бачила, як опікун готує і п’є лікувальні відвари. Не дивно, що він був прихильним до лікування травами, якщо родом із Вавилону.

Вона зцідила рідину у склянку, охолодила, підійшла до непритомної дівчинки. Залита кров’ю сорочка обліпила тонку талію і вузькі груди. Сашко посадив дитину і притримав за спину, Сева спробувала розтулити їй рота, зуби були судомно стиснуті.

— Треба випити, щоб одужати. Допоможи мені, мила, — вона вмовляла дівчинку, м’яко натиснула великим пальцем поміж зубів. — Випий, і стане краще.

Сева ковзнула пальцем біля ікла й ледь втримала здивоване зітхання, бо гострий зуб якимось дивом глибоко, до крові, розсік її палець. Вона відсмикнула руку, рот дівчинки розтулився, а болісна зморшка між бровами розгладилася.

— Вкусила? — Тео нервово тупцював поруч.

На білих зубах і нижній губі дитини були сліди крові. Вона ворухнула рожевим язиком і злизала їх. Спрагла? Сева повільно поїла дівчинку ліками, дитина слухняно ковтала.

Пара клубами підіймалася над ванною, але на дотик вода не була гаряча. Личко дівчинки залишалося блідим, дихання стало глибшим, грудна клітка розмірено піднімалася й опускалася. Одяг дитини був із дорослого чоловічого плеча, не закривавленими залишилися лише завеликі труси. Білизну й підвіску з чорним каменем Сева залишила на дівчинці, згрубша витерла бруд і кров зі шкіри мокрим рушником, опустила дитину у ванну.

* * *

— Саш!

Хлопець схопився з крісла й підійшов до купальні, на голос Севи.

— Я тут. Щось принести? — Сашко відчинив, пропхав голову в щілину. — Якщо там якісь рани, не показуй мені, будь ласка. Ти точно можеш забинтувати все сама.

Подруга стояла біля ванни, однією рукою тримала непритомну дівчинку за плечі. Пара клубами рухалася довкола, звично спокійне лице Севи видалося стривоженим.

— Етичніше, якщо його покупаєш ти. Підміни мене.

— Покупаю кого? — Сашко скоса глянув на дівчинку. — Ти перевтомилася?

— Це хлопчик. Я поклала його у ванну в трусах, але під час миття вони трохи сповзли. Закінчуй купати, голову, груди й руки я вимила.

* * *

Вікторія розплющила очі. Давно вона не прокидалася так пізно, сонячне світло вже сягнуло шафи. Тео схилився над ліжком і притулився щокою до руки Вікторії. Вона погладила обличчя брата, потім помацала своє чоло. Там було щось закріплено, від дотику не боліло.

— Сестра пробачить мені?

— Ти не винен.

То за її помилку платив брат. Колись Вікторія не вслідкувала, що малий Тео витягнув із батькової торбини рукавиці і тримав їх голими руками. На тих речах була рідкісна отрута. Тітка Делія мала цінні цілющі трави, подаровані підлеглим цілительки. Батько вирушив до сестри прохати про допомогу. І не повернувся.

Скільки би Вікторія не шукала батька, скільки би не чекала біля воріт Материнського світу, вона не побачила ні його, ні жодної іншої людини зі звісткою. Врятувати Тео від отрути ніхто не міг.

Доля привела до їхнього дому Олександра й Севастіану, подарувала нагоду зустріти Делію, попросити протиотруту й дізнатися, куди зник батько. Тож Вікторія нарешті відчула надію на краще.

* * *

Пахло м’ясним бульйоном, хлібом, милом, мелісою і людьми.

Він мав би бути мертвим. Альтаїр провів рукою по животу, де залишалися примарні сліди болю. Зрозумів, що має на собі сорочку і штани належного розміру. Шкіра не свербіла, була чиста, у роті чувся солодко-гіркий смак.

Альтаїр оглянув приміщення. Омеблювання було добротне, на полицях стояли статуетки, за кожну з яких можна отримати немалі гроші. Хлопчика вкрили ковдрою із золоченою ниткою. Тут жили заможні люди.

— Може, пристикувати?.. Є, — молодий чоловік вдоволено зітхнув.

Незнайомий біля печі, схоже, розмовляв сам із собою. Він мав світлу шкіру, рідкісну в Маяпані. Пахло їжею. Хлопець хапався за дерев’яний держак рогача, немов каструля, яку він переносив на стіл, важила зо два відра води.

Скрипнули двері.

— О! Вікторіє, можемо обідати! Де Сева?

— Складає дрова за будинком. Я просила залишити цю справу, однак…

— Із Севою неможливо сперечатися, — хлопець засміявся. — Я би поміг, та не звик працювати фізично. Але ми хочемо бути корисними. Я вперше готував у печі, з електроплитою не порівняти, ех.

З електроплитою? Альтаїр покрутив у голові незнайоме слово. Що воно означає? Стільці совалися, тарілки гримали, запах їжі став гострішим. Альтаїр ковтнув слину і притиснув долоню до живота.

Він майже помер, але якимось дивом у цих людей знайшлися ліки. Його відігріли й вимили. Навіть завжди скуйовджене волосся хтось заплів. Альтаїра не замкнули, не зв’язали, ще й не пошкодували ковдри й одягу. Такої тактики дотримувалися в будинку розваг. Альтаїр відчув огиду. Він був ослаблений, але дві людини його не спинять.

Три? Домішався новий запах. Смуглявий підліток сів біля дівчини, уродженки Маяпану, — Вікторії. Дорослий хлопець накривав на стіл. Бесідували люди як рівні, сіли обідати разом, вони не прислуга й господарі. Трапеза не починалася, бо на когось чекали. Севу, що пішов складати дрова? Він — господар дому?

Альтаїр не помітив у присутніх білих браслетів чи підозрілих запахів. Якби вони мали стосунок до його переслідувачів, то не дали би лежати в спокої. Вікторія спитала:

— Олександре, що робитимемо з дитиною?

— Підозрюю… — хлопець стишив голос, але Альтаїр розчув: — Що він безпритульний чи з неблагополучної сім’ї. У хлопчика сліди на спині і стегнах, ніби, е-е… його били ременем. До крові. Якщо над малим знущаються, можливо, візьмемо його із собою, прилаштуємо в дитячий будинок.

Альтаїр міцно заплющив очі. Він не знав, що таке дитячий будинок, але звучало мерзенно. Якщо то один із будинків розваг, Альтаїр не чинитиме опору. Його доправлять туди, і він знищить те гидке місце. Деякі речі не мають відбуватися.

— Що таке «дитячий будинок»?

— Дім для сиріт. Вони там живуть, навчаються, отримують необхідні речі. Потім держава може допомогти їм із житлом.

— А що діти мають робити за всю цю допомогу? Працювати? — Вікторія озвучила думку Альтаїра.

— Ні. Дитячі будинки функціонують коштом податків і добровільних внесків. Звичайно, умови в дитбудинку можуть бути не найкращі, але ліпше так, ніж бродяжити чи зазнавати знущань.

Двері позаду скрипнули, щось калатнуло і стихло. Хлопчик глибоко вдихнув. Запахи сонця, камелій, Стрімкого Потоку наближалися. То людина, що забрала його з лісу. До руки Альтаїра торкнулася тканина, хтось сів поряд. Вологі пальці, із запахом мила, лягли на його шию, м’язи мимоволі напружилися.

Дівочий голос сказав:

— Ти не спиш? Не бійся. Тут безпечно.

Хлопчик стиснув зуби. Безпечно? Коли хтось тримає руку на твоїй шиї?! Альтаїр розгнівано глянув перед собою. Поряд сиділа дівчина.

Серце боляче стиснуло, ніби хтось запхав руку в його грудну клітку.

Вона подібна на скульптуру богині з Храму Світил. Щоправда, камінь не передавав ні рум’янець щік, ні синю барву очей і майже червону — округлих губ. Альтаїр добре пам’ятав статую цілительки, бо вісім місяців ночував перед нею. Звідти його не проганяли.

Храмовий законник зняв зі своїх грудей підвіску із чорним каменем, кинув у торбу і віддав Альтаїру.

— Люди з Пустинних Земель шукатимуть тебе. Борони від них камінь. Тут трохи грошей. Не затримуйся. Ти пам’ятаєш склеп, де спочиває мій друг? Він скаже, куди віднести камінь.

— Скаже?.. Він мертвий.

Законник хрипло засміявся. Він тримав руку з торбою простягнутою. Альтаїр пригадав, як вони бальзамували тіло товариша старого. Законник щось вклав йому до рота.

Треба втікати, щойно засмердить паленим. Він надто затримався в цьому храмі. Альтаїр відштовхнув торбу, вискочив на підвіконня. Востаннє глянув на статую цілительки.

— Мені твоїх проблем і грошей не треба.

— Кефею! Хіба ти не казав, що за зло платиш сторицею? Чому тоді за моє добро не хочеш відплатити? Я помру, відшукаю за Туманним Полем твоїх рідних і розповім, який ти негідний!

Альтаїр мимоволі пригладив гобой, що висів у нього на поясі. Якби Вульпекула спостерігала, нахмурила би свої тонкі брови. Вона була доброю.

— Чому я? Візьми найманців.

— У твоїх руках цей камінь — просто камінь.

Альтаїр глянув згори на старого, потягнувся за торбою і вистрибнув через вікно.

Скільки мине часу, перш ніж його знайдуть переслідувачі з білими браслетами? Скількох найманців він уб’є, перш ніж помре сам? Альтаїр гнівався на храмового законника. То було високою ціною за вісім місяців нічліжки. Він відчував підвіску законника на своїх грудях. Торба й рапіра висіли на гаку біля дверей.

Дівчина, схожа на скульптуру, схилилася над хлопчиком. Довга світла коса зсунулася з плеча. Альтаїр уперше бачив таке волосся, мовби із золотих ниток. Холодні риси обличчя Севи суперечили теплому аромату.

— Беріться за ложки, не треба бентежити гостя, — вона не озирнулася, проте на Альтаїра перестали витріщатися.

Люди в кімнаті затіяли розмову. Сева потягнула хлопчика догори, щоби сів.

— Я Севастіана. За столом — Олександр, Вікторія, Тео. Випий, це ліки.

Вона подала Альтаїру склянку з відваром. Присмак цього напою він чув у роті, коли прокинувся? Чи могли підмішати отруту? Хлопчик не поспішав приймати склянку.

— Боїшся, що гірке? — Сева зробила ковток, передала Альтаїру. — Стерпно. Навіть солодкувате. Як тебе звати?

— Кефей, — він глянув скоса на своє зібране в косу волосся. На вигляд, як у Севи. — Ти мене заплела?

Дівчина усміхнулася і кивнула. Так вона не подібна на статую. Альтаїр відчув, як кутики його губ смикнулися догори. Він випив трав’яний відвар. У повітрі був тонкий, слабкий запах людської крові. Хлопчик окинув Севу швидким поглядом і помітив червону пляму на білій тканині, якою замотаний великий палець дівчини.

Зсудомило в горлі. Альтаїр кашлянув, облизав губи і стиснув сорочку над своїм шлунком. Він відчував голод.

— Тобі треба поїсти, — Сева відійшла до столу, повернулася з підносом.

Бульйон був гарячий, ароматний, з овочами й локшиною. Дівчина поставила піднос на коліна Альтаїра, і сиділа поряд, поки він їв.