Вавилон

Вони вирушили в обід, до вечора мали дійти до селища й попроситися на нічліг до знайомого мисливця. Той був добрим другом їхніх батьків, Вікторія не соромилася його потурбувати.

Севастіана часто озиралася. Її очі були подразнені. Сукня вільно розвівалася вітром, бо дівчина не підперезалася. Коли будинок зник із поля зору, вона розправила плечі, стиснула руки в кулаки й пішла твердо, дивлячись перед собою.

Кефей зник ще до світанку. Він залишив одяг, що отримав від Тео. Нічого не вкрав, хоч міг узяти цінні речі. Навіть золоті свічники його не зацікавили, а за один такий можна безбідно жити місяцями. Кефей ні з ким не попрощався. Севастіана увесь ранок шукала хлопчика, відкладала вихід, скільки могла, зі сподіванням, що він повернеться. Вікторія не знала, як втішити дівчину, хоч і не поділяла її хвилювань. Севастіана надто непокоїлася через втечу малознайомої чужої дитини.

* * *

Альтаїр сердито глянув на кущ. За ним причаївся лурус, мовби округлі срібляві боки можна сховати за нещасними гілками.

— Я не маю наміру зараз помирати. Відчепися вже від мене, істото.

Кіт загарчав.

— Чому покинув своїх родичів? Гадаєш, я постійно вбиваю людей у такій кількості? — Альтаїр простягнув руку. Лурус підійшов і підставив плече. Хлопець почухав м’яку шерсть. — Ти одинак? Від тебе зовсім не смердить. Дивно, якщо зважити на твій раціон. Якби я мав дім…

Жовті очі примружилися, лурус замуркотів. Якби десь оселився, Альтаїр забрав би кота із собою. Міг би полювати і віддавати істоті тварин, у яких жорстке м’ясо. Він криво посміхнувся, бо здогадався, чому лурус терпить його дотики.

— Теж маєш мене за пса? — хлопець ще раз пригладив срібляву шерсть. — Нехай. Ти — передвісник смерті, я — передвісник нещасть, чим не товариство?

Ліс рідшав, ще день-два, Альтаїр дійде до місця, зазначеного на спаленому клапті шкіри, і позбудеться підвіски старого.

* * *

— Пха! Прохід не діє років десять, — мисливець почухав бороду й насупив кудлаті брови. — Навіть Їхня Ясновельможність князь не зуміли покинути Вавилон чотири роки тому. Ба більше, така дивина не лише в Маяпані, шановані гвардійці Ґорії і Планину більше не пропускають нікого ні у Вавилон, ні звідсіля. Подейкують, то воля богів. І вам обіцяли відчинити?

— Обіцяли. Можливо, як виняток, — Сева пригадала топоніми в історичній книжці Вавилону, яку їй давала Вікторія. — Отже, проходи Ціну й Пустинних Земель працюють справно?

Мисливець сердито витріщився. На руці, якою він тримав кухоль, випнулися вени. Вікторія поперхнулася чаєм, кахикнула.

— Даруйте, вона нічого не знає. То моя провина, я не пояснила! Севастіана не мала на увазі, ніби ви підтримуєте зв’язок із тими людьми. Я негайно розповім.

Мисливець відкинувся на спинку крісла, випив за один підхід кухоль вина. Вікторія з’їжилася, почервоніла. Вона неохоче й мало розповідала про сучасний устрій у Вавилоні, частіше — історії давні, про перші роки колонізації світу «знедоленими».

— Ох. Маяпан, Ґорія і Планин тримають оборону на кордонах із Пустинними Землями, війна триває багато років. Ворожі найманці часом проникають на наші території, це… криваво і страшно. Усі з браслетом на зап’ясті з білого металу — найманці з Пустинних. Контакти з ними — держзрада. Припустити, що хтось має інформацію про стан справ у ворожій країні — звинуватити в невірності королівству Маяпан.

Сева кивнула. Тео розповідав про конфлікт між основоположником Пустинних Земель з іншими богами. Виходить, протистояння держав триває досі?

* * *

Вікторія прошепотіла:

— Тітка сказала… через п’ять днів?

— Мгм.

Сашко стискав руку Севи, мовби це рятувало від тривоги. Вони просиділи тут понад двадцять годин. Арка була звичайнісіньким шматком архітектури, недоречним у лісі. Зі слів Вікторії, коли прохід відчинявся, люди на кам’яному підвищенні щезали.

Арка не працювала.

— Потрібен план дій, — сказала Сева. — Мисливець мав рацію, додому ми так просто не потрапимо. Отже, вирушимо в місце, де є дієва «кроляча нора» — в імперію Цін. Піша дорога триватиме місяці. Авто тут немає, але є коні. Сашко не вміє їздити верхи. Ми можемо найняти перевізника?

— Ваших грошей ми не маємо, але в нашому світі я заможний і знайду спосіб розрахуватися з тобою, — додав Сашко. Його заспокоїли думки про власну золоту кредитку, напруга трохи відпустила.

Вікторія пригладила волосся Тео, який спав, схиливши голову на її стегна.

— Я організую. Спершу поїдемо в маєток князя, повідомимо, що вирушаємо в столичне місто. Поки король у поході, крізь оборонні мури не пройти без документа. Те саме із перетином кордону королівства, лише в столиці можна взяти дозвіл. Ми з братом підемо з вами, нам неодмінно треба до тітки. Але доведеться зачекати зо три тижні, перш ніж вирушити, нехай для Тео приготують снодійне.

Вони вже шостий день у Вавилоні. За три тижні дядько Йон із батьком повернуться з подорожі, а в них і телефонного зв’язку немає. Татусі збожеволіють від хвилювання. Сашко трохи пом’яв руки подруги. Сева сказала:

— Немає необхідності чекати. Снодійне є. Я приготую відвар.

Подруга мала синці під очима. Вона була засмучена через Кефея, а тепер додалися нові причини журитися. Сашко намагався втішити:

— Севочко, тато пригляне за дядьком Йоном. Можливо, до того часу, як ми прибудемо, вони з’їдуться, ха-ха! Що не діється, усе на краще.

* * *

Дім був добротний, міцний, із внутрішнього двору лунало тривожне іржання коней. Альтаїр зазирнув через розбите вікно. Йому не потрібне світло, щоби бачити кімнату. Ще до того, як підійшов, сморід смерті, крові, переслідувачів із білими браслетами обпалив ніс.

— І де носить ту собаку? — гарикнув молодий, стрункий найманець. Він пошкрябував піхвами меча дошку під своїми ногами.

Альтаїр розглянув убранство дому. Бідніше, ніж у Вікторії, зате одна зі стін — повністю заставлена книжками. На землі нерухомо лежали три людини. Одна — зовсім мала, років семи. У дорослої жінки була відсічена рука. Коли судити із запаху, їх вбили день чи два тому.

Віддати підвіску господарям дому Альтаїр не зможе.

На сей раз — чотири переслідувачі. Сидять у кутку й почергово п’ють із пляшки. Серед смороду хлопець вловив запах хмелю. Кремезний найманець закректав, піднявся на ноги і відказав молодому:

— Скоро прийде. Пан у чорному не помиляється. Чому називаєш його «собакою»?

— Пан бачив його, мельком. Казав, таку морду ми не сплутаємо з іншими.

Альтаїр відступив від вікна, зайшов у тінь дерев і голосно крикнув:

— Гав!

Двоє вискочили з будинку майже одразу. Молодий найманець побіг до Альтаїра, змахнув мечем. Хлопець розігнувся з-за дерева, підсік рапірою ноги чоловіка, спробував проткнути груди зі спини, але лезо заскреготало до металу. Біля голови Альтаїра просвистів короткий ніж, він ухилився, відскочив. Ліс був його територією, бо зір людей ніколи не зрівняється з його зором. Він перебіг півколом, знову свист, стрибок убік, хлопець сховався за дерево.

— Швидкий пес, — прогудів кремезний найманець. Він метав ножі, покладаючись на слух.

Молодий не міг піднятися на ноги з пошкодженими сухожилками, відповз до дерева. Крикнув:

— Ми не збираємося тебе вбивати!

Здоров’яга здивовано вигукнув «га?!» Поранений єлейним голосом додав:

— Кинь нам камінь. Ми не будемо тебе переслідувати. Той законник просто, ах… — він засичав, мабуть, від спроби напружити м’язи ніг. — Скористався тобою. Ти не мусиш помирати через нього. А таке існування життям не назвеш. Нумо, е-е, друже, кинь нам камінь. Ти ж іще малий, зелений хлопчина.

Принаймні цей не такий тупий, як попередні. Уперше нападники намагалися домовитися з Альтаїром.

— Хлопчина? А хіба не собака? Звідки ваш пан у чорному знав, куди я піду?

— Гарне питання. Відколи ти забрав камінь, він знає кожен твій крок.

Альтаїр чув, що найманці наближаються. Чи то їм бракувало клепки рухатися тихо, чи то п’яні тіла виявилися неповороткими, та хлопець зневажливо усміхнувся, прислухаючись до хрускоту гілок і шелесту трави.

Атакував раз, другий, ухилився від ще одного ножа. Витер рапіру до плаща мертвого нападника. Причаївся. Метальник ножів не міг розгледіти Альтаїра, проте цілився в його напрямку. Молодий найманець затих.

Знову показався сріблявий кіт. Схилився низько, не йшов, а плив травою. Чоловік із ножами підходив до Альтаїра, лурус рухався за ним. Хлопець здивовано спостерігав за нехарактерною котовою поведінкою. Що за дивакувата істота? Лурус, мовби забув про вкрадливість, зашурхотів і затріщав гілками. Метальник різко обернувся, Альтаїр вистрибнув, змахнув рапірою, і кров із шиї чоловіка оросила траву й луруса.

Альтаїр вклонився істоті, бо та допомогла побороти здоров’ягу. Луруси виявилися розумними. Чи то саме його такий? Кіт махнув хвостом, наче приймаючи подяку, стріпнувся і обернув морду до чоловіка з розтятими сухожилками. Альтаїр підійшов до останнього живого найманця.

— Я би хотів… уторгувати собі життя, — втомлено, без оманливої люб’язності, сказав чоловік.

— Ні. Але я подумаю, чи зробити це швидко. Віриш чи ні, я знаю багато способів змусити тебе просити смерті. Хто з вас убив сім’ю, що жила в цьому домі?

— Ти, — найманець здер голову догори. — Щойно вирішив прийти в цей дім, ти підписав їм смертний вирок.

Рука Альтаїра здригнулася. Невинні люди заплатили життям за його намір. А як же… Сева й інші? Ті, кого він забруднив своєю присутністю? Альтаїр хотів відтяти отруйний язик мечника, а тоді пальці, один за другим, а тоді…

— Кого ще ви вбили дорогою сюди? — хлопець різанув рапірою праву кисть найманця, нею той тримав меч. — Відповідай.

— Дорогою з княжого міста — нікого. Наказано не привертати уваги, позбутися людей у цьому домі й чекати на со… на тебе, — чоловік мало не скавулів від болю.

І хто тут собака? Альтаїр втомився терпіти сморід. Благо, рятувала пов’язка на обличчі й північний вітер. Білий браслет мечника майже світився в темряві.

— Ми виконували наказ.

— Як і дев’ятнадцять інших, що мені стрічалися. Хто такий пан у чорному? Що це за камінь?

Чоловік відповів. Їх, найманців, у пана понад дві сотні. Як і їхній господар, вони з Пустинних Земель. Усі, кого знав мечник, надсилалися в конкретні місця в певний час, щоби відбирати божественні предмети. Торкатися до тих речей голими руками їм заборонили. Коли вірити чуткам, пан у чорному знаходив артефакти й людей особливою кулею, вона вказувала, де згодом з’явиться річ.

— Якби ти забрав у мене камінь, що мав робити далі? Після того, як убив би мене.

— Божественні предмети належить доправити панові в чорному, у столичне місто. Він — єдиний і шанований лікар королівської сім’ї.

— Мгм. Можеш зробити це сам, — Альтаїр ногою штовхнув меч до чоловіка.

Хлопець чекав останнього випаду, але найманець оцінив свої сили тверезо. Він розсік собі шию одним рухом, захрипів і зсунувся в траву. Альтаїр дочекався, коли лурус взявся за найманця, — це означало, що той дійсно мертвий. Тоді увійшов до хатини, запалив лампу.

Спершу він переклав на ліжко дитину. Хлопчик був наче лялька, із цим сірим, із темними плямами, лицем, із м’якими чорними кучерями. Альтаїр переніс і батьків, вклав по правий і лівий бік від дитини. Припасував до тіла жінки відтяту руку. Накинув на сім’ю покривало, вклонився їм.

— Ваші вбивці мертві. Я заночую в конюшні. Ваших тварин відпущу в ліс. Одного коня візьму собі. Нехай вас зустрінуть рідні за Туманним Полем.

Альтаїр вимився в бочці з холодною водою, почистив зуби, кинув на сіно каптан, витягнув пояс Севи й ліг. Тіло здригалося, м’язи то напружувалися, то розслаблялися, але дихання вирівнювалося. Хлопець притулив пояс Севи до свого обличчя, і довколишні запахи згасли.

Вона вдома. У безпечному Материнському світі. Альтаїр знав, що в байках і легендах багато брехні. Богам, королям, князям і вельможам потрібні влада й підлеглі. Це причина, чому Вавилон захопили. Тільки наївні вірили, ніби боги створили цей світ для знедолених.

Альтаїр дихав і згадував. Тепле ліжко, смак цукерок, пісню перед сном. Як Сева цілувала його волосся. Серце швидко калатало в грудях, але не від болю, не від страху чи тривоги, а від несподіваного, тремтливого, доброго до нього тепла.

* * *

Тео міцно спав значну частину дороги. Яку бурду би не заварила Сева, снодійне виявилося ефективним. Коли хлопчина прокидався, був у доброму гуморі, з ним стало простіше балакати. Віз, на якому вони їхали, перетнув ворота фортеці. Брудну вулицю всіяли барвисті крамниці. Сашко щасливо розсміявся. Сева підняла брови, він пояснив:

— Я тішуся! Ми справді немов у комп’ютерній грі! Це найправдоподібніша віртуальна реальність, у яку я бавився... Ай, ти зрозуміла.

Хлопець відшукав позитив у тому, що вони затрималися у Вавилоні. Тут — цілий незвіданий світ із майже-магією. Звичайні люди нічого особливого не творили, але були боги і їхні артефакти, незвичайні тварини, демони й воїни з крутими скілами! На жаль, ельфів і гоблінів не водилося, але Сашко вирішив дізнатися якомога більше бодай про наявну дивину.

На них вказували пальцем і перемовлялися, коли друзі їхали повз людей. Вікторія ніяково пояснила, що тут рідко бувають приїжджі з такою світлою шкірою, а золоті коси Севи зовсім примітні. Подруга накрила голову капюшоном.

Їх висадили біля заїжджого двору. Поки грілася вода для купальні, Сашко шукав «жертву»: за стандартами пригодницьких ігор, треба спіймати й розпитати NPC. Хоч тутешніх грошей у них не водилося, Сашко покладався на блискучий ліхтарик на батарейках, що завалявся в рюкзаку. Врешті знайшлася дівчина, що згодилася обміняти інформацію на таємничий для неї гаджет. Працівниця заїжджого двору соромливо заховала ліхтарик у кишеню і роз’яснила:

— Їхня Ясновельможність Ганяський князь — мудрий і добрий! Відколи Їхня Ясновельможність змінив на посаді свого батька, княже місто стало гідним всіляких похвал, вам неодмінно треба побачити ярмарок, і сади за княжим маєтком, і Храм Світил, на його склепінні — зорі, місяць, сонце, все з коштовного каміння, сяє і вдень, і вночі, а статуя богині… Ох, у храм зараз не потрапити, — дівчина здригнулася, немов згадала щось страшне.

Сашкове єство геймера насторожилося, бо після такої реакції NPC годилося видати місію. Він намагався приховати свій ентузіазм.

— О. Чому?

— Така прикра історія! Вірян, які молилися в Храмі Світил, жорстоко вбили. Храм зведений із білого каменю, але після тієї ночі долівка була червона від крові. А найстрашніше, статую богині розбили! — у дівчини щокою скотилася театральна сльоза. Сашко підняв брови. Декому варто переглянути пріоритети. — Подейкують, такий камінь не може розбити людина. Це означає, у Храмі Світил буйствували…

— Демони, — охоче підказав Сашко.

Він згадав інвентар зі зброєю з останнього шутера, який проходив. Як же прикро опинитися в грі без можливості боротися! Хіба це не прирівнює його до NPC? Співбесідниця розцінила палітру емоцій Сашка по-своєму.

— Не засмучуйтеся. Їхня Ясновельможність князь розпорядився створити нову статую. Ви неодмінно зможете побачити прекрасний Храм Світил.

* * *

У маєтку їх приймав чиновник, що мав справу з документами. Озброєні люди в кольчугах стояли на варті. Сева смикнула Сашка за рукав, щоби не витріщався на мечі жадібним поглядом.

За столом струнко сидів чоловік років п’ятдесяти, він поправив окуляри і прийняв від Вікторії листок із проханням відвідати столицю.

— Причина?

— Шукаємо лікаря для брата.

Дівчина показала чиновнику сірі плями на спині Тео, чоловік поставив під листком сургучеву печатку, кинув погляд на Севу з друзями й завмер. Він безпомічно розтулив рота, зняв окуляри, знову припасував їх на себе і сказав:

— Будь ласка, нікуди не… Чекайте тут, — чиновник гучно відсунув стілець, кинув окуляри на стосик документів і вибіг із залу.

— Він так на тебе глянув! Наче проблема не у світлому волоссі, — Сашко обхопив Севу за плечі, засміявся. — Очевидно. Моя подруга — головна героїня гри чи новели. Залишилося дізнатися, які в тебе надздібності!

Сева скептично підняла брови. Двері відчинилися, і ця драматична поява справді мала карикатурний вигляд. Витончений, вбраний у золоті і смарагдові шати, молодий чоловік знайшов поглядом Севу, щасливо заусміхався, вхопився за груди.

— Їхня Ясновельможність князь, — повідомив один із вартових.

Вікторія і Тео низько вклонилися, Сашко й Сева теж. Князь замахав руками.

— Дорога моя Лусі!.. Як це можливо?

Сева відступила, коли князь опустився на одне коліно. Сашко зітхнув і поплескав її по плечу:

— За законами фентезійного чтива, Севочко, Їхня Ясновельможність князь переплутав тебе з твоєю сестрою, мамою чи попереднім втіленням.

* * *

Князь навис над столом, мовби тягнувся до Севи, не відводив від неї захопленого погляду і крутив у руках окуляри чиновника.

Дівчину не забавляв новий статус, зате Сашко не міг натішитися жанровими кліше. Зі слів князя, її батьки — давно покійні імператриця Лусіана й імператор Цін Вухвань. На престолі Ціну зараз старший брат Севи, а вона — одна з принців і принцес.

— Вирушимо в столичне місто через день. Необхідно підібрати охорону і скерувати посланця до панівної сім’ї зі звісткою про ваше повернення, Ваша Високосте Севастіано.

— Не треба так мене називати. Ми можемо добратися в столицю самі. Я потрапила у Вавилон випадково й хочу без зайвого галасу зникнути. Будь ласка, не надсилайте нікому звістку про мене.

Оправа окулярів у руках князя хруснула. Чоловік хмурився і добирав слова.

— Вас розшукували чотири роки. Жоден князь королівства Маяпан не мав спокою. Лусі, кхм, Їхня Величність Лусіана писала мені, — князь усміхнувся. — Не годиться відкривати зміст листування, однак панівна сім’я королівства Маяпан розкаже вам, яку долю готували для вас батьки. Ваша Високосте, вам не перетнути кордон без дозволу. Я можу супроводити вас. Дорога далека, загроз не злічити.

Сева глянула на Вікторію, бо та більш-менш обізнана в ситуації. Дівчина кілька разів кивнула, мовляв, погоджуйся.

— Тоді ми завдамо вам клопоту, Ваша Ясновельможносте. Дякую.

Багатостраждальні окуляри вихопилися з рук князя, перелетіли через стіл і розбилися від удару до підлоги. Чиновник за їхніми спинами зітхнув. Князь витер носовичком чоло й відлунням повторив:

— Дякую. Бажаєте глянути на маєток Їхньої Величності Лусіани? Ви повинні прийняти спадщину. Не бачу перепон, чому б не зробити це сьогодні.