I. 5. Дорога в столицю.

Альтаїр залишив коня біля дерева, сів поруч із неохайним, зарослим бородою п’яницею, підштовхнув до нього пляшку вина. Знайти Ніколаса було легко, той оселився неподалік від згорілого монастиря. За роки, що минули, кам’яні стіни не розсипалися, угіддя не заросли чагарниками. Ніколас цілком міг марнувати час на викорчовування кущів. Будівля дивилася на них чорними проваллями вікон і дверей.

— Знайомі?

— Ха-ха! Я Альтаїр.

Чоловік грубо відтягнув рукави каптана хлопця і оглянув обидва його зап’ястя, тоді відкоркував вино, принюхався. Задоволено закрехтів, одним махом вихилив пів пляшки.

— Чому ховаєш лице ганчір’ям? Понівечене?

— Ні, — Альтаїр зморщив носа. Від Ніколаса смерділо майже так само, як від найманців із Пустинних Земель. — Маю для тебе роботу. Ходи зі мною. Я оселився біля млина. Приведеш себе до ладу, завтра в дорогу.

Ніколас зневажливо розсміявся. Альтаїр вихопив свою рапіру, різким рухом замахнувся на чоловіка, той заблокував лезо каменем, що був тут-таки, під ногами. Від удару блиснули іскри. Ніколас витріщив запалені очі.

— Звідки в тебе ця рапіра?

— Від наставника.

Вони відскочили одне від одного, Альтаїр вищирився. Ніколас випрямив спину, підняв із землі довгу палицю і вказав нею на хлопця.

— Чому рапіра Кефея в тебе? Хто твій наставник?

Ніколас зробив кілька випадів, але його палиця не торкнулася ні спини, ні ніг Альтаїра. Хлопець закріпив рапіру на поясі і граючись вивертався. Ніколас плюнув, відкинув палицю, вайлувато підбіг. Навіть після барила медовухи колишній охоронець імператорської сім’ї би так не розслабився.

— Ти повільний, — Альтаїр уникнув удару, спробував зробити підсічку. Ніколас відступив, щоби кинутися навіть більш несамовито.

Від натиску незграбність чоловіка стала помітнішою. Йому минуло сорок, але рухи характерні для старого. Пов’язка на обличчі Альтаїра зсунулася, Ніколас відскочив і гидливо скривився.

— Кажеш, Альтаїр? Тебе шукають служники Володаря. Ти «пес», якого треба спіймати живим чи мертвим.

Хлопець заховав ліве око пов’язкою, жартівливо вклонився. Ніколас сильно пітнів, краплі стікали його лицем. Майже сльози. Чоловік кинувся. Альтаїр дав змогу схопити свою праву руку, звести її за спину. Ніколас тримав неміцно, за бажання, можна обернути положення собі на користь. Хлопець вдихнув. За ширмою смороду чувся аромат говенії. Отрута примарного кореня. І де Ніколас знайшов цю біду на свою голову?

— Давно тебе отруїли?

— Не твоя собача справа, — чоловік хрипло розсміявся з власного каламбуру.

Альтаїр крутанувся убік, вивільнив руку, вдарив суперника ліктем у сонячне сплетіння, злегка, щоби вибити дух. Ніколас осів на траву.

— Допоможемо один одному. Мене шукає пан у чорному. Ти чув про нього?

— Я чув, що скажену собаку варто… прирізати, щоби не розносила заразу, — Ніколас сплюнув кров, плеснув рукою пов’язку на обличчі Альтаїра.

Хлопець перехопив кисть чоловіка, і той завалився на спину без тями. Зап’ястя мозолистої руки туго обвивав білий браслет. Альтаїр потягнув Ніколаса догори, закинув упоперек спини коня, як мішок із зерном, і рушив до млина.

* * *

Друзі, — Сашко не сумнівався, що їхні з Вікою і Тео стосунки вже стали товариськими, — у супроводі князя й охоронців рухалися поміж крамничок. Було галасливо, люди перемовлялися і реготали, стіни підпирали п’яні чоловіки і смішливі жінки. Часом тон розмов натовпу ставав тривожним, лунали слова «храм» і «демони». Князь у такі моменти скоса дивився на Севу, але подруга не розпитувала.

Сашко спинився біля дерев’яної стійки з акуратним стосом барил, солодко пахло медом і алкоголем. Він би не відмовився скуштувати напій з іншого світу. Однак Сева недвозначно натякнула, що гроші князя вони не тратитимуть, удосталь того, що Віка через них дещо збідніла. Сашко звик до золотої кредитки на всі випадки життя і не поділяв думку подруги, але хто з нею захоче сперечатися?

— Панні би пасувало! — крамарка підхопила Віку за лікоть, потягнула до свого товару. — Підвіска з оком лева вбереже від злих язиків, а якщо візьмете…

— Мені не потрібні прикраси, — дівчина слабко борсалася в міцних руках жінки.

— Панна така гарна, невже не примірите?

— Не цікавить, — Сева вихопила й перемістила Віку між собою і князем, мовби захищаючи.

Сашко мав великий досвід у читанні новел. Серед них, до прикладу, одна про заборонене кохання ельфійок. Хлопець підозріливо дивився на рум’яну Віку. Дівчина останнім часом не відривала погляду від Севи, іноді хмурила брови, червоніла, усміхалася. Сашко смикнув Тео за рукав:

— Тобі не здається, що твоя сестра, м-м… змінила ставлення до Севи? У вас нормально, коли дівчата зустрічаються з дівчатами?

— А це може бути ненормально? Є місця, де дівчатам годиться бачитися лише з хлопцями? — Тео широко розплющив очі.

— Не в тому сенсі. Я про парочку, про стосунки. Кохання.

— Якщо знайдеш споріднену душу, бачитимеш у людині людину. Без огляду на стать, — підліток поважно кивнув.

Сашко шепнув собі під носа «вау». Прогресивний лад цього явно стародавнього суспільства вражає. Віка обережно посмикала Севу за рукав і зашепотіла їй на вухо. Сашко не ревнував, просто відчув себе покинутим. Краще би подруга не поспішала з романтикою, їм невдовзі додому повертатися. Він вирішив трохи стимулювати Тео, щоби той влаштував сестрі істерику й запобіг намірам дівчат.

— А якщо ці двоє будуть разом? Сева з Вікою.

— Ох, — очі підлітка блищали, Сашко сприйняв це за обурення, але малий піднесено вигукнув: — Я був би щасливий, якби супутницею в житті моєї сестри стала Їхня Високість!

Князь зашпортався, його підхопив один з охоронців. Чоловік потріпав головою, мовби хотів позбутися якоїсь думки, і продовжив рухатися, трохи задерев’яніло. Сашко дуже добре його розумів.

* * *

Сева погладила обтягнуте блискучою мерехтливою тканиною крісло. Уперше бачила такий матеріал, лускуватий, прохолодний на дотик. Сашко стояв неподалік, перед величезною, метри три завширшки, мапою. Вікторія з Тео були на терасі. Будинок Лусіани підтримували в стані, у якому його залишила власниця двадцять два роки тому. Під стінами навіть стояли горщики з квітами.

Радісний князь підійшов до Севи. Якби їй довелося так довго усміхатися, у неї би боліло лице.

— Ваша Високосте, ви втомилися?

— Ні. Називайте мене Севастіаною.

— Без сторонніх так і робитиму. Не прийміть за зухвалість, за бажання, можете називати мене Юстином.

Сева кивнула. Не можна заперечувати її причетність до Вавилону, тож час пошукати інформацію про Йона. Якщо князь знав її батьків, може, і про опікуна чув.

— У Материнському світі мене виховував Йон Родзен. Маєте якусь інформацію про нього? Чи знаєте, хто має?

— Йон — славнозвісний воїн. Служив у війську Їхньої Величності імператора, вашого батька, згодом став Першим охоронцем. Йон Родзен перейшов на службу вашій матері, коли вона здобула статус імператриці, — князь повів Севу до портретів на стіні. — Їхня Величність Лусіана у всьому покладалася на Йона й Ніколаса, двох підлеглих. Вони родом із нашої спільної батьківщини, королівства Маяпан. Імператриця згадувала цих охоронців у листах.

На найбільшому полотні була дівчина з довгою золотавою косою, у яку вплели пишні білі квіти. Лусіана здавалася хворобливою, тінь від вій підкреслювала темні кола під очима. Портрет немов намалювали із Севастіани, після аварії, у яку потрапив Йон.

Були менші полотна: з горделивим смуглявим чоловіком і білявою дівчинкою, з двома вродливими сивими жінками похилого віку, що тримали в руках кошики з квітами, й інші.

— Коли я отримав титул князя Ганяського, звів Храм Світил. Завжди були охочі вклонитися образу таємної цілительки. Мало людей знають, що це Їхня Величність імператриця. Храм постраждав від найманців із Пустинних Земель. Є чутки про демонічних істот, проте це неправда. Моє місто безпечне, вам нічого тут не загрожує.

* * *

Вікторія спинилася перед дверима кімнати Севастіани. Від хвилювання серце боляче гримало в грудях, а кінчики пальців немов затерпли. Вона надто довго наважувалася. Чи не пізно? Свічка в руці мерехтіла. Вікторія постукала у двері.

— Ваша Високосте, чи можу я?..

Двері відчинилися. Принцеса була в нічній сорочці, боса, з розтріпаною косою, перекинутою через плече. Севастіана міцно стиснула губи, глянула з докором. Вікторія мимоволі відступила.

— Ваша Високосте, я… не хотіла тривожити.

— Я справді намагаюся контролювати власні емоції. Але якщо навіть друзі називатимуть мене високостями, мої нерви не витримають. Для тебе я Севастіана. Сева. На «ти».

Принцеса відчинила двері ширше, запросила всередину. То був кабінет, із книжками, мапами й сувоями. Сева, схоже, ще не збиралася до сну, вона запалила безліч свічок і ламп, було світло. Деякі книжки лежали на великому дубовому столі в безладі, кілька складені осібно, біля химерної торби, яку принцеса принесла з Материнського світу.

Від думки про відмову Вікторія відчувала слабкість. Сева забрала підсвічник з її тремтячої руки, тихо сказала:

— Не хвилюйся. Ти надто тривожна після того, як ми побували в маєтку князя. Щось не так із моєю з’ясованою особою?

Вікторія кивнула, тоді похитала головою. У роті пересохло.

— Я чула слова князя. Твоя матір була цілителькою, іноді здібності успадковуються. Якщо допоможеш Тео, я зроблю все, що накажеш. Я готова прислуговувати тобі все життя. Здібності не виявити неозброєним оком, але є спосіб упевнитися. Я можу?

Принцеса кивнула. Вікторія побачила на столі вишуканий ніж для розтину конвертів. Узяла його, провела лезом по своїй долоні, щоби вийшло трохи крові. І передала ніж Севі.

* * *

Тео витягнувся на широкому ліжку. Він уже випив снодійний відвар, повіки стали тяжкими.

Чи залишиться Їхня Високість із Вікторією, якщо вони стануть близькими? Коли Севастіана зробить ліки й він одужає, — від цієї думки в Тео замлоїло в животі, — коли він буде здоровий, чи дозволять йому вчитися битві на мечах? Вікторія розповідала, яким відважним воїном був їхній батько. Боровся з ворожою армією на кордоні, приносив знедоленим мир!

Двері відчинилися, до кімнати увійшла сестра. Тео хотів спитати, чому вона так пізно, але помітив біля дверей ще одну людину. На Севастіані знову надто мало одягу. Тео сів на ліжку й опустив голову.

Вони збираються сказати йому? Сестра вирішила бути із Севастіаною і хоче спитати, якої він про це думки? Тео поплескав своє гаряче обличчя руками. В полі зору з’явилися чашка із чимось схожим на вино і склянка з водою. Це щоб заспокоїти?

— Дякую. Я зрозумів. Я… радий, — Тео скоса глянув на щасливу сестру, і сам усміхнувся.

— Зрозумів? Кмітливий! — Вікторія запхала склянку й чашку йому в руки.

— Я можу назвати з десять причин не робити цього, — Севастіана потерла очі долонею, зап’ястя дівчини було обмотане білою тканиною. — Однак ми у фентезійному світі. Єдинороги, феї, оце все. Пий.

Тео зазирнув у чайну чашку, із чимось в’язким і темним. Не вино. Це ліки проти його отруєння?

— У Вавилоні немає такого, Ваша Високосте. Жодних єдинорогів. На півночі водиться триріг, але… — він перехилив чашку, ковтнув і відчув, що виблює. Швидко запив водою, подихав носом і стримався. Смак рідини в чашці схожий на кров.

Вікторія обернула Тео спиною до себе й потягнула сорочку догори. Кортіло лягти на м’яку перину, але пальці сестри міцно тримали його плечі. Вікторія схлипнула. Потім знову. І голосно розридалася.

Тео сполохано обернувся, сестра обійняла його. Вона давно так гірко не плакала. Севастіана поплескала плече Вікторії, усміхнулася і сказала:

— Плями зникли, Тео. Ти здоровий.

* * *

Ніколас їхав верхи, по правий бік від екіпажа. Погляд вабила мереживна занавіска на вікні. Часом бліда вузька кисть відтуляла тканину, проте дитину чи жінку, що була в екіпажі, Ніколас не розгледів. Він не знав, навіщо в монастирі збирають тяжкохворих із прилеглих земель, але здогадувався, що це стосується людини в екіпажі. Вона приїхала в супроводі чотирьох озброєних вершників, із возом зі скринями.

Ніколас дивився на гордих військових і мріяв, що колись стане одним із них. Однак його вивчили справі меча не для благородної справи, а прислуговувати в монастирі. Він не сильно відрізнявся від вартового пса. Третій рік Ніколас вважався повнолітнім, але не вирішував власну долю.

— Ох, знову, — процідив він крізь зуби.

Чорний чуб виднів за огорожею. Крізь щілину між дерев’яними дошками заглядали блискучі темні очі. Кефей потрапить у халепу, якщо вештатиметься поза монастирем. Ніколас стиснув повіддя. Від погляду на це наївне лице він внутрішньо здригався, а надто, коли бачив синці й рани. Тупе ниюче співчуття, — скалкою під нігтем, болем у зубах, — виникало тільки до Кефея. Може, бо та душа навіть більш пропаща, ніж його.

Голова тріщала від болю. Ніколас закректав, сів. Йому в руку вклали пляшку, чоловік вдячно промичав, відпив трохи й одразу сплюнув.

— Вода?

— Пха! Ти чекав вина?

Ніколас знав, що світло зробить головний біль сильнішим, проте розплющив очі з досади.

Альтаїр вишкірився. Цього не видно за ганчіркою, що майже повністю вкривала лице хлопчини, але легко можна пов’язати примружене праве око й насмішливий тон із відповідним виразом обличчя.

Кімната тісна, майже без меблів. У кутку — абияк збитий стіл. Ніколаса розмістили на вузькій дерев’яній лаві.

— На подвір’ї бочка з водою, зроби щось із цим, — Альтаїр вказав на брудний одяг чоловіка, кинув йому згорток. — Твого розміру.

Ніколас придивився до хлопця. Штани задовгі, сорочка висить. У широких плечах вгадувалася міцна в майбутньому статура, але пояс підкреслював ще по-дитячому вузьку талію. На вигляд — років п’ятнадцять.

— Чого тобі від мене треба?

— Для початку, щоби ти помився. Потім візьмеш у князя дозвіл, для себе і свого хворого племінника. Завтра вирушимо в столицю до лікаря. Маю справу, для якої згодяться твої кайдани, — Альтаїр вистрибнув через відчинене вікно на подвір’я.

Ніколас зціпив зуби й зумів не опустити погляд на білий браслет, що стискав ліве зап’ястя.

— Собако, чия родина має такого «хворого племінника»? — він випив трохи води. Темна худорлява постать ще стояла по той бік вікна. — Гаразд. Коли я допоможу тобі… скажеш, що сталося з Кефеєм.

* * *

Сева впорядкувала речі в рюкзаку під ранок. Серед майна Лусіани було кілька рукописів. Дівчина припустила, що ті написані матір’ю. В одному — перелік рослин, як знайомих, «шавлія» чи «полин», так і витіюватих, «фартація молодого місяця» і «квітка скорпіона». Докладні роз’яснення зі збору, приготування настоїв і відварів, з коментарями й виправленнями. Був записник із симптомами і хворобами, з порадами для полегшення стану чи лікування. Навпроти частини хвороб було слово «кров», тепер Сева розуміла, що мається на увазі.

Якщо здібності цілительки діють у Материнському світі, є шанс повернути Йона «до». Якщо ні, доведеться доправити опікуна у Вавилон.

Мапи було три. Найстаріша на вигляд — добре збалансована, з майже однаковими за площею державами, обмеженими Океаном на півдні, сході й заході, Туманним Полем на півночі.

Вавилон міг бути більшим, ніж Маяпан, Пустинні Землі, Планин, Цін і Ґорія, адже північ мала вигляд незвіданих земель.

Найновіша мапа датована чотириста другим роком. Лінії кордонів стали ламаними, площа Пустинних Земель збільшилася щонайменше вполовину за рахунок Маяпану, Планину й Ґорії. Лише імперія Цін на південному сході не зазнала змін.

Сучасне королівство Маяпан — невелике, майже суцільно зелене, за винятком міст-фортець і столиці, зміщеної до сходу. Правіше на мапі — Цін, дзеркально повторює розташування фортець за Маяпаном. Імперія менш озеленена, натомість там безліч озер і внутрішнє море.

Пустинні Землі, на північному заході, пересікає єдина річка, вздовж якої розташовані міста. Територія — здебільшого пустельна, за винятком земель, відсічених від інших держав.

Сева вклала сучасну мапу й обидва рукописи в рюкзак. Туди-ж сховала мішечок із золотом. У Лусіани була ціла скриня монет. Вікторія сказала, того, що взяла Сева, двічі вистачить на дорогу в імперію.

Тривога за Кефея досі поколювала в грудях. Хлопчик був із ними недовго, але прикипів до її думок. Він сам-один у цьому небезпечному світі.

Сева пригладила синю стрічку у волоссі, зайшла в сусідню з кабінетом кімнату, у гардероб Лусіани. Підібрала собі одяг і плащ із капюшоном.

На столику лежала тонка біла різьблена маска. Дівчина притулила її до свого лиця і глянула в дзеркало. Очі були затінені, а вирізьблені на масці тонкі губи з опущеними кутиками мали засмучений, похмурий вираз. Чому матір ховала обличчя?

* * *

Тео спостерігав, як багато оздоблений екіпаж повертає на іншу вулицю, зникає за будинками. Вікторія усміхалася, її очі були спокійні, руки міцно тримали торбу. Хлопець не знав, як спитати в сестри, що відбувається. Усе сталося так раптово, він встиг лише кинути Їхній Високості й Олександру кілька слів прощання.

— Чому ми не поїхали разом? — Тео взяв Вікторію за руку і з острахом глянув на її лице. Він боявся спричинити біль своїм питанням.

— Бо ти здоровий. Усе закінчилося, Тео. Тепер ми будемо щасливі.

— Як це пов’язано з вами двома? — хлопцеві стало гірко. — Ви розлучилися, бо Їхня Високість повертається в Материнський світ? Я для тебе тягар, через мене ви не можете бути разом? Вікторіє, наздоженемо їх! Я хочу, щоби ви стали сім’єю.

Сестра кашлянула, почервоніла і сказала:

— Напевне, ти не зовсім здоровий. Пошкодився головою.

Тео пояснив, що знає про їхні стосунки, розповів, що казав Олександр, а потім постраждало його вухо, яке нещадно смикала сестра, як покарання за довгий язик і химерні думки про Їхню Високість. Врешті Вікторія поплескала брата по спині, знову усміхнулася.

— Тео, час повертатися додому.

* * *

Екіпаж супроводжували вісім охоронців-мечників. Вони були необхідні для безпеки принцеси. Юстин здогадувався, що таку охорону в замку короля назвуть недостатньою. Однак нікому наразі не відомо, що в екіпажі донька Їхніх Величностей імператора Цін Вухваня й імператриці Лусіани.

Князь намагався не дивитися довго на обличчя юної принцеси, бо від того спалахували спогади про його прекрасну Лусі. Севастіана не така м’яка й ніжна, як її матір, і не здається покірною і вразливою, але зовні майже ідентична. Проте голос у принцеси нижчий, і говорить вона зовсім мало, коли порівняти з ніжним щебетом Лусі.

— Скоро біль мине, — дзвінко сказала дівчинка.

Юстин розплющив очі, сонце світило дуже яскраво. Він, мабуть, бачив сон. У дівчинки була світла, як молоко, шкіра, золотаве волосся. Юстин сполохано потягнувся до своїх грудей.

— То були погані люди, — дівчинка усміхнулася. Трохи старша від Юстина, із червоними щоками й синіми очима. Хлопчик запідозрив, що все це вочевидь. — Твій тато приніс тебе до нашого дому. Я Лусі. Я зцілила тебе. Скоро зовсім не болітиме.

— О, мені вже не болить. Я Юстин. Чому в роті так гірко?

Лусі дзвінко засміялася, подала йому воду. За спиною в дівчинки був похмурий вусатий чоловік. Юстин зігнувся під його поглядом, але воду випив. Та особа здавалася навіть страшнішою і важливішою від Його Ясновельможності князя, батька Юстина. Де він зараз?

Лусі мов прочитала його думки:

— Твій тато за дверима. Покликати його?

Юстин злякався. Батько лаятиме. Дарма він сам вийшов на подвір’я, Його Ясновельможність князь завжди наголошував, що простолюдини можуть проникнути на територію і зашкодити Юстину, але як же кортіло побігати без нагляду охоронців!

— Він гнівається?

— Ну-ну, не плач, — Лусі пригорнула Юстина до себе. — Спершу твій тато був сердитий, але коли я тебе зцілила, він зрадів. Не втікай більше від тих, хто за тобою приглядає. Це тобі на благо.

Коли Юстин зустрів Лусі наступного разу, їй було п’ятнадцять. Вона знову дарувала йому усмішки, але не легкі й безтурботні.

— Якщо не хочеш, чому не відмовишся?

— Ох, Юстине. Це не мені вирішувати. Моя матір була цілителькою, мала відповідну долю, я цілителька й моя доля також визначена, — у голосі Лусі були відлуння давньої життєрадісності, нові тривоги й несмілива надія. — Можливо, імператор буде добрим до мене. Врешті, мій батько і Їхня Імператорська Величність домовилися, коли мені було сім. Хіба той, що чекав на дружину дев’ять років, не цінуватиме її?

— Чекав? Ти будеш третьою дружиною. І ти йому майже за доньку годишся. Імператор має п’ятеро дітей, навіть якщо народиш сина… І Цін так далеко! — Юстин стиснув руками власне вбрання під столом. Він не хотів лякати Лусі, проте йому було прикро. — Якби я був кимось кращим. Якби був сильнішим…

Він би вберіг Лусі від її долі.

Дівчина дзвінко розсміялася. Юстин із тривогою помітив, що Лусі надто худенька, її шкіра мовби не бачила сонця, і щічки зовсім не рожеві, бліді. Стало зовсім гірко. Він — лише тринадцятирічний син князя, а Лусі — наречена імператора.

— Не їж те, що не готує кухня княжого маєтку. Батько сказав, я поїду в місце, де багато хворих, щоби зцілювати їх. Тривала подорож, остання перед заміжжям. Мене не буде поруч, коли тебе знову намагатимуться отруїти. Будь обережним, мій маленький Юстине, добре? — Лусі знайшла під столом його руки і змусила розправити стиснуті кулаки.

— Добре, моя дорога Лусі. Я буду обережним. Я можу писати тобі?

— Звичайно! Навіть коли вийду заміж, ми листуватимемося.

Дорогу вимостили гладкою бруківкою, екіпаж майже не трясло. Юстину здавалося, він змінився за роки, здобув силу і владу, але все виявилося марним. Як колись він не міг перекроїти долю Лусі, так і тепер не міг зрушити події, що відбувалися із Севастіаною. Його статус завжди недостатній.

Принцеса перебирала пальцями свою косу. Синя стрічка виблискувала, коли промені сонця ковзали екіпажем.

— Севастіано, я повернуся додому, щойно передам вас у руки панівної родини. Я можу вам писати? Я маю особистих посланців, листування буде довірчим і безпечним.

Принцеса усміхнулася.

— Ми не затримаємося у Вавилоні. Гадаю, навіть вашим посланцям складно подорожувати між світами. Та якщо це можливо, то залюбки.

Юстин напружено роздумував. Севастіана покірна, як Лусі? Чи прийме вона, що з Маяпану її не відпустять?

— Якщо виникне ситуація, коли ви не зможете довіритися іншим, знайте, що я ваш відданий підлеглий, Севастіано.

Принцеса кивнула. Юстин заплющив очі й відчув, як його руки, що до болю стискали вбрання, м’яко розгорнули. Севастіана всміхнулася ширше, усмішкою Лусі, відпустила його долоні й відвернулася до вікна.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Andrew K
19.08.2022 10:17
До частини "I. 5. Дорога в столицю."
Спойлер!
Приємні характери головних героїв. Правильно, що Сева часто повертається думками до опікуна і навіть у чужому світі не забуває, що хоче вернутися додому. Маю на увазі, які би дива не були можливі, вона від них відмовляється, бо на неї чекають, це так мило 🐰
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ярина Мартин
    29.07.2022 00:56
    До частини "I. 5. Дорога в столицю."
    Дивує наскільки Сева правильна. Стільки всього звалилося на її голову, а від неї жодних скарг чи роздратування. Лише безкінечна турбота про інших.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ю. Карпа
    29.07.2022 01:00
    До частини "I. 5. Дорога в столицю."
    Йон був добрим опікуном, хоч його методи виховання можна вважати дещо екстремальними. Він виховував її, як вмів, себто, як воїна. Також Севі довелося швидко подорослішати, якби не аварія, їй би не довелося турбуватися про Йона, заробляти гроші тяжкою працею. Проблеми гартують або ламають, на щастя, Сева з перших 😊
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Helen H.
    26.07.2022 21:31
    До частини "I. 5. Дорога в столицю."
    Тео і Сашко (бесіда про “заборонене кохання ельфійок”) Князь (спотикається, в шоці) Віка: "вони просто пошкодилися головою".
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше