I. 8. Чесноти демонічної істоти.

Тіан відступив від Севастіани, мабуть, щоби принцеса знову ненароком не схопила його за руку, і відповів, повільно й натхненно:

— Йон із роду Родзен — Перший охоронець імператора Цін Вухваня, а відтак і імператриці. Був наймолодшим охоронцем покоїв імператорської сім’ї. З одинадцяти років побував на восьми воєнних протистояннях і не отримав жодної подряпини. Він легендарний воїн. Я прагнув…

Емілу не треба слухати далі: Тіан прагнув бути, як Йон. Тому без заперечень пішов із безпечної служби в лікаря, без вагань вирушив у воєнний похід, без страху боронив Еміла. Замість гордості за охоронця кронпринц відчув невдоволення. Тіан не дуже себе беріг.

— Хоч Йон Родзен покинув столицю імперії вісімнадцять років тому, його трактат про нерівний поєдинок досі широко славний серед військових королівства й імперії Цін. Син Йона став генералом і боронить північний рубіж Маяпану. Ми були разом у полку, я певний, Марку Родзен досягне майстерності батька. Обидві доньки Йона заміжні, вони в імперії Цін, — Тіан затих, бо принцеса затулила долонькою очі й зітхнула.

Еміл гадки не мав, чому Севастіану засмутили величальні слова Першого охоронця, той не сказав жодного прикрого слова про Йона.

— Отже, вас супроводжував видатний воїн, — підсумував кронпринц. — Залишимо клеймор Тіану, а вам оберемо меч у зброярні. Генерал Амос Орі підбере згідно з вашими уміннями й побажаннями.

Севастіана похитала головою.

— Невдовзі я вирушу додому, Еміле. І Йону… допоможу повернутися до сім’ї. Я гадки не мала про його дітей. Він ніколи і словом не прохопився.

Кронпринц кивнув. Природно, його наречена хоче поїхати на рідні землі, попрощатися з братами й сестрами перед шлюбною церемонією. Адже потому в Севастіани рідко буде нагода відвідати рідних. Еміл чекав на наречену двадцять років, зачекає ще кілька тижнів.

До зали повернулася королева. Кронпринц бачив, що Їхня Величність нервує.

— Ваша Високосте Севастіано, вас супроводжуватиме в імперію брат, генерал Цін Тяньбао. Поки він не прибув, скористайтеся часом, щоб освоїтися в замку. Їхня Високість кронпринц ознайомить вас, — Королева глянула на Еміла. — Їхня Імператорська Величність переймається безпекою сестри, тож Перший охоронець нашого сина може приступити до захисту Їхньої Високості Севастіани негайно.

На обличчях Тіана і принцеси застиг однаковий вираз, нахмурені брови й підібгані губи. Охоронець не бажав переходити на службу до іншої людини, кронпринц розумів його почуття. Але не Севастіани.

Еміл спробував дібрати слова, щоби Тіан залишився при ньому.

— Ваша Величносте, Перший охоронець…

— Виконає наказ, — Тіан опустився на одне коліно, схилив голову. — Підлеглий вдячний за довіру.

Королева веліла провести Севастіану в покої. Охоронець тінню йшов за принцесою. Еміл переконався, що поряд немає зайвих вух, і сказав:

— Чому ти погодився? Я збирався просити за тебе. Тепер буде складно переконати Їхню Величність.

— Доля Першого охоронця визначена, — Тіан гірко посміхнувся. — Перечити Їхній Величності — немислимо. Я служитиму вашій нареченій вірою і правдою, а після шлюбу присягну, як годиться.

Принцеса озирнулася, зробила химерний рух у повітрі, Тіан кинувся уперед, й Еміл здивовано огледів, як руки охоронця підхопили під спину й за потилицю Севастіану за кілька сантиметрів від підлоги. На мить вони завмерли, мов у танці, тоді Тіан перевів принцесу в стояче положення. Служниця метушилася довкола.

— Ваша Високосте! Підлога слизька, я негайно знайду для вас інше взуття!

Груди принцеси швидко здіймалися і опускалися, шовкові сукні зсунулися. Служниця поправила їх і затягнула пояс. Севастіана насторожено дивилася на Тіана. Він безпорадно сказав:

— Підлеглий бажав вберегти вас від падіння, тому був вимушений діяти грубо. Я винен і заслуговую покарання.

— Надто часто, — принцеса кахикнула. — Надто часто просите покарання ні за що, Тіане. Дякую, що спіймали.

Її руки були стиснуті в кулаки, на золотавому рукаві біля лівого зап’ястя розповзлася кривава пляма. Еміл обережно взяв Севастіану за передпліччя, відхилив рукав, під ним була мокра від крові пов’язка. Кронпринц бував на полі бою, мав справу з постраждалими воїнами, але вперше бачив поранену жінку.

— Я негайно викличу лікаря.

— Це подряпина, сама оброблю, — Севастіана вивільнила передпліччя з руки Еміла, відступила. — Я почула «наречена»?

* * *

Ніколас приходив до тями. Альтаїр спостерігав за ним через вікно. Хлопчик не заходив у кімнату, — паморочилося в голові від смороду паленої плоті. Він мусив припекти рану Ніколаса.

Після гри на гобої Альтаїр перебрався в одяг відповідного розміру, сорочку підв’язав поцупленим у Севи поясом, зібрав волосся у хвіст і цілком годився, щоби проситися підручним до служників зовнішнього муру замку. Такий, як зараз, він не спричиняв у людей відразу. Навіть подобався.

Ніколас застогнав, сів. Його обличчя було хворобливо жовте. Він оглянув замотаний кикоть лівої руки.

— Дякую, Альтаїре. Якщо будеш здійснювати свої плани з божественними предметами й заодно вб’єш пана в чорному, подякую двічі. Схоже, він є проблемою для принцеси Севастіани. Імовірно, Володар Пустинних Земель хоче викрасти її.

Альтаїр завмер. Ім’я принцеси… йому почулося? Навіть якщо ні, Сева не єдина так зоветься. Вона в безпечному Материнському світі. Ніколас глянув у бік вікна, скривився від сонця, тоді вражено витріщився.

— Кефею, — чоловік потягнувся до хлопчика руками, правою, здоровою, і лівою, без кисті.

Альтаїр нахмурив брови. Він розумів, як Ніколас відреагує на це обличчя, проте є важливіша розмова.

— Ти назвав ім’я. Севастіана. Мені треба знати, чи це та Сева, яку я знаю. Розкажи про неї.

* * *

Сашко сидів за круглим столом. Перед ним і Севою було кілька книжок. Увесь ранок вони читали. Справа важлива, коли зважити на новини, які звалилися їм на голови. Подруга сиділа по той бік столу, похмуро дивилася на пожовклу сторінку, покусувала нижню губу. На тій виступила кров.

— Тобі не варто так робити, — сказав Сашко. — Сама читала, у цілительок є схильність до кровотеч.

У старенькому трактаті мовилося, буцім знижене згортання крові полегшує роботу з пацієнтами, коли треба скористатися кров’ю. Рани цілительки гояться дуже довго, натомість вона має щось на кшталт захисту від інфікування.

У Сашка на шкірі рук виступили сироти. Він заборонив собі аналізувати надприродні явища цього світу, однак часом критичне мислення пробивалося, і хлопця кидало то в жар, то в холод.

Книжка розповідала, що цілительство є генетичною особливістю. Жінки з таким даром не можуть зцілювати своїх дітей і інших цілителів, кров у такому разі не діє, більшість відварів — теж. А ще цілительки не чутливі до отрут.

— Не все, що там пише, — правда. Я не маю сестри-близнючки, хоч Лусіана цілителька. Отже, не у всіх народжуються двійнята. Юстин і інші не згадували про мою рідну сестру, я маю родичів лише з боку батька.

— Який план дій? Тікати не раціонально, без допомоги нам не перетнути кордон. Твій старший брат — імператор держави, де є вихід із Вавилону. Ми вирушимо в Цін, а там попросиш брата відправити нас додому?

Від Севи пролунало «мгм».

— Нумо читати закони, — Сашко зітхнув, потягнув до себе здоровецьку книгу в багряній палітурці. — Треба врятувати тебе від шлюбного контракту.

* * *

Альтаїр пів дня бігав за дорученнями товстуна з пекарні, у яку влаштувався підручним, руки й ноги неприємно нили. Хлопчика відпустили, він поплівся до хатини, яку винайняв Ніколас. У замок проникнути не вдалося. Через відсутність у столиці короля охорону фортеці посилили. Але це означало, що підлеглі пана в чорному не увійдуть у замок без перешкод. Лікар мав право з’явитися там лише за наказом панівної родини.

Ніколас загорнувся в укривало. Від нього було чути милом, травами й медовухою. Альтаїр оглянув поранену руку. Мазь продав один зі столичних лікарів. Чоловік сонно протягнув:

— Я знайшов давнього товариша. Він більше не людина меча, але через день влаштує мені зустріч з охоронцем замку. Може, той повірить. Сподіваюся, до того часу я протягну. Ти знайшов лазівку в замок?

— Пекаря пускають за браму щоранку, під його наглядом відвозять хліб для служників. Якщо вийде втертися в довіру, він дозволить підсобити. На території замку зорієнтуюся.

— Навіть голос… Як ти це зробив, Альтаїре? — Ніколас дивився на хлопчика жадібно, з відчаєм. — Ти бачив Кефея дитиною?

Він хотів утекти.

Альтаїр мовчки покинув хатину, видерся на дах і взявся за гобой. Внизу жінка набирала воду з криниці, довкола неї, плутаючись у полах довгої сорочки, бігала замурзана дівчинка. Сміялася, лепетала до матері. Альтаїр відвернувся від сім’ї.

Якби він міг піднятися на найвищу вежу замку, побачив би, як сонце сідає в зелене лісове море. А тут темно, мури замку вкрали останні вечірні промені.

Хлопчик притулив гобой до губ. Згадав дівочий голос, що співав колискову, спробував награти ту мелодію. Співати він не вмів, зате міг відтворити пісню Севи гобоєм.

Альтаїр знову був дитиною, і ледь давав ради зі щемливими теплими спогадами.

* * *

Ханьїн прокинувся, коли відчув у роті щось гірке і слизьке. Так смакували одні з ліків, що він мусив приймати, коли здоров’я ставало гіршим. Принц тяжко ковтнув, випив солодкий чай, розплющив очі.

Лікар вклонився.

— Ваша Високосте, чи є біль у грудях?

Ханьїн похитав головою. Серце билося тихо й повільно. Він у Палаці Безтурботності, оточений служницями, лікарем і його двома учнями. Принц мав на собі інший одяг, його помили й перевдягнули.

Синя мантія лежала на краю ліжка. Ханьїн пригадав події, що передували непритомності. Він дійсно сподівався, що імператор вислухає свого нікчемного молодшого брата. Як наївно! Принц гірко посміхнувся.

— Генерал Цін Тяньбао збирається в дорогу?

Юнацький голос відповів:

— Дядько Тяньбао в Палаці Драконів, — кронпринц Ґванмін штовхнув ліктем лікаря і насмішливо скривився. — Який дядько Їн-Їн клопітний!

Ханьїн схопився за груди, лікар щось вигукнув учню, до губ принца піднесли ще одну чашку, він розтулив губи й ковтнув ліки.

Брат-імператор розгнівався! Він покарає Тяньбао за непокору Ханьїна? Кронпринц Ґванмін бубонів:

— Не… не такий уже і клопітний, не нервуйте, о Боги, що за кришталеве серце в дядька Їн-Їна? Навіть сестри не такі тонкослізні!

— Мені треба до Їхньої Імператорської Величності, — принц намагався піднятися з ліжка.

— Батько-імператор ще вчора вирушив у королівство Маяпан. Чому дядько Їн-Їн хвилюється? Якщо є важлива справа, можна попросити допомоги в дядька Тяньбао. Тільки… годі бушувати! Лікар каже, вам треба бути стриманим.

— Ваша Високосте, генерал Цін Тяньбао проводить аудієнцію з міністрами. Ваша справа не може зачекати?

Ханьїн оторопіло дивився перед собою, намагаючись вкласти в голові почуте. Брат-імператор вирушив за сестрою? Залишив заступником Тяньбао? Принц ліг. Натягнута струна немов розслабилася, він зітхнув і стиснув рукою хутро.

— Я зрозумів. Мені вже легше, можете йти.

— Не слухайте його! Лікарю, супроводжуйте дядька, поки не впевнитеся, що його тілу краще, — кронпринц задер підборіддя.

Ханьїн усміхнувся. Тринадцятирічний муштрувальник був кумедним, хоч щосили намагався видатися величним. Принц обернувся до круглого вікна. За ним видніло кілька зелених дерев. Соловей мовчав.

Шовк постелі випинався біля подушки. Ханьїн відгорнув укривало і взяв до рук невелику металеву скриньку. Бокові грані були прикрашені птахами, згори красувався павич, на вирізьбленому пір’ї сонце виблискувало зеленими й синіми барвами. Принц відчинив скриньку й ледь не випустив її з рук: крихітний механізм прийшов у рух, залунала чарівна повільна мелодія. Таких інструментів Ханьїн ще не чув і не бачив. Він захоплено розглядав подарунок, зачиняв і відчиняв, мелодія затихала й поверталася. На сей раз Тяньбао перевершив себе!

— Дядьку Їн-Їне, що це?

Ох, він не сам у покоях. Ханьїн мимоволі відвів руки зі скринькою убік, трохи далі від кронпринца. Хлопчина розсміявся.

— Гарна забавка! Не ховайте, я це не відберу. Дядьку Їн-Їне, кронпринц імперії наказує вам якнайшвидше одужувати. Більше так не нервуйте! Як принцеска, — Ґванмін пирхнув і вийшов із покоїв.

Лікар і служниці відступили від ліжка, але залишилися неподалік. Ханьїн вкрився синьою мантією, заховав скриньку біля серця і спокійно заснув.

* * *

Щось ворухнулося в темряві. Ніколас вихопив меч і отямився майже вчасно: лезо торкнулося шиї Кефея, але ще не порізало її. Малий усміхнувся.

— Поспішаєш за Туманне Поле? — він помітив, що меч заблокований палицею Кефея. Це не зупинило би лезо, але ослабило удар. Якби ж у руках малого була зброя… — Добре, — неохоче визнав Ніколас.

Кефей мав дуже самовдоволений вигляд. Від нього було чути холодом вулиці. Малий витягнувся за останній рік, рукави сорочки затуляли передпліччя на дві третини. Час попросити для нього більший одяг.

— Де ти вештався? Хочеш, щоби монахи спустили з тебе шкуру?

— Я бачив екіпаж. І вершників. Вони їдуть сюди, — схвильовано сказав Кефей. — Може, знову цілителька?

Серце Ніколаса відбило кілька болісних ударів. Він старався не втрачати спокою і байдужого вигляду. Голос зрадницьки затремтів:

— Хіба в монастир везуть хворих?.. Отож. Коли нікого зцілювати, навіщо цілителька? Та, що була тут минулого року, не зможе повернутися. Вона в імперії Цін. Вийшла за імператора. Не згадуй про неї.

Кефей підняв брови.

— Не дивися на мене, йди геть, малий. Будити вночі через дурниці…

Хлопчик вийшов із келії. Ніколас довго сидів біля холодної стіни, воскова свічка, яку Кефей залишив на столі, догоріла, на зміну її світлу прийшов світанок. Вікно було крихітне, заґратоване. Хлопець ясно відчував, наскільки монастир схожий на в’язницю.

Чотири мечники у синіх плащах і настоятель стояли посеред внутрішнього двору, біля трьох скринь. Поблизу перемовлялися монахи. Один із військових помітив Ніколаса, щось спитав у настоятеля, той кивнув. Погляд старого був недобрий. Добре, що Кефея тут нема, не потрапить під гарячу руку.

Одну зі скринь мечники піднесли до Ніколаса й поставили йому до ніг. Відчинили засуви. Поверх синіх тканин і кольчуги лежали меч, тонка вкорочена рапіра і скріплений сургучевою печаткою сувій. Старший воїн оглянув Ніколаса, гмикнув, мовби схвально.

— Їхня Величність імператриця викликають тебе на службу.

Настоятель скривив губи, потім глянув на дві скрині, що лишилися біля нього, і сказав доброзичливо:

— Ти не можеш відмовити Їхній Величності. За тебе виплатили відшкодування. Їдеш в імперію Цін.

Ніколас прокинувся від шкрябаючого звуку. Мовби ножем вели по дошці. Відчув біль у лівому передпліччі, неохоче глянув праворуч і побачив пару жовтих очей.

Лурус схилив голову набік, шкрябнув передньою лапою підлогу біля ліжка Кефея. Ніколас відкинув укривало, намацав рукою палицю і обачливо наблизився до істоти. Лурус більше не дивився в бік чоловіка, його погляд був прикутий до хлопчика.

Кефей… ні, Альтаїр хмурив брови уві сні. Губи його були міцно стиснуті, чоло спітніло, м’язи щелепи напружилися. Ліва рука тримала укривало, права — здійнята до подушки. Дихав хлопчик уривчасто, мовби бачив кошмар. Лурус знову шкрябнув підлогу. Ніколас відступив.

— Альтаїре, прокинься.

Хлопчик вихопив з-під подушки рапіру і спрямував перед себе, витріщився, мовби нічого не бачив. Тоді хрипло зітхнув.

— Знову ти, — Альтаїр витер рукавом чоло. Він говорив із лурусом. — Як потрапив до хати?

— Навіщо мертв’ятник увійшов до міста? — Ніколас перемістився на лаву біля столу. — Треба його позбутися, недобра прикмета.

Хлопчик усміхався, м’яко й по-дитячому. Лурус потерся мордою до руки Альтаїра. Нігті дитини були звичайні, рожеві, не чорні і грубі, як нещодавно.

Ніколас відвернувся. Він здогадався, хто міг довільно змінювати образ і приручити істоту, що не визнає живого. Альтаїр не був Кефеєм. Альтаїр був демоном.

Вони траплялися рідко, на півночі Пустинних Земель і Ґорії. Ніколас із таким зустрівся вперше. Слава Богам, гірський масив беріг Вавилон від Туманного Поля, крізь нього могли прорватися лише одиниці. Якщо після набігу демона на поселення залишалися вцілілі, ті пошепки переповідали про звірства бездушної мерзенної істоти.

Альтаїр немов принюхався, спитав:

— Ти боїшся? Мене чи луруса?

— Чому ти допомагаєш мені? Бо Кефей — твій наставник? Хіба тобі знайоме питання честі? Якщо ти зібрався нашкодити принцесі, я…

— Ти що? — у чорних очах демона була насмішка. — Честь то пусте слово. Де були твої чесноти, коли залишав Кефея на настоятеля? Де були чесноти ченців, коли вони вирішили покалічити його, знищити тіло, розтяти душу й потому забрати життя? Хіба заради честі ти служив Володареві Пустинних Земель? Чи тобі питати мене про честь? Я в боргу перед Севою. І допоможу принцесі повернутися додому.

Ніколас ліг на лаву. Ліве передпліччя гаряче пульсувало. Може, якщо поспати, буде більше сил.

За три місяці навчання Ніколас жодного разу не бачив Лусі. Перші дев’ять тижнів Йон Родзен навчав його справі меча й давав книжки: від тактики до отрут, від записів лікарів до палацового етикету. Потім той військовий зник, і Ніколас навчався з іншими.

Після екзамену і тренувального поєдинку він покинув казарму. Йон зустрів його й повів у Палац Безтурботності.

Будівля була розкішна й вишукана. Служниці хихотіли, прикриваючи обличчя, коли вони проходили повз. Зовнішність Йона й Ніколаса відрізнялася від чоловіків імперії. Під час навчання він не питав у військового, звідки той родом, вони не бесідували на сторонні теми.

— Я — Перший охоронець Їхньої Величності імператриці, — повідомив Йон. — Ти теж будеш їхнім особистим охоронцем. Із законами ти ознайомлений. Від сьогодні виконуєш накази Їхньої Величності імператриці. Вищим є лише слово імператора.

Лусі стояла перед круглим вікном, у шовковому вбранні, сірому й чорному. Довга напівпрозора сріблява накидка схожа на складені крила. Волосся, заплетене в коротку зачіску, вінчала діадема.

— Ваша Величносте, — Йон вклонився.

Лусі всміхалася, сині очі злегка мружилися, як від яскравого світла, і блищали, мовби дівчина стримувала сльози. Вона здавалася старшою і м’якшою. Імператриця наблизилася, тоді Ніколас отямився.

— Ваша Величносте, ваш найвірніший підлеглий прийшов, щоби присягнути, — він опустився на коліна, склав меч перед ногами Лусі.

Серце заходилося від щастя, у голові паморочилося. У цих світлих покоях, при світлій імператриці, майбутнє здавалося сонячним і теплим.

Пізнього вечора, коли покоївки приготували Лусі до сну й вийшли, вони залишилися удвох. Особистому охоронцю дозволено бути поруч, поки не прийде імператор. Ніколас допоміг Лусі запалити лампу біля ліжка, потім розповідав, що бачив у столиці Ціну й у казармі. Він часто поглядав на двері, — імператор не буде в захваті, якщо почує їхню жваву бесіду, побачить, як його імператриця сміється до охоронця. Ніколас не міг потрапити в немилість і бути віддаленим від її покоїв.

— Чекаєш на когось, Ніко? — Лусі сіла на ліжко, зняла взуття.

— Я не вмію завчасно помічати кроки за дверима, у мене не такий тонкий слух, як у Йона. Я не швидко почую, коли прийде Їхня Імператорська Величність.

— О.

Лусі потягнула на ноги укривало й рукою покликала до себе хлопця. Він встав біля ліжка. Дівчина перекинула косу через плече, кінець вручила Ніколасу.

— Він не прийде.

Тепер розповідала Лусі. Високий статус вона здобула не через любов. Ніч після їхнього шлюбу імператор провів із Першою дружиною, матір’ю кронпринца, а не з Лусі.

Згодом Друга дружина поділилася, якими є їх із малим Тяньбао життя. Хоч її син — нащадок імператора, він не міг зрівнятися з кронпринцом Валентом. Брати Вухваня померли від палацових змов ще до його сходження на престол. Друга дружина боялася, що й на Тяньбао чекає така доля.

Лусі вирішила не народжувати. Навіть коли імператор проводив ніч у її покоях, вона пила відвари, які запобігали вагітності. За кілька місяців навпроти Палацу Драконів звели ще одну, меншу, але теж величну будівлю із внутрішнім садом. Указом Вухвань надав Лусі статус імператриці й подарував Палац Безтурботності.

— Чому ти плачеш? — Ніколас тремтячою рукою витирав сльози дівчини.

Колись, у темній келії, виснажена і знекровлена, вона плакала лише від сміху. Зараз він серцем чув її відчай, гірке розчарування. Лусі всього сімнадцять. Вона має найвищий для жінки статус у цілій імперії. Має власний палац, безліч служниць і найвірнішого охоронця.

— Вухвань… особисто дав назву цьому палацу. Сказав, турбот у його імператриці більше не буде, а єдиною роботою для неї стане народження дітей. Мені не можна покидати стіни палацу. На сад я дивлюся лише через вікно. Кожна покоївка — довірена людина імператора, і я не отримала трави для відвару. Я… сподіваюся, це будуть дівчатка, — Лусі потягнула Ніколаса на ліжко, посадила поруч, обійняла. — Зараз краще. Він більше не приходить. Він повернув мені Йона, потім завершилося твоє навчання, тепер я маю вас двох.

Вона плакала беззвучно, навіть не здригалася, його сорочка стала мокрою від сліз.

Ніколас погасив лампу, вклав Лусі на ліжко, ліг біля неї і міцно обійняв.

Він обіцяв, що колись допоможе їй стати вільною. Обіцяв, що її діти житимуть, що вони не зазнають долі братів імператора. Він відчував її невеликий круглий живіт, гладив руками вузькі плечі і спину, і цілував, цілував, цілував її золоте волосся.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Helen H.
27.07.2022 18:05
До частини "I. 8. Чесноти демонічної істоти."
Ох, відносини Ніколаса і Лусі то щось! Добре, що в Альтаїра і Ніколаса тепер спільне завдання, дуже надіюся, що вони зможуть потрапити в замок і допомогти принцесі! Мені подобається, що навіть незначні факти з життя Севи отримують підгрунтя, як із схильністю до кровотеч.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше