Вавилон

Гірський хребет укрився багрянцем: сідало сонце. Пустинні Землі мали виправдану назву. За межами столиці, куди не глянь, червонуваті піски підпирають сірі гори.

На тріснутому постаменті стояв чоловік у чорному. Через безвітряну погоду його мантія і навіть руде волосся, зібране у високий хвіст, не ворушилися. Лікаря Марчела можна би було прийняти за витончену скульптуру, якби він час від часу не штовхав носком черевика голову статуї. Та котилася, майже дотикалася до шиї, зв’язок із якою втратила зо два десятки років тому, і поверталася в западину між уламками постаменту, акурат під підошву чоловіка.

— Пане Марчеле, — піднесено промовив один зі служників Володаря Пустинних Земель. — Прошу за мною.

Лікар відірвав погляд від теплого багрянцю, із задоволенням наступив на високе чоло статуї П’ятого Бога, зіскочив із постаменту й рушив за служником. Марчел ненавидів щорічні звіти, однак потребував і грошей, і найманців, і дарунків, які щедро надсилав йому Володар. Рудий чоловік м’яко всміхався. Усіх, хто жив у палаці, він вважав пришелепкуватими. Підлеглі мали за найбільше щастя залишатися біля божевільного монарха. Володар Пустинних Земель — душевнохворий, його лікар не засуджував. Та народ, що божевільну людину возвеличував, викликав у Марчела зачудування.

Лікар здригнувся від холоду тронної зали, із таємною заздрістю придивився до гладкого обличчя монарха. Марчелу доводилося пити відвари із цінних рослин і гіркі настої, щоби тіло не підпадало під вплив часу. Володар Пустинних Земель зберігся так молодо, невже через те, що в палаці завжди холодно?

Коли розум монарха просвітлів, пролунав владний голос, від якого виникало бажання схилитися:

— Новини?

— Дитина жива, Ваша Величносте, — Марчел не знав, добра це звістка чи погана, вираз обличчя Володаря від його слів не змінився. За роки служби лікар не вивідав, навіщо монарху та особа. — Розбитої таблички немає в Палаці Предків.

— Імператор може приховувати її смерть.

— Може, Ваша Величносте. Однак посланець імператора підтвердив кронпринцу Емілу її зникнення, не смерть, — Марчел трохи постояв тихо, Володар нічого не питав, тож лікар додав: — Мої люди залишаються на варті біля гвардійки й у Ганяському князівстві. Я пильную за панівною сім’єю Маяпану. Щойно буде рух, я переконаюся за допомогою свого каменя.

— Свого?

Марчел тихенько застогнав.

— Вашого. Я нікчемний служник, певна річ, усе, що я назвав би своїм, належить вам.

Монарх затулив очі світлою кистю, прихилився до спинки простого залізного трону, посидів так кілька хвилин і махнув рукою.

— Йди. Візьми людей, зброю, золото. Усе, чого треба.

Лікар вклонився і покинув тронний зал. Він щасливо усміхався. Сподівався, дитина ніколи не повернеться, монарх не видужає від божевілля, а він і далі буде насолоджуватися службою проклятому королівству.

* * *

У кімнаті пахло ліками й апельсинами. На ліжку лежала жінка похилого віку. Вона похрипувала під час розмови:

— Мамо, почистіть мені яблука, коли я завтра прокинуся. Добре?

— Добре, Ганночко, — Сева пригладила рукою сиву косу жінки.

Дівчина щовечора розчісувала її вишуканим мідним гребенем і заплітала до сну. Опісля пані Ганна пила таблетки й лягала, а Сева співала їй колискову. Ця кімната — наче вихоплена з двадцятого століття, наповнена різьбленими меблями, килимами, затінена важкими портьєрами. Обстанову ретельно підтримували, бо тут розгублена пані Ганна почувалася спокійно. Відразу за порогом був сучасний мінімалістичний будинок.

— Мамо, де сестра?

Сева звикла до такого звертання, хоч зовсім не подібна на матір пані Ганни зі світлин. Така втрата спогадів гірка, проте жінка бодай не пам’ятає смерті людей, яких любила найбільше. Її сестра померла пів століття тому.

— Вона спить, Ганночко.

Пані кивнула, згорнулася під пуховою ковдрою. Сева заспівала колискову. Кілька хвилин розглядала шкіру, вкриту дрібними і глибокими зморшками, пігментні плями, майже невидимі світлі брови. Пані Ганна була маленька й худа. Дівчина вивільнила руку з пальців жінки, що спала, зменшила світло нічника, вийшла з кімнати.

Онука пані Ганни, Марія, підхопила Севу під лікоть, повела на кухню. Блакитне світло годинника на стіні повідомило, що вже восьма вечора.

— Бабуся спить? — жінка простягнула згорнутий удвічі аркуш і пояснила: — Зарплата.

— Спить. Сьогодні двадцяте. Рано для зарплати.

Сева часом плутала дати, бо працювала без вихідних і відпусток. Але кілька чисел трималися пам’яті: дні народження Йона, Сашка, дядька Олега і, двадцятого липня, її. Остання дата вказана у свідоцтві про народження, проте не достовірна, документи, мабуть, підроблені. Там зазначене місто Львів, батько Севи — Родзен Йон. Він завжди наголошував, що є лише опікуном.

Марія вклала гроші в руки дівчини. Купюр більше, ніж їй мали заплатити за місяць. Від неприємного передчуття перехопило дух, Сева стиснула губи. Жінка пояснила:

— Це твій останній робочий день. Олег знайшов бабусі доглядальницю.

— Мені шкода, якщо я зробила щось не так.

— Ні-ні, Севочко, ти чудова! Бабуся так любить тебе, не дарма називає мамою. Ти підходиш нам, але… Севочко, ми прив’язали тебе до бабусі майже на чотири роки. Ох, поговори з Олегом, гаразд?

— Мгм. Завтра вранці нехай доглядальниця наріже для пані Ганни яблука.

Телефон у кишені кілька разів завібрував. Дорогою до будинку дядька Олега Сева зазирнула в месенджер, побачила барвисті нетерплячі повідомлення від Сашка, і похмурий настрій посвітлів.

У коридорі її вхопили в обійми — друг чекав на порозі. Хлопець стиснув її до хрускоту в ребрах. Йон вийшов із вітальні, тихо розсміявся і поплескав у долоні. Приємно бачити опікуна щасливим. До аварії вони не святкували дні народження. Зате в житті Севи і Йона були інші свята.

Землю вкривав сніг, весняне небо було блакитне, безхмарне. Опікун ніс її на плечах. Сева тримала Йона за волосся, як за віжки, посмикувала, коли хотіла звернути. Чоловік покірно звертав, вони рухалися вздовж лісу.

Дівчинка помітила серед снігу зелень, радісно крикнула, вказала. Опікун опустився на коліна, ножем зрізав кілька стебел, передав Севі. Вона притулилася лицем до білих квітів і зелених листків. Вони знайшли підсніжники, отже, сьогодні прикрасять квітами одвірок, ввечері Йон розпалить камін у вітальні, потім зіграє на сопілці. Свято перших квітів — її улюблене!

Були й інші пам’ятні дні. У поминальний вечір опікун гасив світло в будинку, запалював свічку на кухонному столі, вони мовчки сиділи удвох, поки та не згорить. Сева з Йоном шанували зимове й літнє сонцестояння, день богів, що припадав на четверте листопада, й інші свята.

Автомобільна аварія поділила їхні життя на «до» й «після». Севі ще не було шістнадцяти. Вона повторювала обряди, яким її вчив опікун, але не знала, кого він згадував поминального вечора. Тепер цього дня Сева шанувала пам’ять про Йона, яким він був «до».

Дівчину провели у вітальню, до накритого столу. Опікун мав на собі новий костюм і сорочку. Чоловік видихнув «ха-ха!», кивнув на дядька Олега. Вони їздили в торговий центр, на закупи до дня народження. Отже, заодно оновили гардероб? Сева похитала головою.

Колись вони були відносно заможними, Йон «до» мав чималі заощадження. Після аварії ті швидко вичерпалися через лікування і реабілітацію, комунальні послуги й інші витрати. Дядько Олег наполегливо пропонував гроші, але Сева не хотіла покладатися на сусіда. Тому він часто купував речі, яких вона не просила, надсилав Сашка з великими пакетами із сумермаркету.

— Надто дорого.

— Це подарунок, цить, нічого не бажаю чути, — дядько Олег уже не додавав «Йон урятував життя мені й Сашкові», але в такі моменти це завжди малося на увазі.

Севу посадили за стіл, заставлений стравами, налили компоту. Сашко натхненно виголошував тост, пив вино, поштурхував подругу ногою під столом і хихотів. Дядько Олег кривився, коли хлопець молов п’яні нісенітниці. Йон усміхався.

На торті красувалися свічки, число «20». Опікун дивився широко розплющеними очима, трохи ворушив губами, мовби й сам загадував бажання. Дівчина подумала «нехай мрія Йона здійсниться», дмухнула на запалені свічки.

Опікун потягнувся до вина, Сева запобігливо сказала:

— Не з ліками.

Йон по-дитячому невинно глянув на неї, тоді на пляшку, ніяково засміявся.

— Я хочу сказати тост.

Сева обійшла стіл, налила собі й опікуну вишневого компоту, підняла склянку. Дядько Олег трохи схилився до них, наче хотів краще розчути.

— Я мало… знаю, — на чолі Йона з’явилися зморшки. — Але понад чотири роки ти всі сили марнуєш на те, щоб ми жили добре.

Говорив він тихо, повільно. Сева мимоволі згадала Йона «до», міцного, гордого, сильного. Стиснула склянку, аж пальці побіліли. Боляче бачити розбиту людину й не вміти зібрати її докупи.

— Севочко, я бажаю тобі здобути освіту і професію, що зроблять тебе щасливою. Я бажаю тобі не озиратися на мене. Ти варта кращого.

Дівчина відставила склянку й обійняла Йона. Дядько Олег докинув:

— Не марнуй юність і сили. Ніби мало догляду за Йоном, ти ще й за хворою жінкою дивилася.

— Я знайду іншу роботу.

— Не знайдеш, Севочко. Я простежу. Тобі не потрібна робота. Вирішуй, куди хочеш вступати, я розберуся з документами і з вересня йди вчитися. Якщо не навчальний заклад, то вибери курси. Фінансовий бік на мені до того часу, коли ти стоятимеш на ногах. Ще дещо. Йоне, скажи.

Сева випустила опікуна з обіймів, він погладив її плече.

— Завтра ми з Олегом поїдемо в санаторій. На три тижні. А ти подумаєш, що би хотіла робити далі.

— Ти хочеш поїхати з ним?

Йон кивнув. Дядько Олег іноді забирав опікуна Севи в подорожі, на день чи два. Завжди привозив у доброму гуморі. Але жодного разу вона не розлучалася з опікуном навіть на тиждень. Дівчина притлумила нераціональну тривогу, міцно стиснула ліву руку в кулак, тоді розслабила пальці. Кивнула.

Дядько Олег бажав їм добра. Однак його бачення блага не включало їхню автономність. Севі це не подобалося. Він позбавив її роботи, яка давала змогу і заробити, і приглянути за Йоном удень. Пані Ганні потрібен лише ранковий і вечірній догляд.

Вони зібралися додому. Сева до пояса вклонилася Сашкові й дядькові Олегу. Йон повторив за нею. То опікун вчив її так дякувати. Дівчина не знала, звідки вони родом, бо перші спогади були зі Львова, мова, якою розмовляли, — українська. Тільки звичаї і манери Йон прививав їй нетипові, вона зрозуміла це в дитинстві, спостерігаючи за іншими сім’ями. Навіть їхні імена і прізвище — надто рідкісні. Сева мала багато питань до опікуна. Він більше не міг відповісти.

* * *

Коли за гостями зачинилися двері, Сашко обернувся до батька. Алкоголь завжди розв’язував йому язика.

— Тату, чому ти запхався до її роботи?

— Здогадуєшся, що таке — догляд за жінкою з хворобою Альцгеймера? Ще й удома батько з амнезією. Уявляєш її психологічний стан? Я розумію прагнення Севочки, але така робота не годиться. Ти вважаєш нормальним те, як вона ходить постійно з кам’яним виразом обличчя? Захочеш женитися із Севою — організую, як ні — не лізь із дурними розмовами.

Сашко пирхнув, повернувся до столу, налив собі ще вина.

— Вона мені… як сестра. Ми разом росли. Якщо мрієш поріднитися із Севою, то женися з дядьком Йоном, ти ж так носишся зі своїм другом, — хлопець побачив, як перекосило обличчя батька, й усвідомив, що сказав уголос. Поспіхом додав: — Візьми Севу до себе на роботу. Сам скаржився, що бракує тямущого секретаря.

— Не хочу вплутувати малу. І працювати увесь день не для неї, через Йона. Не ляпай на п’яну голову.

Робота батька Сашка полягала в напівлегальних оборудках у будівельній сфері. Хлопець цікавився правом і розумів, хоч сіра зона закону принесла їм великі статки, такі справи завжди супроводжуються ризиком.

Сашко пам’ятав ту ніч, років дванадцять тому, уривками.

Тато сидів на кріслі, дивився на Сашка сумними очима. Хлопчик не міг ворухнути ні руками, ні ногами, бо його прив’язали до стільця. Дихати було тяжко від мотузок, а ще від смороду цигарок, високий лисий дядько курив біля Сашка. Часом видмухував хмару їдкого диму, тоді хлопчик кашляв. Він відчував, як лицем стікають сльози. Тато не рятував його, навіть словом не втішив. З кімнати на другому поверсі лунав гуркіт.

Не відриваючи очей від Сашка, тато спокійно сказав: «Я не зберігаю документи вдома. Там нічого немає. Їдьмо в офіс». Лисий дядько матюкнувся. Щось голосно стрельнуло, мовби з десяток петард. Хлопчик коротко крикнув. Зі стелі посипалася штукатурка.

Отямився він у сусідів. Білява дівчинка гладила його по голові. Сашко не раз спостерігав за нею через паркан, сусідка була тиха і спритна, часом вилізала на дуб, підтягувалася на перекладині біля гаражу, а ще бавилася зі своїм татом палицями, мовби билася на мечах.

Не смерділо димом, мотузки щезли. Тата в кімнаті не було. Сашко гірко розплакався. Сева напоїла його гарячим молоком із медом і сказала, що старші в поліції. Вона була мала, але поводилася, як доросла.

Згодом Сашкові розповіли, що на звук пострілу прийшов дядько Йон. Він викликав поліцію, та ще до їхнього приїзду голими руками обеззброїв шість бандитів. Відтоді Сашко й батько іноді вечеряли з сусідами.

— Мала каже, що нікого не має на прикметі. Поки ми в санаторії, придивися до Севочки. Не гальмуй, — Олег плеснув сина по спині, засміявся і пішов.

* * *

Альтаїру пекло в носі від гострого запаху бальзамічних речовин. Він поправив білий саван, у який було загорнуте тіло чоловіка. Відійшов від труни, пропустив до неї законника. Старий зігнувся над трупом, прошепотів:

— Нехай тебе зустрінуть рідні за Туманним Полем.

Спільними зусиллями вони заштовхали кам’яну плиту на належне місце, затулили труну. Альтаїр скривився, бо його сорочка неприємно шурхнула чутливу шкіру спини. Там було чимало рубців.

— Ходи, дитино, ще одне поховання і повернемося до храму.

Альтаїр ніколи не думав, що житиме в такому місці. Але Храм Світил відрізнявся від інших. Тут і не згадували про п’ятірку Богів, натомість славили якусь цілительку. Таке годилося. Старий законник дозволив жити в Храмі Світил і ділився їжею, Альтаїр допомагав йому з бальзамуванням і похованням трупів. Взаємовигідне існування.

Після візиту військових у Храм Світил, запах старого законника змінився. Хлопчина знову зморщив носа, скоса глянув на сивого чоловіка. Той трохи випрямив звично згорблену спину, спинився.

— Ох. Я згадав, де бачив дітей, подібних на тебе, — законник обернувся до Альтаїра.

В очах старого не було ні страху, ні зневаги. Він тихо розсміявся, похитав головою, пішов до тіла на кам’яному підвищенні неподалік. Альтаїр прямував за законником, проте рухи його стали обережніші, м’язи напружилися. Хлопчина готувався тікати, якщо старий виявить намір його вбити. Храм Світил особливий, але він залишається храмом.

— Поспішаймо, сонце сідає. Я, на відміну від тебе, не бачу в темряві, — спокійно докинув законник.

* * *

Сева поправила Йону укривало. Серед темного волосся чоловіка виблискувала сивина. Вони зовсім різні. Опікун — чорнявий, зеленоокий, м’язистий. Сева — невисока, із синіми очима й довгою, до стегон, білявою косою. Йон «до» заборонив зістригати, хоч за волоссям складно доглядати. Він не приховував, що не рідний Севі. Про тих, хто насправді дав їй життя, не розповідав. Казав, що вони величні люди. Що розповість усе, коли Сева буде дорослою. За чотири з половиною роки в амнезії Йона не було жодного просвіту.

Найскладнішим було перше півріччя. Сева вчила опікуна читати й писати, вибирати одяг відповідно до погоди і шнурувати взуття, показувала, як користуватися домашньою технікою, знайомила з мобільним телефоном. Вони наче помінялися ролями, у дитинстві Йон вчив її тому, що вона повертала йому.

Дівчина приховала від опікуна мапу з прокладеним червоним олівцем маршрутом крізь Карпати. Туди Сева з Йоном збиралися поїхати після її шістнадцяти. Плани, яким не було місця в житті «після». Часто перед сном дівчина поверталася думками до мапи. Хто чекав на них у пункті призначення? Як довго чекав?

Якщо вже в неї вимушені вихідні… варто поїхати наміченим маршрутом? Імовірно, там не буде нічого й нікого. Але краще завершувати такі нездійснені плани. Сева не наважувалася сподіватися, що в Карпатах будуть знайомі опікуна, ті, хто поверне йому спогади.

* * *

— Добре піклуйся про дядька Йона, — строго сказав Сашко своєму батькові.

Дядько Олег цокнув язиком і примружив очі. Він був незвично розслаблений, Сева вперше бачила його в тенісці і спортивних штанях. Йон закинув валізу в багажник автомобіля, підійшов.

— Севочко, обіймемося на прощання?

Він усміхався.

Усі діти, яких вона бачила, називали своїх старших батьком і матір’ю, Сашко кликав дядька Олега татом. Після роздумів Сева вирішила назвати так Йона. Дівчинка смикнула його за край сорочки, спитала:

— М-м, тату, після вечері змагатимемося на палицях?

Йон нахмурив брови. Відставив чашку, чай розхлюпнувся на стіл. Сева здивовано спостерігала, як пляма розповзається скатертиною.

— Я не твій батько. Називати мене так — неповага до твоїх предків. Я лише супроводжую тебе. Опікун.

Це звучало, наче Йон із нею тимчасово. Севі запекло в очах. Вона вибігла з будинку, вилізла на дуб у дворі. Відмовлялася спуститися, поки Йон не пообіцяє, що не покине її. Він чекав під деревом. До темної ночі Сева вперто чіплялася за гілку, навіть коли змерзла й почала клювати носом. А потім зрозуміла, що падає. Йон піймав її.

Обійми опікуна були теплі й надійні. Голос — тихіший і м’якший, ніж зазвичай.

— Затятість — добра риса. Які уроки ти засвоїла? Окрім того, що не варто називати мене татом.

— Ти зі мною тимчасово. Спати на дереві небезпечно. Але якщо ти поряд, спіймаєш мене.

— Ха-ха! На дереві можна ховатися від деяких хижаків. Щоб спати безпечно, прив’яжи своє тіло до гілки. Тимчасово… Усі, крім богів, тимчасові. Це належний закон кожного світу, — Йон правицею поплескав кільце рук, яким дівчинка міцно стиснула його шию. — Я присягаюся супроводжувати й боронити тебе, скільки стане сил і скільки часу мені відведено. Проте ти мусиш підготуватися…

Вона не змогла. Аварія і страх втратити опікуна вразили п’ятнадцятирічну Севу, і їй здавалося, світ більше ніколи не стане безпечним. На третій день Йон отямився. Севу впустили в палату. Відповідно до документів, медичний персонал повідомив Йону, що він батько-одинак і його відвідала донька. Блідий, із розфокусованим поглядом, опікун потягнувся до неї рукою і заплакав. То були перші його сльози на її пам’яті. У голосі чоловіка — полегшення і радість. «Здавалося, я на світі сам-один. Отже, ти моя донька. Мені сказали, твоє ім’я…»

Сева обійняла Йона «після».

— Телефонуй. Будь обережним.

— Ха-ха, це я би мав тобі казати, мила.

— Усе нормально, Севочка з моїм малим, — дядько Олег потягнув Йона до авто. — Гарно вам розважитися в Карпатах! Не економте. Якщо не буде мережі, без паніки, зв’яжемося, коли вийде… Гм, і я не проти стати дідом!

— Олегу! — Йон безпорадно розсміявся, глянув на Сашка. — Він жартує.

— Так-так, — дядько Олег заштовхав опікуна Севи на пасажирське сидіння.

* * *

Автомобіль звернув, проїхав ще кілька метрів і спинився. Сашко дивився перед собою. Сева тицьнула йому пальцем під ребро, хлопець відсахнувся, лупнувся головою до вікна й обурено зойкнув. Він постійно повертався думками до слів батька, тож часом втрачав увагу.

— Прошу вибачення, не хотіла лякати. Пан водій увесь ранок випадає з реальності, небезпечно.

— Приїхали, — Сашко вказав крізь вікно.

Польова дорога зійшла нанівець біля останнього засіяного зелениною загону. Мандрівники схилили голови: Сева звірилася з мапою, Сашко глянув у телефоні на геолокацію. Можна повернутися в готель, однак вони вже подолали значну частину шляху. Зрештою вирішили пройтися лісом згідно з позначками на мапі.

Забрали рюкзаки: у хлопця — з білизною на заміну, грошима, солодощами й термосом кави, у подруги — з аптечкою, зубними щітками й пастою, водою і їжею на двох. У лісі темно, густі крони ховали полудневе літнє небо. Сева з мапою йшла попереду. Сашку було приємно на душі. Пахло сосною і мохом. Він навіть мугикав собі під ніс. Байдуже, що каже тато, подругу все влаштовує. На щастя, Сева не виявляла бажання ускладнювати стосунки.

Вони дійшли до дерев’яної огорожі. За нею були вулики й будинок із темних брусів. Від квітів на подвір’ї лунало гудіння, Сашко зіщулився, мимоволі схопив подругу за сорочку. Дівчина поплескала його руку.

— Не бійся, для людини без алергії смертельна доза отрути — якщо вжалить понад п’ятсот бджіл. Маю сумніви, що ти для них такий привабливий.

— Оце «заспокоїла». Красно дякую, Сево.

На дерев’яних перекособочених дверях будинку була металева клямка. Сева злегка торкнулася до неї, тоді постукала.

— Нікого немає?

— Димохід, — сказала дівчина.

Сашко відступив, задер голову догори. Дійсно, йшов дим. Клямка ворухнулася. Двері відчинилися досередини. З темряви коридору витріщилася бліда жінка, загорнута в кілька строкатих накидок. Коли двері стрімко зрушилися, — хазяйка майже зачинила, — Сева стримала їх рукою.

— Доброго дня. Ви знаєте Йона?

Жінка видала жалісливий звук і знову спробувала зачинити, Сева підставила ще й ногу. Сашко захоплено дивився на подругу. Вона вміла бути збіса наполегливою. Кілька хвилин жінка мовчки впиралася у двері, поки страх і нездоровий блиск у її очах змінилися на спокій, а втім, це також не нормально.

— Гаразд. Заходьте.

На кухні, заставленій різнокаліберним посудом, книжками і склянками із сушеними рослинами, було задушливо. Повітря прогіркло від трав. Жінка завісила штори. Це цілком вписувалося в образ параноїчки зі стажем. Не можна пити і їсти, що би їм не запропонували.

— Я Делія. Скільки тобі зараз, Севастіано? Де Йон? Хто тебе супроводжує?

— Мені двадцять, — у Севи було спокійне лице, але вона сильно стиснула руки в кулаки. Сашко приборкав бажання розправити її кисті, щоби не дратувати подругу. — Йон потрапив в аварію чотири з половиною роки тому. Ми з другом скористалися його мапою. Звідки вам відоме моє ім’я?

— З другом? — жінка підняла брови. — Скільки ти знаєш? І що за аварія?

Сева мовчала, її очі трохи звузилися, а м’які округлі губи стиснулися. Сашко усміхнувся. Він обожнював колючу подругу.

— Якщо чекаєте відповідей, то односторонній діалог не вийде, Деліє. Сева спитала, звідки знаєте її ім’я, рекомендую відповісти, — милосердно пояснив хлопець.

Жінка потарабанила пальцями правої руки до столу, гиденько, повільно, і натягнуто посміхнулася.

— Впізнала, бо ти схожа на матір. Але характером, — Делія мовби виплюнула: — Вся в батька. Затята і зверхня.

Сашко чекав, що подруга розгнівається, але Сева зберегла спокій:

— Автомобільна аварія. Йон був пішоходом, втратив пам’ять, залишилися лише базові навички, — мовлення, вміння тримати ложку. Питання про те, скільки мені відомо, я не зрозуміла.

— Втратив па-ам’ять. Тому ви не приїхали, коли домовлено. Я гадала, Йон прив’язався до тебе. Навіть до собаки звикнеш за роки, а це дитина. Вам час іти. Тримайся якомога далі від мого будинку, Севастіано. І якщо боги благословили Йона забуттям, молися, щоби він нічого не згадав.

Сева вклонилася жінці. У Сашка відвисла щелепа. Дякувати? Замість того, щоби поставити Делію на місце за слова в бік характеру дядька Йона? Він анітрохи не затятий і не зверхній, а дуже добрий і розуміючий! І що за порівняння із собакою?!

Сева закинула рюкзак на плече й пішла до дверей. Делія теж вклонилася їй, навіть нижче, ніж до пояса, і всміхнулася більш приязно. Сашко наздогнав подругу в коридорі.

— І це все? Просто підемо?

— Мгм.

А як же дух пригод? На цьому подорож закінчиться? Сашко подумки попросив жінку в строкатих накидках їх зупинити, розказати якісь факти про дядька Йона, пояснити свої слова. Він озирнувся. Делія мовби задумалася, тоді різко смикнулася вперед і перехопила руку Севи, що тягнулася до дверей.

— Чекай. Чуєш?

Обличчя Сашка розпливлося в усмішці, — не щодня довколишні здійснювали його сподівання, — а тоді коліна затремтіли, а в горлі дивно булькнуло. Сашко почув. За дверима гуділо, небезпечно й голосно. Бджоли?

— Б-бджо… — витиснув із себе Сашко.

Делія потягнула до дверей дзеркальну шафку, заблокувала хід і штовхнула друзів у темряву коридору, праворуч. Гудіння тепер долинуло з боку кімнати за кухнею. Воно наростало, мовби… вікно там відчинене.

— Ви не зможете безпечно повернутися. У підвал, швидко, — Делія вихопила із шафи в коридорі в’язки рослин.

Вони втрьох спустилися кам’яними сходами. Було тепло й сухо. Лампа, що висіла на дротах, заблимала, Делія провела їх крізь ще одні двері, гудіння стихло. Спалахнуло світло, жінка запалила старовинну лампу на стіні. Вогонь вихопив схожу на криницю кам’яну конструкцію посеред підвального приміщення, а ще арку з таких самих кругляків у стіні праворуч.

— Я-як позбутися бджіл? Вони, е-е, вони ж полетять собі кудись згодом? — Сашко стукотів зубами.

— Позбутися? Мої комахи попередили про ворогів, — Делія смикнула до себе рюкзак Севи, запхала туди оберемок трав, менторським тоном роз’яснила: — Із червоною стрічкою — кровоспинні, відвар застосовувати зовнішньо. Зі срібною стрічкою — снодійне, із чорною — при крововтратах, внутрішньо. Рухайтеся за водою три години, там дім мого брата. Він поверне вас сюди, опівночі! Через! П’ять днів! — Делія відтіснила їх від дверей, натягнула Севі на великий палець свій перстень. — Покажеш моєму братові.

За дверима гули бджоли. Нагорі дзенькнуло, мовби розбилося скло. Сева перехилилася через кам’яну конструкцію, зазирнула. Її голос розтягнула луна:

— Криниця?

…ниця, …ниця. Делія підійшла до Севи, час уповільнився, як у фільмах. Обличчя подруги було здивоване, коли жінка штовхнула її в криницю. Сева зовсім не граційно перелетіла через кам’яне кільце і зникла в темряві. Сашко дихав швидко й поверхнево, він тупо подумав: «у мене зараз почнеться панічна атака». Делія крутанулася, схопила його за руку, потягнула до криниці. Жінка виявилася дуже сильною.

* * *

Вони сиділи на поляні в лісі. Сашко хвилин двадцять сопів, щипав своє передпліччя і рвав траву поруч. Сева тішилася такій реакції друга, бо то краще, ніж паніка. Вона спостерігала за дриганням хлопця, а коли той заспокоївся, уточнила:

— Відпустило?

— Так.

— Перевір рюкзак, з мого зник телефон.

Сашко швидко оглянув свої речі.

— Делія вкрала наші мобільні?.. І мій смартгодинник, — хлопець продемонстрував зап’ястя. — Я пам’ятаю лише, як мене швиргонули в криницю. Виходить, ми від того відрубилися і нас обікрали? А тоді витягнули з хати?

— Ми не біля будинку Делії, озирнися.

Цей ліс відрізнявся від усіх, у яких бувала Сева. Височезні дерева з товстенними стовбурами. Трава майже до пояса, блакитні метелики з розмахом крил сантиметрів у двадцять. А ще дівчина могла присягтися, що бачила неподалік здоровецьку кішку зі сріблявою шерстю. Вона, щоправда, швидко зникла. Між дерев кипіло життя, птахи виспівували, трави шаруділи, гілки потріскували, дзюрчала вода.

— Зрозумів, — Сашко зарився пальцями у своє коротке волосся. — Якщо це не сон, а в мене надто болить рука, яку я щипав, щоби це був сон, то я герой, який потрапив у новелу. Треба розібратися, що робити для розвитку сюжету. Сподіваюся, я не помер і зможу повернутися у своє тіло. Ах! Який я маю вигляд?

— Без змін.

Сашко наче трохи розчарувався. Першим припущенням Севи було божевілля. Проте друг бачив те, що й вона, хіба буває колективний психоз?

— А якщо це комп’ютерна гра? Я грав у шутер, де треба боронити від демонів жителів села в тропіках, антураж подібний. Яка в нас місія?.. Це броня? — хлопець помацав свою футболку, наче під тою екіпіровка, з надією глянув на простягнуту руку, мовби там мало щось з’явитися.

— Що ти зараз робиш?

— Чекаю, коли відкриється інвентар. Що за шутер, якщо не видають навіть нещасного ножа?

— Ха-ха-ха! — Сева нарешті не стерпіла й зареготала. Припущення Сашка лише підкреслили абсурдність ситуації. Але дивним чином тривога, пов’язана з мапою Йона, зникла, наче невидимий вузол у її серці розв’язався. — Мій годинник на місці, і він вказує, що вже одинадцять тридцять. Якщо послуговуватися твоєю термінологією, місію, або завдання для руху сюжету, ми отримали. Від Делії. Три години йти за водою, знайти її брата, повернутися додому.

— Ти — не моя Сева. Вона так багато слів підряд не говорить, — Сашко розсміявся, розтер почервонілу від щипків руку. — Щодо нетипової поведінки, чому ти дала Делії котити бочку на дядька Йона? Твій тато крутий. Зовсім не зверхній.

— Делія казала не про Йона. А про біологічного. Я не знаю його, то чому маю сперечатися? О. Ти думав, це в мене забаганка — звертатися до Йона на ім’я?

— То він тобі… Це багато пояснює. Пам’ятаєш, як зламала руку і треба було зробити переливання крові? Він не був твоїм донором, бо не батько тобі?

— Не батько.

Тоді зламана рука стала величезною проблемою. Йон не лише відмовився стати донором, він взагалі не дав дозволу на переливання. Сева одужувала довго й тяжко. Вона так і не зрозуміла, чому переливання неприйнятне з погляду опікуна. Вони не належали до жодних релігійних общин. Навіть «день богів» був святом умовним. Ні церкви, ні молитов у їхніх життях не було. Делія згадала богів у розмові. Це стосується віри людей, що живуть у цьому місці?

Сева прислухалася до дзюрчання води й повела Сашка до глибокої річки.