Щоденник психологині з-поза меж

Запис №19. Погоня за вкраденими снами

Прокинулася від того, що сонячний промінь настирливо пробивався крізь штори. Подивилася на годинник і жахнулася: я примудрилася проспати майже до вечора. Сонце вже сідало, заливаючи кімнату густим бурштиновим світлом, яке швидко згасало, поступаючись місцем сутінкам. Щока, якої торкався Змій, досі зберігала ледь помітне відчуття тепла, від якого шкірою мимоволі пробігли зрадницькі мурашки. Його гарячі пальці та той майже-поцілунок ніяк не виходили з голови, змушуючи серце битися трохи швидше, ніж зазвичай.

Довелося сісти на ліжку, розминаючи затерплу шию, і рішуче подивитися на стіну, щоб зібрати думки до купи. Професія психолога зобов'язувала аналізувати внутрішні конфлікти, розкладати по поличках страхи та пригнічені бажання. Щоправда, приватна практика давно вийшла за рамки стандартних протоколів. Робота на межі двох світів вимагала незвичайного підходу. У компетенцію входила допомога не лише звичайним людям з їхніми кризами, а й консультування тих, хто належав до прихованої, магічної сторони Києва: духів, сутностей та істот з-поза меж. Намагатися втримувати баланс там, де людська раціональність ламалася під тиском містики, було складно, особливо коли власний внутрішній компас починав збиватися з ритму.

— О, прокинулася нарешті, — на порозі кімнати з'явився Мефодій із глиняною піалою в руках. На обличчі домовика читалося глибоке невдоволення. — Твій рудий учора ледь не спалив мені всю астральну карту своїми натяками.

На кухні вже щосили вирувало життя. Точніше, обурювався Броніслав. Він так несамовито свистів і брязкав кришкою, наче намагався висвистати джазову мелодію.

— А я казав, не треба пити той зміїний ель! Від нього тільки паливному баку шкода! — пробрязкав Броніслав, коли я зайшла на кухню. Чайник ображено пихнув хмаркою пари з носика, вимагаючи, щоб туди негайно кинули свіжу порцію м'яти.

Біля підвіконня влаштувалася вся котяча трибуна. Батон, який учора так ефектно зіпсував романтичний момент у барі, що було й на краще, поважно вилизував лапу, вдаючи, що взагалі ні до чого.

— Тобі потрібно більше заземлюватися, Марено, — авторитетно заявив Батон дідівським голосом, навіть не відриваючись від гігієнічних процедур. — Рятувати ментальне здоров'я цього міста та допомагати духам не збожеволіти — це звісно шляхетно. Але якщо не будеш нормально спати, просто тріснеш. До речі, де наш ранковий паштет, хоча вже не ранок? Нам із Гоголем треба підкріпити архітектурну музу.

Великий, чорний і неймовірно гарний Гоголь незадоволено нявкнув, підтримуючи рудого, а сіра соціопатка Беладонна з висоти кухонної шафи лише презирливо мружилася. Магічна трійця явно натякала, що здатна влаштувати кулінарний бунт.

Відповісти пухнастій банді завадив телефон, який раптово вибухнув шаленою вібрацією. На екрані спалахнуло ім'я: «Агата».

— Марено, сподіваюся, ти вже на ногах, бо в нас тут НП загальноміського масштабу! — голос подруги в слухавці буквально іскрив від адреналіну. — На Контрактовій якась тварюка щоночі краде сни у студентів Могилянки. На ранок діти прокидаються як зомбі, не можуть згадати власні курсові, а в повітрі смердить тухлою болотною водою. Засікла цей шлейф. Вона злизує їхні фази швидкого сну й рухається в бік Набережної. Дуй до пам'ятника Сагайдачному, буду за хвилину!

У слухавці пішли короткі гудки.

Сон — це базова потреба психіки. Якщо якась сутність ламає людську ментальну матрицю в Києві, це моя пряма компетенція. Без фази швидкого сну людський мозок просто вигорить за лічені дні, тому тут потрібно було терміново відновлювати ментальний простір.

Я швидко попрямувала до коридору, на ходу затягуючи тугіше шнурки на важких черевиках і хапаючи шкіряну куртку. Коти провели мене поглядом, навіть не ворухнувшись, вони вже самостійно відкривали шухляду з котячими ласощами. Мефодій лише хмикнув, закриваючи за мною двері.

На площі біля пам'ятника Сагайдачному було порожньо, все заливало густе жовте світло ліхтарів. Прохолодне повітря, що піднімалося від Дніпра, раптом набуло неприємного, сизо-зеленого відтінку. У повітрі дійсно висіла важка тхнява стоячої води й мокрої багнюки.

З боку вулиці Покровської пролунав різкий, пронизливий свист. Крізь щільну стіну туману, висікаючи колесами іскри з бруківки, на шаленій швидкості летіла Агата. Зачарований дощовик розвівався за її спиною, як важкий плащ, а під ногами впевнено й потужно гарчав масивний двоколісний електросамокат.

Агата різко затиснула гальма прямо переді мною з ефектним заносом. Тепер її транспорт виглядав як витвір відьомського хайтеку: на кермі висіли химерні магічні обереги з пташиного пір'я, а сама рульова стійка була щільно обмотана свіжою полинню, яка різко пахла на всю площу. Наша сучасна Баба-Яга знала толк у стилі.

— Ти що, зробила йому повний апгрейд? — здивовано перепитала я, розглядаючи новий трав'яний тюнінг. — А як же традиції? Де твоя ступа?

— Ступа на техогляді, Марено! — реготнула Агата, поправляючи стильні круглі окуляри. — А полинь і обереги — це проти нашого болотяного гостя, щоб електроніка від його слизу не закоротила. У двадцять першому столітті треба бути мобільною й захищеною. Стрибай ззаду! Якщо не наздоженемо цю дрянь до світанку, половина студентів завтра забуде, як їх звати.

Довелося застрибнути на вузьку металеву платформу позаду Агати, судомно вчепившись руками в її плечі.

— Тримайся міцніше і вмикай свій психологічно-магічний радар, треба вирахувати її траєкторію! — крикнула відьма.

Вона круто повернула ручку газу, і самокат рвонув уперед. Нас буквально втиснуло в нічний простір міста.

Вітер безжально бив у обличчя, змушуючи мружитися від швидкості. Поділ летів назустріч розмитими плямами кав'ярень, ліхтарів та вікон старовинних кам’яниць. Агата вела свій апарат так впевнено, наче народилася на цьому самокаті, закладаючи такі віражі на поворотах, що серце щоразу підстрибувало десь до горла.

— Куди тепер? — крикнула я крізь свист вітру, міцніше стискаючи її плечі. — Шлейф стає густішим, але він розгалужується!

— Вмикай радар, Марено! — відгукнулася відьма, навіть не збавляючи швидкості біля Житнього ринку. — Моя магія тут безсила, ця тварюка маскується під звичайний міський туман. Але вона харчується емоціями, концентрованою панікою перед іспитами, хронічним недосипом та студентськими неврозами під час сесії. Ти повинна відчути її!

Я заплющила на мить очі, глибоко вдихаючи сире повітря Політехнічного ліцею, повз який ми проносилися, відкинула страх упасти і спробувала налаштуватися на те, що вмію найкраще, — на емпатію. Коли ти щодня працюєш із травмами, ти починаєш розрізняти їх на смак і запах. Наша нічна гостя не просто крала сни. Вона забирала фазу швидкого сну — той самий нейробіологічний простір, де людський мозок обробляє стрес, страхи та надії.

І раптом я це відчула. Важка, липка, чужа ментальна ситість. Вона пахла панікою перед іспитами, паленими дедлайнами, першою нерозділеною закоханістю та відчаєм. Тварюка була перенасичена чужою тривогою.

— Наліво, до Набережно-Хрещатицької! — крикнула я, розплющивши очі. — Вона рухається вздовж води. Вода заземлює її, допомагає перетравлювати чужі емоції.

Агата круто заклала руль вліво. Самокат висік сніп іскор об бордюр, обереги з пір'я на кермі закрутилися, як скажені, а полинь видала такий потужний залп аромату, що у мене аж сльози виступили.

Ми вилетіли на Набережну. Дніпро зліва здавався чорним рідким склом, у якому тонули відблиски мосту. І саме там, попереду, біля самої води, туман раптом згустився у потворну, драглисту фігуру. Воно було схоже на величезну, набряклу від води жабу з довгими, майже людськими пальцями, яка тримала в лапах прозору, мерехтливу кулю — сплетіння вкрадених снів київських студентів. Куля світилася блідо-блакитним, усередині неї пролітали уривки чиїхось формул, образів та невисловлених зізнань у коханні.

Потвора озирнулася на нас, видавши звук, схожий на мокрий хлюпіт багнюки, і... просто крізь повітря зробила крок назад, прямо у воду. Але замість того, щоб піти на дно, простір навколо неї раптом хитнувся, наче віддзеркалення в калюжі.

— Тримайся, Марено, ми переходимо на той бік! — гаркнула Агата, і замість того, щоб загальмувати перед парапетом, до упору викрутила ручку газу.

Світ навколо нас на секунду вигнувся, як недоречно змонтований кадр у кіно. Вуха заклало від раптової тиші. Повного, абсолютного беззвуччя.

Ми не впали в Дніпро. Електросамокат виїхав на суху, дивну бруківку.

Я озирнулася навколо і затамувала подих. Це був Київ, але інший. Будинки на Набережній стояли на своїх місцях, але їхні вікна світилися не теплим жовтим, а м’яким срібним світлом. Натовпи машин зникли, не було чути жодного звуку міста. Дніпро зліва не тік, а застиг, перетворившись на ідеально гладке дзеркало, в якому замість хмар відбивалися зірки, яких у реальному небі Києва ніколи не побачиш через міський зміг. Це було те саме Міжсвіття, виворіт, тихий, величний і трохи моторошний.

— Тут немає часу, і наша потвора вважає, що в цій тиші вона в безпеці, — тихо сказала Агата, збавляючи хід. Її самокат тепер котився абсолютно беззвучно.

Я знала, що цей вимір підступний і мінливий: минулого разу він зустрів мене диким галасом і юрбами химерних створінь, а сьогодні наче затамував подих, ховаючи своїх небезпечних жителів у глибоких тінях.

Болотяна тварюка стояла за кілька метрів від нас на срібній бруківці. Вона притискала кулю зі снами до своїх грудей, дивлячись на нас банькатими очима, в яких світився... ні, не гнів. Там був чистий, первісний страх нерозуміння.

— Ну що, Марено, — Агата дістала довгу в'язальну спицю, яка раптом спалахнула фіолетовим відьомським вогнем. — Тваринку б'ємо чи спочатку поговориш? Ти ж у нас психолог для незвичайних.

Я зійшла з самоката, відчуваючи, як під моїми важкими черевиками срібна бруківка злегка вібрує від чужої магії. Мій браслет на руці знову ставав холодним, явна ознака того, що десь у цьому місті блукає Ладаніс. Його присутність відчувалася як тонкий протяг. Але зараз мені потрібно було думати про істоту, яка тримала у лапах психічне здоров'я половини київських студентів.

— Зачекай, Агато, — тихо сказала я, роблячи крок уперед і показуючи відкриті долоні, щоб не налякати істоту. — Будь-яка агресія — це лише захисний механізм. Вона ж просто заїдає стрес.

Потвора видала тихий, жалібний хлюпіт і сильніше стиснула кулю.

Болотяна істота затремтіла, коли я зробила ще один м'який крок уперед. Срібне світло підкреслювало кожну зморшку на її набряклому тілі. Тварюка притискала сяючу кулю зі снами Могилянців так, наче від цього залежало її життя.

— Тихо, тихо, все добре, — мій голос звучав спокійно. — Тебе ніхто не образить. Агато, сховай спицю. Перед нами не агресор. Перед нами типовий приклад класичного компульсивного переїдання.

Агата здивовано підняла брову. — Переїдання? Марено, воно висмоктало сни у половини студентського гуртожитку!

— Саме так. Це розлад харчової поведінки, — я знову повернулася до істоти. — Ти ж заїдаєш стрес, правда? Коли всередині утворюється емоційна порожнеча, коли накочує самотність, тривога чи страх, здається, що єдиний спосіб заповнити цей вакуум, поглинути щось яскраве, чуже, наповнене живими емоціями. Студентські сни ідеально підходять, авжеж? Вони ж такі соковиті, емоційні, амбітні. Але чи стає тобі легше після того, як ти їх злизуєш? Чи зникає внутрішня порожнеча?

Потвора раптом завмерла. Її великі банькаті очі кліпнули, і з них витиснулися дві масивні, каламутні сльози, що з тихим сплеском упали на срібну бруківку Набережної. Вона жалібно крякнула і злегка послабила хватку на кулі.

— Бачиш, — лагідно продовжила я. — Метафоричний голод неможливо втамувати реальною чи чужою ментальною їжею. Твоє тіло набрякає від цього слизу, ти намагаєшся сховатися тут, де застиг час, але проблема не зникає. Тобі потрібна не їжа. Тобі потрібно, щоб твій біль просто вислухали. Повернувши ці сни, ти зробиш перший крок до одужання. А взамін... ось моя візитка.

Я залізла в кишеню куртки й витягнула щільну картку з лаконічним написом: «Марена. Психолог з-поза меж. Запис за попередньою домовленістю».

— Приходь у четвер на сьому вечора. Обіцяю, ми розберемо твою ситуацію та навчимося екологічно проживати тривогу, без заїдання чужих дедлайнів. Що скажеш?

Істота дивилася то на мене, то на візитку. Потім, видавши довге, полегшене зітхання, схоже на вихід повітря з надувного матраца, вона акуратно штовхнула прозору кулю в мій бік. Сяйво вкрадених снів торкнулося моїх пальців, і я відчула, як ментальна матриця студентів Могилянки готова повернутися до своїх законних власників. Потвора обережно взяла двома пальцями мою візитку, притиснула її до голих грудей і, тричі кивнувши, розчинилася у срібному тумані іншого Києва.

— Ну ти даєш, — свиснула Агата. — Оце я розумію, професійна деформація. Перетворити містичну погоню на первинну консультацію!

— Психіка — тонка штука, навіть якщо вона болотяна, — посміхнулася я, дбайливо утримуючи кулю зі снами, яку тепер треба було розвіяти над містом, щоб повернути студентам їхню фазу швидкого сну.

Я вже збиралася підійти до самоката, як раптом по спині пройшов знайомий, пронизливий холод. Браслет «Вартовий порога» на моєму зап’ясті не просто охолов, він став майже крижаним.

Я різко повернула голову в бік Дніпра. Там, на самому краю мосту, де срібне світло переходило в глибоку густу тінь, стояв високий силует у строгому темному костюмі. Бездоганна виправка і цей знайомий, сріблястий погляд, який неможливо було сплутати ні з чим іншим. Ладаніс. Він стояв нерухомо, спостерігаючи за мною крізь тишу міста. Його раптова поява тут, змусила моє серце на мить завмерти.

Він повільно схилив голову на знак вітання, і наступної миті його силует просто розтанув у повітрі, залишивши по собі лише ледь помітну сріблясту димку, яка миттєво розвіялася в тумані.

— Марено, ти чого зависла? — гукнула Агата, уже заводячи свій прокачаний самокат. — Світає вже на тому боці. Пора повертати студентам пам'ять, бо скоро перші пари!

— Так, іду, — струснула головою я, змушуючи себе відвести погляд від порожнього мосту.

Ми знову стали на платформу. Агата круто розвернула апарат, простір навколо нас хитнувся, вигинаючись назад, і звичний, галасливий, живий звук Києва миттєво вдарив по вухах. Ми повернулися.