Щоденник психологині з-поза меж

Запис №2. Сварог і синдром згаслого полум’я

Він з’явився без стуку — як зазвичай це роблять ті, хто колись керував світом.

Двері просто… зігрілись. Металевий замок запотів зсередини, латунна ручка стала гарячою, й я мимоволі відсмикнула пальці — можна було отримати опік першого ступеня. Хоча ймовірніше — емоційного.

— Вогонь не питає дозволу, — пролунав із-за дверей глибокий, трохи задимлений голос.

Двері відчинилися самі. І він увійшов.

— А про зустріч питає? — сухо відповіла я, показуючи пальцем на табличку:

«Зустрічі за попереднім записом. Без черги — тільки коти або мертві родичі.»

Сварог.

Колись — бог ковальства, вогню, Сонця, творець першої ідеї космосу.

Зараз — бариста у кав’ярні «Горинич і Боби» на Подолі.

— Ви трохи запізнились, — мовила я, спостерігаючи, як він залишає за собою легке мерехтіння в повітрі — ніби спогад про спеку.

— Полум’я не запізнюється. Воно приходить, коли має палити, — сказав він, стягуючи з плечей важку, обвуглену шкіряну куртку.

Я втягнула повітря носом. Дим, кориця й виснаження.

Пахне вигоранням. Буквально.

Пацієнт: Сварог, колишнє божество

Симптоми: дратівливість, злість на сучасний світ, криза ідентичності, втрата сенсу, неконтрольована жага “виправити все руками”, сум за тим, чого більше не існує.

Сів. Стримано. Але стілець трохи обвуглився.

— Чаю не пропонуй.

— Я взагалі-то каву...

— Тільки чорну. І щоб пекла, як прокляття Перуна.

Батон розплющив одне око на підвіконні й хрипко прокоментував:

— Прокляття Перуна — то діарея на три дні й забутий пароль від email. Не перебільшуй, вогнику.

Сварог не посміхнувся. Його лоб зморщений, як стара мапа неба, а очі — золоті, але вицвілі. Можливо, то вік. А може — відсутність віри. У себе.

— Світ мене більше не кличе, — тихо мовив він. — Не боїться вогню. Навіть не шанує. Люди розпалюють вогонь одним кліком у додатку. Свічки в них ароматичні, не священні. Полум’я стало сервісом. А не містерією.

Я подала йому чашку кави. Він не торкнувся її — просто подивився, і рідина в чашці почала закипати.

— Ви пробували дозволити собі бути не лише вогнем, а й попелом? — спитала я. — Трансформація — це теж сила. Не завжди треба палити. Іноді достатньо зігріти.

Він подивився на мене довше, ніж варто було.

— Мене не кличуть навіть у сни. Раніше снились ковалі, вогнища, пісні... А зараз? Кавомашина — мій єдиний вівтар. Я вивчив латте-арт, уявляєш? Я, Сварог, намалював сердечко з піни.

— Це вже досягнення. Не всі чоловіки можуть намалювати сердечко. Навіть у житті.

Беладона неспішно пройшлася по столу. Сіла прямо перед ним. Подивилась. І впала на бік.

— Вона показує, як ви почуваєтесь. І що трохи перегріли ситуацію.

Ми говорили годину. Потім ще одну.

Він зізнався, що іноді плаче над каструлями зі шпинатним крем-супом.

Що має чернетковий аудіотрек під назвою «Молитва до себе», але боїться його вмикати.

Що його син Дажбог каже: “все нормально, тату”, — але носить у кишені запальничку, яку ніколи не використовує.

Він не сказав, але я знала — він сумує за тим, ким був. І боїться знову ним стати.

Коли він ішов, повітря потеплішало. Батон підвівся, потягнувся і буркнув:

— Ну от. Може, тепер хоч батареї на півповерху запрацюють.

А Сварог, стоячи вже на порозі, обернувся:

— Дякую. Мені було добре.

— А мені — тепло, — відповіла я. — Не зникайте.

— Я не зникаю. Я — просто вуглинка. Її теж можна ще роздмухати.

І він пішов.