Щоденник психологині з-поза меж

Запис №21. Анатомія двоєдушшя

Рівно о сьомій вечора затишний домашній безлад моєї квартири довелося вольовим рішенням поставити на паузу. Мефодій із Гоголем були відправлені вглиб вітальні з умовою поводитися тихо, Броніслав на кухні відбував мовчазне покарання за зайву балакучість і просто ображено охолоджував свої металеві боки, а я відчинила двері кабінету.

Мій новий пацієнт, Любомир, виглядав саме так, як мають виглядати люди, чий розум щодня змагається з незбагненним. Високий, худий, із тонкими пальцями реставратора, втомленими темними колами під очима та шляхетною сивиною на скронях. Про таких кажуть — «людина старої культури». Зазвичай він повертав до життя рукописи шістнадцятого століття в лаврських фондах, але сьогодні прийшов рятувати власну психіку.

— Сідайте, Любомире, — я жестом запросила його в крісло навпроти. — З чим ви прийшли?

Він сів, нервово перебираючи пальці, і довго не міг підібрати слів. Зрештою, глибоко зітхнув: — Марено, я знаю, що ви працюєте зі складними... нестандартними випадками. Звичайні лікарі лише розводять руками. Кажуть, це хронічна втома, виснаження або синдром сонного паралічу, і радять мені просто пити заспокійливе та більше гуляти. Але я відчуваю, що це не невроз. Принаймні, не у звичайному розумінні.

— А що насправді відбувається? — м'яко запитала я, вмикаючи режим уважного слухача.

— Я вмираю щоночі, — тихо, майже пошепки сказав він. — Точніше, моє тіло засинає кам'яним сном. Я не можу поворухнутися, сон глибокий і важкий. Але замість відпочинку я прокидаюся на світанку з таким диким болем у м'язах, наче всю ніч блукав лісами чи бився з вітром. Мої руки зранку крижані, скільки б ковдр я на себе не вдягав. А найгірше… — Любомир запнувся, опустивши голову, — найгірше те, що я знаходжу в ліжку.

Батон, який до цього мирно дрімав на підвіконні, раптом підвів голову, прищулив одне око і наставив вуха.

— І що ж ви там знаходите? — я подалася вперед.

— Біле, майже прозоре пір'я, — Любомир дістав із внутрішньої кишені піджака маленький скляний флакон і поставив на стіл. Всередині дійсно лежала тонка пушинка, яка дивно переливалася в променях вечірнього сонця. — Спочатку я думав, що це з подушки. Змінив на синтетичну. Потім думав, що в кімнату залітають птахи. Але вікна зачинені наглухо. А три дні тому я прокинувся з подряпинами на долонях і стійким смаком річкової прохолоди на губах. Марено, я відчуваю, що вночі мене в мені немає. Я кудись іду, але моє тіло залишається в ліжку. Що це?

Я подивилася на флакон із пір'ям, потім на Любомира. Психологічний маркер «втрати контролю» був очевидний. Мій браслет на зап'ясті раптом став гарячим, як розпечене вугілля. Магія в кабінеті згустилася так щільно, що повітря стало солодкуватим.

— Давайте зробимо одну вправу, — запропонувала я, утримуючи спокійний голос. — Заплющте очі. Зробіть глибокий вдих і спробуйте згадати останнє почуття перед тим, як ви засинаєте.

Любомир слухняно заплющив очі. Його дихання миттєво сповільнилося, ставши майже нечутним, абсолютно беззвучним — так дихає хижак, що зачаївся в кроні дерева.

І в цей момент я подивилася на стіну за його спиною.

Промені прийдешнього заходу сонця падали на Любомира, відкидаючи довгу тінь. Але ця тінь раптом перестала повторювати контури людського тіла. Вона здригнулася, вигнулася, і по стіні плавно розгорнулися величезні, широкі примарні крила. Голова тіні повернулася на сто вісімдесят градусів, блиснувши двома круглими силуетами пташиних очей.

Батон на підвіконні тихесенько видав: «Охо-хо… Оце так реставрація».

Не встигла я осмислити видовище примарних крил на стіні, як двері кабінету безшумно прочинилися. До кімнати з надважливим виглядом прослизнув Мефодій. На таці в його руках похитувалися дві чашки з трав’яним чаєм, від якого йшов духмяний запах чабрецю та м’яти.

Домовик обережно поставив тацю на мій стіл, примружив хитре око, дивлячись на тінь, що все ще бріла на стіні, й тихенько, але вагомо промовив:

— Е-е, пане реставраторе, можете вже розплющувати очі. І чайок випийте, бо Полісся у вашій крові зараз закипить.

Любомир здригнувся, вдихнув повітря й розплющив очі. Тінь на стіні миттєво згорнула крила й знову стала звичайною тінню людини.

— Хто це?.. — спантеличено вихопилося в клієнта, коли він побачив Мефодія.

— Це мій асистент із питань... народної традиції, — м’яко пояснила я. — Мефодію, ти щось зрозумів?

— Та що тут розуміти, Марено! — домовик сплеснув руками. — Людина шукає проблему в голові, а вона в нього в роду живе! Пане Любомире, ваші предки бува не з-під Чорнобиля чи з поліських боліт походять?

Любомир здивовано кліпнув очима: — Прадід був лісником на Житомирщині... Казали, знався на травах і птахах.

— Отож-бо й воно! — підхопив Мефодій, уперши руки в боки. — Ви — чистісінький двоєдушник. У вас поруч із людською душею живе друга, пташина. І не абихто, а білий сич-сипуха! Коли ваше людське тіло засинає мертвим сном, ця друга душа виривається на волю й летить туди, де її кличуть старі київські таємниці.

Любомир завмер із чашкою біля губ. Він подивився на мене, очікуючи, що я спростую цей містичний абсурд, але я лише повільно кивнула: — Це пояснює і крижані руки, і пір’я в ліжку, і м’язову втому. Ваша друга душа витрачає колосальну енергію, поки ви спите.

У кабінеті запанувала тиша. За вікном Поділ повільно огортався синіми сутінками, а на небі спалахував перламутровий край повного місяця. Любомир довго дивився у свою чашку, а потім його плечі опустилися, ніби з них зняли важку гранітну плиту.

— Боже мій... — тихо прошепотів він, і в його голосі замість страху з’явилося щось схоже на захват. — То це були не сни?..

— Розкажіть мені, що ви бачите, коли засинаєте.

Любомир заплющив очі, й на його обличчі з’явилася дивовижна, майже неземна посмішка:

— Це починається з шелесту. Ніби тисячі сухих листяних сторінок перегортаються одночасно. Потім я відчуваю, як моє тіло стає невагомим, а легені наповнюються морозним, колючим повітрям. Я бачу Київ... але зовсім не таким, як удень.

Він зробив ковток чаю й продовжив, звузивши очі, наче знову опинився там: — Я лечу без жодного звуку. Пір’я сича не шумить у повітрі. Я бачу Поділ згори: темні, вигнуті дахи старовинних будинків, срібну стрічку Дніпра, золоті бані Андріївської церкви, які вночі сяють якимось особливим, внутрішнім світлом. Я відчуваю кожен подих вітру, кожен шелест листя на Замковій горі. Одного разу я опускався на купол дзвіниці Софії — там повітря пахне давнім воском і ладаном. А минулої ночі... минулої ночі я бився над набережною з якимось темним туманним виром, який намагався просочитися з річки на вулиці міста. Оце звідти й подряпини на руках. Я захищав місто, Марено. Тільки не руками, а крилами.

Батон на підвіконні тихо муркнув, повернувши голову до вікна: — Непоганий маршрут. Я б і сам так політав, якби не мої дев'ять кілограмів бездоганної грації.

— От бачите! — підсумував Мефодій. — Ваш сич — це не хвороба. Це ваш родовий вартовий. Тільки ви його затиснули в рамки кабінетного життя, от він бідний і виривається з боєм!

Я спокійно вислухала Любомира, а потім дружньо, але впевнено подивилася йому в очі:

— Любомире, головна ваша помилка — це спроба придушити свого сича й сприймати його як ворожу патологію. У психології це називається запереченням власної Тіні, а у вашому випадку — це буквальне нехтування спадковим магічним даром. Коли ви боретеся зі своєю другою душею, вона виривається з контролю й виснажує вас. Тілу потрібен відпочинок, а сичу ваша свідома згода.

— І що ж мені робити? — розгублено запитав реставратор. — Як із цим жити?

— Домовитися, — посміхнулася я. — Усе починається з інтеграції. Щовечора перед сном не намагайтеся силою заштовхати себе в глухий анабіоз. Навпаки, подякуйте своєму птаху. Скажіть йому подумки: «Я знаю, що ти є. Ти захищаєш місто, а я відновлюю його історію у сувоях. Сьогодні ми відпочиваємо разом». Уявіть, як ви складаєте крила, й дозвольте йому літати лише за вашою внутрішньою згодою, встановивши межі. А Мефодій зараз насипле вам із собою збір спеціальних поліських трав, вони заземлять тіло й допоможуть зберегти сили.

— Та я вже мішечок приготував! — задоволено посміхнувся домовик із кутка. — По дрібці перед сном і будете спати як немовля, а сич вартуватиме без шкоди для здоров'я.

Любомир зняв окуляри, витер їх і щиро, полегшено посміхнувся. Напруга в його плечах остаточно зникла.

— Дякую вам, Марено, — він підвівся, міцно й вдячно потиснувши мені руку. — Ви повернули мені не просто спокій. Ви повернули мені розуміння самого себе.

Коли за реставратором зачинилися вхідні двері, в квартирі знову запанувала затишна вечірня тиша. Батон потягнувся на підвіконні й поважно зауважив:

— Ну от, ще одного нічного авіатора поставила на крило. Тепер головне, щоб він не почав полювати на моїх подільських мишей.

Я подивилася на годинник, стрілки невблаганно наближалися до фатальної позначки. За вікном над дахами Києва вже висів величезний, сліпучо-білий повний місяць, заливаючи Поділ молочним, трохи сріблястим світлом. Настав той самий час.

Я підійшла до трюмо, витягла з шухляди чистий, холодний шматочок срібла, який залишив Ладаніс, і стиснула його в долоні. Мій браслет на зап'ясті відгукнувся виразним, знайомим холодом.

— Я на вихід, — мовила я, поправляючи кулон на шиї та накинувши на плечі шкіряну куртку. — Не сумуйте тут без мене.

— Гляди там, Марено, — тихо обізвався Мефодій, зупинившись у коридорі з ганчіркою в руках. — Міжсвіття сьогодні надто близько до Дніпра. Будь обережна.

Я кивнула, застебнула важкі черевики й вийшла в прохолодну київську ніч, спрямовуючи кроки до Набережної, де на мене чекав той, чий вимір пам'ятав кожен мій крок.