Щоденник психологині з-поза меж

Запис №7. Бар «Три світи»

Четвер.

Я давно підозрювала, що коти змовляються за моєю спиною.

Бо інакше чим пояснити, що рівно о восьмій вечора Батон вивалився з шафи з таким виглядом, ніби він щойно отримав запрошення в найелітніший клуб для посвячених?

— Збирайся, — промовив він важливо, як генерал перед парадом. — У нас сьогодні культурна програма.

— Яка ще програма? — скептично звузила очі.

— Бар.

Я навіть не встигла відкрити рота, як Гоголь із підвіконня додав:

— Бар «Три світи». Один вечір там — і ти розумієш, чому в людей вигорають нервові системи.

Беладона зістрибнула зі шафи, розтягнулася на моїй сумці й муркнула так, що сумка сама відчинилась.

— Ми йдемо, — вирішила вона.

Мефодій виліз з-під комода, буркочучи, наче стара кавомолка:

— Ой лишенько, у бари їх тягне! Знаю я ті бари… Потім тиждень відганяй п’яних лярв від дверей!

І саме в цей момент задзвонили у двері.

На порозі стояла Агата — молода Яга. У шкірянці з заклепками, з мітлою-трансформером у руках, яка на вигляд більше скидалася на електросамокат, ніж на традиційний транспорт.

— Я готова! — заявила вона. — У бар, так?

Я ще навіть не встигла здивуватися.

— Звідки ти знаєш?

— Алгоритми, — знизала плечима. — Мені TikTok підкинув рекламу: «Нічна тусовка у Трьох світах. Мінімум заклять, максимум драм».

Я закрила очі й порахувала до п’яти.

— Яке щастя, що Google нас слухає…

Бар «Три світи» ховався у провулку біля Подолу, між майстернею годинникаря й зачиненою друкарнею. Зовні — нічого особливого: сіра стіна, облуплені двері, неоновий напис «КАВА-ЧАЙ» (світилось лише «А-ЧА»).

Але варто було відчинити двері — і всередині розливався інший простір.

Перший зал нагадував середньовічну таверну, з дерев’яними лавами, канделябрами й запахом диму. Другий — був як нічний клуб, з неоновими вогнями, діджеєм і феями, що літали під стелею, синхронно підтанцьовуючи. Третій — щось середнє між бібліотекою й алхімічною лабораторією, де за столиками сиділи маги й розкладали карти, руни чи кістки.

— «Три світи», — пояснив Батон, гордо махнувши хвостом. — Кожен вибирає, де йому комфортніше.

Мефодій важко зітхнув.

— Мені би четвертий світ, де всі сплять і не дуркують.

Ми сіли у третьому залі — між алхіміками й якоюсь дуже підозрілою парочкою, що складалася з вампірки в сонячних окулярах і дракона в людській подобі (у нього під курткою все одно стирчали луски).

Офіціантка — русалка з коротким зеленим каре — принесла меню.

— У нас сьогодні акція: друге закляття безкоштовно.

Я глянула в меню.

«Коктейль “Згуба демона” — 200 грн

Чай з полином і відчуттям провини — 95 грн

Настоянка “Я тебе не знаю” — 150 грн»

— Ой лишенько, — пробурмотів Мефодій, — ще й ціни не з нашого світу.

Агата одразу замовила «Зілля самоприйняття», яке підозріло пахло маргаритою.

Гоголь довго вибирав, а потім попросив просто воду.

— Я тут за інформацією, а не за гастритом, — пояснив він.

Беладона отримала мисочку вершків, Батон — якийсь м’ясний сет, і тільки я сиділа, думаючи, як пояснити собі, що взагалі відбувається.

Тут до нас підійшов дідусь у капелюсі, з очима, схожими на дві копійки з різних епох.

— Ви ж новенькі, так? — прошепотів він. — Тоді слухайте. Хтось відкрив портал. І тепер з нього сипляться гості, котрих краще б не було.

— Ага, дуже свіжа інформація, — я скривилася. — Можете ще сказати, що в шафі іноді є темрява.

— Ви не розумієте, — дідусь нахилився ближче. — Цей портал має господаря. І коли він прийде…

— Ага, — перебила Агата, — от тільки не починайте, що він захопить світ, бо це вже в кожному другому серіалі.

Дідусь суворо насупився, але раптом… розсипався на жменьку пилу й зник.

Офіціантка підійшла, підмела його в совок і байдуже кинула:

— Не звертайте уваги. Він тут кожного тижня когось лякає.

— То що, підемо після бару в крамничку? — спитала Агата, сьорбаючи свій напій. — Кажуть, там продають трави з інших світів і амулети проти «небажаних гостей».

— Якраз те, що нам треба, — сказав Гоголь. — Після подій в шафі без амулета ніяк.

— Я думав, після бару треба додому, спати! — обурився Мефодій. — Ой лишенько, ну куди вас ще носитиме?

Я тільки зробила ковток чаю з «легким відчуттям провини» й подумала:

Цікаво, а завтра я взагалі прокинуся у своїй квартирі, чи вже в іншому світі?

Крамничка

Крамничка «Магія на вагу» ховалася в тіні старої кам’яниці, схожої на збільшену скриню для рукоділля. Двері скрипіли так, ніби кожен відвідувач був для них особистою образою. Над входом висів дзвоник, який замість дзинь видав якесь філософське «ой лишенько, знову клієнти…».

Усередині було темно й тепло. Запахи — від кориці та полину до чогось підозріло схожого на карі з привидами — змішувалися так, що хотілося і чхати, і співати шаманські пісні одночасно.

За прилавком сиділа дівчина років тридцяти. У неї було темне волосся, закручене в тугий вузол, окуляри в срібній оправі й вираз «я тут все знаю, але не скажу». На фартусі красувався напис: «Я не продаю любовні зілля. Не питайте».

— Вітаю, — промовила вона рівним голосом. — Чого шукаєте: захисту, пригод чи знижку?

— Ой, а вам пасує цей вузлик на голові, — раптом промуркотів Мефодій, поправляючи кепку. — Так і хочеться розв’язати, гм… долю.

Я мало не вдавилася власним подихом.

— Ти що, фліртуєш? — прошепотіла я.

— А що? — він ображено скосив очі. — Домовики теж мають право на особисте життя.

Продавчиня навіть не кліпнула. Вона лише витягла з-під прилавка маленький амулет у вигляді ключа й поклала перед ним.

— Для вас. Від нав’язливих спроб. Сильніше за фейс-контроль.

Гоголь тихо пирснув. Беладона зробила вигляд, що розглядає шафу з сушеними травами, але хвіст у неї підозріло тремтів від сміху.

— Ми шукаємо щось від… порталів, — пояснила я, намагаючись відволіктися від сцени знайомства століття. — Конкретно, від непроханих гостей.

— У мене є ось це, — дівчина дістала коробочку з чорного дерева і дивно посміхнулася. — Він старовинний, срібний. Його нам приніс один дуже непростий чоловік... Сказав, що розплачується за послугу, але річ знайде ту, кому вона дійсно потрібна. Схоже, він мав на увазі саме вас. Ця річ довго не затримується у випадкових людей. Усередині лежав невеликий амулет — обруч зі срібла з червоним камінцем. Камінь дивився прямо на мене. І, здається, кліпнув.

— Ой лишенько… — простогнав Мефодій. — Він ще й з характером!

— Це «Вартовий порога», — спокійно сказала продавчиня. — Він замкне портал, поки ви самі не захочете його відчинити. Але попереджаю: він любить сперечатися.

— Прекрасно, — буркнула я. — У мене вдома вже цілий хор емоційних предметів. Чому б не додати ще одного?

Агата, тим часом, обрала собі набір трав і чарівні чорнила «для створення заклять у стилі готик-лайт».

— В TikTok зайде, — задоволено заявила вона.

Коли ми розплачувалися, Мефодій ще раз спробував:

— А може, я якось зайду на чай… без порталу, так би мовити?

Продавчиня хитро посміхнулася й простягнула йому маленький пакетик.

— Ось. Це чай. Для дому. Варіть самі.

Гоголь уже котився під стіл від сміху.

Дорогою додому ми сперечалися, хто понесе «Вартового порога». Амулет явно намагався втручатися в дискусію, але ми зробили вигляд, що не чуємо. Врешті-решт я поклала його у кишеню й пообіцяла, що він «буде першим у списку на вислуховування».

Коли нарешті зайшли додому, нас зустрів… чайник Броніслав.

Він стояв посеред кухні, гордо посвистуючи якусь оперету й тримаючи у «руках-ручках» книжку.

— О, нарешті! — вигукнув він, навіть не припинивши присвистувати. — Я вже думав, що ви там у своїх світах загубилися. У мене тут три привиди в гостях, я їх розважаю літературою. Ви ж не проти?

На підвіконні справді сиділи три напівпрозорі постаті, що уважно слухали, як чайник читає уголос.

Я зняла сумку, подивилася на всіх — на котів, домовика, амулет у кишені, чайник із фан-клубом привидів — і зітхнула:

— Я ж хотіла спокійного вечора… А отримала фан-клуб привидів і чайник-баритон.