Щоденник психологині з-поза меж

Запис №3. Мавка, яка більше не танцює.

Сеанс мав початися ще о десятій, але я вже тоді підозрювала, що клієнтка — нетипова.

По-перше, запах м’яти, болотного цвіту й пилку з’явився в кімнаті ще до її приходу. Гоголь почав нервово гортати тест Роршаха — все бачив у формі чоловіка, який «боїться зобов’язань».

По-друге, дзеркальна мисочка на столі почала вібрувати, як під пісню лісових бубнів.

І по-третє, Батон підвів голову, змружив очі й сказав:

— Мавка. Зелена, але вигоріла. Я спатиму в шафі, поки ви тут вирішуєте її екзистенцію.

У двері вона не постукала. Просто з’явилася — як весна в лісі: спершу не видно, а потім вона вже в тебе в кімнаті, і капає з черевиків.

Висока, струнка, довге волосся, як з реклами шампуню для німф. Погляд — зелений, глибокий… але втомлений.

Замість вінка — тонкий обруч із сухоцвітів, а замість білосніжної сукні — світшот із написом “No More Хороводи” і джинси в болотних плямах.

— Я записувалась як “Марина Л.” — сказала вона і вмостилась у крісло. — Але не питайте. Це фаза заперечення.

— Ім’я не важливе, — відповіла я, занотовуючи "Мавка, в стадії особистісної трансформації". — Чим можу допомогти?

— Я вигоріла, Марено. Емоційно. Енергетично. Іміджево.

Ці люди приходять до лісу, кидають мені в коментарі “ти моя Мавка”, а потім йдуть фоткатись під дуба з хештегом #дикі_боги. А я — що? Я їм трав’яного чаю, я їм ліричні погляди, я їм вечірні тумани з ароматом спокус. А вони: “Дякую, класно, я одружений, але нічого ж такого не було?”

Гоголь пирхнув. Беладона демонстративно пішла на кухню — значить, клієнтка говорить правду.

— Я була символом. Міфом. Мрією. А тепер — бренд.

— І тебе це злить?

— Злити — це було на другому столітті. Тепер мені просто... порожньо.

— І ти вирішила звернутися до психолога?

— Насправді — до бармена. Але Батон порадив тебе. Сказав: “Якщо й шукати свою сутність — то в жінки, яка п'є каву зі спогадами.”

Я подивилась на шафу. Звідти долинуло:

— Я не брехав.

Ми говорили довго. Вона розповідала про те, як її колись викликали справжніми піснями — з серцем, з бажанням зустріти свою дику сутність.

А тепер — тільки інстаграм-ефекти, тіктоки й діджеї на Купала.

— Я більше не танцюю, Марено. Мої ноги не слухаються. А серце — не хоче. Я хочу сісти. Просто сісти. І нікому не співати.

Я мовчала. Це був не перший пацієнт у фазі "внутрішня смерть легенди".

— І що ж ти хочеш тепер? — запитала я.

Мавка довго дивилась у вікно, де туман уже ковтав шматки Лисої Гори. Потім сказала:

— Я хочу бути собою. Не “мрійливою мавкою з уяви чоловіка”, а жінкою, яка знає болото в обличчя.

— Це звучить як початок.

Вона посміхнулась — уперше за сеанс. І я побачила в її очах не тільки зелень трави, а й темряву глибини. Справжню. Небезпечну. Мудру.

— Ти ще танцюватимеш, — сказала я.

— А як не зможу?

— Тоді навчишся заново.

P.S. Після її відходу в кімнаті лишився запах дощу, чебрецю й переродження.

Беладона лягла на її місце й промуркотіла:

— Оця хоч виживе.

Батон мовчав, але з шафи почувся голос мого діда:

— Тінь прийнята. Далі — свобода.