Щоденник психологині з-поза меж

Запис №8. Повний місяць і неповна особистість

Я вже майже дійшла до того моменту, коли хотіла написати у свій щоденник «Ну от, сьогодні, нарешті, тихо»… як у двері подзвонили так наполегливо, що навіть мій магічний блокнот підскочив.

— Це до тебе, — пробурчав Мефодій, виглядаючи з-під плінтуса, — я би вже не відкривав.

Я відчинила. На порозі стояв молодий чоловік років тридцяти. Високий, трохи худорлявий, але плечі — наче весь час напружені. Сорочка акуратно заправлена, краватка — чорно-біла у смужку, але очі бігали, як у того, хто кілька днів поспіль не спав.

— Доброго дня… Ви, мабуть, пані Марена? — він прокашлявся. — Я… ну, у мене… це, можливо, звучить дивно, але я перевертень.

З кухні долинув хриплий сміх Броніслава:

— «Дивно», каже! У нас тут тричі на тиждень привиди чай п’ють.

— І що вас турбує? — я кивнула чоловікові, запрошуючи його всередину.

— Я боюся повного місяця, — випалив він і сів так різко, що стілець мало не підстрибнув. — Тобто… ну… не боюся, а… я хочу… не перетворюватися. Це взагалі лікується?

Гоголь скептично примружився і, сівши поруч, спитав:

— А ви точно перевертень? Бо половина моїх знайомих людей бояться повного місяця тільки через рахунки за комуналку.

Чоловік засміявся так нервово, що навіть Батон у шафі фиркнув:

— Так, я перевертень. Але… ну… я бухгалтер. А це дуже погано поєднується.

— Чому? — запитала я.

— Бо вночі, коли всі нормальні люди рахують вівці, я рахую податки, — зітхнув він. — А коли сходить місяць… то я зриваюся на вулицю, вию під офісом і відлякую клієнтів. Я вже двічі звільнявся. Мене переслідує внутрішній вовк. І він вимагає… ну… свободи.

— Класичний конфлікт частин особистості, — кивнула я, роблячи нотатку. — Ваш вовк і ви — це різні ролі, але вони обоє шукають простору.

— А може, йому просто жінки бракує? — зиркнув Мефодій і підморгнув. — У мене он сусід-вовкулак завжди ставав спокійніший, коли мав із ким у лісі повити.

— Дякую, Мефодію, але це не група знайомств, а терапія, — сухо відрізала я.

— Ну-ну, — пробурчав він, — терапія, терапія… а люди все одно з тим самим сюди йдуть.

Я повернулась до клієнта:

— Скажіть, що ви відчуваєте перед тим, як перетворюєтеся?

— Паніку. Наче я втрачаю контроль. Наче вся система моїх формул і таблиць розлітається, а натомість у голові лишається тільки запах землі, крові й свободи.

— Ага, — я занотувала. — Отже, ми маємо протиріччя: контроль проти свободи. Ваш бухгалтер — проти вашого вовка.

— То ви зможете… ну, якось це зняти? — він глянув на мене майже благально.

У цей момент на столі різко клацнув магічний блокнот. Він сам перегорнув кілька сторінок і написав:

«Проблема не у вовку. Проблема у тому, що він не дає йому слова».

— Бачите? — я показала клієнту рядки. — Ви не слухаєте свою дику частину. Вона не ворог. Вона просто хоче бути почутою.

— Як бухгалтеру дати слово вовку? — він виглядав розгубленим.

— Дуже просто, — озвався Батон із шафи, — заведи нову таблицю Excel: «Витрати вовкулаки». Туди записуй години вию, кількість подряпаних дерев і витрати на новий одяг.

Клієнт несподівано розсміявся. Справжнім сміхом, не нервовим. І в ту ж мить — рип.

Усі завмерли.

Шафа. Вона ледь відчутно хитнулася, а в повітрі запахло чимось… офіційним. Суміш паперу, чорнила й старих канцелярських печаток.

Дверцята прочинилися, і звідти вийшов… хтось у сірому костюмі. Лисий, з валізкою. На обличчі — монокль, у руках — товстий стос паперів.

— Доброго дня, — він кивнув. — Портальна інспекція. Ваш портал у шафі зареєстрований?

Мефодій мало не впустив люльку.

— Ой лишенько… ще й перевірки!

— У нас терапія, — сказала я, але інспектор уже розклав папери.

— Так, бачу. Тут у вас: три кота, один домовик, чайник. А ще цей… — він ткнув пальцем у мого клієнта, — неліцензований перевертень.

— Я легальний! — вигукнув мій клієнт. — У мене довідка з лісгоспу!

— Не бачу печатки, — сухо відповів інспектор.

Я підняла руку:

— Стоп. Це психотерапія. Тут не видають ліцензій. Тут розмовляють.

Інспектор зиркнув на мене з такою підозрою, що навіть мій блокнот тихо шурхнув сторінками.

Клієнт-перевертень нервово ковзнув по стільцю. Його руки тремтіли, і я раптом побачила — нігті видовжуються, наче маленькі кігті. Очі на мить зблиснули жовтим, зіниця розширилась і стала майже вовчою.

— Ви… ви вибачте, — прошепотів він, але в голосі прорізалося низьке гарчання. — Я, коли хвилююсь… воно починається.

Мефодій завмер із люлькою, зиркнувши на мене так, ніби казав: «От бачиш, я ж попереджав, що хтось хату рознесе!»

Гоголь миттєво виставив спину дугою й загорчав у відповідь. У кімнаті запахло мокрим хутром і чимось залізним, як від іржі чи крові.

Перевертень зціпив зуби. І тут — хрусь! — його краватка сама по собі розірвалась. Від сорочки пішла тріщина, і під нею вже пробивалося густе темне хутро.

— Ой лишенько… — видихнув домовик і сховався за комод. — Ну от, казав же, треба було обереги!

Я підняла руку:

— Спокійно. Ви не зобов’язані стримуватися. Але дозвольте мені керувати процесом.

Інспектор подивився на мого напівперетвореного клієнта — той уже дихав важко, грудна клітка здіймалася, зі щелепи звисала слина.

— Незареєстрований вовкулак, — сухо констатував інспектор. — Порушення статті 23 пункту 4. Не пройшов облік під час останнього повного місяця.

— Я… бухгалтер! — вичавив той, і це прозвучало радше як гарчання: «Я… бухгалгхх!»

Батон захихотів:

— Класика жанру: у день — «1С: Підприємство», вночі — «1С: Пекельний ліс».

Інспектор витягнув зі своєї валізки товсту теку документів і почав швидко їх гортати.

— Так, бачу… клієнт Марени, сеанс терапії. Добре. Але доведеться скласти акт.

— А може, ви трохи почекаєте? — сказала я максимально спокійно. — У нас тут якраз відпрацьовується методика прийняття звіра всередині.

Інспектор скосив на мене око.

— Це нова практика?

— Авторська, — втрутився Гоголь, сідаючи так, ніби він тут головний експерт. — Ми вчимо перевертнів не кусати людей, а кусати свої комплекси.

— Можна й мої, — пробурмотів Мефодій, визираючи з-поза комода. — Бо в мене їх накопилось на цілий гуртожиток.

Перевертень уже майже перетворився: обличчя видовжене, очі горять жовтим, руки вкрилися хутром. Він важко дихав, відчутно борючись сам із собою. Потім раптово підскочив і вчепився кігтями в стіл. Стіл завищав, але витримав.

— Я… не хочу… бути звіром! — видихнув він.

І тут інспектор холодно підняв брову:

— За законом ви вже звір. У вас ідентифікаційний код серії «В». Будь ласка, підпишіть.

— Чим? Кігтями?! — гаркнув перевертень так, що навіть дзеркало на шафі задзвеніло.

Я глибоко вдихнула й сказала:

— Послухайте. Ваш вовк — це не ворог. Це частина вас, яка втомилась мовчати. Дайте йому слово.

Перевертень затремтів. В очах блиснув страх і надія водночас. Він уперся лапами в підлогу й, замість гарчати, раптом… завив. Гучно, довго, на весь дім.

Інспектор сухо занотував:

— Вираз емоцій через вокалізацію. Добре. Поставлю відмітку «робота над інтеграцією».

Гоголь пирхнув:

— «Вокалізація», каже. Це він так про виття написав. Бюрократія — страшніше від повного місяця.

Я тихо посміхнулась. І тут мій блокнот сам вивів рядок:

«Терапія починається тоді, коли навіть вовк зізнається, що йому страшно».

Перевертень нарешті трохи стих. Кігті втягнулись, подих став рівніший. Він виглядав змученим, але в очах світилася вдячність.

— Дякую… — прошепотів він. — Я думав, мене або пристрелять, або зареєструють, як… як дику тварину. А ви… слухали.

— А тепер зареєструють, — сухо додав інспектор і простягнув ручку. — Але принаймні з позначкою «терапія».

Перевертень сидів, ще важко дихаючи, притримуючи залишки сорочки на грудях. Інспектор же розклав на столі папери так, ніби в нього тут семінар з бухгалтерії для небесних істот.

— Повне ім’я? — запитав він сухо.

— Станіслав… — хрипко відповів мій клієнт. — Але вночі… мене називають Грім.

— Так і запишемо: Станіслав-Грім. Дата останньої трансформації?

— Та хвилин десять тому! — гаркнув він, і знову клацнули зуби.

— Уточнюю для протоколу, — незворушно відповів інспектор.

Мефодій не витримав, висунувшись із-за комода:

— Ой лишенько, а може ви ще довідку про корінці зубів у нього візьмете? Чи копію місячного світла завірену нотаріально?

Гоголь пирснув:

— Нотаріально — це коли сова тричі «угукне» при повному місяці.

Інспектор і бровою не повів. Він витягнув металевий штамп і бухнув на папір так, що по столу розійшлася хвиля химерного холоду. На штампі було написано: «Умовно прийнятний».

— Все. Ви офіційно зареєстровані, — промовив він, клацаючи валізкою. — Вітаю, пане Станіславе. Пам’ятайте: під час наступного місяця — на облік. Інакше штраф.

— Який ще штраф?! — завив перевертень. — Я й так ледве за комуналку плачу!

— Подвійна ставка за пошкоджені меблі, — спокійно відказав інспектор, вказавши на подряпини від кігтів на моєму столі.

Я вже відкривала рота, щоб сказати щось різке, але Гоголь випередив:

— Ага, ну тоді запишіть у рахунок і шкоду від вашої присутності. Бо ви, шановний, своїм холодом усі квіти в горщиках зав’ялили.

Інспектор підняв погляд, але відповісти не встиг. Шафа за його спиною клацнула — і він просто розчинився в темряві, наче його ніколи не було. Лишив після себе запах мокрого паперу й канцелярського клею.

У кімнаті запала тиша. Тільки перевертень сидів, розгублений і напівлюдяний, тримаючись за голову.

— То що тепер? — спитав він тихо.

Я поклала перед ним блокнот.

— Тепер — працювати. Вчитися жити не тільки звіром, а й людиною. У вас є голос. І я хочу, щоб ви навчилися ним говорити, а не тільки вити.

Він глянув на мене, і вперше у його погляді було менше дикості, більше — втомленої надії.

— Дякую, — прошепотів він. — Ви перша, хто не злякався.

Гоголь хмикнув:

— Вона і не таке бачила. Якось одного домовика намагалася відучити від азартних ігор. Досі розписку шукаємо.

— Я раз грав у кості з упирями! — обурився Мефодій. — І то випадково!

Ми нарешті відпустили Станіслава. Він, стискаючи документи й сорочку, вийшов у ніч. Десь у дворі довго ще чути було його виття — але цього разу воно було чистим, майже полегшеним.

Я відчула знайомий запах чаю й полину. На кухні, серед напівтемряви, сидів Броніслав — мій чайник. Він стояв на столі, ледь посвистуючи носиком, і гортав товсту книжку.

— «Духовні практики для загублених душ», — прочитав уголос Мефодій, зазираючи йому через плече. — Ти ще й читаєш?

— Читати корисніше, ніж слухати ваші балачки, — буркнув Броніслав. — Привидів під вечір так багато, що я відкрив клуб читання. Ми вже закінчили «Фауста», тепер вивчаємо практику дзен.

Він примружив носик і свиснув тихенько, як чайник, що-от-от закипить.

— Ну, і як ваш вовкулак? Вижив?

— Вижив, — втомлено сказала я. — А от меблі — ні.

Гоголь позіхнув. Беладонна облизала лапку. Мефодій знову буркнув щось про штрафи й бюрократію.

А я записала у щоденник:

«Бюрократія й вовки мають спільне: і ті, й інші виють на місяць. Але тільки одні з них щирі».