Щоденник психологині з-поза меж

Запис №20. Гравітація, привиди та запрошення

Наступний день після погоні за болотяною істотою почався для моєї квартири не з чаю, а з відвертого порушення законів фізики.

Коли я нарешті виповзла з нірвани важкого сну до вітальні, першим, що кинулося в очі, був Гоголь. Мій великий чорний кіт сидів на підлозі з неймовірно серйозним виразом морди, а його ліве вухо дрібно вібрувало, наче антена військового локатора.

— Вище, Гоголю, бери правіше! Магнітне поле Землі в районі нашого дивана сьогодні явно косить! — почувсь войовничий вигук Мефодія.

Я протерла очі, засумнівавшись у власній адекватності. Наш домовик, начепивши на голову стару кришталеву цукерницю замість шолома астронавта, сидів верхи на моїй улюбленій важкій чавунній пательні. І все б нічого, але пательня разом із Мефодієм плавно погойдувалася у повітрі на висоті метра від підлоги.

— Що тут відбувається? — хрипким від сну голосом запитала я, спираючись об одвірок. — Мефодію, чому мій посуд левітує?

— Ми вивчаємо побутову аномальну гравітацію, Марено! Не заважай науковому прогресу, — строго блиснув очима з-під кришталю домовик. — Місто після вчорашнього переходу вашої відьомської компанії трохи «повело». От ми з Гоголем і налаштовуємо домашній простір. Дивись!

Мефодій змахнув рукою, і пара моїх шкарпеток, які мирно лежали на кріслі, слухняно піднялися в повітря й повільно, наче ліниві риби в акваріумі, попливли в бік комода, за хвилину чітко впавши у відкриту шухляду. Гоголь задоволено змахнув хвостом, ніби фіксуючи успіх експерименту у своєму котячому журналі.

— Якщо навчиш їх ще й пратися перед цим, я випишу тобі премію в три пачки печива, — посміхнулася я й попрямувала на кухню, сподіваючись знайти там бодай щось гаряче.

Але на кухні на мене чекав ще більший сюрприз. Замість затишного ранкового чаювання там панував справжній антуражний туман, який клубився прямо посеред кімнати. А в самому центрі цього містичного марева за кухонним столом сиділи... привиди.

Броніслав сьогодні перевершив сам себе. Наш емоційний чайник сидів на підставці, начищений до такого блиску, що його боки аж горіли. Він не просто кипів — він із гордістю пускав витончені, ідеально рівні кільця м’ятної пари в бік напівпрозорої, тендітної панночки у пишній сукні дев'ятнадцятого століття.

— О, Марено, заходь, не соромся, — пробрязкав Броніслав світським тоном. — У нас тут засідання Клубу видатних привидів Києва. Дозволь представити: це панночка Софія з будинку на Липках. А отам, біля холодильника — пан Сила, колишній купець першої гільдії з авторитетного київського Подолу. Ми якраз обговорюємо екзистенційну кризу невідспіваних душ та красу Андріївського узвозу в місячну ніч.

Купець Сила, який виглядав як солідний бородатий чоловік, щоправда, злегка блідий і наскрізь прозорий, ввічливо підняв свого циліндра, вітаючи мене. Панночка Софія сором'язливо прикрилася віялом із туману, а Броніслав, помітивши це, видав такий палкий свист, наче хотів продемонструвати всю потужність свого внутрішнього нагріву.

— Я бачу, у вас тут серйозна групова терапія, — зауважила я, обережно обходячи прозорого купця, щоб дістати з полиці чашку. — Тільки, Броніславе, будь ласка, не забудь, що о сьомій вечора у мене пацієнт, тож твої міські легенди мають звільнити територію.

— Ображаєш, Марено! Ми про високе, про душу міста, — ображено пихнув чайник, але тут же повернувся до панночки, продовжуючи засипати її компліментами про те, що її ефірна сукня сьогодні має неперевершений сріблястий відтінок.

Залишивши Броніслава розважати столичне примарне панство, я повернулася до спальні, щоб нарешті переодягнутися з домашнього у щось пристойне. Але моя стара дубова шафа, яка зазвичай слугувала надійним порталом між світами, сьогодні вирішила, що вона — провідний кутюр’є з власним поглядом на мій гардероб.

Варто було мені лише торкнутися різьбленої ручки, як дверцята з грюкотом розчинилися самі.

З глибини темного нутра шафи війнуло прохолодою, запахом сухої лаванди та ледь відчутним, тривожним ароматом парфумів. Замість моїх звичних джинсів та оверсайз-худі, на передній план із шелестом виїхав цілий ряд неймовірних, пишних суконь минулих епох — оксамитових, шовкових, із химерним мереживом та корсетами.

— Е ні, навіть не думай, — буркнула я, рішуче простягаючи руку до своєї улюбленої чорної футболки, що виднілася в глибині.

Але не тут-то було. Шафа обурено рипнула завісами, і одна з вішалок буквально «виплюнула» мені в руки важку сукню глибокого смарагдового кольору з високим коміром у стилі київського модерну початку двадцятого століття. Дверцята миттєво зачинилися прямо перед моїм носом, а замок клацнув із таким звуком, наче мене щойно відрізали від усього повсякденного одягу.

— Ну й характер у тебе, — зітхнула я, притискаючи до себе смарагдовий шовк.

Біля моїх ніг раптом з'явився Батон. Рудий філософ обійшов навколо сукні, злегка торкнувся лапою подолу і поважно підняв голову: — А що? Шафа має рацію, Марено. Тобі давно пора змінити цей твій повсякденний стиль «я щойно з психіатричного консиліуму». Цей колір ідеально підкреслює твої очі. Та й статус відьми-психолога зобов'язує виглядати ефектно.

З висоти шафи почулося презирливе «Мяв!». Беладонна окинула нас своїм фірмовим оцінюючим поглядом, крутнула хвостом і відвернулася до стіни, всім своїм виглядом показуючи, що цей смертний маскарад її взагалі не обходить.

Сперечатися з меблями та котами було марною справою. Довелося одягати те, що дали. На диво, сукня сіла як влита, м'яко обійшовши талію і змусивши мимоволі випрямити спину. Браслет «Вартовий порога» на моєму зап’ясті відгукнувся ледь помітним теплом. Я кинула погляд на приліжкову тумбочку, де лежав витончений кулон — ще один загадковий дарунок Ладаніса, який нещодавно дивним чином матеріалізувався прямо крізь ту саму шафу. Я взяла його, застебнула на шиї і підійшла до дзеркала. Образ і справді вийшов колоритним.

Розглядаючи своє відображення, я мимоволі засунула руки в глибокі потайні кишені сукні. І пальці миттєво наштовхнулися на щось стороннє. Щось тонке, приємно важке та прохолодне.

Я витягла знахідку. Це була незвичайна, матова срібна картка. По кімнаті одразу розійшовся тонкий протяг, що приніс із собою знайомий запах річкового зимового повітря, від якого шкірою пробігли мурашки. На металевій поверхні тонкими, ідеально рівними літерами було викарбувано послання:

«Мій вимір пам'ятає твої кроки, Марено. Чекаю на Набережній у повний місяць. Ладаніс».

Я затамувала подих, але варто було мені дочитати до кінця, як літери раптом спалахнули блідим інеєм, а потім беззвучно розтанули, зникнувши без сліду, наче їх там ніколи й не було. В руках залишився просто чистий шматочок срібла. Він не просто стежив за мною з мосту в Міжсвітті — він примудрився залишити це запрошення прямо в кишені сукні, яку мені так наполегливо підсунула шафа.

— Ого, — тихо свиснув Батон, який примудрився зазирнути мені через плече. — Здається, твої терапевтичні будні обіцяють стати ще цікавішими, господарко.

Я сховала чисту срібну картку в шухляду, подумки зробивши помітку в календарі навпроти дати повного місяця. Ладаніс умів заінтригувати, але розбиратися з його загадками на голодний шлунок було вище моїх сил.

Коли я повернулася на кухню, туман уже майже розсіявся, залишивши після себе лише ледь помітний запах вогкості та старовини. Клуб видатних привидів Києва, схоже, підходив до кінця. Броніслав, усе ще задоволено пихкаючи м'ятою, якраз випускав останнє, прощальне кільце пари вслід панночці Софії, яка разом із купцем Силою плавно танула в повітрі, розчиняючись прямо крізь стіну в напрямку подільських дахів.

— Ну що, філософи, консиліум завершено? — запитала я, наливаючи собі нарешті гарячої води з Броніслава.

— О, Марено, ти пропустила найцікавіше! Пан Сила розповідав, як у тисяча вісімсот дев'яностому році виграв у карти цілу баржу з кавунами, а панночка Софія плакала за своїм поручиком, — гордо збрязкав кришкою чайник. — Я допоміг їм зняти душевну напругу. Між іншим, сукня на тобі просто відпад. Навіть купець задивився, хоч він і прозорий.

— Дякую, Броніславе. Шафа сьогодні була аж надто наполегливою, — посміхнулася я, роблячи перший ковток запашного чаю.

У вітальні тим часом теж настала тиша. Експерименти з левітацією, судячи з усього, завершилися успішно: Мефодій уже зняв свій кришталевий шолом і тепер разом із Гоголем мирно доїдав печиво, яке я так необачно залишила на столі. Пательня слухняно стояла на своєму законному місці біля плити, ніби й не порушувала годину тому всі відомі закони фізики. Щоправда, Гоголь усе ще зрідка посмикував лівим вухом, налаштовуючись на залишки магічних хвиль міста.

Я сіла в крісло, розправивши важкі смарагдові складки сукні, й подивилася на годинник. Скоро цей затишний домашній хаос зміниться іншим — кабінетним, де за дверима чекатиме черговий незвичайний пацієнт зі своїми цілком реальними, хоч інколи й містичними проблемами.

Але зараз, тримаючи в руках гарячу чашку і згадуючи прохолоду срібної картки в іншій кімнаті, я точно знала одне: мій вимір може скільки завгодно крутити гравітацією чи підкидати привидів на кухню, але нудно в ньому не буде ніколи.