Ой біжить, біжить мала дівчина

Наближаючись до темного лісу, Вірочка розгледіла, як сизі клуби імли прозорішали та неквапливо підіймалися вгору, відкриваючи поодинокі молоденькі деревця.

Рвані шматки туману тепер пливли по темному небу світлими плямами, збивалися у хмаровиння та закривали яскравий Місяць.

Напівпрозорі Луговиці вилітали з поволоки, що танула, та зникали у тьмяному місячному сяйві.

Вірочка здогадалася, що це рідколісся окрай темних хащів – межа, на якій обривалося росяне володіння лугових русалок, та починався густий ліс. А в лісі, як казала бабуся, мають хазяйнувати лісові русалки.

Тієї ж миті далекозорий Сон, ніби перегорнув сторінку чарівної книги, і Вірочка побачила, що стоїть босоніж поруч з товстенним стовбуром старого дерева.

«Цікаво, чи зустріну я тут мавок...». — думала дівчинка, впевнено ступаючи на стежку, яка вела вглиб темної гущавини.

«Та якщо тут і є ті мавки, я їх не побачу в такій темряві». — досадливо міркувала дівчинка, крокуючи між дерев.

Ясний повний Місяць, ніби почувши її думки, визирнув з-за хмари та освітив холодним сяйвом сплячий ліс.

Вірочка бачила, як навколо неї світліли та сріблилися згрубілі стовбури.

Дівчинка з насолодою вдихала свіжий, ледь терпкуватий запах нічного лісу. Відчувала під босими ногами приємну прохолоду м'якого моху.

«Це ж саме те, про що я мріяла вдень». — згадала Вірочка, притискаючи долоньку до шорсткої теплої кори.

Вона підвела очі вгору, бажаючи роздивитися висоту дерева, та й задивилася на яскравий перламутровий Місяць, який піднявся над чорним верховіттям.

Густа темрява гущавини розірвалася на тремтячі, оманливі тіні.

Краєм ока Вірочка помітила, як з сусіднього дерева повільно, дуже повільно злітав темний силует...

«Ну звісно ж, то якийсь велетенський нічний птах...» — марно намагалася запевнити сама себе Вірочка.

Бо то був не птах. То була дівчина. Вона безшумно спустилася на розворушену купу ламкого торішнього листя, яке уповільнено спружинило під її ногами.

Опустила не крила, а руки та почала озиратися навкруги, наче щось шукала.

Збентежена Вірочка стояла у тіні кострубатого стовбура та насторожено визирала з-за нього, роздивляючись дивну постать.

Струнка фігурка була огорнута чи то шматтям тканини, чи то старанно переплетеним листям.

У нерівному місячному сяйві лице дівчини, руки та босі ноги здалися Вірочці зеленими.

І чим довше та уважніше розглядала Вірочка дивну дівчину, тим більше впевнювалася, що бачить перед собою Мавку. А ще впевнювалася в тому, що озираючись, Мавка шукає саме її.

«... І неодмінно знайде...» — промайнула у дівчинки тривожна думка.

— Вже знайшла. — поблажливо підтвердила Мавка Віроччине побоювання. — Виходь.

Так. Саме так. Вірочка подумала, а Мавка вголос підтвердила їй думку. І Вірочка не здивувалася тому, що Мавка чула її роздум. Бо уві сні буває і не таке.

Вірочка несміливо ступила на освітлену місячним сяйвом доріжку та стала напроти лісової русалки.

Невисока дівчина з довгим зеленим волоссям, неприязно дивилася на Вірочку. Зелені мавчини очі пронизливо вдивлялися в дівчинку. І від того погляду Вірочка почала ніяковіти.

«Це — лише сон, трішки страшний, але ж — мій сон. Хоч, я і бачу Мавку, насправді її нема. Це — лише сон». — Вірочка зробила відчайдушну спробу заспокоїти себе.

Та спроба не вдалася, бо пролунав глузливий мавчин голос:

— Нетямуща людська дитина. Запам'ятай, якщо ти щось бачиш, то й щось бачить тебе.

«Дивно, — подумала Вірочка. — Чому ж мене не бачили Луговиці?»

— Звісно ж що бачили, — почулося у відповідь. — Ти їх не турбувала, не хвилювала, не лякала. От вони й не звертали на тебе уваги.

Вірочка все ще трохи ніяковіла, але наважилася спитати у Мавки:

— А чому ж вони мене не заманювали та й не сплутували моєї дороги?

Лісова русалка розсміялася та кепкуючи, перепитала:

— А мали це робити?

— Так. — впевнено відповіла дівчинка. Моя бабуся казала, що всі русалки — не добрі до людей. Заманюють та не відпускають.

— А нащо заманювати ту, яка сама до них прийшла? — хмикнувши запитала Мавка у Вірочки.

Потім чи то легенько підстрибнула, чи то повільно підлетіла, та сіла на товсту гілку старого дерева, яке росло поруч. І дивлячись на Вірочку згори вниз зарозуміло додала:

— Та до того ж ані дороги, ані напрямку ти не мала, тож і сплутувати нічого було.

Мавчині доводи були зрозумілі та дотепні. І Вірочці ставало все цікавіше спілкуватися з дивною лісовою дівчиною. А там де з'являється цікавість, страх зникає.