Ой біжить, біжить мала дівчина

Нарядна Вірочка гордовито крокувала по знайомій доріжці до дитячого садочка, якою декілька років, день у день її, тримаючи за ручку, водили батьки. Та цього ранку дівчинка не погодилася взяти мамину руку. І Світлана, посміхаючись споглядала, як її донечка впевнено йшла попереду, зверхньо поглядаючи на молодших дітлахів, яких батьки, також, вели до садочка.

З кожним кроком Вірочка відчувала, що наближається до свята. Від нетерпіння вона прискорювала ходу. Прискорювала. Ще прискорювала. І зашаріла від швидкого руху, вбігла у розчинені навстіж ворота дитячого садочка.

Вона зупинилася, щоб дочекатися матусі, і захоплено роздивлялася прикрашений квітами та повітряними кульками двір.

Біля входу у приміщення Вірочка побачила Льошика, який тримав за руку свою маму.

Хлопчик мав класний вигляд. Вірочці подумалось, що саме так одягаються джентльмени. Акуратні клітчасті штани, сорочка — така біла, що під яскравим ранковим сонечком аж сяяла. А клітчастий метелик під білим комірцем довершував джентльменський образ.

Вірочка, посміхнувшись, помахала другові рукою. Але хлопчик дивився на неї розгублено. І тільки, коли до Вірочки підійшла Світлана, Льошик ще декілька секунд збентежено роздивляючись їх, нарешті зрозумів, що ця гарна дівчинка - його найліпша подружка.

«Я ж знала, що не впізнає.» — подумала задоволена Вірочка.

Їй було приємно бачити зніяковілість Льошика. Вона підбігла до друга, взяла за руку і вони разом побігли східцями вгору, до актового залу, де вже збиралися батьки та діти.

Лунав веселий гомін. Вірочка віталася зі своїми дит. садівськими друзями, і дивувалася. Ще вчора вони були звичайною малечею, а сьогодні, наче, всі разом подорослішали.

Почалося святкування.

Програма заходу передбачала різноманітні цікаві розваги, які охоплювали вподобання випускників.

Вірочка, до речі, виграла приз у конкурсі з логічного мислення. Віддала мамі красиво загорнутий подарунок і, навіть, не подивившись, що там було, побігла до зграйки дітей.

Дівчатка змагалися з хлопчиками у розгадуванні загадок і Вірочка залюбки приєдналася до подружок.

Хтось з хлопчиків вигукнув:

— Знайшов п'ять ягідок в траві. Одну з'їв. Лишилось...

Вірочка відразу зрозуміла, що то була загадка-обманка. Хотіла застерегти дівчаток, щоб не поспішали та були обачними з відповіддю. Але раптом ті "ягідки в траві" нагадали їй про бабусину дачу та й про те, що завтра вона має їхати у село. Уявила, як цілий тиждень нудьгуватиме без друзів, і її гарний настрій, вмить щез. Вона відійшла від дітей та стала осторонь.

Помітивши, що подружка чомусь засумувала, Льошик підійшов до неї та спитав насмішкувато:

— Невже таку легку загадку не можеш розгадати?

— У людей іноді бувають проблеми складніші за дитячі загадки. — зітхнувши, відповіла Вірочка.

Зітхнула ще раз і все розповіла своєму найкращому другу з упевненістю, той їй щиро поспівчуває. Але зі здивуванням, побачила, що Льошик зовсім не засмутився. Навпаки. Зрадів чомусь. І побіг до своєї матусі. 

«У, зрадник», - подумала сердита дівчинка і відвернувшись від усіх присутніх, насупившись дивилася у вікно.

Не встигла Вірочка добренько посумувати, як до неї, знову підбіг Льошик. Ображена дівчинка хотіла сказати йому, що справжній друг, міг хоча б, підтримати… Та Льошик квапливо перебив її:

— А я завтра їду з тобою. Моя мама дозволила! А твоя мама, тільки що, телефоном все узгодила з твоєю бабусею! 

Від несподіванки, Вірочка, дивилася мовчки на хлопчика, кліпаючи своїми великими зеленими оченятками. І радіючи, уявляла, яким чудовим і цікавим може стати наступний тиждень… без мам... , з найкращим другом... , у селі, біля лагідної бабусі… 

— Так! Так! Клас! Чудово! Їдемо разом! — Вірочка в захваті галасувала, стрибаючи навколо усміхненого Льошика.

Збиралися у подорож двома родинами. Мами, телефонами, корегували одна одну. Діти ж і собі радилися щодо речей, які могли стати їм у пригоді. З такою радістю Вірочка, ще ніколи не збиралася до бабусі. І ніколи так, нетерпляче, не чекала ранку.

І ранок настав. Всі речі - у багажнику. Діти поспіхом усілися на задньому сидінні. Мама Льошика поцілувала його та попросила бути слухняним і чемним. Віроччина мама сіла за кермо. Усі пристебнулися пасками безпеки. І їхня автівка повільно виїхала з двору.