Ой біжить, біжить мала дівчина

— Ну, мааам... —  маленька Вірочка, хникаючи, вибігла зі своєї кімнати. — Ого, аж на тиждень. — запащекувала вона, не бажаючи коритися без спротиву. — Що я там робитиму на тій бабусиній дачі? Вайфаю нема. Навіть мобільна мережа погано працює.

— То ти все чула. От і добре. — мама посміхнулася до обуреної донечки. — Зараз зателефонуємо бабусі. Може вона ще і не захоче, щоб ти гостювала у неї. — додала мама, вдавано стурбовано глянувши на Вірочку.

— Ага. Не захоче... — пробурмотіла собі під носа невдоволена дівчинка, прямуючи до своєї кімнати.

Те бурмотіння лишилося без уваги. Мама Вірочки вважала свою шестирічну доньку достатньо дорослою і вдумливою, щоб без зайвих вмовлянь, самостійно заспокоїтися. До того ж мама знала, що її цікава донечка, яка примудрялася бути у курсі всіх родинних справ, вже зрозуміла, що рішення прийняте. І зараз капризує через те, що їй не залишалося нічого іншого, крім як погодитися на тимчасові незручності заміського життя.

Мабуть, час пояснити, що саме відбувалося тим ранком у квартирі, де мешкала Вірочкина родина.

Світлана, мама дівчинки, була фаховою архітекторкою-дизайнеркою. Напередодні їй запропонували цікаву роботу над новим проєктом. Але, для владнання всіх питань треба було на тиждень з'їздити в інше місто. Так склалося, що тато Вірочки тоді, також, був у відрядженні. Зранку Світлана зателефонувала чоловікові, щоб обговорити несподівані обставини, які склалися не дуже вдало. За звичкою вона увімкнула "гучний зв'язок" і притихла Вірочка, у своїй кімнаті, уважно слухала цю розмову. з незадоволенням розуміючи, що їй доведеться. пожити у бабусі. Так з самого ранку настрій дівчинки був зіпсований.

Треба сказати, що той ранок був не звичайний, а особливий. Ранок святкового дня. То був початок Вірочкиного випускного дня у дитячому садочку.

"От вміють ці дорослі своїми планами зіпсувати настрій дитині..". — манірно надувши губки, думала дівчинка, задоволено розглядаючи себе у дзеркалі.

Вигляд був класний. Новенькі лакові золотисті туфельки. Довгеньке, аж до колінок, пишне платтячко з зеленого гіпюру, на помаранчовому чохлі. І зелена стрічечка у курчавому довгому золотаво-рудому волоссі. Ота стрічечка дуже подобалася Вірочці. Вона, ніби, яскравішими робила її зелені оченята. І дівчинка хвалькувато посміхнулася своєму віддзеркаленню.

"Відпад. — впевнено вирішила Віра. — Льошик очманіє."

Він же звик завжди бачити її у шортах або джинсах. А тут така ошатна і гарна зайде у групу.

"Звісно, що очманіє!"

Льошик, то давній друг Вірочки. Дуже давній. Вони були знайомі ще з дитячих візочків. Матусі діточок були подружками. І їхні дітки-однолітки зростали разом.

Так, згадавши про друга та передчуваючи його захоплене здивування, втішена Вірочка, пішла з мамою до дитячого садочка.

Як добре, що діти вміють не зациклюватися надовго на неприємностях. Особливо, коли про ті неприємності можна і потім подумати, бо зараз на Вірочку чекало свято.