Ой біжить, біжить мала дівчина

Цікаве не забарилося. Пам'ятаючи умови домовленості з бабусею - не виходити без дозволу з двору, Вірочка та Льошик нишпорили біля будиночка. Неочікувано для примхливої Вірочки, на бабусиній дачі виявилося повно розваг.

Раніше вона зовсім не помічала, що навколо гуло, літало, повзало та стрибало таке комашине різноманіття. Діти ще не зустрічали стільки комах одночасно.

Спочатку Льошик та Вірочка з'ясували, що то за гудіння лунало звідусіль. То були бджоли, їх було багато і вони були скрізь.

Вірочка побоювалася бджіл. Та Льошик її заспокоїв:

— Не треба паніки. — спокійно промовив хлопчик. — Не чіпай їх і вони тебе не чіпатимуть. Їм є чим зайнятися.

І Вірочка, дивлячись на свого друга, який зацікавлено спостерігав за бджілками, наважилася наблизитися до них. Вона, навіть, зауважила, що бджілки гули по-різному. У пахучому бузковому кущі їхнє гудіння було тихим, ніби зосередженим. А коли вони злітали з кульбабок, то гули гучніше, ніби натужніше.

— От зараз вони віднесуть свою ношу до вулика та повернуться за новою порцією. — промовив Льошик уважно роздивляючись жовті дрібочки пилку на волохатих лапках бджілок, які копошилися у пухнастих кульбабових квіточках.

— А чому ти думаєш, що вони повернуться саме сюди? Може вони полетять в якесь інше місце. — засумнівалася Вірочка.

— Повернуться. — впевнено відповів хлопчик. — Дивись, скільки тут квіточок, тут вдосталь пилку. Нащо їм летіти ще кудись та шукати їжу у незнайомих місцях?

Вірочка озирнулася. Серед зеленої трави у дворі та за парканом яскраво жовтіли кошики кульбабок. Тепер це були не звичайні кульбаби, а годівнички для бджілок. Вірочка, навіть, ступати почала обережніше, щоб ненароком не пошкодити жовті квіти.

А на полуничній грядці бджілки так заклопотано снували з квітки на квітку, що діти не наважилися підступитися.

— Не будемо їм заважати, — сказав Льошик.

І Вірочка охоче погодилася з ним, бо їй, ніби, вчулося бджолине застерігаюче: «не ззззаважжжжайте».

Зелений коник-стрибунець розгойдувався на верхівці травинки, поводячи своїми довгими вусиками. І звісно, що спостережливий Льошик не міг його не помітити.

— Вірочко, подивись, який він красивий! — не зводячи очей з коника, вигукнув хлопчик.

Вірочка ж не поділяла захвату свого друга.

— Нічого особливого. — промовила дівчинка. — Комаха, як комаха.

Дивлячись на зацікавленого Льошика, який обережно наближався до зеленого стрибунця, Вірочка усвідомила дві речі. По-перше, їй зовсім не подобаються всі оці комахи. Вони її навіть лякають. А по-друге, виявляється, що й у найкращих друзів можуть бути різні захоплення.

Раптом Льошик навприсядки стрибнув та хлопнув долонькою по траві, намагаючись спіймати стрибунця. Але комашка виявилася спритнішою.

Дівчинка вирішила відкласти свої роздуми на потім, бо їй також схотілося спробувати зловити маленького зеленого спритника.

І почалася справжня розвага. Бавилися втрьох: Вірочка, Льошик та прудкий стрибунець. Діти намагалися спіймати комашку, але верткий коник, граючись, ніяк не давався їм в руки. Легко перестрибуючи з травинки на травинку, він дражнив невдалих ловців.

Вірочка так захопилася цією грою, що зовсім забула про обережність, та необачно схопила в жменьку сухе торішнє листя, що вкривало землю під молодою травою. Відчула, як між її пальчиками щось заворушилося. Злякавшись того невідомого, що там могло бути, дівчинка зойкнула, швиденько розкрила долоньку та бридливо струснула рукою. Розім'яте листя з шурхотом посипалося в траву, а разом з ним на землю впало справжнє страховисько. Вірочка відстрибнула від нього. Дівчинка була ладна розплакатися від огиди та переляку, та раптом почула, як Льошик захоплено промовив:

— Та це ж богомол! Подивись, який він гарний!

Хлопчик присів, щоб краще роздивитися коричневу комаху, яка і не намагалася сховатися у траві. Сміливий богомол стояв, піднявши передні довгі ніжки догори, готовий оборонятися.

Потроху заспокоюючись, Вірочка боязко наблизилася до дивного створіння, яке вона бачила вперше. А Льошик вже збігав до будинку, взяв телефон та ладнався фотографувати цікаву комаху.

— Ти тільки глянь, який він досконалий. Справжній хижак. Які в нього щелепи! Та і сам він чималенький. — задоволено приказував Льошик, повзаючи навколо завмерлого богомола та знімаючи його з усіх боків.

— Чималенький? Та він здоровезний і страшний. — вигукнула Вірочка, дізнавшись, що те чудовисько — ще й хижак. Дівчинка уявила богомола величезним, а себе малесенькою. Але не встигла нажахатися, як почула зовсім поруч глухе сердите дзижчання.

Звідкілясь, з-попід Льошика поволі звивалася догори дивна чи то бджола, чи то оса.

«Мабуть, це королева всіх бджіл та ос», подумалося Вірочці. Вона, на всяк випадок, застигла на місці, запитавши свого допитливого друга:

— Ти й це будеш фотографувати?

— Ні. — чомусь пошепки відповів їй Льошик, обережно піднімаючись з колін.

— Біжимо! Це шершень! — він схопив Вірочку за руку і вони щодуху побігли додому, забувши про богомола та, навіть, залишивши телефон у траві.