Ой біжить, біжить мала дівчина

Бабуся повернулася до своїх хатніх справ, а Вірочка з Льошиком залишилися у дворі. Було спекотно, але в будинок заходити не хотілося і діти слухняно всілися на лавочці за столом під тінню старої верби. Льошик почувався ніяково. Наче ніхто його і не сварив, та ту втечу від розлюченого шершня йому згадувати було не приємно. Він скоса глянув на подружку, яка сиділа поруч.

Вірочка ж підперла рукою щічку та збайдужіло роздивлялася дерева, що росли за парканом. Дівчинка починала нудьгувати. Раптом вона стрепенулася та підштовхнула Льошика:

— Подивись он туди, на той кущ. — і вказала пальчиком на зарості ліщини, що росла попід лісом.

Льошик побачив, як маленька сіренька чорнохвоста пташка стрімко пірнула в густе листовиння невисокого куща. І майже одночасно звідти ж вилетіла інша сіренька пташечка.

— Певно там їхнє гніздечко. — промовив зацікавлений хлопчик.

— Тож давай швиденько збігаємо та подивимося, може там і пташенята вже є. Ми їх не чіпатимемо. Просто подивимося. — вмовляла дівчинка свого друга. — А ти зможеш зробити кілька знімків, он як низенько залітають пташки. — заохочувала його мала хитрунка та змовницьки додала: — Це ж зовсім близько.

Хлопчик вагався.

— Ні. — твердо відповів він. — Нікуди ми не збігаємо. Чи ти забула, що нам не можна без бабусі виходити з двору? Та й нащо тривожити пташок? Якщо там є пташенята, то хай батьки їх спокійно годують.

Розважливість приятеля почала дратувати Вірочку. Вона незадоволено хмикнула. Раптом, зовсім поруч, почулося дрібне, часте стукотіння,яке відбилося луною у глибині лісу. Вірочка запитливо глянула на Льошика.

— Та це дятел стукотить. —

спокійно пояснив хлопчик.

«Скільки цікавого відбувається там, у лісі, а ми тут сидимо та... марудимося». — Вірочці, чомусь, прийшло на думку саме це бабусине слово.

І не бажаючи марудитися, дівчинка встала з лавки, підійшла до паркану, залізла на невисоку огорожу та подивилася на хащі. Там навіть вдень, було темно. Але Вірочку та темінь не лякала. Темінь її вабила таємничістю. Вірочці раптом дуже схотілося піти з залитого жарким сонцем двору туди, у прохолоду, під густі високі дерева.

Легенький вітерець війнув з лісу і дівчинка відчула не просто прохолодну свіжість, а пахощі. В тих заманливих пахощах змішалися і аромати лісових квітів, і солодкий дух ягід, і терпкуватий запах прілого листя. Вірочці дуже-дуже схотілося відчути під ногами м'яку пружність лісового килима. Та раптом дівчинка побачила, як у денному затишші дерева плавно гойднули вітами, наче хтось ворухнув важку завісу. І з глибини діброви переливчасто залунала ніжна пісенька якоїсь пташки.

Вірочка, зачаровано вслухалася у пташині трелі, до яких злегка, обережно додавалося чиєсь лагідне сумне співання. Та дивна пісня була без слів, ніби дівочий голос переспівував пташку. Або ж то пташка переспівувала сумну дівчину.

Вірочці примарилося, ніби-то вона йде між старезних дерев, торкаючись їхніх шорстких стовбурів. В лісі не чутно жодного звуку. Тільки чудове сумне двоголосся. І вона йде і йде назустріч загадковим співуням. Запаморочення огорнуло її. Забулися і заборони, і домовленості. Залишилося лише бажання увійти в ліс.

Несподівано Вірочка відчула, як хтось взяв її за руку. Тієї ж миті чудовий спів обірвався. Натомість Вірочка почула знайомий голос, але не розібрала слів. Поволі повернула голову на той чийсь знайомий голос. Побачила Льошика. Він її кудись кликав.

Наче зі сну, дівчинка здригнулася, огледілася, не розуміючи, чому вона стоїть тут, біля паркана.

«Цей ліс — якийсь дивний» — подумалося Вірочці. Вона озирнулася на темні хащі, не побачила нічого цікавого та й пішла слідом за Льошиком.

Хлопчик стояв під старою вербою, та приклавши пальця до рота, вказував на товстий стовбур дерева, кудись вгору.

Вірочка зрозуміла. Вона намагалася якнайтихіше підійти до приятеля. Наблизившись, прислухалася.

Почулося шкряботіння. Воно лунало з дерева, точніше із дерева. Вірочка уважно придивилася і побачила над товстою гілкою, яка звисала прямо над столом, невеличке дупло.

«Те шкряботіння чується з дупла.» — здогадалася дівчинка.

Не роздумуючи, вона залізла на стіл, підвелася навшпиньки та зазирнула у темряву порожнини.

Нічого не було видно. Шкряботіння припинилося.

Вірочка запропонувала присвітити ліхтариком у дупло, бо треба ж було з'ясувати що там відбувається.

— А раптом там комусь потрібна допомога! — аргументувала вона свою пропозицію.

Розважливий Льошик сказав:

— Сумнівно, що ми зможемо комусь допомогти. Давай, краще покличемо твою бабусю.

Та Вірочка не звернула уваги на його слова. Вона прийняла рішення та побігла по доріжці за телефоном, який досі так і лежав у траві. А Льошик попрямував до будиночка, щоб покликати Лідію Миколаївну.

Знову вилізши на стіл, та підвівшись навшпиньки, Вірочка зазирнула у дупло, присвічуючи ліхтариком.

Дівчинка роздивилася, як на дні глибокої вузької порожнини щось ворухнулося. Промінь ковзнув у напрямку незрозумілого руху. І Вірочка побачила, що з темної глибини на неї дивляться жовті очі.

Нажахана дівчинка не втримала телефон і він вдало впав у м'яку траву. А сама Вірочка поспіхом зістрибнула зі столу просто у бабусині обійми. То Льошик щойно привів Лідію Миколаївну.

— Там. Там... — тільки й могла промовити Вірочка, вказуючи пальчиком на дупло, яке чорною плямою темніло над товстою гілкою старої верби.

— Ну що там? — нетерпляче спитав Льошик.

— А там — звичайні сичі. — посміхнувшись відповіла за онучку Лідія Миколаївна.

— Бабусю, я там бачила отакенні жовті очі. — нарешті сказала Вірочка та розвела в боки рученята, показуючи розмір тих велетеньських очей.

Лідія Миколаївна поставила онучку на доріжку та похитала головою.

— Через вас тут сьогодні ніхто спокою не має, — докірливо промовила вона. — У тому дуплі живуть сичі. Ви їх даремно наполохали своїм ліхтариком. — докірливо пояснювала бабуся притихлій малечі.

— А ми б їх і не чіпали. Навіть і не знали б, шо вони там є, ті твої сичі. Якби вони не шкряботілися у своєму дуплі. Я думала, що там комусь потрібна допомога. — обурено посипала поясненнями ображена дівчинка.

— Оце й не зрозуміло, чого вони там зашкрябалися серед дня. Ще ж не вечоріє. Адже сичі — то, — Лідія Миколаївна розмірковувала вголос, але помітивши уважні погляди дітей, запнулася та поспіхом продовжила. — То — нічні птахи. А вдень, зазвичай, їх не видно та не чутно.

— Ну добре. Здається мені, що на сьогодні вам вже достатньо вражень. Час подумати про їжу. Може в когось є якісь забаганки? — запитала бабуся.

І тільки зараз і Вірочка, і Льошик відчули, що зголодніли. Їм було не до забаганок. Вони були згодні їсти все, що їм запропонують, аби скоріше. Тому всі втрьох, дружньо, взялися готувати вечерю.