Ой біжить, біжить мала дівчина

— А ви знаєте, що в ці дні триває Русальне свято? - Лідія Миколаївна почала свою розповідь з запитання, і діти здивовано подивилася одне на одного.

— Це другий тиждень, коли русалки можуть ходити по землі, як звичайні люди. Перший був навесні, коли вони прокинулися після зимового сну. — пояснила бабуся. — І вам варто бути дуже обережними, якщо зустрінете тут русалку. Необачність — небезпечна. І це — не жарти. — серйозним тоном додала вона.

Вірочка нетерпляче завовтузилася на своїй ковдрі.

— Ну, ба. — розчаровано пробуркотіла дівчинка. — Ну які ще русалки? Ми ж не маленькі, щоб вірити у таке. Хіба це страшна історія? Вона, навіть, не цікава.

— Так, Лідіє Миколаївна, я згоден з Вірочкою. Русалки — не страшні істоти. Деякі з них рятують людей. А решта, якщо їм не шкодити, спокійно займаються своїми підводними справами. Я дивився і фільм, і мультик про них, ну так собі тема. – проінформував Льошик Лідію Миколаївну. — Та й живуть русалки у морі. Припустимо, що вони можуть вийти з води. Все одно, їм ніяк не дістатися аж сюди пішки, навіть за тиждень. Так що нема ніякої небезпеки. — впевнено підсумував хлопчик.

Вірочка у захваті дивилася на свого розсудливого друга.

— Гарні аргументи, Олексію. — посміхнувшись, похвалила хлопчика бабуся. — От тільки на фільмах та мультиках русальна милота й закінчується. Ти не врахував того факту, що справжні сутності, яких ми звикли називати русалками, насправді можуть полювати на живих людей.

— Як живі мерці... — зі зневажливим сумнівом хмикнув Льошик.

— Ні, не так. — терпляче продовжувала Лідія Миколаївна. — У наших повір'ях русалоньки ніжні та тендітні. Мають різну вдачу, але всі вони не добрі до людей, хоч і не нападають, як огидні зомбі. Вони лагідно кличуть, спокушають, заманюють. До речі, Вірочко, оце і є русалчина замана. І така підступність не робить їх менш небезпечними, бо всі вони намагаються затягти необачного мандрівника до себе. — наголосила бабуся та поцікавилася. — Ну то як(?) вже стає лячно?

— Ні не лячно. Стає цікаво. — за себе та Вірочку, яка сиділа поруч на ковдрі, відповів хлопчик.

— Добре, продовжуємо. — погодилася Лідія Миколаївна. — У переказах йдеться, що водяні русалки — то понівечені душі молодих дівчат-потопельниць. А потонути, як ви розумієте, можна не тільки в морі.

— А ще й у річці. — підхопила бабусину думку Вірочка.

— І у болоті. — додав Льошик.

Лідія Миколаївна помовчала, задоволена реакцією своїх слухачів.

— Тож, як бачите, мої застереження були не марними. — промовила Лідія Миколаївна. — Бо біля нас є і річка, і болото.

— До того ж, — продовжувала бабуся, — у русалок, які мешкають у водоймах є сестри, які тримаються подалі від води.

Напівпрозорі, майже невагомім Луговиці мешкають на луках. Вони з'являються на світанку та ховаються у клубах лугових туманів. Ніжними голосочками Луговиці прикликають випадкового подорожнього у гущу туману. І біда тому, хто піде на їхній поклик. Заморочать його Луговиці. Сплутають стежки та й заведуть на розвагу до своїх річкових сестер, або ж до Болотниці, яка хазяйнує у болоті.

З усіх русалок ота Болотниця - найнеприємніша на вигляд. Ляпотить по багнюці гусячими лапами, та видивляється котячими очима, чи не наблизиться якийсь безталанник до її болота. А як вже схопить кого своїми довгими кістлявими руками, то ніколи не відпустить.

У полях панують Полудниці. Вони бувають різними: і молодими, і старими. Кажуть, що вони можуть змінювати свій зріст: то вони - малесенькі, то раптом стають височенними. А звуть їх так, бо прокидаються вони ополудні. І краще не зустрічатися з ними в полі, бо спросоння вони дуже злі.

— Мама каже, що і в мене поганий настрій спросоння. — повідомила Вірочка.

— І в мене, — підтримав її Льошик. — Особливо, коли треба рано прокидатися, щоб іти в садочок.

— Точно. — підтвердила дівчинка.

І діти знову розсміялися.

— Добре, що ваш поганий настрій нікому не шкодить. — підтримала жартом дитячі веселощі бабуся. — Та продовжимо, якщо вам ще спати не хочеться. — мовила бабуся, підозріло поглядаючи на онучку.

— Ні. Не хочеться. — жваво відповів Льошик.

— І мені спати ще не хочеться. Я тільки приляжу та й слухатиму далі. — сказала Вірочка, зручненько вкладаючись.

— А ліси - то володіння Мавок, їх ще називають лісовими русалками. — продовжувала розповідати бабуся стишеним голосом. — Кажуть, що живуть вони на деревах, і що здебільшого, до світу людей їм байдуже. У них вишуканий смак. І то саме вони так красиво прикрашають лісові галявини, створюючи бездоганні інсталяції з квітів, ягід або ж грибів.

— Бабусю, а хто з тих русалок міг би прийти сюди, до нас? — запитала Вірочка, лежачи горілиць, та роздивляючись, як крізь легенькі хмаринки, які світліли на темному небі, зазолотіла маленька зірочка.

— Взагалі-то, більшість русалок обмежені кордонами своїх територій. — відповіла їй бабуся. — Та й не тиняються вони без діла, бо має кожна з них свої обов'язки. Водяні русалки, мавки, луговиці, полудниці та болотниці всі вони захищають свої володіння. Дбають про рослини. Піклуються про тварин та всіх інших істот, які там мешкають. І навіть, у русальне свято не лишають своїх домівок. Та є серед них бешкетниці Лоскотухи. Ті можуть шукати собі розваги де завгодно. Блукають вони і біля річок, і в полях, і попід лісами. От Лоскотуха могла б примандрувати й до нас, бо он ліс, зовсім близенько.

— Хотіла б я побачити Лоскотуху. — мрійливо пробурмотіла сонна Вірочка.

— Лідіє Миколаївна, а ви ще про сичів обіцяли розказати. — нагадав Льошик, зацікавлений почутим.

— А може на сьогодні досить інформації? — пошепки запитала у нього жінка. — Подивись, он твоя подружка вже майже заснула.