Перпендикулярний Всесвіт

Яскраво пам'ятаю ту мить, коли в одинадцять років я гралася на гойдалці зі своєю подругою та обговорювали свої вірування. Тоді моя подруга заявила, що вірить в існування Святого Миколая, казала що просила у своєму листі до нього новий телефон, і Святий Миколай його поклав під подушку. А я сміялася з подруги, пояснювала, що ті подарунки робили її батьки.

Словом... Тоді я втратила подругу.

А зараз, в цю саму мить нас криє ворожа арта. Перед тим, нашу групу ледь не в половину розібрали дронами. Я бойовий медик, багато побачила за ці два з половиною року на "нулі". Безкінечні виходи, відкати, контрнаступи. І втрати... Втрати рідних мені хлопчиків, моїх братиків, які горою за мене, і для яких, я янгол-охоронець.

"О, з нами Вивірка, значить все буде добре", — зазвичай говорять вони. Але війна не без втрат. Це не прогулянка по віртуальному масиву гри, в якій можна "перезберегтися" і розпочати все спочатку. Війна — це щоденне "прощавай"...

Я ціную життя кожного бійця. Люблю своє життя, свою молодість, хоч і безталанну. Тому й стала бойовою-медикинею, одразу ж після навчання. Але зламалася. Здається ця війна не має ні кінця, ні краю. Ось і зараз, в ніч на дев'ятнадцяте грудня, під вибухи прильотів, я подумки "пишу" листа Святому Миколаю...

"Любий Святий Миколаю, я знаю, що у твій час не було такого апокаліпсису, як зараз, і що свого часу ти носив дітям смаколики. Хоча пізніше діти занадто вірили в тебе та просили у своїх листах всілякі гаджети.

Знаю, що ти не в силах зупинити цю війну. Її й Господу не по зубах зупинити. Те що розпочали мільйони — їм і розгрібати, чи їх нащадкам.

Та не про те моє прохання. Я втомилася втрачати. Щодня, щомиті — мої хлопчики ідуть в небуття, а на мені — ні подряпини. Вони закривають мене своїми тілами від уламків розривів, навіть коли тягну його, пораненого на собі в укриття. І ось він — мій братик, майже як живий, посічений весь, ще мить тому був зі мною.

Любий Миколаю, відірви мені ногу, щоб я нарешті змогла вирватися з цього круговороту пекла. Я і надалі буду допомагати хлопчикам в шпиталях й лікарнях, як тільки стану на протез. Чесне слово — не покину. Вони там, принаймні, не так часто помирають. Там не потрібно буде говорити тихе "прощавай". А лише голосне й дзвінке — "Привіт, я рада тебе бачити...""

Післяслово: текст — присвята дівчатам янголам-охоронцям.