Милосердя наслідує Господа

Ранок тягнувся надто довго, так буває, особливо влітку. Час ланчу вже минув, а обіду не настав, коли отець Річард зайшов у сповідальню, мружачи очі від темряви, що навалилася, і готуючись вислуховувати паству. В цей час людей було мало, тим сильніше його здивувало, що у сповідальню вдерлися і важко дихали. Священик насупився.

– Святий отець?

А ось голос їхнього місцевого інспектора він впізнав.

– Так? – він прибрав перегородку, лякаючись вигляду Гевіна Ріда, навіть у такому слабкому напівмороці. – Що сталося?

– Допоможіть мені, святий отче.

Річард скривився. Щось у ньому вимагало пожартувати, що «Бог допоможе».

– Чим можу бути вам корисним?

– Мені потрібне укриття, – інспектор перевів подих і нервово облизав губи. – Історія довга. І хоч ця сповідальня знала і більш моторошні, краще розповідати її приватно. Я маю на увазі, ще приватніше.

– Зараз час вислуховувати паству, містере Рід. Але я із задоволенням... – Річард підняв брову, коли Гевін замахав руками. – Так терміново?

Так, вони були знайомі досить довго, щоб знати один одного. І, як вважав Річард, не з найкращих сторін. Інспектор вважав його вискочкою, що лізе не у свої справи, а сам святий отець думки не склав, бо інспектор хоч і гарчав, але не кидався. Та й не один раз приходив на допомогу, щоправда, намагаючись не афішувати свою допомогу церкві. Зокрема саме одному «набридливому пастору».

– Вас сьогодні мали перевезти до іншого округу, – промовив Річард.

– Так, і я втік, і на мені кайданки, – Рід з таким надривом простягнув йому скуті руки, що довелося відсахнутися.

– Ви ж ставите під сумнів усі свої свідчення цією втечею, – докорив його Річард.

– Я маю рацію, але не готовий за істину вмирати. – Гевін скривився і прибрав руки. – Нема в мені цього вогню. Краще проведу розслідування під шумок. Але мені потрібне укриття. Святий отче, я рятував вас, так... так поверніть мені послугу?

Річард нервово зітхнув.

– Добре, добре. Але яким чином?

– Адже у вас тут є вікарій? Я просто тимчасово прикинусь їм. А краще послушником, щоб не ображати вашу віру, – Рід зітхнув. – І вимитися б.

– Я б посперечався з тим, хто кому допомагав у розслідуваннях вбивств, – сказав Річард, але здригнувся — у сповідальню постукала місіс Хлої.

– Тут поліція, і вони шукають інспектора, що втік, – і страшним шепотом додала: – Того самого, який так непомітно вломився до вас, отче!

Річард прочинив двері.

–Хлої, затримай їх так довго, як зможеш.

Вона кивнула й пішла.

– Як ви дивитеся на можливість ненадовго стати черницею? – усміхнувся Річард. – Враховуючи ваші руки, мені доведеться вам допомогти.

– Я буду найкращою черницею! Жодних чоловіків і розпусти! – так палко пообіцяв інспектор, що Річард мимоволі повірив. Насправді він знав, що Рід не буде сидіти тихо, але вірити хотілося. Він провів його до дальних кімнат, де Гевін зітхнув і потряс кайданками.

– Накиньте на мене вбрання. Я тут десь приткнусь помолитися, щоб не було так помітно, що сестра безрука. Добре?

На нього натягли чернечий клобук, швидко прибравши все волосся під нього, і накинули вбрання, сунувши в руки чотки. Річард смикнув його за рукав, приказав «на коліна», і Гевін покірно гепнувся, примостився на них, відчуваючи, що підлога точно була кам'яною. І намагаючись не замислюватись, що тепер його обличчя та певна анатомічна частина святого отця, ну, скажімо так, опинилися на одному рівні. Він хотів би пожартувати про це, якби не переслідування та перспектива загриміти за ґрати. З урахуванням специфіки роботи та дбайливого до неї ставлення злочинців, він цілком може претендувати на звання кращої шльондри всієї в'язниці.

До кімнати ввірвалися поліцейські буквально за мить до того, як Річард опустив руку на його голову, змушуючи схилитися нижче.

– Благословляю, сестро... Панове, чи не могли б ви зачекати? Мирські справи не повинні так завзято турбувати обитель Божу.

Гевін навіть захопився його голосом, таким рівним і спокійним. І глибоким. Та й добре, коли вся хрінь, що твориться, закінчиться, він точно пересмикне на спогади про те, як святий отець владно торкається рукою його голови. Тільки у фантазіях, звичайно, на них не буде одягу та...

Принаймні, йому вдалося відволіктися і не нервувати, перебираючи чотки отця Річарда, приємно гладеньки.

– Ви можете обшукати парафію, – милостиво дозволив священик, – але тут нема де сховатися, та й церква вже багато років видає злочинців.

Рід хотів навіть пирхати, що так-так, він не злочинець.

– А тепер, дозвольте мені поговорити з сестрою Генрієттою наодинці. У нас сповідь, їй є що сказати Господу.

Поліцейські, вибачаючись, пішли, а Рід підвів голову, намагаючись запам'ятати Річарда з цього ракурсу. І це відчуття.

– А тепер іди до третьої кімнати. Коли вони підуть, ми поговоримо. Раджу вам молитися, – Річард знову дивно-дбайливо прибрав його пасмо волосся під цю незрозумілу чернечу штуку, – сестро Генрієтто. Ваше каяття щире, так що Бог у своїй великодушності пробачить вам. Бо милосердя наслідує Господа.

Гевін слухняно пішов, зачиняючи двері і прислухаючись. По церкві ходили люди, кроки лунко віддавалися від склепінь, кілька разів він чув голос отця Річарда. Не слова, саме його інтонації. Коли поліція покинула дім господній, він це відчув, хоч і звик вважати себе не чутливим до такої собі нісенітниці. Він перевів подих і знайденою скріпкою розкрив один браслет. Другий не піддавався. Гевін вилаявся, кілька разів поспіль згадав Бога всує, штовхнув ліжко і мало не скрикнув від стукоту у двері.

– Інспекторе Рід, це я.

Він перевів подих і, чомусь поправивши вбрання, відкрив замок.

– Ви виглядаєте так, наче дуже злякалися.

– Так, сукня мені не пасує.

Річард окинув його поглядом і трохи смикнув куточком рота, але змовчав. Пройшовся по келії і сів на стілець, вичікувально подивившись на Гевіна.

– Прости мене, отче, – почав Гевін зі звичних фраз сповідь, – бо я згрішив. Минуло два роки з моєї останньої сповіді. Але це справи не стосується. Все почалося з того, що було виявлено тіло на скелі самогубців.

Річард похитав головою. Сумно. Гевін задумався, адже той провів стільки похоронів, невже він справді сумує за кожним померлим? Чи священики, як лікарі, мають захист? Чи просто вони вірять у те, що там, за болем смерті, є щось більше, ніж дерев'яний ящик і черв'яки?

– Тіло.

– Саме так. Ми виїхали на виклик, щоб засвідчити смерть і тут почалися дива. Наприклад, те, що грішник-самогубець грішником не виявився.

Річард стрепенувся на цих словах так явно, що Гевін посміхнувся. На мить навіть забувши, що він у чернечому лахмітті.

– Адже в нього було натерто зап'ястя, на лівому ліктьовому згині сліди від ін'єкцій. Все, на мою думку, виглядало типовою імітацією: йому щось вкололи, зв'язали та повісили. А далі почалися дива. На мене скинули... – Гевін осікся, відводячи погляд. – Мені дали в напарники констебля, на стажуванні, і ми зійшлися на думці про явне вбивство, але лікар спростував усі наші здогадки та припущення. Сказав: натерті зап'ястя це алергія на накрохмалені манжети. Чортів продажний покидьок. Святий отче, це ж справа честі! Ховати за католицькими традиціями чи, як собаку, за парканом? Це величезна різниця, для вас так точно.

– І чого ви хочете? Щоб я спростував висновки лікаря?

Гевін широко посміхнувся.

– Можливо. Але як би там не було, початок покладено, ви вкрили мене в цих стінах. Тепер мені б дістатися...

– Вас звинувачують у вбивстві констебля, – охолодив його порив Річард.

– Я його не вбивав.

– Детальніше? - наказав він.

Гевін зіщулився, він звик вважати пастора кимось на кшталт статуї діви Марії, тобто вона начебто є і навіть ніби докоряє поглядом, але зараз відчув, що це вкрай неприємно, коли падре Річард так дивиться на тебе. Зважуючи всі за і проти, своє ставлення та всі суперечливі факти.

– Мене відсторонили через нього, я розлютився і напився. І вночі він подзвонив мені зі словами, що він все знає, і я мушу їхати в архів. Я й приїхав. Хлопець був заколотий і вмирав, я намагався допомогти, але люди не виживають з ножем у серці. Загалом... мертвий констебль, п'яний я, руки по лікоть у крові, а на ножі мої відбитки, – він пирхнув на незрозумілий погляд. – Я намагався зафіксувати ніж. Все робив за правильно, та все одно…

Отець Річард схилив голову.

– Я зрозумів. І вірю тобі. Можеш бути тут, поки все не вирішиш. У тебе є думки щодо цієї справи?

Гевін тільки зараз зрозумів, що все ще в чернечому покриві і стягнув його, розкуйовджуючи волосся.

– Хлопчисько встиг сказати, що сховав щось, що знайшов. Він підозрював когось, але не назвав імені. Подзвонив мені, сховав знайдене у тому архіві доказів, де його вбили. Мені слід туди повернутися.

Річард підвівся і пройшовся до вікна, роздивляючись небо крізь вузьку бійницю.

– Вломимось туди вночі? – весело уточнив він.

– Що? – обурився Гевін. – Я не піду на злам зі священиком!

– Можна подумати, що у вас є вибір.

– Так. Я постою на стрьомі, – Гевін усміхнувся і похитав головою. – Святий отче, що за церква у вас така?

– Католицька.

Рід знову розсміявся і потряс рукою, на якій дзеленчав залишений браслет.

– Вам варто допомогти мені з цим. Тому що інакше вломитися кудись буде важко.

– Ви голодні? – явно недоречно поцікавився священик.

– Не відмовлюся, – зізнався Гевін, спостерігаючи за тим, як Річард розкриває його наручник.

– От і добре, місіс Хлої чудово готує.

– Так, а ще вона дуже гарна як на самотню вдову.

– І для того, щоб бути парафіяльним секретарем, авжеж, – підхопив його думку Річард. – На жаль, інспекторе. У її прекрасному серці лише Бог. І ще трохи єпископ Камськи.

Гевін скривився, ось хто-хто, а цей хлюст йому не подобався.

– Дякую, – він потер зап'ястя. – А зараз...

– Тепер ви вимиєтеся і поїсте. Ми ж не поліземо до архіву серед білого дня? Мене не люблять у вашому управлінні.

Гевін сумно зітхнув. З іншого боку, можна провести залишок дня поблизу Річарда і набратися фантазій на ніч.

– Ще у вас розбита скроня, – хитнув головою Річард і обережно торкнувся запеклої крові на волоссі, проте одразу відсмикуючи руку. – Ходімо, інспекторе. Будемо ховати вас у парафіяльному домі священика.

– А чого одразу не під ліжком? Чи в ліжку? Там точно немає нікого?

– У моєму ліжку тільки Бог, – усміхнувся Річард.

Рід зітхнув і накинув каптур.

– Ходімо.

Йдучи світлими коридорами вони залишили церкву і, короткою дорогою до будинку священика, Гевін не міг надихатися свіжістю. Він, їй-богу, втомився гасати, тікаючи від переслідування, і ховатися в придорожніх канавах. Це не діло.

– Але мені все одно цікаво, чому ви прийшли до мене? – спокійно спитав отець Річард, зупинившись, наче щось згадав, і відібрав у Гевіна свої чотки.

– Я просто не знав, до кого ще піти, – зізнався Гевін щиро. – А ви, отче, вкрай неоднозначна особистість, і з убивствами вже стикалися, як і зі спробами заплутати розслідування.

– Я постійно маю справу зі смертю.

– Пролунало дуже страшно, – відзначив Гевін, але все ж таки посміхнувся. – Як не прикро, але ми раді цьому, ага.

Річард жестом, сповненим гідності, пропустив його вперед, до будинку. Там Гевін насамперед скинув із себе чернече вбрання і впав на застелене ліжко. Ажиотація відпускала його й починала боліти голова. І трохи нудило з голоду. Він би й заснув так. Тому що зараз він у безпеці та все добре.

– Я заварив вам чай, – Річард опустився в крісло поруч, простягаючи йому чашку, і Гевін зі стогоном потягнув себе з ліжка, щоб сісти. Гарячого чаю хотілося. – Мені здається, ви зловили надто сильний удар по голові, інспекторе Рід.

– Це була машина, – скривившись, Гевін торкнувся склеєного волосся.

– Пийте чай, я наберу ванну. І потім нагодую вас. Плануватимемо цієї ночі злам сховища доказів.

Гевін задоволено видихнув, влаштовуючись зручніше. Йому варто було давно попросити святого отця прихистити його, тут тобі і чай, і ванна, весь спектр життєвих радощів. Шоу з перевдяганнями, знову ж таки.

Він пригубив чай ​​і заплющив очі. Він хотів викупатися і трохи поспати. І щиро боявся, що потоне до біса.

– Гевіне?

Він стрепенувся.

– Може, слід відкласти злам на наступну ніч? – отець Річард дивився так співчутливо, що цей його погляд дратував. З багатьох причин, основною з яких було те, що інспектор Рід був атеїстом. І весь церковний інститут духівництва здавався йому сектою психів-асексуалів. Які навіть релігію створили для того, щоб не трахатись.

– Ні. Я подрімаю пару годин і вирушимо.

Святий отець сумно зітхнув і кивнув, заплющивши очі.

– Як хочете. Але хоча б знеболювальне випийте.

Рід охоче закивав. Ось знеболювальне було потрібно, щоб позбавитися каламутного відчуття.

– І я оброблю вашу рану.

І це теж було добре. Гевін прикрив очі, дозволяючи торкатися рани на скроні і стискати зуби. Ось що за погана фізіологія? Чому, доки рани не починають чіпати, нічого не болить? Але, як з'ясувалося, отець Річард спритно поводиться з усім таким.

– І де святий отець навчився мистецтва лікування?

– Я був військовим капеланом, – пояснив це своє вміння Річард.

– Ось як? А як же... ну, того, битви це не правильно і таке інше? – Гевін заплющив очі і дозволив заклеїти рану.

– Хочете поговорити про мій погляд на речі? Люди це лише паства, і я щосили намагаюся врятувати хоча б деяких. Життя, звісно. Порятунок душ справа самостійна, – Річард усміхнувся і кивнув головою. – Все. Відпочивайте. Більше теплого пиття.

Гевін не розумів священиків. І особливо одного конкретного.

***

Він виповз із ліжка о четвертій ранку, саме вчасно. На кухні на нього вже чекав отець Річард. Схожий на ворона у цій його темній сутані. Або на дуже темну статую. Примару?

– Сподіваюся, ви ніколи не станете примарою, — ляпнув перше, що спало на думку Гевін. – Тому що це було б дуже моторошно.

– Я припускав, що ви встанете до цієї години, – відповів Річард. – То що? Ідемо грабувати сховище доказів?

– Так. Нам потрібно це зробити до того, як прокинуться сміттярі та листоноші. Думаю, години вистачить.

Річард відповідно кивнув головою.

Осушивши склянку води і прийнявши про всяк випадок люб'язно підсунутий до нього антибіотик, Гевін першим покинув будинок, морщячись від передсвітанкового туману. Хотілося сонця, він відчував себе упиром, що втомився від темряви. Ще й з такою компанією.

Зате він глянув на отця Річарда з іншого боку. Гевін завжди вважав, що той просто не може бути гнучким: вічно пряма спина, ідеальна постава, від якої навіть твоєму хребту боляче. Але тепер саме Річард швидше і спритніше від нього підчепив відмичками (звідки взагалі в нього відмички?) замки вікна і беззвучно відчинив його, плавно ступаючи на підвіконня, перехоплюючи балансуючого Гевіна, за руки.

– Чудово, – видихнув Рід і перевів подих. Знайшов у кишені ліхтарик і ввімкнув, оглядаючись. Він непогано орієнтувався в архіві, приблизно знав, де зберігаються свіжі докази, але іноді все ж губився. Як зараз, у тінях і світлі ліхтаря, що роблять усе довкола незнайомим.

– Ходімо. Головний вхід там, – шепнув отець Річард, знову вразивши Ріда. – Значить, і стіл для приймання.

– Я тільки зараз задумався, а чому ти мені допомагаєш? Га, святий отче?

– Тому що, – спокійно відповів Річард, – тому що я не хочу, щоб нам прислали нового інспектора. Вони всі мруть, як мухи, а мені їх відспівувати. Ви тут вже майже два роки тримаєтеся, добрий показник. Бажаю, щоб і надалі так було. Бо якщо вас зловлять і повісять – буде дуже сумно. Особливо за те, чого ви не робили.

– А мені як сумно, – огризнувся Гевін і зупинився, висвітливши ліхтарем потрібний номер. – Ось.

Річард витрусив із паперового пакета черевики і здивовано підняв брову.

– Як це вам допоможе?

– У душі не їбу... пробачте, святий отче.

Але, Гевін взяв взуття, явно потягнене, простукав підбор, порівняв звук і спробував підчепити набійку. Та легко відійшла і йому на долоню спланував квиток із камери схову.

Річард обережно торкнувся його, витягаючи з пальців Гевіна.

– Що ж, щось, що має вас врятувати, у камері схову на вокзалі.

– Мені просто цікаво, чого там може бути? Хроніка з місця подій? – Рід зітхнув і похитав головою. – Хлопець хотів мені допомогти, тепер нам неодмінно треба потрапити на вокзал.

Отець Річард кивнув і оглянув приміщення.

– Нам потрібне ще щось тут?

– Ні, йдемо.

Гевін намагався не звертати уваги на те, як Річард легко спустився з другого поверху і чекав на нього, що застряг на карнизі.

Посвітлішало, так що вони намагалися повертатися в пресвітер безлюдними дорогами, поля пахли вологою землею і травою. І Гевін якось відчайдушно не хотів помирати. Світ настільки прекрасний, а він забивав на це все, вигризаючи собі мозок розслідуваннями і рідко виповзаючи з поліцейської дільниці.

І навіщо?

Він рятував життя. Мабуть тому. Йому здавалося, що якщо він урятував хоча б одну людину, то все не дарма. Довгі вечори у відділку, стомлюючі розслідування, самотність, вічна втома, все не дарма.

– У вас погляд людини, яка бажає сповідатися, – зауважив Річард. – Можу запропонувати свої послуги.

– Пробачте мені, святий отче, бо я згрішив, з моєї останньої сповіді минула доба.

– Я вам не відпустив гріхи.

– Значить, два роки й один день, – засміявся Гевін. – Я багато грішу. В основному, звичайно, лихослів'я та неповага до служителів церкви. Я… я не знаю, що казати, – збився Гевін, вони якраз обходили полем невеликий наділ, і інспектор уже міг бачити церкву. Священик, що крокував поруч, сприймався дивно, бо, хоч і залишався у всьому чорному, сутану перед зломом зняв, і все ще не одягнув, тримаючи її в руці як сукню коханої-втікачки.

– Ти кажеш не мені. Ти кажеш Богові, – лагідно нагадав Річард. – Тому що священнослужитель, хоч і був навчений не судити, все ж таки судить. Господь лише вислуховує з безмежною любов'ю і дарує звільнення від гріхів.

Гевін важко зітхнув. Богу? Гаразд, з цим хлопцем він не знайомий, а розповідати про себе незнайомцям завжди легше, ніж близьким друзям.

– Я погана людина. Злий, агресивний та заздрісний. Винен у зв'язках із заміжніми жінками. Але навряд чи я потраплю до пекла саме за це. Швидше за те, що не врятував багатьох людей, – Гевін замислився, міркуючи і крокуючи врівень з священиком, — мені здається, що я міг би бути кориснішим. Іноді я точно знав, хто з обвинувачених убивця, але я не мав жодних підстав для арешту і доводилося їх відпускати. І... є кілька разів, коли ці мерзотники встигали вбити в той короткий проміжок. І це все моя вина.

Річард мовчав деякий час. Потім кивнув головою.

– Відпускаються гріхи твої, сину мій, – тихо промовив він. – Ти чистий перед Господом і можеш йти далі.

Рід не відчув полегшення. Хоча, можливо, щось було. Якось легше виходило дихати. А ще він здригнувся, коли Річард поклав долоню йому на плече, раптово гарячу і важку, торкаючись ділянки оголеної шиї.

– Господь чує щире каяття. Не картай себе за чужі злочини.

– Я спробую, – усміхнувся Гевін. – Спробую... а я ось захотів чаю.

– Це чудово. Отже, ви відновитеся зовсім скоро, – Річард усміхнувся. – Світає. Не забудьте про ваш костюм. Вас не повинні бачити.

– О, то ви просто хочете з мене посміятися, – Гевін згадав про свій образ монашки. – Так? Як же, обрядили-таки інспектора у жіночу сукню.

– Але ж вам так личить, – вів далі Річард. Натомість Гевін з'ясував, що Річі – вибачте, отець Річард – завжди жартує з абсолютно серйозним виразом обличчя.

– Наші плани, – відповів він. – Я з'їжджу на вокзал, а ви залишетеся у пресвітерії.

І Гевін погодився.

***

Його врятувало тільки те, що він намагався кудись відігнати подалі погані думки про те, що отець Річард вкрай гарячий, а вигляд його без сутани і в розстебнутій сорочці без білої колоратки, з оголеною шиєю... так ось, думки. Він почув поліцію. Тільки вони гриміли, як коні. Він вискочив у вікно, благо плющ був гіллястий і витримав його вагу всі ті пів хвилини, що він хвацько скочувався вниз. З парою своїх колег довелося побитися, і, вже тікаючи, він встиг побачити отця Річарда, який розмовляв з інспектором Андерсеном. А помітивши його, лише прикро нахмурився.

От стерво!

Служитель господа, який його лікував і відпускав гріхи? Який із ним до архіву забрався? Покидьок.

Але гарячий.

Гевін ховався до заходу сонця, намагаючись не засиджуватися на одному місці більше, ніж на годину. На сьогодні природи йому вистачило сповна. Хрінь. До сутінків він трохи розслабився і навіть зміг поцупити замовлення якогось ідіота прямо зі столика в кафе та нормально поїсти. Він влаштувався зовсім поруч із церквою, у густих заростях бузку і зло жував гамбургер. Більше ноги його у святих місцях не буде. І він буде грішити-грішити-грішити!

Річарду хотілося набити пику. Але найжахливіше розчарування спіткало Гевіна, коли він зрозумів, що талончик на невідомий багаж залишився у священика. Хитрий-хитрий лис. Тому Гевін і чатував пресвітерій. І крався за Річардом до вокзалу, там ховатися було простіше – натягнути кепку і насунути її низько на очі.

Священнослужитель був особистістю помітною і рідкісні пасажири проводжали його поглядом, зовсім не звертаючи уваги на Гевіна.

Зручно.

Річард відкрив комірку і, зовсім не роздумуючи, дістав щось, що Рід не встиг розглянути, і рушив геть, до виходу з вокзалу. Гевін запанікував, але той наче зателефонував комусь із телефонної будки і, звіривши час по годинику на ратуші, подався на зустріч.

Тобто священик не лише здав його тимчасовому інспектору, а й ще й поліцію кинув? Бо йшов кудись не до відділку. Ну або він сам вирішив розрулити все й одразу?

У цьому місті зовсім нікому не можна довіряти. Рід слідував за Річардом, тепер ховаючись. Вечірні вулиці спорожніли та затихли, кожен перехожий міг викликати підозру. Священик йшов досить швидко, але час від часу оглядаючись і тепер Гевін зрозумів, куди він прямує.

Скеля шибеників.

Або ліс самогубців. Тужливе, але гарне місце. Туди, де було виявлено цей перший труп. Через який все й почалося. Все це цькування і подальше вбивство.

Гевін крався максимально тихо, Річард начебто не поспішав, але йшов швидко, раз у раз пропадаючи з поля зору.

А потім Гевін почув голоси. Священика чекали. Точніше чекав. Поліцейський коронер та лікар.

Ось тепер усе почалося складатися, але навіщо отець Річард прийшов на зустріч із убивцею?

Гевін почав прислухатися.

– Я забрав те, що вам потрібно, – м'яко почав він. – Тому тепер ви могли б надати докази невинності містера Ріда і покаятися.

Рід, що причаївся в тіні смоковниці, притис долоню до губ. Він не знав, плакати йому чи сміятися. Покаятися? Ось як Річі може бути таким наївним?

– Я каюсь у вбивстві, – видихнув першим коронер, простягаючи руки до священика. – Каюсь. Дайте мені те, що є у вас.

– Обмін, – так по-сучому посміхнувся священик, що Гевін захопився ним, – я знаю, справжній звіт про розтин ви все ж таки написали. І мені потрібен саме він. Тому що я не дозволю закопати під парканом людину, яку вбили. Чи не хочете розповісти, як саме? Чи просто не розрахували дозу?

– Ви ж знаєте, святий отче.

– Не все.

Лікар зітхнув.

– Він був... чи шпигуном, чи працював на уряд. Не знаю. Нині поганий час, після війни всі ще бояться. І я знав, що тіопентал спрацює як сироватка правди.

Річард насупився.

– Але не розрахував дозу.

Прихований до цієї фрази сержант, що підійшов, якого Гевін бачив зі спини, явно посміхнувся. Ну ще б пак, навряд чи боягузливий лікар діяв поодинці. І не без допомоги когось із поліції.

– Ось і всі наші гріхи, святий отче, смерть зрадника через безглуздий випадок.

Річард похитав головою.

– Не ви дали йому це життя і не ви маєте права його забирати. Що ж. Якщо ви каєтесь щиро, то Бог простить вас. А тепер віддайте мені папку і можете йти.

Гевін ніяково переступив з ноги на ногу, зрадлива гілка хруснула і всі повернулися в його бік.

– Сподіваюся, ви прийшли один, святий отче? – озирнувся сержант.

– Я ніколи не був один. Зі мною Бог.

– І це він нишпорить у кущах?

Священик невимушено знизав плечима.

– Ви не можете цього виключати. Господь багатоликий, і кожен звір несе його, – Річард кивнув. – Що ж, панове...

– Перевір, – кинув сержант коронерові, виразно клацаючи запобіжником пістолета.

Гевін чесно намагався почекати і напасти, але їхній коронер виявився щасливішим, і дуло пістолета, що впиралося в потилицю, від якого ще й несло порохом, зовсім позбавляло бажання якось смикатися.

– А ось і наш втікач-підозрюваний, точніше обвинувачений.

Гевіна виштовхали на галявину, під сумний погляд отця Річарда.

– І що ви плануєте робити з нами тепер, панове? – мило уточнив він.

– Ну, – лікар у фальшивій співчутливості смикнув плечем, – усі знають, що ви, отче, надто допитливі. Нікого не здивує, що колишній інспектор, із яким ви завжди були на ножах, пристрелив вас. І зробив це із явним задоволенням. Але потім від тяжкості усвідомлення своєї провини застрелився. Не зміг винести вбивства священика. Містере Рід, не хочете написати передсмертну записку?

Гевін постарався якомога паскудніше посміхнутися. Помирати так із музикою.

– Ні. А якщо не напишу, то ви самі намагатиметеся повторити мої каракулі? Подумайте про свої душі, добре, ви мене пристрелите, жив, як пес, здохну, як пес, але отець Річард людина церкви, Господь цього так не залишить, – він спробував оцінити можливість вирвати пістолет із рук коронера до того, як той спустить курок.

– Нападайте, – усміхнувся йому батько Річард.

– Що? – не збагнув Гевін.

– Нападайте на пана лікаря, він не стрілятиме.

Коронер навів зброю на Гевіна. А той у паніці думав. Священик був дивним, але його поради зазвичай працювали, так що Рід набув максимально розслабленого вигляду і помітивши, що коронер перестав нагадувати зведену пружину – кинувся на нього, попередньо відштовхнувши сержанта. Сподіваючись, що людинолюбство пастора не поширюється на людей, які бажають його вбити.

Після короткої бійки, в ході якої він таки вирвав пістолет і зміг підняти голову, щоб зрозуміти, як там справляється святий отець, оторопів: сержант-зрадник тримав його на прицілі практично тицьнувши дулом в обличчя. Річард не ворушився.

– Облиш зброю, Гевіне, – наказав його колишній колега, – ти ж розумний, ми про все домовимося!

І саме цієї секунди Річард легко, ніби граючи, підбив руку зі зброєю вгору. Гевін устиг побачити постріл раніше, ніж той гуркотом оглушив його.

Його скувало страхом, здалося, що Річарда все ж таки зачепило, але ні, священик схопив інспектора за руку і заломив її назад, намагаючись повалити супротивника на землю. Сержант завив, випускаючи зброю з рук, мабуть, Річард схопив сильно і боляче. Гевін не знав, що робити, контролювати коронера чи допомогти священикові, буквально метався між двома вогнями. А потім згадав, що з них двох священик не він і з садистським задоволенням спочатку вирубав лікаря, ударом зброї по скроні, а потім і сержанта.

– Сподіваюся, вони живі, – Річард випустив тіло що обм'якло.

– Сподіваюся, їм боляче, – огризнувся Гевін і тільки-но побачив кров на обличчі священика. – Отче? Ви поранені?

Річард дивно загальмовано торкнувся своєї скроні, розтер кров, що залишилася на подушечках пальців, і впіймав погляд Гевіна.

– Це очевидно.

– Покажіть, – Рід зафіксував його обличчя, розглядаючи скроню. – Попекло. Потрібно промити і прикрити чимось. Чому ви це зробили?

Отець Річард усміхнувся, м'яко відсторонивши його руки від свого обличчя, і підняв з землі саквояж, відкриваючи та показуючи магнітофон.

– Запис, – клацнув кнопкою. – Я добув докази, які виправдають вас. І мене. Тому що я не розкривав таємниці сповіді.

– А де? – Гевін тицьнув зброєю в сумку, натякаючи на інший зміст. – Що то було?

– У інспектора Андерсона. Я чув про нього і знав, що він чесний поліцейський на відміну від вашого заступника-сержанта. Впевнений, що саме сержант і вбив молодого констебля.

Гевін вишкірився, зло потираючи шию, хотілося б ще раз пнути Кріса в живіт, але під спокійним поглядом отця Річарда цього він зробити не міг, і страждав, від того, що взагалі відчуває бажання відпинати знепритомнілу людину. А так хотілося!

– Найближчий телефон за пів милі, – отець Річард кивнув у бік підліску. – Думаю, вам треба викликати наряд. Чи, бажаєте, потягнемо їх у відділок самі?

Гевін похитав головою.

– Я викличу. Будьте обережні тут. І... ем-м-м... отче Річарде, дякую вам за допомогу.

Священик кивнув і м'яко торкнувся його плеча.

– Будь ласка. Ідіть. Повідомте інспектора Андерсона. Все буде добре. Тепер точно.

***

У чомусь пастор мав рацію. Звинувачення з Гевіна були зняті, винні заховані за ґратами і на них, як кровожерливо зловтішався Рід, чекала шибениця.

А ось Річарда він ніяк не міг зловити. В окрузі ніхто, як на зло, не вмирав, не народжувався і не одружувався, тож зіткнутися з ним суто випадково теж не виходило. Вкотре докоривши себе тому, що він настільки низька людина котра бажає якоїсь абстрактної смерті, щоб мати можливість зустрітися зі священиком, Гевін не витримав. І прийшов до храму.

Служби цього дня не було, він мирно постояв біля вівтаря, роздумуючи, чи бачив його Річард? Що хтось зайшов до його церкви.

– У Господньому домі кожному знайдеться місце.

Він ледве втримався, щоб не здригнутися, коли голос священика порушив тишу цих стін. Гевін обернувся і з посмішкою спостерігав за Річардом, що йшов до нього проходом між лавками. У променях сонця. Видовище чудове.

– Я так і зрозумів. Тому вирішив відвідати найвідповідальнішого з його воїнів.

– Вперед, солдати христові, – Річард усміхнувся.

– Хотів, – Гевін зам'явся, милуючись священиком. Світло вітражів розсипалося на його шкірі, перетворюючи на одну з ікон. Нереально гарну. – Хотів подякувати за те, що ви мені допомогли.

– О, тепер інспектор у мене в неоплатному боргу подяки?

– Не так, але припустимо. Дякую.

– Я радий, що ви знову з нами.

Гевін ступив ближче.

– Дозвольте? – і він торкнувся опіку, що майже зійшов на скроні у Річарда.

Священик посміхнувся.

– Ніби нічого не було.

– Я турбувався. Ви вчинили дуже сміливо. Але не надто розумно. Вам варто було сказати мені про ваш план.

Річард тихо засміявся.

– Звичайно. І ви мені заборонили б його виконати. Я ж вас знаю. До того ж, знаю надто добре. Краще, ніж ви самі думаєте, – Річард ухилився від його дотику, і пальці ковзнули по опіку, якось дивно інтимно погладивши скроню. Гевін зніяковів.

— Загалом дякую. Але це не означає, що вам можна і далі лізти в мої розслідування, — спробував позбутися незрозумілої незручності Гевін і осікся, тому що Річард ступив ближче, торкаючись руками його шиї, якраз на потилиці, куйовдячи волосся, і легко та невагомо торкнувся губами його чола - повністю позбавивши Гевіна здатністі розуміти, думати, дихати.

– Я радий, що ви з нами, інспекторе.

Річард був так близько, що Гевін, майже сам того не бажаючи, затримав подих. Так близько він підпускав людей лише в одному випадку для поцілунку.

Він міркував, здавалося, добрий десяток років, але насправді вже за мить знову торкнувся обличчя священика пальцями, та губами його губ.

Цілуючи та розуміючи, що нічого не буде. Тому що не можна хотіти священика. Тому що Річард теж це все розуміє, але дозволяє йому торкатися себе. Тієї миті, коли Гевін остаточно втратив розум і самовладання, рвучко стиснувши Річарда, притискуючи його до себе, цілуючи глибоко і брудно, встигнувши втиснути Річарда в себе і відчути тіло під сутаною ... Річард відсторонився, утримуючи і його і себе від чого б то не було розкритою долонею, притиснутою до грудей Гевіна.

– Ваша вдячність приємна, інспекторе, – тяжко ковтнувши, відповів він. – На цьому нам варто зупинитися.

Рід кивнув, ошелешений однаковою мірою, як своїми бажаннями, так і відповідью священика. Це... це просто розуму незбагненно.

Ось як вони... а чи могли б?

Чомусь Гевін думав, що напевно могли б, якби не був Річард священиком. У будь-якому разі, тепер його призначення до цього міста перестає здаватися покаранням.

– Доброго дня, святий отче, – озирнувся Гевін.

– І вам, інспекторе. Чи я міг би називати вас детективом?