Милосердя наслідує Господа

Тішило, що інспектору рекомендувалося відвідувати більшість світських та благодійних заходів. І якщо раніше Гевін вивертався від такої честі, як змія з-під рогатини, то тепер – ні. Тому що там можна було зустріти їхнього парафіяльного священика.

І Рід відвідував усі зборища, які організовувала церква, усі благодійні акції, усі. Гевін був немов одержимий. Як справжній божевільний, він не відривав погляду від Річарда ні на мить і ночами справді прокидався з думками про нього.

До церкви він потрапив за кілька місяців з метою прояснити деякі моменти у розслідуванні.

Цілком офіційно.

Річард був свідком. Взагалі, його любила й доля й смерті, бо отець Річард постійно опинявся в епіцентрах яскравих подій, хоча, як Гевін бачив, намагався їх уникати.

Пригоди самі шукали його.

– Вас, мабуть, тому й заслали сюди, – замість привітання сказав Гевін, сідаючи поруч із Річардом. – Мабуть, просто рятували Лондон від вас, святий отче.

– Мабуть, як і від вас, інспекторе Рід?

– Ага, – похмурнів Гевін. Два місяця потому незручність зникла і тепер він намагався не думати ні про його «сповідь», ні про Річі в корсеті.

Точніше ці події стали майже сном. Ефемерним таким.

– Я прийшов поговорити про те, як ви разом із місіс Хлої виявили власницю пересувної бібліотеки. Вона стверджує, що це нещасний випадок, мовляв, та шафа була погано закріплена, а ви – що хтось тікав із місця передбачуваного злочину?

– Я бачив, як хтось тікав, – священик звично розкладав біблії на місця. – Але ж ви можете мені не вірити.

– Чому ж? Наскільки мені відомо, священики ніколи не брешуть.

Річард усміхнувся.

– А якщо я запропоную вам каву, а подам чай? Я теж не святий.

Гевін засміявся.

– То запропонуйте мені каву? Це буде мій найстрашніший обман у житті.

– Добре, – усміхнувся Річард. – Ходімо. Вам каву з молоком чи без? Не знаю, що вам більш смакує.

– Солодку і чорну, – відповів Гевін, розглядаючи чорну сутану священика і намагаючись не проводити жодних аналогій. Зовсім ніяких.

Жодних розпусних костюмів і корсетів.

Вони пройшли до залитого сонцем кабінету, і Гевін влаштувався в глибокому м'якому кріслі біля шафи, повної книжок. Він задумливо спостерігав за священиком, який готував каву, і думав про загиблого фотографа.

Ще трохи про те, що якщо під сутаною нічого немає, то сам бог звелів віддатись пристрасті прямо на цьому столі.

І про те, що їхні стосунки – якщо вони взагалі є, а не тіки у його хворій уяві – це якийсь мазохізм.

– Про що ви думаєте? – Річард поставив перед ним чашку кави, відійшов за своєю і сів навпроти.

– Чи чули про напад на фотомайстерню?

– Так, – кивнув Річі, місто невелике, всі чутки відразу стають надбанням громадськості, яка невпинно пильнує, – Тут дивний збіг, що фотограф вдерся до будинку місіс Елми та її чоловіка. Вона саме власниця пересувної бібліотеки. Хлоя погодилася замінити її ненадовго.

– Випадковості не випадкові. Чим більше я зустрічаю дивних збігів, тим більше переконуюся, що вони ніколи не бувають справді випадковими, – Гевін відпив каву і облизнувся. Чудово. В міру солодка. – Можливо й таке, що юнак шукав смерті, сам того не усвідомлюючи.

– Вам би проповідувати з вашими вміннями розповідати, – усміхнувся отець Річард і обхопив чашку руками. – Але ви маєте рацію. Щось у цьому є.

– Уже плануєте лізти до цього розслідування?

– Ну, що ви, ні.

– Дивність ще й у тому, – вів далі Гевін, крадькома милуючись руками Річарда, на чашці, тонким перстнем на пальці, – що я наполіг на розтині. Як би вважалося, що не потрібно, тому що хоробрий чоловік міс Елми, постійно забуваю, як його звуть...

– Генрі, – допоміг святий отець.

– Генрі, так ось, він почув уночі шум у майстерні – вони живуть над магазином – спустився і оглушив хлопця битою.

– Допустима самооборона?

– Так. Але помер хлопчик не від бити, а від того, що хтось передусім підсипав йому стрихнін.

Священик перевів задумливий погляд на картину із кошиком фруктів.

– За який час отрута вбиває? Наскільки я зрозумів, фотограф був молодим, здоровим та сильним.

– Все залежить від концентрації, – Рід пирхнув. – Але хлопець, отруєний і напівздохлий, додатково отримав удар по голові. І все ще міг тікати.

– Він міг прийняти отруту випадково?

– Навряд чи, це не те, що можна прийняти випадково. І пояснює чому він мовчав і не кликав на допомогу, отрута звела м'язи щелепи.

Річард насупився, продовжуючи легко постукувати подушечками пальців по чашці.

– Денні приходив до мене на сповідь за день до вбивства. Вважатимемо що навмисного.

Рід усміхнувся і кивнув головою.

– Прекрасно. Але... адже ви мені нічого не скажете. Шкода.

Річард похитав головою і розвів руками.

– Я давав обітницю. Вибачте. Але все ж таки те, що він мені розповів, було незвичайно. Хоча останнім часом багато хто дивує мене своїми одкровеннями. Ви ось, наприклад.

І не встиг Гевін зрозуміти, чи підначує його Річард, чи ні, як той продовжив:

– Денні не встиг договорити, – Річард склав руки, торкаючись кінчиками пальців однієї руки до іншої. – Але його щось турбувало.

– Отже, він знав щось. Але не був готовий розповісти та не пішов у поліцію. Чи не був впевнений у цьому? – Гевін кивнув. – Спасибі за інформацію. А ось, до речі, питання. Хто відпускає вам гріхи, святий отче?

Річард похитав головою.

– Я не грішу. Адже це сан, він зобов'язує.

І помилувавшись на розгублений вираз обличчя Гевіна, уточнив:

– Мене сповідає єпископ.

– І в чому ж ви каєтесь?

– Ну, – Річард так ніяково відвів погляд, що Гевін задивився на його вії, відчуваючи свій власний пульс у скронях, – детективе, не думаю, що вам слід знати, до якого з гріхів у мене найбільша слабкість.

– Зізнайтеся, це любов до груш? – задоволено протягнув Рід. Його не покидало це погане відчуття іскри та напруги між ними. Як у шістнадцять.

– Залишмо це в таємниці, інспекторе. Мені хочеться лишити собі хоч трохи приватності. І все ж ви прийшли сюди не обговорювати мої гріхи. Думаю, – Річард погортав свій записник, що лежав поруч, – принести користь суспільству мені хочеться більше, ніж писати проповідь. Тож я піду допоможу місіс Хлої у пересувній бібліотеці.

– Проведу вас, – галантно схилив голову Гевін, сподіваючись, що його посмішка не схожа на оскал.

Річард усміхнувся, підводячись. Гевін відставив чашку і слідом за священиком залишив кабінет.

– Тримайте мене в курсі, отче Річарде. І будьте обережні, якщо щось трапиться з вами, то в лікарні вас загодують на смерть. Весь прихід потягне частування.

– А ви принесете мені пиріг?

– Я навіть сказав би, що сам його спечу.

Незрозуміло чому, але якщо церковний сад Гевіну подобався, то цвинтар, відразу ж за церквою, пригнічував. У цьому була логіка? Постійно думати про смерть? Знати, що земне тебе зовсім не тримає?

– Ви так дивно замовкли.

Річард обернувся до нього, вони вже немало пройшли стежкою оминаючи надгробки.

– Страждаю від своїх думок, – зізнався Гевін, намагаючись не зустрічатися з очима Річарда, бо зрозуміє, зрозуміє, вже зрозумів.

– Ми друзі, Гевіне, – м'яко відповів йому на всі невисловлені запитання Річард.

Рід коротко кивнув і потер скроню. Ох, брехун. Вони не друзі. Він не проти затиснути пастиря десь у темному кутку і жадібно цілувати, гладити, обійматися. Друзі так не роблять. Не хочуть так робити.

– Як щодо того, щоб я наглядав за цією вашою бібліотекою? Про всяк випадок.

– Дякую. Впевнений із нею щось нечисто.

***

Гевін не поспішав йти. Він розглядав стелажі з книгами, закріпленими прямо в кузові машини і ліниво лаявся з місіс Хлої. Просто не міг не дражнити її, вона надто весело парирувала всі його компліменти.

– За годину вас підмінять. Мені за сьогодні остобісили, вибачте отче, чоловіки, які вимагають книжку про метеликів, – вона втомлено повела плечима. – Я її не знайшла. До завтра.

Поки Гевін курив, ззовні, отець Річард обійшов усі стелажі.

– Мені здається, це вона. Лепідоптерологія. Цю книгу не могли знайти, бо вона...

Він відкрив її та завмер.

– Що? – Гевін відкинув недопалок і підвівся до кузова. – Гарні метелики?

Отець Річард непевно знизав плечима і потягнув книгу Гевіну. Той допитливо погортав і млосно зітхнув, розглядаючи картки-вкладиші.

– Гарні. Прямо одна краща за другу і немає нічого, що завадило б їх вивчити.

Гевін щиро розумів, звідки любов до метеликів у чоловіків їхнього міста.

– Я не схвалюю такого, – тихо зауважив священик.

– Ну, оголених дам ховають в ентомологічній енциклопедії, а не у Біблії, щось-таки у цьому місті лишилося святе.

Річард дивився на те, як Гевін, спритно, з істинно поліцейською вправністю, потрошить книгу, виймаючи з неї всі фотокартки.

– І всі оголені, – він повернув одну в руках, розглядаючи намисто на дуже гарних грудях, – деякі в масках, деякі ні. Але на фото стільки пір'я та ретуші, що визначити хто це буде складно.

– Ми можемо встановити особи чоловіків, які брали цю книгу.

– Це дасть нам безцінне знання, що вони люблять порнографію, та й годі. Потрібно знайти фотографа.

– І негативи.

– А це вже цікаво. Місіс Елма просто не може бути не в курсі того, чому всі чоловіки в окрузі – любителі метеликів, – Гевін усміхнувся, складаючи «метеликів» у стопку. – А у вас нюх на цікаві справи, святий отче.

Отець Річард зітхнув.

– Ви не уявляєте, який.

Насправді Гевін був упевнений, що священик є достатньо адекватним, щоб зараз подумки не засуджувати ані метеликів, ані їхніх поціновувачів. На відміну від вбивства.

– І все ж, чи не могла одна з цих панянок бути якось пов'язана з покійним?

– Найімовірніше, – Річард мав той самий його погляд. Майже такий самий, коли він читав проповіді, відчужений і нетутешній. Наче він дивився і вглиб самого себе і на весь всесвіт водночас. – Мені потрібно йти. Знайти негативи. На плівках буде точно дівчина, яку ми знаємо. Або яку знав бідолаха Денні.

– І де ви плануєте їх шукати?

– Там, де Денні був отруєний. Впевнений, вони заховані десь там, у майстерні.

Гевін зітхнув і відклав і книжку, і картки. Потім трохи посміхнувся.

– Знаєте, досить незвичайно, що тут фотографії лише дівчат. Багато хто б не відмовився подивитися і на чоловіків.

– О, можливо.

Отець Річард точно кривив душею, Гевін буквально відчував, що він вислухав не одну сповідь з нерозкаянням у чоловіколюбстві.

– Ми пройдемо туди ближче до вечора, – підсумував Рід. – Ви будете у сутані?

– Спеціально для вас, інспекторе, – звично віджартувався Річард і завмер, уже заносячи руку над замком дверей бібліотеки. – Стривайте. Якщо пані у нас метелики, то чоловіки мають бути... – він знову почав оглядати книги, а Гевін спостерігав. Річі виглядав, як природне явище, коли був так захоплений, ним можна було лише милуватися. – Ваші слова наштовхнули мене на думку. Ось.

Він дістав схожу за обсягом книгу.

– Ентомологія.

З відкритого тому випала фотографія. Гевін з посмішкою підняв фотокартку юнака, який зручно витягся на ліжку у купі легких тканин і пухнастих боа.

– А це вже цікаво. Фото професійне, є постановка, світло та реквізит. Дівчата переважно просто стоять на тлі стіни, а за цією фотографією історія. Але, продовжимо, – Рід спостерігав за Річардом, який перебирав решту фото.

– А ось і Денні, – Річард взяв відкладену Гевіном фотокартку. – Інспекторе, щоб когось упізнати, слід дивитися на обличчя.

Бажання вкусити Річарда стало здаватися манією, бо ну не помітив його Гевін. Було куди ще дивитись, окрім обличчя.

– На таких фото ніхто не дивиться на обличчя.

– Я дивлюся.

– До речі, – сказав Гевін, згортаючи все назад у книгу і зручно підхоплюючи її. – Як церква до такого ставиться? До порнографії?

– Церква ставиться негативно, а закон вважає це злочином.

– А особисто ви?

– Я думаю, нехай люди краще задовольняють себе за допомогою картинок, аніж завдадуть шкоди, перенісши свої нереалізовані бажання на випадкову людину.

– Дивовижна розсудливість. Доводилося мені зустрічати ваших братів, які були набагато відстороненішими і зовсім не здавалися мені людьми, – Гевін зітхнув. Ось що залишилося від Денні. Батькам таке краще не віддавати. – Нам потрібно розробити план зламу фотолабораторії.

Річард кивнув і відклав книгу.

– І все ж таки мені цікавий мотив вбивства.

– Він міг загрожувати цьому підпільному, підкнижному бізнесу?

– З'ясувати, хто його організатор?

***

Ось про це й думав Гевін. Одна справа потягти книжки з порнокартками, і зовсім інша була б накрити не лише розповсюджувача, а й виробника. Знайти місце зйомки. Допомогло б вивчення фото, але, щоправда, вони були постановочними, фону майже не було, а те, що було ним, виявлялося драпіруванням або якоюсь іншою тканиною.

Загалом доводилося йти від протилежного. Отже, у нього був мертвий фотограф, пересувна бібліотека, налякана її власниця (явно співучасниця) та фотокартки з непристойним вмістом.

Фотолабораторія знаходилася на певній відстані від жвавої центральної вулиці, у напівпідвальному приміщенні старого складу. У літніх сутінках вони з отцем Річардом зустрілися біля запасного входу.

– А ми діємо законно? – не втримався, щоб не підколоти його Річард.

– Я тут закон, – прошепотів Гевін і розгубив усю брутальність, плутаючись у відмичках.

– Допоможу закону, – Річі витяг одну з них і почав методично і швидко відмикати замки. Усього кілька штук. На німе запитання, звідки такі таланти, він роздратовано повів плечима. – У церкві є двері, які заїдають. І замки також.

– Гей, я теж хочу побути хоч трохи таємничим, – зітхнув Гевін, але у відчинені двері слухняно ступив.

Вони спустилися в цоколь і увійшли до приміщення, повного мотузок із прикріпленими фотокартками. Тут же була проявна апаратура. Поки Гевін нишпорив фотолабораторією, Річард стояв у центрі, задумливо спостерігаючи за хаотичними переміщеннями інспектора. І думав. Де тут могли б ховати негативи? Найкраще в спільній коробці, але завжди є ризик, що ти будеш тут не один, і хтось випадково переплутає їх. А таке загрожує викриттям. Тож навряд.

Лампа, що спалахнула, залила приміщення зловісно-червоним. Гевін переможно скрикнув і закопався в маленьку скриньку, приховану під столиком з ваннами.

– Дивіться, святий отче, тут просто криничка всього цікавого.

Річард слухняно підійшов ближче, не відриваючи погляду з плівок, які активно перебирав Рід.

Видно було погано, але особливої ​​потреби не було. У цій коробці зберігалися негативи. Багато негативів з оголеними людьми.

– Їх треба знищити, – отець Річард схопив Гевіна за руку і той здивовано підняв очі.

– Що?

– Негативи треба знищити.

– Це докази.

– Ви хочете зламати життя людям, які там знімалися?

– Впевнений, ці люди самі добре справляються із ламанням своїх життів.

– Інспекторе, за всієї поваги, ми зовсім не маємо права...

Гевін важко зітхнув і похитав головою.

– Загинула людина.

– Подумайте, всі вони можуть загинути, втратити себе, – священик усе ще міцно тримав його за руку. – Ми маємо прийняти правильне рішення.

Гевін зовсім не мав ідей. Крім тієї, що намовляла притягнути священика до себе і гарненько вилизати йому рота.

Хоча б для того, щоби той заткнувся.

Довелося глибоко зітхнути, Гевін би навіть порахував до десяти, якби його цей метод заспокоєння ще більше не бісив.

– Якщо ми на цих негативах побачимо знайоме обличчя, і це «обличчя» з нами мило поговорить, хоч якось проливаючи світло – чи не могли вони таки бачити того, хто їх фотографував оголеними і в пір'ї? – і тоді ми знищимо деякі негативи. Щоб, – ​​Гевін сам відчув, як зло зводить його щелепу, – щоб не псувати життя добрим людям.

Отець Річард кивнув головою.

– Так, це було б набагато прийнятнішим. Дякую.

Гевін смикнув плечем і забрав усю скриньку з негативами. Він подивиться їх пізніше, вдома. І постарається не піддатися бажанню опублікувати фото тих, хто цього заслужив.

Вони пройшлися фотолабораторією ще раз, але нічого не виявили. Тиша.

– Гаразд. Ідемо, – видихнув Гевін.

Але священик стояв, роздивляючись фотоапарат.

– Інспектор? – і задоволено навів на нього об'єктив. – Чи не хочете портрет?

– Я недостатньо роздягнений, щоб скласти конкуренцію, – домовити він не встиг, бо його засліпив спалах і клацнув апарат. – Ну навіщо?

– Тепер маю ваше фото.

– Ви планували поцупити цей агрегат?

– Так, там заправлено плівку і явно відзнято кадри.

– Чи зможете проявити?

– Так, знайомий із технологією.

Гевін простяг руку, м'яко витягаючи камеру з рук священика. Направив на Річарда та зробив фото.

– Дайте мені це. Хочу запам'ятати вас своїм соратником. І іншим.

– Добре, – Річард зручніше перехопив камеру і замислився. – А це ви не вважаєте злодійством?

– Ми вилучаємо камеру на допомогу слідству і обов'язково повернемо власнику, – заспокоїв його Гевін. Ось як у Річарді це поєднувалося? Ні, цього священика не можна було назвати наївним, навряд чи хтось залишається наївним, постійно слухаючи про всі гріхи людства. Але часом Річард його розчулював. Викликав ще куди неправильніші почуття. Зате тепер, Гевін відібрав у священика камеру, у нього буде фото. Не таке, як на порнофотокартках, але фото.

– А ви можете трохи мені попозувати? Ну, посміхнутися? – Гевін усміхнувся сам собі. Прохання звучало майже жалюгідно.

– Навіщо вам це?

– Ви виглядаєте особливо натхненно з посмішкою. На проповідях посміхаєтеся парафіянам. Посміхніться й мені?

І Річард усміхнувся. Тихо, щиро. І Гевін поспішив зафіксувати цей момент.

***

Гевін залучив проявляти і друкувати фотокартки з негативів міс Чень. Тіна була ідеальною секретаркою для їхнього відділу, друкувала найшвидше у світі і найголовніше, що як був упевнений Гевін і здружило їх, крім загальної любові до роботи – така ж спільна любов до дівчат. Ну, і у випадку з Гевіном ще й одного конкретного пастора.

Йому здавалося, що всі проповідника любили. Не було жодної заблудлої вівці, що могла б вважати священика негідною людиною.

Чудеса.

Загалом, Гевін млосно зітхав, спостерігаючи за своїм секретарем, що спритно орудує фотопапером, проявником і щипцями.

– О, а ось і найрозпусніші фото, – реготнула вона, чіпляючи прищіпками фотографії священика і одну Гевіна. – Вам от не було чого робити.

– Ага, – погодився Гевін, чекати поки фотопапір висохне було нудно.

– Мені здається, я знаю цю дівчину, – Тіна вказала на одну з картинок. – Хіба вона не працює разом з місіс Елмою? У цій її пересувній бібліотеці?

Гевін придивився. Так, насилу, але він ніби впізнав гарну Еллі, що роздавала книги і вела записи. У купі пухнастих боа і прозорому пеньюарі.

– Я теж бачив її. Що ж, давай, я опитаю її.

З пастирем він зв'язався телефоном.

– Хочете поговорити з однією з моделей?

– Хочу, – погодився Річард, і Гевін знову заслухався його голосом. Варто визнати, що він вкрай погана людина і явно потрапить до пекла, але думка, наприклад, якось у обід зателефонувати отцю Річарду і дрочити, слухаючи його голос, ставала все більш привабливішою.

– Тоді зустрічаємось у пересувній бібліотеці, отче.

Вони знову зустрілися в сутінках, легких і свіжих. Гевін уважно дивився на Еллі, яка відпускала книги останнім відвідувачам.

– І що ми їй скажемо? – тихо поцікавився отець Річард, уважно спостерігаючи за роботою дівчини.

– Правду? Що хочемо знайти вбивцю?

– Ми знаємо, хто вбивця, і вона в такій же небезпеці, як і той хлопчик-фотограф.

Гевін кивнув, вирішуючи, що якщо нормальної розмови не вийде, то він просто затягне дівчисько в відділок, пред'явити їй є що. Те саме розповсюдження. Хоча б.

– Міс Еллі? – усміхнувся отець Річард, але дівчина виглядала агресивно.

– Я вже закриваю все, святий отче, у вашій допомозі більше немає потреби.

Гевін жестом фокусника витяг з кишені фото та продемонстрував дівчині.

– Благаю вас, як тільки джентльмен може благати леді, давайте поговоримо.

Він дав дівчині схаменутися і трохи повернути рум'янець на щоки. Фотографію передбачливо сховав.

– Ми не бажаємо вам зла. Тільки хочемо захистити, – почав Річард.

– У вас є негативи, – прошепотіла вона майже беззвучно. – Що ви хочете, щоб я зробила?

По її вигляду Гевін ось здогадався: вона готова на все. Майже. І вона, вочевидь, зрозуміла їхнє мовчання по своєму, бо, схлипнувши, почала розстібати комір своєї сукні.

– Господи, ні! – злякався Гевін, перехоплюючи її руки. – Нічого такого, боже, я вам віддам негативи. Просто розкажіть, хто фотограф?

Дівчина зацьковано перевела погляд з нього на отця Річарда, все ще не опускаючи рук, ніби боячись зайвий раз поворухнутися.

– Не бійся, – спокійно видихнув Річард і Гевін мимоволі позаздрив, такий голос міг заспокоїти будь-кого в будь-який час. – Просто розкажи. Ми віддамо тобі фото та негативи, повір, твоя участь допоможе нам урятувати людей.

– Це місіс Елма. Вона, – Еллі притиснула пальці до губ і задумалася. – Вона запропонувала гроші. Кому зараз не потрібні гроші? Але я сумнівалася і вона сказала, що це лише зображення. Там несправжня я. Що чоловіки - тварини, та готові платити навіть за тінь на папері. Яка різниця, якщо це принесе гроші? Все, що мені потрібно було - тільки роздягнутися і дозволити їй сфотографувати мене. І, можливо, все було б добре, але в той момент у кімнату увірвався Денні. Іноді він повертався до майстерні... просто побачив мене, і місіс Елма вигнала його.

– І що тоді? – Гевін подивився на всі боки. На всякий випадок.

– Я не знаю, він потім намагався зі мною зустрітися, але я постійно втікала від нього. І все, – дівчина нервово зітхнула. – Тепер він мертвий і... все.

Річард м'яко торкнувся Еллі плеча.

– Ти звинувачуєш себе?

Вона коротко кивнула.

– Треба було з ним поговорити. Але, – вона підняла почервонілі очі на Річарда, – але мені було так соромно. Жахливо. Я хотіла піти в поліцію, але місіс Елма сказала, що має негативи, і якщо я тільки відкрию рот, фото будуть по всьому окрузі. Це вона вбила Денні. Напоїла отрутою.

– Те, чим вона вам загрожувала, не станеться. Але ви свідчитимете інкогніто, – Рід зітхнув. – Ви знаєте ще когось, хто теж мав справу з нею?

Еллі знову схлипнула і похитала головою.

– Я просто, просто не знаю, я не питала, мені потрібні були гроші.

Договорити вона не встигла, всі троє здригнулися від брязкоту з яким зачинилися дверцята. І поки Гевін зло бився в них плечем, ані чорта не розуміючи, Річард, продовжуючи обіймати ридаючу дівчину, дивився у вузьке віконце, що з'єднувало кузов пересувної бібліотеки та кабіну. Місіс Елма завела двигун. Тепер явно плануючи вбити їх усіх трьох.

Гевін кинув погляд на Річарда і кивнув на двері.

– Давай. У місті не зможе розігнатися, та ще й на цьому кориті.

Священик кивнув і, м'яко відсунувши Еллі, першим штовхнув двері фургона. Гевін постарався вдарити слідом, розгойдуючи фургон, послаблюючи петлі.

– Головне – не вилетіти одразу, так? – видихнув Гевін.

– Не знаю, ніколи не пробував вибивати двері на машині, що їде, – промовив Річард. Еллі на мить відволікла їх, сказавши, що вони їдуть до озера.

– До могили, курва, – вилаявся Гевін, проклинаючи себе за те, що залишив зброю у відділку. Але право, він розраховував на мирну прогулянку та розмову, а не на спробу вбивства.

Вони піддали ще раз і тепер двері зігнулися. Замок відкрився і Гевін ледве встиг ухопити Річарда за руку, не даючи йому випасти.

– Так, ми пригальмуємо на перехресті. Тоді стрибаємо, – Рід схопив і тремтячу Еллі. – Сміливіше... зараз!

Вже лежачи на дорозі і розмірковуючи – його нога так болить, бо він вибив коліно чи таки зламав її до біса? – Гевін злякався за Річарда. Але той був поруч, ошелешено спирався долонями об асфальт, як і схлипуюче дівчисько.

– Розвертається, – встиг сказати Річард, намагаючись одночасно встати, стерти з прокушеної губи кров, і випхати і оглушеного Гевіна, і Еллі на узбіччі.

Вони звалилися на газонну траву, незрівнянно м'яку на контрасті з асфальтом та автомобіль промайнув повз.

– Їй кінець, – прошипів Гевін, намагаючись підвестися. – Я посаджу її на двадцять років.

Отець Річард ніяк не прокоментував висловлювання, одночасно підтримуючи його та допомагаючи встати Еллі.

– А хіба їй не світить петля? – кровожерно уточнила Еллі.

– Як вирішить суд, – смикнув плечем Гевін, зі стоном знаходячи поглядом машину, тільки для того, щоб спостерігати картину того, як та врізається в дерево.

– Дякую тобі, Господи! – не втримався він і підморгнув Річарду. – Це все тому, що ви з нами, святий отче.

Річард пирхнув.

– Спочатку нам варто відвідати лікарню. Тому що ваша нога вселяє в мене побоювання, ви не дуже вдало приземлилися.

Гевін кивнув, повільно підводячись. Коліно боліло неймовірно, але перед дівчиною цього не хотілося показувати. Та й перед священиком. Річард підхопив його, підставляючи плече і Гевін сперся на нього, намагаючись не наступати на поранену ногу.

– Міс Еллі, – отець Річард покликав дівчину, та витрушувала трав'яне сміття з одягу, – викличте, будь ласка, поліцію і швидку для інспектора? І для місіс Елми, якщо все не так сумно, як я гадаю. Телефон за чверть милі.

І вже дивлячись їй у слід, Гевін спитав:

– А вона не втече?

– Навіщо?

– Та й справді. Адже негативи у нас, – він важко зітхнув. – Спасибі за допомогу. Я б один не впорався з цими чортовими дверима.

– Немає за що. Ви все одно травмувалися, – отець Річард похитав головою. – Мені шкода.

Гевіну не було шкода, вони були притиснуті один до одного, їхні обличчя так близько...

Ще Річард сперся на найближче дерево і від усього віяло романтикою.

Ну, крім машини, що диміла.

Але Річі знову вивернувся з його обіймів.

– Там жінка, раптом вона задихнеться?

Гевін ривком притягнув Річарда до себе, нарешті цілуючи. Цілуючи, щоб не бачити його розірваної сутани, що оголюлювала трикутник шиї. Такий світлий-світлий. І ще тому, що така близькість ставала нестерпною. Він думав про губи пастиря, думав про них кожну мить, чекав... і ось випадок навернувся. Все можна списати на адреналін, тимчасове божевілля, та на що завгодно.

– Гевін.

Він усвідомив, що мить скінчилася, і він дивиться у світлі очі Річі. Той розгублено погладив його губи великим пальцем, мабуть, ще більше розтираючи по шкірі кров, цей смак обплітав розум і змушував хотіти цілувати його і далі.

– Ми не можемо, – прошепотів Річі, – не можемо...

Відступаючи, знову утримуючи його на відстані витягнутої руки, притиснувши долоню до центру грудей.

– Річі, – Рід був готовий розплакатися. – Річарде, чому? Хіба не Господь веде тебе? Він хоче, щоб ми були поруч, то чому... думаєш, йому важливе тіло? Наші душі бажають одне одного.

– Краще мовчи, – священик відвів погляд і зітхнув. – Не ускладнюй.

І Річі залишив його, крокуючи до димлячої машини. Рятувати вбивцю. Гевін би дав їй милосердно подохнути. Але Річард не міг. І в цьому був уесь він: пораненим, йти і перевіряти чи жива та тварюка, що вбила хлопця, торгувала порнографією і намагалася вбити їх трьох.

Він сповз на землю, влаштовуючи ниючу ногу зручніше, і сумно зітхнув. Ось... чому всі, крім нього, можуть бути гідними? Будь-яка жінка, досить благочестива, зможе стати дружиною Річі, а він?

Швидка забрала його та все ще живу Елму до лікарні. Гевін відчайдушно хотів придушити мерзоту просто в швидкой. Це трохи відволікало від власних душевних страждань. А потім Гевін згадав, як місіс Хлої щось говорила про обітниці та ордени і...

...здається про цнотливість, так.

Тобто ось цю розкіш ніхто не чіпатиме? Ніколи? Чому? Чи це не причина ненавидіти Бога?

Річард, більше схожий зараз на хлопчиська, що впав з дерева, якось бездумно торкався краю коміра розірваної сутани. Так, ніби ця подія була значущою та болючою.

Бісовщина. Чому, хай йому грець, саме в його житті все настільки через сраку?

Коліно обробили і затягнули, порекомендувавши спокій та прописавши таблетки. У приймальному покої він навіть встиг переговорити з підлеглими, щоб ті наглядали за Елмою та Еллі. І вирушив додому. Напитися. До всіх чортів.

Справу закрито, тепер його суд не хвилює, особисто його робота завершена.

Він встиг вмитися і роздумував, чи надовго його так скрутило із ногою, бо почуватися безпорадним було ще гірше, коли почув стукіт у двері. Розмірений такий. Відразу ставало зрозуміло, що, постукавши і не дочекавшись відповіді, не підуть.

- Чого? - рявкнув він, відчиняючи двері, як був. У білизні, з перемотаною ногою і без сорочки.

У дверях стояв отець Річард.

- Доброго дня, Гевіне. Як ти?

Рід хотів огризнутися, ображено і зло, але не став. Який сенс?

- Жити буду. А ви?

- Збентеженний, - з готовністю відгукнувся пастир, переступаючи поріг. - Нам потрібно поговорити.

Гевін от вважав, що їм зовсім не варто говорити. Потрібно просто впасти і продовжити цілуватися, як тоді під деревом, або в церкві, або...

- Я не розумію, чого ти прагнеш, - прямо почав Річард. - Ну крім найочевиднішого. Якщо тобі потрібен секс, то...

- Мені не потрібен саме секс, - спробував пояснити Гевін і зупинився.

Так?

Хіба?

Річард допитливо підняв брову. Гевін зітхнув і, набравши більше повітря в легені, затараторив:

- Секс із тобою був би найкращим, що могло б статися зі мною за все життя, але мені буде мало цього. Я хочу, щоб ти був тут, поруч, ну, або не тут, але в доступності для розмов, спільних вечерь, поцілунків і сексу. Це те, що потрібно мені.

- Звучить, саме так, як те, що мені забороняє церква, релігія та обітниці.

- Що? - обурився Гевін. - Тобі просто не можна спати з жінками.

- Ну так, - тепер розсміявся Річард, і погладив його вилицю, якраз поруч із сьогоднішньою свіжою подряпиною, - ти зовсім не жінка, ні. Усе дещо складніше, ніж ти думаєш, Гевіне.

- Цікаво, чому, - пробурмотів Рід, усе одно насолоджуючись дотиком. - Я от думаю, що ти, святий отче, просто ненавидиш мене. І терзаєш своїми образами у снах. Як інкуб.

- О, ми перейшли до звинувачень. Що ж, у цьому разі, - Річард продовжував усміхатися. - Я висуну зустрічні аналогічні звинувачення. Нам потрібні правила, детективе.

Його голос так красиво опустився, майже стаючи шепотом, що Гевін затамував подих і здригнувся від того, як сильно Річард стиснув рукою його горло. Бог, який точно за всім цим спостерігає, не дасть збрехати, бо Ґевін би кінчив тільки від того, як Річі торкається його. Той міг просто залишити долоню стискати його горло, а він би подрочив. Йому б цього вистачило, так.

- Що за правила? - прохрипів Гевін.

- Жодних непотребств у сповідальні.

Це Рід міг прийняти. Він обережно кивнув, намагаючись не скинути ненароком руку святого отця. Та занадто добре лежала на його шиї.

- Щось іще?

- І в моєму домі.

- А в моєму?

О, Гевіна насправді забавляла думка, що святий отець може саме в його домі ставати доступним і розпусним.

- Ми не... не повинні думати про це, - хватка стала міцнішою.

- Не вийде, - цілком щиро зізнався Гевін, і потерся об його руку, притиснувши зверху своєю. Неважливо якого формату будуть їхні стосунки, але нехай вони будуть. Що завгодно, Господи.

Річард спробував було відсторонитися, але тепер його тримав Гевін.

- Ти можеш нічого не робити, - гаряче зашепотів він у його губи, - просто... просто дивись на мене. Мені вистачить, правда.

Річард коротко вдихнув і поглянув на нього нескінченно синіми в цих сутінках очима. Гевін усміхнувся і м'яко провів пальцями по його вилиці, щоці, підборіддю. Запам'ятовуючи обличчя дотиками, відчуттями шкіри. Потім знову притулився губами до його губ і зробив крок так, що відстань між їхніми тілами стала меншою за долоню. Але все ще не впритул. Він обережно відпустив руку пастиря й опустив свою, торкаючись себе через білизну. І охнув, майже простонав у його губи, коли Річард раптово накрив його руку своєю, стиснув і тут же відпустив. Тепер Гевін задихався від того, як Річі цілував його, від відчуття його рук на своїх боках. Долоні відчувалися відбитками каленого заліза. Ще сильніше заводило те, що він був майже роздягнений, а святий отець ні.

Його чорне вбрання, довге і щільне, торкалося шкіри Ріда, розпалюючи. Поцілунок повільно перетворювався на щось гаряче, палке, бажане, і Гевін тільки й міг, що запустити руку під спідню білизну, стиснути член, швидко рухаючи рукою. Він би торкався себе повільно, якби був хоч найменший шанс, що Річард дасть йому доторкнутися до себе.

Але навряд чи, тож він гнався за своїм задоволенням, відчуваючи, як кров майже горить, у скронях стукає пульс, як губи Річарда тепер торкаються його вилиць і вигнутої, підставленої шиї. У такому безмовному жесті абсолютної покори, що Гевін не впізнавав себе. Він не міг так плавитися в руках чоловіка, яка, по суті, нічого й не робив. Тільки торкався його і дивився. Як Гевін і просив. Дивився такими яскравими й потемнілими очима, що тепер Гевін не міг розрізнити візерунок його райдужки.

Просто... просто зараз священик був тим самим інкубом, що міг би приходити і мучити людей у жахіттях. Неперевершено.

Йому вистачило кількох хвилин, щоб кінчити, схопившись вільною рукою за плече пастиря, побоюючись просто впасти просто тут, у прихожій. Річі не рухався. Гевін намагався відновити дихання.

- Чаю? - зміг, нарешті, запропонувати він.

- Гостинно, - не втримався від сарказму Річард, і Гевін стрімко рвонувся ближче до нього, відтягуючи щільний комір його сутани, щоб стиснути зуби на його шиї. Кусаючи, задоволено стискаючи шкіру зубами, відчуваючи тремтіння і задоволено розуміючи, що Річі теж кінчив. Тільки від одного-єдиного його дотику. До шиї.

Ох, це відчуття хотілося запам'ятати. І запам'ятати, якнайвиразніше, священика, слухняного одному його дотику. Ну, і поцілунку.

- Ось тепер чаю, - самовдоволено посміхнувся Рід і, схопивши Річі за руку, потяг його на кухню.

- Гевін?

- М-м-м? - він уже встиг сполоснути руки і поставити чайник.

- Мені, певно, потрібно прийняти душ.

- Звичайно. Можна з тобою?

Річард явно розгубився. Та й узагалі виглядав геть збентеженим.

- Твоя нога.

- І хер би з нею, розбитую. Коли я ще зможу побачити тебе без одягу?

Отець Річард дивно посміхнувся, знову стаючи тим самим собою, якого Гевін добре знав: трохи зверхньою стервою.

Пречудово. Священик піднявся і похмурою постаттю пішов у бік ванни, і Гевін поспішив слідом, кульгаючи і важко зітхаючи. Цікаво, а тут працюватиме правило, що протягом двадцяти секунд дотики не забороняються.

Як би Гевін не хотів помилуватися тим, як роздягається Ричі, він був змушений зайнятися своїми бинтами.

Річард навмисно не замкнув двері. Ну Гевін вирішив, що, так, навмисно. Тобто... він ступив усередину, під шум падаючої води, і завмер. Можна було роздивлятися спину Річі, його плечі, шию, світлу світлу шкіру попереку і...

- Я відчуваю, як ти на мене дивишся, - сказав Річі, обертаючись, змахуючи краплі води з вій.

- Мені більше нікуди дивитися, решту вивчено до дрібниць, - він усміхнувся і зробив крок ближче, ось зараз насправді абсолютно нездатний відірвати погляд від обличчя пастиря. - Тобі пасує вода. А ось чорний - зовсім ні.

Річард фиркнув, але парирувати не став. Посміхнувся.

- Ось і чудово. А твоє коліно має непоганий вигляд.

- Кульгатиму і розповідатиму всім, що врятував тебе від смерті, - відмахнувся Гевін, розуміючи, що знову хоче. Майже горить. І думка про те, що до Річі ніхто й ніколи не торкався так, як він раніше, розпалювала ще більше.

- Можна мені тебе поцілувати? - запитав Гевін, зробивши крок під душ і завмираючи, запам'ятовуючи цей момент.

- Можна, - усміхаючись, погодився Річард. І Гевін ковзнув на коліна, притискаючись губами до його живота, вслухаючись у розгублене зітхання. Ой, так, він же не сказав, куди він хоче його поцілувати. І це ще найбільш пристойний варіант, що з'явився в його затьмареній голові.

- Отже, - муркотнув Гевін, піднімаючи голову. - А ще можу?

Річард мав дивний вигляд. Одночасно спантеличено, зніяковіло і зовсім розгублено.. Може, все ж таки варто було поцілувати куди-небудь... ще?

- Гаразд, добре. Не можу, то не можу. Але сидіти залишуся тут, коліно не дає мені піднятися, - Гевін хотів би взяти Річарда змором, але той простягнув руки і потягнув його вгору. Дозволяючи обійняти й притиснутися, відчуваючи ковзання їхніх тіл навпроти одне одного.

- Це так дивно, - зізнався Гевін, обіймаючи його і намагаючись, щоб його руки на зісковзували нижче попереку, бо Річі може втекти від нього. А коли він ще заманить гарячого священика собі у ванну?

Ніколи. Більше ніж ніколи. Так що Рід насолоджувався кожною секундою. Запахом, відчуттям тіла так близько, що лезо ножа не просунеш. А потім він знову потягся до губ Річі, і той охоче відповів на поцілунок. Жадібно. Жарко.

Гевін поскулив, але це лише тому, що знав – Річ не дасть. Ніколи нікому. Може, хоча б доторкнутися?

Чесно кажучи, і цього вистачало.

– Згадав, як ти виглядав у корсеті, – прошепотів Гевін у його губи, здригаючись від невпевнених дотиків Річарда. – Ти був такий гарний. Ти завжди гарний, – плутано шепотів він, тепер ведучи губами по його шиї, саме там, де залишився тонкий білий шрам від укусу.

Річард важко зковтнув, це Рід відчув губами і видихнув.

- Зізнатися, я й сам почувався дивно в тому одязі. Одночасно я і не я. Той я, про якого я, якщо й підозрював, але знати не хотів.

Гевін усміхнувся і стиснув долонями талію священика. Йому хотілося більше, опустити руки, стиснути міцні сідниці, погладити член, лизнути соски, щоб Річі поплив, але він і без того плив.

- Можна мені тебе торкатися? - попросив Гевін. - Я клянуся, що я нічого не зроблю.

- Може, це я нічого не зроблю? - усміхнувся Річард, знову перетворюючись на грьобане божество хтивості, задоволено стискаючи його задницю і втискуючи в себе, так що їхні члени ковзнули один навпроти одного. І Гевін нарешті відмер, хапаючись за Річі, сильно, цілуючи, зі стогоном вилизуючи його рот, розуміючи, що навіть їхня різниця в зрості збуджує.

Він абсолютно втратив себе. Його світом став Річард. Вода, чуже збудження і зовсім небагато, майже на межі - ниюче коліно. Але й це відчуття зникло, розчинилося, коли Річард дозволив потертися об його стегно.

Гевін опустив руку, торкаючись пальцями члена Річарда і скиглячи. Вони ніби як мали намір нічого не робити, і не торкатися, але надто вже солодким, забороненим здавалося це задоволення.

Та й сексом це не назвеш.

Неважливо. Доти, доки Річард дозволяє йому торкатися себе, можна все. Гевін майже горів, почуваючись дурним підлітком, який уперше відчув всю приємність заборонених задоволень. Хотілося зробити все, що завгодно, тільки заради того, щоб Річі посміхався. Тільки йому. І те, що він перехопив руку, сам торкаючись його члена, змусило Гевіна застогнати. Господи, так.

Так, так і ще раз так.

Він був готовий підносити молитви щодня, щогодини, аби тільки це все тривало й тривало.

- Річ, - прошепотів він, і їхні губи знову зустрілися. Ось тільки тепер Рід божеволів від дотиків рук пастиря. Він відчував себе дияволом у плоті, настільки гарячим і чуйним здавався отець Річард. Оголений. Збуджений. У його ванній.

Гевін хотів кінчити, і водночас хотів, щоб це тривало вічність, хотів, щоб кінчив Річі, вимовляючи його ім'я, виспівуючи його переривчастим шепотом. Хотів дивитися на нього. Бажав, бажав...

Він кінчив, дивлячись Річі в очі, це здавалося інтимнішим за будь-що, всі ті нескінченно довгі півхвилини, що він здригався, забруднюючи його пальці спермою, він дивився.

- Отже, - священик відняв руку, споліскуючи її під потоком води. - Мій біс задоволений?

- Так. Авжеж, хотілося б повторити все на м'якому ліжку. І все-таки випити чаю, блядь, - прошипів Гевін і заплющив очі. Кілька секунд просто подихав, а потім кивнув. - Добре. Так, наскільки мені відомо, слухання призначили на завтра. Бажаєте бути присутнім, святий отче?

- Хочу, - коротко погодився Річі.

А потім увесь залишок вечора розігрував сестру милосердя. Здається, він знав, де що знаходиться в будинку Гевіна куди краще, ніж той сам.

- Я дуже злякався тоді, - зізнався Річард, коли Гевін усе-таки вмовив його спершу присісти, а потім і прилягти на ліжко. І тепер Річард розмірено перебирав його волосся, невагомо торкаючись скронь, іноді простежуючи пальцями перенісся, лінію брів. - Я боявся, що ти помер, коли ти не відразу встав.

- А я ось перелякався за тебе, бо загубив із виду. Це жахливо, - Рід прикрив очі. - Ще я боявся, що ця божевільна нас усе-таки вб'є і... і все.

Річард притиснувся тісніше і провів пальцями по його плечу.

- Цього б не сталося.

- Чому?

- Господь був на нашому боці.

- Ось нехай і далі так буде, - Гевін піднявся на лікті, милуючись Річі. Його посмішкою. - Мені не варто зізнаватися тобі в тому, що я насправді атеїст?

- Кожен має право вірити у все що забажає, - відповів Річі, так і не розплющуючи очей.