Милосердя наслідує Господа

– Отче Річард!

Річі здригнувся і впустив ручку, недільна проповідь не хотіла хоч якось формуватися в слова, і він підступно планував просто переказати будь-яку частину писання.

– Так, місіс Хлої?

– У церкві ваш детектив. Виженіть його.

– З церкви не вдалося вигнати Христа, навряд чи мені вдасться вигнати інспектора, – пробурмотів він, підводячись.

Річард вийшов з пресвітерію, спостерігаючи тільки порожню церкву... і дим, що клубився над однією з лав.

Гевін задоволено лежав і курив, видихаючи сизий дим угору, милуючись тим, як той розчиняється, піднімаючись до високих склепінь. Цікаво, скільки років цій церкві?

– Тут не курять.

– Чому?

– Це громадське місце, не варто робити те, що може зашкодити людям навколо.

Гевін усміхнувся і кивнув головою.

– Але ж тут порожньо. Ах, так, вибачте, він ривком сів і зчепив руки в молитовному жесті. – Дорогий бог, вибач, що я курю в твоєму домі, але, кажуть, ти гостинний господар. А ще я хочу, щоб ти подарував мені великий торт, порцелянову ляльку та поні.

Отець Річард важко зітхнув.

– Перестаньте дуріти. Що вас привело сюди?

– Бажання сповідатись?

– Це навряд, – хитнув головою Річард.

– Ну чому ж? Я дуже хочу провести півгодини з вами у тісній та вузькій, а найголовніше темній сповідальні.

– Не сумніваюся. І все ж я хотів би почути причину того, чому ви тут?

Гевін глянув на свою сигарету, що все ще тліла, і сказав:

– Паства у вашій особі знає, що в місті відкрився якийсь заклад?

– Де можна пити, палити та дивитися на оголених жінок, що танцюють? Дивно, що ви не там, а тут. Я знаю. І повірте, їхні моральні якості мене турбують не так сильно, як ви, хто палить у моїй церкві.

– Але все ж таки турбують?

Річард схрестив руки на грудях.

– До речі, – Гевін підвівся і загасив цигарку, вибивши з неї тліючий попіл. – Там більше половини міста вечорами збираються. Пастору варто бути зі своєю паствою.

Річард схилив голову до плеча і насупився. Він розумів, до чого веде детектив і зовсім не хотів у подібному брати участь.

– Боюся, я не зможу допомогти у розслідуванні, якщо слід тягнеться до того закладу. Я не засуджую. Але з'являтися там не бажаю.

– Я підозрюю шановного містера Дейлі в тому, що, крім танців, він промишляє пропозиціями джентльменам дівчат, які особливо сподобалися, за гроші. І не лише дівчат.

Річард насупився, Гевін із задоволенням розглядаючи його, зазвичай пастор був, чи намагався здаватися недемонстративно безтурботним.

– Можливо, шантажем? Або як завгодно інакше.

– І чого ви хочете від мене, інспекторе?

– Навряд чи ви погодитеся танцювати на сцені в корсеті, тому я хотів заручитися вашою підтримкою, перш ніж спробував запропонувати таке місіс Хлої. Мені потрібна людина там.

– Місіс Хлої...

– Не заміжня й гарна. До речі, чому вона тоді не?..

– Вона вдова, – Річард виглядав дивно. Не сказати, що він був злий, але незадоволений цілком. – Вона вдова, і в житті не погодиться з'явитись у цьому закладі.

– А заради порятунку дівчат? – Гевін посміхнувся. – Ну, святий отче, ви знаєте, що нам це необхідно.

– Я не можу вам заборонити запитати її, чи погодиться вона допомогти, але брати участь у всьому цьому не буду.

– Вам не дорогі душі цих ягняток, що заблукали? Який ви тоді пастир? А ягнятка там що треба, – Гевін мрійно заплющив очі. – Я ж правильно вас розумію, святий отче. Чи не танці без одягу турбують вас, а те, що танцівниць шантажем змушують торгувати своїм тілом?

– Я проти торгівлі людьми як такої, – Річард глибоко вдихнув. – Ви думаєте, що зумієте впоратися із цим жахом?

Рід уже знав, що священик згоден. Тому що допомагати – це його прямий обов'язок.

– Думаю так. Уявляєте, як поповниться ваша парафія? А дівчата, може, навіть прийдуть сюди… – Гевін прикусив язика, ледь не ляпнувши про те, що костюми монашок дуже нічого. Він особисто знає. – Тут поряд монастир Різдва Христового.

Річард усміхнувся, відбираючи цигарку, щоб Гевін не крутив її в руках.

– Ну, зрозуміло звідки я знаю, що тут монастир, – почав Річард. – А звідки ви знаєте? Та ще й назва? Дивилися на наречених христових і думали про розпусту?

Гевін закусив губи, намагаючись нічого не розповісти про непристійності, на які він дрочив, уявляючи, що він міг би робити зі священиком.

– Що ви, ні в якому разі. Я винятково захоплювався стійкістю духу дівчат та їхніми настоянками. Найкраще вино у всьому нашому окрузі.

– Соромно визнавати, але їхнє вино справді найтерпкіше. Бог ніколи не просив від черниць тверезості. Що ж, – Річард випростався. – Я з вами. Ходімо, спитаємо місіс Хлої, – і кровожерливо додав: – Мені цікаво, як вона відреагує.

Секретарка відреагувала очікувано. Жах і огида прозирала крізь її «ні».

– Але, послухайте, все ж на благо! – намагався говорити з нею Гевін. Але та лише фиркала.

– Ваше благо, – закотила вона очі так артистично, що Гевін вкотре пошкодував, що вона працює секретаркою, а не акторкою чорно-білого кіно. У ролі однієї з трьох дружин графа Дракули вона виглядала б божественно чудово. Чи диявольськи звабливо?

– Можна подумати, ви не знаєте, що люди говорять про вас, – сердився Гевін. Йому потрібна була там людина, яку б не бачили у відділенні, а до церкви власник бурлеск-шоу точно ніколи не ходив.

Та й хто забороняє танцівниці по буднях працювати у парафії?

– І що ж? – її голос небезпечно знизився, а отець Річард знову непомітно посміхнувся, спостерігаючи за знервованим інспектором.

– Кажуть, що ви надто близькі з отцем Річардом, – пішов ва-банк Гевін, інтонацією виділяючи слово «близькі». За що й отримав спочатку ляпаса, а потім його боляче тицьнули в груди пальцем.

– Отець Річард найпрекрасніша людина, якщо й не на всьому світі, то в цьому окрузі точно, інспекторе.

– Місіс Хлої, – досить суворо обсмикнув її священик. – Просто дайте нам відповідь. Якщо ні, нам доведеться шукати інший варіант.

Секретарка важко перевела подих і вперлася свердлим поглядом у Ріда. І погляд нічого доброго не обіцяв.

– Люба, я хотів би бачити в таборі ворога людину, якій довіряю, – Гевін млосно зітхнув, бажаючи ще подразнити симпатичну жінку.

– Добре, – погодилася вона. — Але всі ці гріхи на вашій совісті, отче.

Річард кивнув головою.

– Я обов'язково покаюсь у тому, що штовхнув вас на сцену розпусного шоу перед єпископом.

***

Все це й призвело до того, що тепер священик сидів поруч із Гевіном і задумливо дивився на сцену. У клубах диму той виглядав дуже... дуже. Гевін обірвав свої думки, тому що в таких клубах слід вирячитися на дівчат, що танцюють в самій лише білизні, а не на пастора.

Але пастор теж вписувався чудово, такий... такий несхожий на похмурих відвідувачів. І на тих, що відверто капали слиною також. Він виглядав, мабуть, як Гавріїл, що безмовно дивиться на низку нехрещених, яким дорога до чистилища.

– Що ми шукаємо? – очі Річарда блиснули у світлі рамп.

– Ми чекаємо. Чекаємо на сигнал від нашої соратниці.

– Думаю, ми бездарно витратили цей день, інспекторе Рід, – Річард знову відібрав його сигарету, якось надто спритно й невловимо, і загасив в попільничці. – Ніхто не пропонуватиме місіс Хлої спати за гроші першого ж дня. Або першого ж тижня. І одного дня також не вистачить для того, щоб викликати довіру в інших дівчат.

– Я просто захотів подивитися на номер місіс Хлої, – зізнався Гевін і охнув, бо з першого погляду її не впізнав.

І ще він помилився у своєму припущенні, що Хлої танцюватиме. Вона вийшла в зухвало обтягуючій блакитній сукні з якоїсь важкої тканини, що струменіла її тілом, з таким глибоким вирізом, що можна було – за належного бажання і завзятості – розгледіти підв'язки панчох.

Місіс Хлої вийшла співати.

Він злукавив би, сказавши, що розчарований. Вона все одно була чудова і співала так, наче тільки цим усе життя і займалася. Рід просто завмер, з так і не прикуреною цигаркою, дивлячись на неї. Спокуси мене синім, чорт забирай.

– Детективе? Ви виглядаєте враженим, – голос священика звучав глузливо. – Дивно.

– Так, – сказав він. – Ви знали, що вона так співає?

– Звісно, ​​вона моя головна хористка. І ви теж це знали б, якби відвідували церкву.

Гевін ошелешено повернувся до нього.

– Хочете сказати, що місіс Хлої у такому вигляді на хорах співає «спокуси мене синім»?

– Не бачу, точніше, не чую жодної вокальної різниці між цією піснею та Ave Maria.

Гевін важко проковтнув слину, що стала в'язкою.

– А ви? – він глянув на Річарда. – Співаєте?

– Боюся, Господь не надто обдарував мене цим талантом, – посміхнувся священик. – Але мені завжди подобалося бути слухачем.

Рід кивнув і перевів погляд на натовп. Багато хто дивився із захопленням і дещо з жадібністю.

– Хтось із них спробує домовитись із власником клубу, – тихо зауважив Гевін. – Цікаво, у скільки місіс Хлої оцінили?

– У діапазоні від двох до трьох сотень фунтів, – відповів отець Річард.

– Що? – здивувався Гевін. – Звідки Ви?..

– Працюючи священиком, я знаю всі ціни на жінок, що заблукали, від не менш заблукалих чоловіків, у всьому окрузі.

Рід досить усміхнувся.

– Тобто ви, святий отче, знаєте набагато більше, ніж я, правда?

Священик знизав плечима і сів ще пряміше, якщо таке взагалі було можливе.

– Думаю так.

Місіс Хлої доспівала і граційно вклонилася. І Гевін пошкодував, що він на боці закону, такій жінці не шкода віддати навіть тисячу фунтів за ніч разом. Він зиркнув на Річарда і зітхнув. Цікаво? Чи може відбутися диво? Щоб там співав священик? У панчохах з підв'язками та корсеті? Блакитним боа? Можна у мереживній чорній напівмасці. З яскравою помадою на губах, хоч, тепер Гевін облизнувся, тільки представивши, як Річі фарбувався б, і закашлявся.

– Що таке?

– Я ось придумав, як ваша парафія змогла б зібрати гроші на новий церковний дах, – замріяно прикрив очі Гевін. – Ви не проти заспівати? Тому що після двох годин опівночі цей бар трохи змінює орієнтацію з гарних жінок на вродливих чоловіків.

– Ні.

Гевін важко зітхнув. Ну, що за люди.

– А самопожертва і таке інше? Адже ви займаєтеся порятунком?

Отець Річард повернув голову і погляд його був справді загрозливим. Гевін підняв руки і посміхнувся:

– Сам я погано співаю і ніхто не захоче зв'язуватися зі мною. Рожею не вийшов.

– Господь створив кожного з нас унікальним та прекрасним, – пирхнув священик.

– Ось тут я відразу не погоджуся, – огризнувся Гевін, важко зітхнувши. – Я вас можу провести?

Гевін не договорив, бо в клубі захвилювалися. Негативним таким хвилюванням, коли все так і має бути, а ось власник і офіціантки смикані. Втім, містер Клаус підійшов до нього сам і з тяжким зітханням попросив прослідкувати за ним.

– Ми викликали поліцію, інспекторе. І як добре, що ви тут.

Гевін був не згоден. Це ні чорта не добре.

Їх провели залаштунком і звивистими коридорами до гримерки. І в першу секунду Гевін подумав, що це Хлої, та сама синя сукня, довге світле волосся. Але, на щастя, не вона. Зрозуміло, все це було жахливо, страшно, але... він кинув виразний погляд на отця Річарда, ніби запитуючи: «Ну що, бачиш, що за лайно тут відбувається?». Священик мовчав.

– Коли? – видихнув Рід, обережно притримуючи Клауса від затоптування можливих доказів. – Хто до неї заходив? Та кажіть же!

У кутку тинялися перелякані Хлої та Люсі. Люсі все ще у сценічному образі розпусного кролика у білих рукавичках. Хлої вже ні.

– Ми знайшли її, – сказала вона. – Гримерка була зачинена.

– А нікого не цікавить, що вона одягнена так само, як і ви?

Хлої прочистила горло і нервово вдихнула.

– А як ви думаєте?

Рід зашипів і схилився до тіла безнадійно мертвої дівчини. Рана була в спині, ближче до боку, явно не кульова, лежала нещасна обличчям униз.

– Він шукав не її. Вбивця, – пояснив Гевін. – святий отче, будьте ласкаві, викличте наряд. Щось вони довго.

Крові було так багато, що Гевіна почало нудити. Найкраще у його роботі. Бути насправді забійним детективом і погано переносити вид крові. Ось решту гидоти, навіть потопельників він сприймав нормально. Філософськи.

– Викличу, інспекторе. І можу сказати, чому на цій дівчині костюм місіс Хлої. Мабуть, хтось уже заплатив за приватну «пісню». Але містер Клаус знав, що Хлої не погодилася б на таке. Що призводить до того, що вбивця помилився.

– Мета – наша мила місіс Хлої, – Гевін глибоко вдихнув і відвів погляд від кривавої плівки, що поблискувала, мов лак. – Гаразд. Святий отче, вам потрібно вивести жінок. Добре?

Річард кивнув і м'яко торкнувся плеча Хлої. Рід прикрив хусткою обличчя і уважно оглянув рану. Глибока, але чоловік би так не вдарив. Йому уявлялося, що чоловік швидше б перерізав горло, такий підлий злочин, удар зі спини... навряд чи чоловік.

Але поки що все це домисли. Знайти б знаряддя вбивства. Зрозуміло, що щось гостре, але хотілося б знати конкретніше.

Гевін знову закурив, сподіваючись, що дим переб'є цей огидний масляно-металевий запах крові. Тепер він всю ніч не спатиме в клубі з повіями.

Іронічно.

***

На власника клубу вбивство було не повісити, бо Гевін сам його бачив та й свідків було багато. Тепер у нього рябило в очах від списків дівчат та інших працівників борделю. Через те, що довелося опитати всіх, до ранку йому здавалося дивним бачити на людях не ядуче-яскравий або мерехтливий одяг. І взагалі одяг, а не блискучі наліпки на тіло. Він пив дев'яту чашку кави і розумів, що вона не працює. Отець Річард м'яко торкнувся його плеча.

– Вам треба поспати. Віддайте записи колегам та йдіть додому.

Рід загальмовано кивнув і, зітхнувши, одним ковтком допив каву.

– Мабуть, треба. Посплю та піду працювати.

– Можу викликати вам таксі, – долоня священика все ще лежала на його плечі. – У крайньому разі, можу запропонувати вам ліжко у парафії. Іронічно, але це зовсім поруч.

– М-м-м, – не втримався Гевін. – Привабливий чоловік спокусливо пропонує мені свою постіль. Я не маю права відмовити. А ви залишитеся в ліжку, якщо там буду я?

– Не думаю, що ви виспитеся, якщо у вашому ліжку опинюся я, – несподівано палко відповів Річард, ковзнувши долонею трохи вище по його плечу і невагомо погладивши шию. Ну, чи Гевіну це здалося.

Точно здалося.

Зате його так шарахнуло адреналіном, що він прокинувся.

– Ходімо, детективе. У мене вас точно не шукатимуть. Зможете відпочити від дзвінків керівництва.

Рід не став просити уточнень, просто попередив колег про свій відхід, передав записи і залишив «гніздо розпусти» вслід за пастирем.

Ранкове сонце залило вулицю, що густою зеленню повертала, у хитросплетіння маленьких будинків. Гевін мружився, як вампір, який щойно вибрався зі склепу. Вони йшли на захід, залишаючи сонне ранкове світило за спиною.

– У мене цілковита каша в голові, – поскаржився Рід. – Не можу навіть зв'язати роги та копита з биком.

– Довго не спали. Та й ніч явно напружена.

– Я перестав розрізняти дівчат уже на п'ятій. Вони всі однакові.

– Це не так, але припустимо, – кивнув Річард.

– Хто вбивця, на вашу думку?

Річард відкинув голову, розглядаючи ранковий візерунок хмар.

– Не знаю. Але мені здається, ситуація набагато заплутаніша. А якщо версія, що хотіли вбити Хлої невірна? Бо навіщо? Вона тільки-но опинилася в клубі. Три дні це не термін для того, щоб завести ворога, який так палко бажає твоєї смерті.

– Іноді достатньо одного погляду, щоб зненавидіти чи полюбити.

Рід відчайдушно позіхнув і потер очі.

– Я, все ж, думаю, що... хотіли позбавити нас місіс Хлої. Вона гарна і не виглядала... ну, знаєте, дешевкою.

Отець Річард важко зітхнув.

– Можливо, ви маєте рацію в чомусь.

Церква зустріла теплом та якоюсь урочистою ранковою тишею. А пройшовшись вулицею Гевін майже прокинувся.

– Заварю вам чай, – провів його Річард через церкву до пресвітеру.

– Дякую, – Гевін дивився на священика і страждав, бо сам не міг пояснити собі, чого ж він хоче. Хоче спілкуватися з ним, хоче, щоб Річард став його другом. Щоб він розумів його. І завжди був поряд.

Якось егоїстично.

Річард цілком може всього цього не хотіти. Але... Гевін важко зітхнув, успішно замаскувавши це під позіхання. Він хотів. Щоб такий дивний і трохи неправильний пастир був поруч, допомогав, спрямовував. Мовчав поруч. Він отримав чашку чаю і від одного запаху знову почав засинати. Тепло і затишно, хоч і в стінах церкви, які він завжди щиро вважав за якісь казенні. Мабуть, отець Річард пожвавлював краєвид навколо, робив навіть це приміщення теплим та житловим.

Його розмістили в тій же келії, де він ховався, переодягнувшись монахинею.

– Відпочивайте, детективе, – усміхнувся Річард, ось тепер не викликаючи захоплення, а дратуючи своєю бадьорістю. – А я поки дізнаюся , які новини та чутки вже встигли рознестися містом.

Хитрий священик. Гевін хотів ще обуритися, як це низько – служителю Бога збирати плітки, але заснув. І бачив неймовірний сон, у якому на сцені клубу замість дівчат був Річі, який повільно, протягом усього сну, знімав із себе сутану. Вона була нескінченною і не закінчувалася. А Гевін чекав і чекав, терпляче зчепивши на колінах руки, коли вже цей неможливий пастир залишиться зовсім без одягу і прямо звідти, зі сцени, стрибне до нього на... в обійми.

Чомусь Ріду здавалося, що Річард дивиться на нього не з осудом, а млосно, вабливо і натхненно.

– Відпусти мої гріхи, – прошепотів Гевін.

І прокинувся. В нього гуділа голова, бо спати на заході сонця і на світанку погана прикмета. Він правда все ніяк не міг пригадати, яка саме погана прикмета. На кухні тонко брязкали ложечки. І пахло полуничними булочками.

Це рай. Може, йому теж постриг прийняти?

На кухні місіс Хлої та отець Річард жваво сперечалися про щось. Ще Гевін встиг побачити, як Хлої невдоволено підібгала губи, помітивши його, напевно, пом'ятого після сну. Але навіть таке відверте несхвалення не зробило її менш красивою.

За таких жінок убивають. На жаль, таких жінок також убивають.

– Ви прокинулися, – отець Річард усміхнувся, повертаючись. – Я заварив чай ​​із бергамотом. Думаю, вам знадобиться трохи бадьорості.

За вечірнім чаюванням Гевіна поінформували, що рідні товариші по службі знайшли його навіть тут, у священних стінах і лише авторитет отця Річарда не дав їм збудити Ріда набагато раніше.

– Приходитиму до вас і спатиму, – сказав Гевін, тут було затишно. І, все-таки, він знав, що між отцем Річардом і місіс Хлої нічого немає. Крім глибокої дружби, звісно. Але все одно дратувався. Очевидно, судячи з себе, він би не зміг спілкуватися з такою гарною жінкою, не розглядаючи її як... як жінку. От і зі священиком виходило погано.

– Вона була вагітна.

– Що? – Спробував включитися в розмову Гевін.

– Вбита співачка, – пояснив Річард. – Лючія була вагітна.

– Думаєте, у справі може бути причетний потенційний батько? – Рід зітхнув і потер очі. – Цілком ймовірно.

– Я щиро сподіваюся, що дитина не стала приводом для вбивства. – Отець Річард відпив із чашки. – Що ви будете робити?

– Викликати всіх поодинці для допиту, – зітхнув Рід. – І місіс Хлої теж.

Вона картинно закотила очі.

– Сподіваюся, ви не думаєте, що я батько дитини? - посміхнулася вона.

І Гевін уже хотів було огризнутися, але якось ось згадав Лючію і уявив її з Хлої. Про що вони взагалі говорили?

– Ні. Просто потрібні свідчення.

– Лючія зустрічалася з тим милим піаністом, – Хлої дратівливо поклацала пальцями. – Не пам'ятаю, як звати. Чорний, симпатичний. Він такий у клубі один.

Отець Річард глянув на Гевіна.

– Думаєте, може бути причетний?

Рід знизав плечима.

– Не має значення, що я думаю. Але таке цілком можливо. Сподіваюся, що все не так погано.

Рід допив чай ​​і кивнув.

– Мені вже час. Я буду у відділку, якщо раптом знадоблюсь. Не губіться.

– Ми завжди тут, – трохи посміхнувся отець Річард. – Якщо ми знадобимося.

***

Справа його дратувала. Гевін ніколи не вважав себе святим. Та навіть у своїх загальнолюдських якостях сумнівався, але вбивство вагітної жінки, ким би вона не була – огидний і мерзенний злочин, і той, хто це зробив, заслуговує шибениці. І кари Божої, як сказав би отець Річард. І ось він, Гевін, вкрай хотів якнайшвидше влаштувати побачення вбивці з Богом. Головне не помилитись.

Заарештований хлопчик-піаніст усе заперечував. І стосунки з Лючією, та її вбивство. Тобто стосунки були, але давно у минулому.

Цікаво, наскільки давно.

– Хлопче, кажи правду. Це для твого блага, – Гевін знову сидів у кімнаті для допитів. Він чув, що піаніст щось знає, але не каже. – Давай. По хорошому.

– Я нічого не знаю. Ми з нею довгий час бачилися тільки на роботі і все, – продовжував повторювати хлопець, чим дико бісив Ріда.

– Хіба те, що вона була злою.

– Що? – здивовано підняв брови Гевін. «Злою»? Серйозно? Ні він звик до різних звинувачень. Що милі діви могли бути і були падлюками та зміями, але злими?

Піаніст відвів погляд, і Гевін змусив себе прочитати його ім'я, Ліам, окей.

– Що ти маєш на увазі, Ліаме? Ми тебе тут у вбивстві звинувачуємо, поясни.

– Вона була з тих, хто любить лихословити. Говорити гидки речі. Не всі дівчата щасливі танцювати в нижній білизні на сцені. Усі мають причину. Діти чи загиблий на війні чоловік. Або не чоловік. Вона ж любила висміювати все та вся. І жартувати над чужими таємницями.

– Вона мала багато ворогів?

Ліам знизав плечима.

– Я не впевнений, але, розумієте, вороги це не найкраще слово. Ворог це той, кого ти поважаєш за його віру в стан речей, протилежний твоїй. А вона... її, гадаю, ненавиділи. Вона любила робити боляче. Словами.

Рід замислився. Жінки бувають жорстокими.

– Вона була вагітна. Дитина ваша?

– Я не знаю, хто батько дитини, але точно не я.

– Але ж ви знали, – примружився Гевін.

– Вона звернулася до мене з питанням, де можна знайти жінку, яка за певну суму позбавить небажаної вагітності.

– Що теж заборонено законом, – зауважив Гевін.

– Так. Але я їй відмовив.

– І вона продовжила пошуки?

– Думаю, так, – Ліам зітхнув і похитав головою. – Я пропонував їй допомогу, гроші, вона відмовилася.

– Ясно, – Гевін зробив позначку. Він знав деяких лікарів, які не цуралися подібної практики, варто було опитати їх. Ага, як же, скажуть вони.

Ніхто не хоче втратити ліцензію від того, що хтось не вміє вчасно витягнути.

Поки що справа виглядала так, ніби її міг убити потенційний батько дитини, а отже, він або одружений, або займає вкрай високе становище в суспільстві, через що йому не пробачили зв'язку з танцівницею.

– Добре. Ви можете бути вільними, але не залишайте місто.

З Клаусом Гевін зустрівся після обіду, власник закладу виглядав блідим і втомленим.

– У ваше кабаре багато хто приходить. Мене цікавить, хто з відвідувачів хотів залишитися інкогніто більше за інших? Ви знали тих, хто спілкувався із покійною?

– Як би я не любив Лючію, і як би не хотів, щоб її вбивцю було знайдено, я не скажу вам те, чого ви бажаєте, інспектор Рід. Інакше мені доведеться самому лізти у зашморг, щоб наймані вбивці розчарованих клієнтів не вбили мене. У мене все конфіденційно. Як у церкві. Жодних імен.

Цей шлях теж виявився глухим кутом. Так Гевін і думав, крокуючи по тінистій алеї до церковного саду, побродив там трохи серед квітучих кущів і рішуче увійшов до церкви. Прислухався до тихих голосів і почекав, коли зі сповідальні вийде жінка, зайняв її місце.

– Святий отче, – почав він, – я нудьгував без вас.

– І каєтесь?

Гевін зітхнув і потер очі. Хотілося подрімати або міцної кави.

– Лючія загинула від руки, можливо, батька своєї дитини. А Клаус не здаватиме своїх клієнтів. А ще я сам подумую про візит до розпусних жінок, бо вже сил немає розслаблятися наодинці із собою. А хочеться... – він прикрив очі, чомусь уявляючи священика, що сидить зовсім поруч. – Хочеться тіло поряд, шкіру, запах.

– Якщо ви католик, детективе Рід, то знаєте, що розпуста це один із гріхів.

– А ще знаю і те, що обжерливість вважається набагато страшнішою гріхом, ніж розпуста.

Гевін насупився, бо, як йому здалося, Річард тихо засміявся. Непрофесійно.

– Святий отче?

– Це кумедно. Вимірювати гріхи за їх тяжкістю.

– Люди завжди шукають менше зло, – зітхнув Рід. – Я люблю безглуздо лежати і обжиратися. І випити. І пофантазувати про дружину сусіда. І потім вкрасти щось дрібне з їхнього двору, бо мене справді дратує колекція садових гномів. І я щиро заздрю ​​тому, що вони мають. А знаєте, отче Річарде, іноді я думаю про те, що хотів би отримати в своє розпорядження племінника сусіда, він чудовий юнак, випускник медичної академії, я б впав з ним у гріх просто у себе на задньому дворі, серед вкрадених садових гномів. Щоб вони спостерігали.

– Гевіне, – м'яко перервав його Річард, і цей спокійний тон визвірив Ріда ще сильніше. – Ви ж розумієте, що це не схоже на сповідь? Я не чую щирого каяття.

– Так, – погодився Гевін, загоряючись новою думкою. – Тому що я не каюсь у тому, що хочу тебе.

Він зрозумів, що гладить себе через тканину штанів, тільки коли почув, як тяжко Річард зковтнув.

– Так, я хочу свого парафіяльного священика. І я знаю, що нам би було так добре, – Гевін стиснув член сильніше, вслухаючись у дихання Річарда по той бік тонких дерев'яних ґрат. – Ти б скинув своє вбрання заради мене. Дозволив би чорному розчинитись у червоному. Я змусив би тебе чути як пульсує кров, як цей звук заглушає все навколо. Серце, яке б'ється біля горла і стискається, заважаючи дихати. Щоб твої губи пересохли, поки я тішу тебе ротом, і я зміг знову напоїти їх вологою.

Гевін шепотів, знижуючи голос, знаючи лише одне, що Річі його слухає. Можливо, в обуренні, сильно стискаючи побілілі пальці, або в люті, або в гидливій зневазі, але він його слухає.

– Якби ти дозволив мені доторкнутися, торкнутися тебе?

Річард зовсім затих, а ось Гевін втратив сором. Він постарався якомога тихіше розстібнути штани.

– Повір, я зробив би так, щоб ти божеволів, спостерігаючи, як я готую себе для тебе. Тільки для тебе, – він проковтнув і облизав пересохлі губи. – Я дозволив би тобі відчути, як це палко, як добре і солодко. О, тобі сподобається. Обіцяю, присягаюся, що це буде чудово. Ми забуватимемо навіть як дихати. Господи, Річі, – видихнув Гевін, розуміючи, що додав до всього іншого і згадку Господа всує, – ти неможливо правильний. Це жорстоко, що ти священик. Жорстоко та несправедливо. Я хочу, щоб ти належав мені, а не йому. Скажи щось, будь ласка? – майже простогнав Гевін, знаючи, що кінчить тільки від почутого голосу Річі, і не має значення, що той скаже йому.

– Чи каєшся ти в своїх гріхах, сину мій?

Голос Річарда звучав натягнуто і грубо. Він явно стримував себе від... чого? Ріду було вже неважливо. Він кінчив, кусаючи губи і глибоко дихаючи. Всупереч ситуації, відчуття були наче він заново народився. І, ні, він не каявся. Взагалі.

– Річі? – тихо покликав Гевін.

Річард мовчав і дихав, сітчаста перегородка дозволяла бачити лише абрис його профілю.

– Іди, Гевіне, – попросив він.

Гевін поки що не усвідомив, що він накоїв, але це почуття глухої безнадійності плавно підкрадалося. Він усе зіпсував, всю їхню дружбу, що тільки почала зароджуватися з просто приятельських стосунків.

Та що таке? Ідіот! Кретин! Придурок! Ось...

– Вибач.

Гевін у житті так не вискакував із приміщення, якщо приміщенням можна назвати крихітну коробку сповідальні. Він завмер, на мить засліплений світлом і часто заморгав. Ось тепер його високою хвилею захльостував сором і страх. Все, це кінець. Річард більше не стане з ним говорити, ніколи і нізащо. Натомість у всьому цьому був лише один єдиний плюс. Він повністю відволікся від проблем на роботі і від того, що розслідування зайшло в моторошний глухий кут. Без будь-яких підозрюваних. Він усе ще стояв біля дверей церкви, спиною відчуваючи докоряючий погляд статуй і смикнувся від того, як зі скрипом відкрилася кабінка сповідальні. Отець Річард виглядав блідим, Гевін завмер, розглядаючи його, священик натрапив на нього поглядом і става, залишаючи добрих два ярди простору між ними. Немов побоюючись підходити ближче.

– Ви ще не пішли, – зауважив Річард. – У такому разі новини для вас, інспекторе. Місіс Хлої повідомила, що в клубі було розбито одне із дзеркал. Можливо, вам варто обшукати клуб ще раз? І знайти знаряддя вбивства. Припустимо, що це уламок.

Гевін насилу проковтнув і кивнув.

– Дякую. Вибачте. Більше я не турбуватиму вас.

І пішов, ганебно втік із ним же опоганеного дому Божого. Його все ще трохи трясло, коли він розмовляв з коронерами, які підтверджують теорію пастиря. Характер рани, її краю, все вказувало на удар осколком. Дзеркало. Гевін поплентався з телефонної будки, в сутінках, що згущалися, до закладу, сподіваючись оглянути дзеркало.

Звичайне. З тих, що висіли на сходах та коридорах. Як пояснював це містер Клаус «дівчата люблять споглядати на себе, а пір'я це така погань, яка постійно намагається відвалитися, тож дзеркала всюди, аби можна було будь-якої миті подивитися на себе і поправити макіяж».

Гевін підозрював, що закривавлений уламок дзеркала знайде в особистих речах піаніста і не поспішав з обшуком. Одна ніч нічого не вирішить, і щось підказувало – хлопець не вбивця. Ну тому що... Тому що той не здався йому одним із тих виродків, велемовних і важких, від яких за милю несе брехнею.

Він знайшов дзеркало в одній із гримерок. Як йому підказали, цю кімнату ділили троє дівчат, а дзеркало розбите вже три дні як. Хто розбив – не знають. Але версії всіх трьох зводилися до того, що його міг розбити будь-хто з відвідувачів. На закономірне запитання, що відвідувач, який «перебрав», робив у їхній гримерці, вони просто знизували плечима, нахабно дивлячись в очі. Зрозуміло.

Вечір тривав, Гевін сів за столик перед сценою, майже не бачачи нікого, програма йшла своєю чергою. Він був засмучений. Спустошений. Майже зляканий і щиро вважав, що поверни він зараз час назад – і все, нічого не сталося б. І десь глибоко в душі шкряблося неприємне відчуття, що Гевін бреше сам собі.

Він допив пінту і підняв очі на сцену, думаючи, що настав час згортати вудки, і...

...і здивувався.

Серйозно.

Цю виправку він дізнався б із мільярда.

Він був певен, що отець Річард йому брехав, чи точніше, як це робили всі хитромудрі священики, талановито недомовляв. Наприклад те, що він був не лише військовим капеланом і точно воював, бо ці плечі... Гевін зміг вдихнути, розуміючи, що весь цей час розглядав його руки в довгих чорних перчатках, що торкалися стійки мікрофона. Довелося заплющити очі, але цей образ тепер назавжди залишився випалений на його сітківці: отець Річард, просто Річард, у напівмасці, в чорному корсеті, що зовсім не закриває груди... Господи, з якого часу він вирішив, що оголені чоловічі груди це непристойно?

Зовсім ні, але ось так, у напівспущеному корсеті.

Гевін глибоко вдихнув і обережно розтиснув пальці, що стиснули край столика. Що не так? Чому святий отець такий... просто чому?

Він навіть не розумів слів пісні, тягучої та плавної, що ніби огортала його, вся його увага сконцентрувалася на корсеті. Перчатки. Чорний чокер на шиї. Та Гевіна ж тепер чекає болісна, але така приємна смерть від рукоблуддя. Він же задрочиться до смерті. Ну і ще Річард так гарно співав про нерозділене кохання.

А потім Гевін зрозумів те, що тут і Хлої. І Річі, та й цей шалений маскарад, означає, що вбивця точно в клубі. І Річард вирішив взяти розслідування у свої руки.

І в нього явно виходило вправніше, ніж в самого Гевіна. Бо у того просто не працював мозок. Цілковито. Абсолютно.

Пастир розвів руками, дозволяючи милуватися гарними м'язами та схилив голову, завершуючи пісню. Пелена з очей Ріда так і не спала. Він був збуджений і пожирав очима священика. Чудового. Такого розпусного і, блядь, недоступного.

Чи можна прикинутися п'яним і облапати його? Вдати, що не впізнав? Засунути гроші у корсет? Гевін пройшов до гримерок, періодично ухиляючись від дівчат в різнобарвному пір'ї, що пробігали мимо вузькими коридорами закулісся.

Гримерку він знайшов, ту саму, де був труп, але зупинився, взявшись за ручку дверей. Там говорили на підвищених тонах і відбувалося щось цікаве. Він чув голос Річарда, який вимагав, щоб хтось невідомий зняв рукавичку. Переконуючи. Але переконуючи зовсім незвичним тоном, не м'яким, умовляючим. Отець Річард вимагав, а Гевін судомно думав.

До чого тут перчатки? До чого це? І раптом його осяяло, уламок так собі зброя, воно ранить в обидва боки. Майже всі у цьому закладі носили рукавички.

Бо це?.. красиво? Підходить під костюми повій? Якогось диявола викликає бажання роздягнути? Гевін штовхнув двері, сподіваючись, що вони не заскриплять і відчиняться хоч трохи, і він зможе чути краще.

У відповідь отцеві Річарду жіночий голос зривався у зізнанні в любові до дівчини. А саме до місіс Хлої.

Гевін завмер, вслухаючись у голос, що, то набирав сили, то зривався на шепіт.

– ...бачите, як все вийшло? Вона мала бути зі мною! Чому все так? Я не хотіла цього.

Рід прикусив губу. Слухати чужі таємниці завжди дивно, може, справа пастиря не зовсім марна і нецікава? О, там же майже плаваєш у чужій брудній білизні і маєш вилізти звідти чистеньким. І відпустити гріхи всім.

І не засуджувати.

Він не міг не засуджувати. Завжди хотілося сказати мерзоті, що вона мерзота.

Може, й Річі хочеться? Хоча б іноді?

– Я так її люблю, – продовжував зриватися гарячий голос, що шепоче. – Ще тоді на ваших месах, святий отче. Вона ж як один із ангелів, і ось я побачила її тут. В клубі. Я... зізналася їй, так. Але це виявилася не вона. Мене заплутали їхні однакові костюми. Клаус сторгувався і вирішив, що клієнт не помітить перевдягнуту Лючію. Вона дізналась мою таємницю. Що мені подобаються жінки і що я люблю Хлої.

Гевін майже перестав дихати.

– Що ви зробили? – тихо спитав отець Річард.

Повисла пауза, тиша залила кімнату та коридор. Гевін перетворився на слух.

– Я не хотіла того, що сталося.

– Ви ж знаєте, що Господь чує нас. І поки ви не скажете йому, цей гріх чорнитиме вашу душу.

– Про що ви? Я вже наскрізь грішна.

– Люсі, ні!

Ось тут Гевін вирішив, що саме час вриватися в кімнату і допомагати. Звісно ж святому отцю. Тому що той утримував Люсі, яка намагалася викинутися з вікна. Падіння з другого поверху не було б смертельним, якби там не було частоколу кованої залізної огорожі.

– Самогубство гріх, не варто цього робити!

Гевін кинувся на допомогу, хапаючи дівчину в істериці, яка ридала, захлинаючись власним криком і намагалась вирватися, аби дістатися вікна.

– Нам знадобляться медики, – несподівано спокійно зауважив Річард, кидаючи погляд на Гевіна. – Їй потрібна допомога.

Удвох вони все ж таки змогли втихомирити і зафіксувати Люсі, Рід завбачливо пристебнув її до стояка системи опалення і залишив поряд одного з офіціантів. А залишившись наодинці зі священиком, відчув себе ніяково. Знову.

Одразу з багатьох причин. Найпершою виявилася та, що Гевін задивився на змащений слід помади і укус, що наливався на шиї у Річарда. Зрозуміло, що він намагався не дати Люсі зістрибнути і утримував її, як міг. Але це виглядало занадто ... занадто і постійно притягувало погляд, хоча Гевін змушував себе не дивитись.

Не дивись, будь ласка, не дивись.

– Гевін?

Він здригнувся і зіщулився. Він відчував себе малолітнім злодюжкою, якого спіймали за руку зі здобиччю.

– Гевіне, подивіться на мене.

Погляд вдалося підняти насилу, Рід точно знав, що цей образ пастиря переслідуватиме його у снах.

У його вологих, жарких та брудних снах.

– Я трохи спантеличений. Як ви зрозуміли, що то вона?

– Помітив, що вона скрикнула, коли Хлої схопила її за руку. Після того, як вони побачили тіло. Це здалося дивним. Потрібно обшукати її будинок. Я не лікар, але мені здається тут психічний розлад. І не один.

Гевін кивнув головою.

– Схоже на те. Більше, ніж схоже. Саме тому ви?.. – він покрутив рукою, не знаючи, як оцінити вбрання священика.

– Мені треба було залишитися з нею наодинці. Вона вбила та страждала від цього. Я повинен був її розговорити, – Річард похитав головою. – На розробку кращого плану я не мав часу. Мені потрібне було щоб вона визнала провину. Лючія висміяла її. Це мало бути дуже боляче. Нарешті зізнатися людині, яка тобі подобається, і зрозуміти, що замість неї всі твої почуття почув хтось інший.

Гевін кивнув головою. Він би, звістно, не став вбивати іншу людину, яка дізналася, кого він насправді хоче. Але явно був би засмучений та агресивний.

– Все закінчилося, – спокійно сказав Річард, стягуючи з себе маску, що збилася, і вигинаючись, намагаючись розшнурувати корсет. – Детективе Рід? Допоможіть мені зняти це знаряддя тортур. Як жінки в них дихають?

Гевін сам не знав, як йому виходило дихати. Він слухняно зайшов за спину Річарда і потягнув шнурівку. А потім завмер, спостерігаючи за тим, як слабшають мотузки і корсет слабшає, зісковзує, залишаючи на шкірі мітки.

І Рід не втримався. Провів по лінії, запам'ятовуючи відчуття. Те, як шкіра відчувається під подушечками пальців.

Річард відразу відступив від нього. Стягуючи корсет остаточно. Гевіну навпаки хотілося стати ще ближче, притулитися губами між лопаток, але святий отець не оцінив би його порив.

– Я розповім вам, коли з'являться звіти лікарів.

– Вкрай вам вдячний.

Гевін залишився чекати на своїх колег і лікарів, і спостерігав, за місіс Хлої, яка принесла пастору його одяг. Можна було розважати себе думкою, що сутана це такий самий рольовий костюм, як і корсет. Тобто, якщо Бог є, він у душі? Чи може Річард відмовитися від своїх обітниць? Заради нього, заради Гевіна? Ні, звичайно ж ні. І швидше за все думати про це, це найбільший гріх.

– Що ж, – пробурмотів він. – Отче Річард, місіс Хлої, дякую вам за допомогу і всього найкращого.

І поспішив покинути гніздо розпусти, відчуваючи себе гірше, ніж, напевно, ті, хто працюють там.

Вони ж не западали на гарячих священиків.

Цікаво, а сам Річард розуміє як виглядає?

Так, у нього ж точно є дзеркало.

Що ж, слід радіти. Справа розкрита, вбивцю знайдено, він показав себе добрим детективом та інспектором перед департаментом. І може залишатися у Кемблфорді. Поруч із отцем Річардом.

Він же вибачить його за ту сповідь?

Адже пробачить? Хоч колись?