Золотий воїн: Смертельне пророцтво

Ніч. Яскраво виблискували зорі. Лодіус проходжався біля моря, і хвилі приємно лоскотали його холодні ступні. Хлопчик мав дуже стомлений та змучений вигляд. Втім, зрозуміти його можна, адже кілька тижнів потому Лоді пережив болючу й фатальну подію — він втратив матір. Йому хотілося кричати, щоб почув цілий світ, проте знав, що це ніяк не допоможе.

Сьогодні було двадцять перше серпня — його день народження, однак святкувати Лоді аж ніяк не хотів. Про яке свято можна думати, коли найрідніша тобі людина покинула тебе? Покинула назавжди…

Неподалік пролетіла безтурботна чайка, махаючи крилами. Хлопчик подивився на неї, і йому враз захотілося стати таким самим: безжурним і вільним від моральних страждань.

Лодіус Вільямс — невисокий й білявий тринадцятирічний хлопчисько, що мав приємні й вродливі риси обличчя, носив яскравий одяг, часто усміхався й жартував. До цього моменту…

Та ось дечим він все ж відрізнявся від звичайних людей. Його таємничі й магічні здібності, саме це виокремлювало хлопчика. Створювати надзвичайну зброю, блискавично використовувати закляття й миттєво та чітко атакувати ворога, все це він робив тонко і майстерно. Проте цього б не сталося, якби Лоді не проживав у чарівному світі. У потаємному й могутньому світі Кінгстерберг…

О, і ще одна особливість маленького мага — його очі. З кожною зміною настрою погляд хлопчика набував різних кольорів. Зараз він мав глибокий блакитний відтінок, що означало відчай та безпорадність.

Він усе ходив по берегу, тамуючи свій біль та розпач серед тихої ночі та морських хвиль. Утім, Лоді усвідомлював, що потрібно повертатися додому, адже гуляти одному у таку темряву надто небезпечно, та ще й у часи війни. Тому, зітхаючи, Лоді подався у напрямку свого будинку.

Невдовзі хлопчик дістався додому. Це був великий та ошатний двоповерховий будинок. Мав він об’ємні коричневі вікна з вічного дерева, стіни з білої цегли, на яких були зображені яскраві чарівні птахи, а дах узагалі світився уночі. Схоже, батьки Лоді вклали багато зусиль у створення цього чудового житла.

Лоді піднявся по сходинках і узявся за ручку. Сумно зітхнувши, хлопчик неохоче ступив усередину й повільно зачинив великі дерев’яні двері. За мить пройшов передпокій і опинився у невеликому холі. Стіни у цій кімнаті, що подекуди прикрашали фотографії у тонких рамах, мали глибокий темно-синій відтінок, зі стелі звисало кілька світильників, а на гладкій дерев’яній підлозі розмістилося декілька крісел і софа, між якими стояв маленький кавовий столик.

На одному із крісел сидів чоловік, вбраний у дорогу сорочку молочного кольору, що прикрашали золоті запонки, а також чорні брюки й черевики.

— Привіт, тату, — трохи здивовано проказав хлопчик.

— Де ти був? Я хвилювався, — піднімаючись з крісла, відповів чоловік.

— Вибач, що не попередив тебе. Я просто гуляв біля моря і дуже захопився…

— Гуляв біля моря? Вночі? — вигнув брову батько.

— Ну, тату…

— Покинувши будинок серед ночі і без дозволу, ти дуже налякав мене, Лоді. Принаймні попереджай мене про свої прогулянки і не змушуй хвилюватися так, як сьогодні, — м’яко пояснив чоловік, вдивляючись у блакитні очі сина.

— Так, тату, пробач мені, — сумно відповів Лоді й похмуро опустив голову.

Батько, його звали Джуліан, мав каштанове волосся і яскраво-зелені очі. Після смерті дружини — Нісако, він лагідніше ставився до хлопчика, адже розумів, що його син — все ще дитина.

— Гаразд, забудемо про це, — зітхнув Джуліан і поклав руку на плече маленького мага. — Тобі потрібно відпочити, синку, лягай спати.

— Так, напевно, твоя правда, — сухо відповів Лоді і притиснувся чолом до грудей батька.

Джуліан у відповідь лагідно пригорнув сина і поцілував у маківку. За кілька митей чоловік відпустив хлопчика і, тихо побажавши йому доброї ночі, провів у спальню.

Дійшовши до кімнати, Лоді за звичкою вмостився у своєму червоному кріслі й знову згадав про матір. Нісако була вродливою жінкою із красивим золотаво-русим волоссям, що дуже гарно переливалося на сонці, а також мала дар зміни кольору очей за настроєм — саме він і передався Лоді у спадок. Ніса, так звали її найближчі люди, була дуже ніжною, турботливою мамою, веселою, доброю і дружелюбною людиною. Лоді дуже любив матір, а Джуліан — просто обожнював свою дружину.

Але в один момент усе зірвалося. Розгорілася жорстока війна проти безжальної чаклунки — Джеральдіни. Вона була великим воїном та дуже сильним магом, хоч і творила лише зло — жінка за своє життя вбила багато людей, зруйнувала їхня житла та щасливе майбутнє. Усі її жертви були магами. Ну і Нісако — не виняток. Обоє билися майстерно та сильно, але Темний воїн виявився сильнішим. За допомогою свого меча Джеральдіна відібрала життя у світлого мага — Нісако Вільямс.

Настала третя година ночі, а Лоді все ніяк не стулить повіки — тривога та біль досі не покидали його свідомість. Щоразу його думки поверталися до бажання забути про все, почати життя з нової сторінки, не здаватися та не опускати руки, проте ця жахлива подія ніби зруйнувала усе те, що він будував роками, знищила все те, чим він жив.

Лоді різко підірвався на ліжку і ступив босими ногами на м’який килим. Наступної миті маленький маг підвівся і повільно підійшов до вікна, що затуляли красиві смарагдові штори. Біля великих панорам стояв низький комод і хлопчик, не помітивши його у темряві, мимоволі перечепився об нього ногою.

— Бодай тебе Темні чари! — прошипів він, зойкнувши від болю. Втім, неприємні відчуття майже одразу зникли і Лоді, вмостившись у великій подушці на підлозі, повністю віддався чарівному пейзажу нічного Кінгстербергу. Будинок Вільямсів розмістився на невеликому пагорбі, тож звідси також можна було спостерігати безмежний та загадковий небосхил, усюди посіяний ніжним білосніжно-сріблястим цвітом — зірками.

— Лоді? Усе гаразд? — раптом з’явився у кімнаті Джуліан.

— О, тату… — хлопчик рвучко обернувся і поглянув на батька. На диво чоловік був одягнутий у ту ж саму сорочку та брюки, певно, досі ще не лягав спати.

— Чому ти не спиш? — тихо запитав Джуліан, сівши поруч із сином

— Не можу заснути, не вдається, — відповів Лоді й опустив голову. Його яскраво — блакитні очі, ніби виблискували у загадковому світлі далеких зірок.

— Синку… я розумію, тобі важко, — почав було Джуліан, доторкнувшись рукою до його плеча. — Проте якщо так далі продовжуватиметься, ти навіть не помітиш, як твоє тіло… ослабне, і фізично, і морально.

— І що мені зробити, тату? Я не можу! Не можу зупинити це! — гнівно вигукнув Лоді, стиснувши у пальцях тканину подушки. Втім, маленький маг розумів, що батько говорить правду, він це чудово розумів…

— Синку, ти не маєш замикатися в душі й вмирати у своїх думках, — продовжував шепотіти Джуліан. — Важко, я знаю… Колись мені також довелося це пережити, але життя продовжується і я упевнений, що мама не хотіла б, аби ти страждав так, як зараз. Ми не маємо її забувати, ми просто маємо її відпустити.

Лоді зітхнув і знову сперся на подушку. Хотів було щось сказати, та не знайшов потрібних слів.

— А зараз спробуй заснути, — порадив батько, допомагаючи сину підвестися. — Ти можеш не затуляти вікна шторами і дивитися на небо, лежачи на ліжку, чи не так?

— Гаразд… — єдине, що зміг вичавити із себе Лоді.

Наступної миті, хлопчик слухняно опустився на м’який матрац і натягнув на себе ковдру. Джуліан усміхнувся кутиком рота і, погладивши сина по маківці, прошепотів:

— На добраніч, Лоді. Я обіцяю тобі, скоро у нас все буде добре.

Потім він вийшов, залишивши Лоді на самоті із зірками. Хлопчик ще кілька хвилин не міг заснути, думаючи над словами батька, проте згодом таки дозволив собі податися у таємниче царство снів.