Золотий воїн: Смертельне пророцтво

Світало. Сонце почало сходити, забарвлюючи небо у різні кольори. Осінній ліс скидався на чарівний та казковий сад, який так і манить своєю величчю та могутністю.

Мандрівники ще спали, іноді мерзлякувато здригаючись у подертих спальних мішках. Було холодно, і здійнявся вітер, який ще більше розвіяв його по лісу. Лоді прокинувся першим. Хлопчик розплющив очі і, сумно зітхнувши, підвівся на ноги.

Від початку їхньої подорожі пройшов уже тиждень, а вони ще й досі не знайшли це трикляте озеро. Обоє були блідими й змарнілими, хотіли їсти, але ніхто з них не наважувався поскаржитися. Одяг у них був схожий на ганчір’я, яке використовують лише для миття підлоги, але Лоді було все одно, як він виглядає. Зараз на думці у нього лише озеро.

Втім, хлопчик ще більше дивувався з витримки Ню, адже вважав її за дівчинку, якій потрібні комфорт і затишок. А виходить, що помилився, і був навіть радий цьому. Лоді подивився на свою подругу, і враз йому стало жаль її. Вона була така бліда й знесилена, що ніхто б їй не позаздрив, та найбільше Лоді співчував їй з приводу родини, адже зі слів подруги можна було зрозуміти, що сім’я для неї — не найкращий спогад.

Лоді згадав про свого тата — як вони сперечалися і один на одного кричали, як Джуліан дав йому жорстокого ляпаса… Проте у пам’яті промайнули і світлі спогади: як вони разом з татом грали у ролекрил та у звичайного м’яча. Їм було так добре разом…

Ну от і знову ці думки про батьків... Хлопчик сумно затулив обличчя руками, і по його щоці потекла прикра сльоза. Як тільки він це помітив, одразу ж помчав на якусь іншу галявину, щоб Нюель не бачила його сліз, адже Лоді вважав, що якщо хлопець плаче — значить, він слабкий невдаха. Таке у нього правило життя. Маленький маг розумів, що це він змусив страждати батька, Севері й себе, і від цієї думки ще дужче заплакав.

Почався дощ. Він омивав дерева, кущі й з ніг до голови намочив Лоді, та він не звертав на це уваги, адже думав лише про те, як повернутися додому. Хлопчику було так прикро, що він навіть не стримував сльози і, плачучи, просидів під дощем хвилин з двадцять. Враз маленький маг згадав про Ню! Лоді зрозумів, що її треба розбудити і разом сховатися від дощу. Хлопчик підвівся і, заспокоївшись, хутко пішов до подруги.

Щойно Лоді повернувся, як враз отетерів — на галявині Нюель не було. Хлопчисько здивовано озирнувся, проте жодних слідів подруги не помітив. Оглянув галявину, подивився за її межами, але Ню так і не знайшов. Він почав шукати її майже по всьому лісу.

Цілу годину Лоді бігав, кликав і шукав подругу під дощем, та все марно. Уже втрачаючи надію, він упав додолу і накрив голову руками.

«Навіть у найгіршому стані, незважаючи на перешкоди, не здавайся і йди вперед» — раптом з’явилися у свідомості слова мами.

Лоді зрозумів, що це той самий найгірший стан і складна перешкода, яку треба перейти й тягнутися уперед. Зараз не можна опускати руки, не можна!

Зібравши докупи себе і свої думки, він подався шукати Нюель далі. Оглянувши дерева й кущі, які його оточували, він примітив галявину, яку не бачив раніше. За мить Лоді дістався туди і зупинився посередині. Поступово дощ припинився, але небо, що досі ще було сірим та хмарним, стало яскраво— червоним і ніби почало випромінювати злість та жорстокість. Лоді придивився до небосхилу й простягнув праву руку, ніби прикриваючись від уявного сонця.

Аж тут спалахнуло яскраве червоне світло. Лоді ошелешено вирячився на нього, очікуючи якихось фатальних дій. І він не помилився. Червоне світло пустило струмінь до неба і звідкілясь почувся голос:

— Здається, ти живучий, Лодіусе Вільямсе. Ти вижив у лісі, ти не розгубився у битві з Вогняними жезлами та втік із вогню в будинку Валентина… Втім, зараз у мене в полоні твоя подруга Нюель, і я впевнена, що ти не зможеш іти далі сам. Пропоную вибір: я віддаю її тобі лише після того, як ти поклянешся, що більше ніколи в житті не ступиш ногою на територію Сталевих Веж і не посмієш замахнутися мечем на мене або мою армію. Інакше твоя люба подружка постраждає… Дуже постраждає…

Лоді зрозумів, що це була володарка Сталевого замку — Джеральдіна. Що ж, зараз йому треба зробити важливий вибір. Лоді знав, що Ню слід врятувати, але якщо він дасть цю клятву, то не зможе помститися злій чаклунці й нарешті відчути душевний спокій, нарешті покінчити з цими стражданнями…

— Нюель стала мені дорога протягом цих днів, але всі свої довгі муки я не проміняю на неї. Вибач, Ню… — гірко відповів Лоді.

— Знай, це твій вибір. Проте якщо вона загине, її вбивство буде на твоїх руках», — сказав голос і ще дужче розлютив хлопчиська.

Червона стріла, яка сягала до небес, стала синьою і гучним «салютом» вибухнула в повітрі, розпавшись на маленькі частинки льоду. Небо знову стало сірим, і злива так само лила ніби з відра. Лоді упав на мокру землю, досі ще не вірячи, що він залишився сам у цьому проклятому лісі. Маленький маг забруднився, але не сильно цим переймався, він просто цього не помічав. Лоді вперше в житті почувався настільки самотньо, безпомічно і безнадійно. Йому здавалося, наче він зараз перебував у найстрашнішому сні, але його мозок усвідомлював, що все це прикра реальність. Сльози стікали по щоках, він навіть не знав, чому йому стало так сумно без цієї дівчини, адже вона практично ні в чому не допомагала. Однак за тиждень вони зблизилися, і Лоді нарешті відчув себе вільно поряд з другом, і цього хлопцю найбільше бракувало.

Лоді заплющив очі і знову згадав слова мами, які допомагали йому протягом усього життя. Не можна здаватися, потрібно завжди тягнутися уперед попри складні перешкоди. Лоді розплющив очі та глибоко вдихнувши повітря, промовив:

— Головне — не падати духом і не опускати руки незважаючи на життєві перешкоди!

Зібравши усі сили, він підвівся і підняв голову доверху. Він знав, що має перемогти цю битву всупереч усьому. Наступної миті Лодіус повільно підвівся і поглянув у небо. Він має все побороти, він має перемогти…